Samotni.com

Тінь букової алейки

Березень затявся, хоч ти що: все корчить із себе зиму. Він раз у раз налітав крижаним вітром і заливав сльотою базарну городину. Мокра від дощу, схована під спеціальною сіткою, вона вимагала від Віктора особливої уваги. Хлопчина кривився і розчаровано хитав головою, уважно оглядаючи перев’язані гумкою пучки моркви.

— Ох, Вікторку, ну ти сьогодні просто як муха в сметані! — злилася пані Мела Ґурґол, власниця городніх скарбів. — Риєшся, наче діаманти шукаєш. Та це їсти треба, а не дивитися!

— Атож! — Віктор був у бойовому настрої. — Якби я купував, щоб дивитися, то купив би собі картину! А мені треба на бульйон. Від бабусі сама тінь лишилася!

— Морока тобі з цими хворобами, — поспівчувала пані Мела, але незабаром знову заходилася боронити свій крам. — Ну чого ти хочеш від цієї моркви? Вона завбільшки з кабачок! І петрушка нівроку. Тут виріжеться, це викинеться… Цяця буде, а не петрушка! А такої селери навіть королева Англії не їла! — Пані Мела гордо стояла над городиною. — Ти, Вікторку, вже щось бери, бо бабця не дочекається бульйону!

— Беру, — вирішив хлопчина, сягаючи по найкращі овочі. — Але давайте дешевше, — застеріг він з комерційною хитрістю.

— А чом би й ні? — закопилила губи крамарка. — Ти ж, Вікторку, завжди маєш у мене знижку, хоч Господь Бог бачить ту мою каторгу. І я могла б, як казав мій святої пам’яті чоловік, мати чисту роботу й сидіти у теплі та в добрі…

— А що це за робота, така добра? — Віктор ретельно відраховував монети.

— На телебаченні або на радіо, — у голосі пані Мелі забриніла туга за втраченим шансом.

— А ким би ви працювали на тому радіо й телебаченні? — Віктор вп’явся очима у два підборіддя Мели.

— Ну, що за питання! Просто! Панею з радіо або телебачення, чи не так? — вона аж покрутила головою на Вікторів нездогад.

Він подався на другий кінець базару, вдячний пані Мелі за те, що вона порадила, де сьогодні краще купувати птицю.

— На бульйончик беремо чи ти хотів би якісь шматочки на смаження? — привітала його беззубою посмішкою Баронка. Чому її кликали Баронкою, тут уже ніхто не міг згадати, але так усі до неї зверталися.

— На бульйончик, пані Баронко, — попросив Віктор.

«Я сам наче та курка, свійська і змокла, — думав він про себе, тягнучи пакети через дедалі бурхливішу зливу. — Погода — супер. Принаймні ніхто мене не побачить з цими відстійними закупами», — зітхнув він, повертаючи на Голубину.

— Хеллоу, Маестро! — Шланг так несподівано виріс перед Віктором, аж сітка з курчам небезпечно затанцювала над калюжею.

— Хеллоу, — кинув хлопець голосніше, ніж було треба, дивлячись Шлангу просто в очі. Він вирішив, що це єдиний спосіб зробити так, щоб його закупи не стали об’єктом глузування.

— Давненько не бачилися… — почав Шланг і закурив.

Він затягнувся і послужливо запропонував пачку Вікторові.

— Дякую. Я більше не курю, — навідріз відмовився хлопчина.

— Та ти змінився, братане…

— Майорові не подобається дим. У нього алергія, — жоден мускул на обличчі Віктора не здригнувся.

— О, я не можу! — сигарета Шланга безшумно приземлилася в калюжу. — Алергія, кажеш? Якщо судити з назви, то це якась бабська хвороба, чи що?

— Навпаки. Підчепив її Майор в Іраку. Сталося це того дня, коли він отримав від президента США медаль за відвагу. — Віктор починав уже шкодувати, що вибрав найбільше курча.

— Героїчна хвороба, — з повагою пробубонів Шланг. — Що й казати, Майор є Майор… Розкажеш щось про нього? — у голосі гопника чулася важко приховувана цікавість. — Ну так… просто взагалі… Що любить… який він…

— Сорян, братан. Не можу, — кинув Віктор з кам’яним обличчям. — Наказано мовчати, розумієш…

— Я нікому не скажу! — благально чіплявся Шланг.

— Я б тобі розказав, але це вже всупереч правилам. Залізний принцип помічника — мовчати! — заявив він могильним голосом.

— Ну, трохи! Хоч якусь дрібку розкажи! — наполягав Шланг. — Чи він тягає залізяки в тренажерці і скільки вправ виконує, чи він кіноман, чи знається на всіляких там гаджетах… Слухай, братан, я ж можу через нього загриміти за ґрати, а нічогісінько не знаю…

— Він любить курчат, — Віктор знизив голос до акторського шепоту.

— Що-о? — Шланг вирячив очі.

— Курчат, — прошепотів Віктор, переконавшись, що ніхто не слухає. — Ма-йор їсть тіль-ки кур-чат з база-ру, — м’яко промовляв він по складах на вухо Шлангу, що не міг зрозуміти цю просту інформацію. На доказ він потрусив пакетом із курчам.

— A-а! Розумію! — зрадів Шланг. — Ти ба, який моторяка! — Він здивовано похитав головою. — Його в ложці води не спіймаєш! А на м’ясі знається! З базару, кажеш? — перепитав він ще раз.

— З базару, — підтвердив Віктор.

— Треба буде туди забігти… — Шланг прийняв блискавичне рішення. — Валек хотів на вечерю якийсь паршивий кебаб, але коли штаб запихається курятиною, то й ми ж повинні…

— Тільки пам’ятай, це між нами, — застеріг Віктор.

— Звичайно, братане. Нікому ні слова, — Шланг роззирнувся навколо з тривогою. — Бувай, друже, — сказав він на прощання.

— Бувай.

До помешкання хлопчина зайшов у доброму гуморі. Навіть нещасна бабуся, що ховалася між великими подушками і досі бухикала, здалася йому значно жвавішою, ніж це було в останні дні.

— Перед обідом жодних льодяників! — насварив він її пальцем. — Я приготую такий королівський бульйон, що ввечері ти сама зліпиш хрущики! — розказував він, а бабуся стиха сміялася.

— А Шимона ти запросив? — спитала вона з-під великої ковдри. — Сьогодні субота. Може, він попоїв би з нами… Він такий був люб’язний з тією лікарнею… І додому привіз. І за лікаря домовився… Гарні люди, ці Ґродські, що там казати…

— Запросити я запросив, але в нього були інші плани. Я занесу бульйону йому в ательє. Сьогодні поприбираю, — згадав він.

— О, Вікторку, ти мені як онучка… Прибираєш, готуєш… Тобі, певно, хочеться на стадіон або навіть зустрітися з приятелями…

— Чоловіки готують краще за жінок! — заперечив він. — Ти маєш це знати, — докинув він з удаваною образою.

Бабуся заплющила очі й вирушила лише їй одній відомою стежкою спогадів.

Спогади, либонь, були добрі, бо щомиті її вуста складались у ледь помітну посмішку.

«Цікаво, про що вона думає? — загадувався хлопчина, швидко прибираючи помешкання. — Може, про ту сукню, яку вона власноруч пошила зі старих гардин? Пофарбувала її в червоне і пішла на випускний».

Стільки разів бабуся розказувала йому цю історію, як, угледівши її, міські хлопці збожеволіли, і всі хотіли танцювати тільки з «маковою панною». Та, певно, вона таки була красуня, через це хлопці й подуріли. Атож, колись чоловіки теж були не такі дурні, щоб закохуватись у фіранку…

Телефон урвав роздуми Віктора. Він швидко підняв слухавку і подався з нею до ванної. Ніхто не має права заважати бабусі дрімати.

Він одразу впізнав її голос, хоча той пробивався крізь музику тріскотіння. Їй наснився кошмар, наче величезний хижак вирвав з її рук сумку, тягав її за волосся, а потім гнався за нею лондонським парком. Вона телефонує, бо не може заснути через цей кошмар. То нехай Віктор скаже правду, що там у них відбувається, адже сни завжди справджуються. Тільки б нічого поганого, адже в неї і без того повно особистих клопотів. Наприклад, той же Джейкоб… Як це який? Здається, вона розказувала… Той самий, з яким вона хотіла заснувати компанію газонокосарок… Отож, виявилося, що він азартний гравець і дурисвіт. На щастя, він дав драла. Шкода, що з її зарплатнею, але тут нічого не вдієш. Наразі якісь позичальники приходять по гроші. А звідки їй узяти ті гроші? Джейкоб витрусив усе зі скриньки і навіть напозичався у сусідів за стіною, а тепер вони весь час погрожують їй судом! От баняки англійські! Як там бабуся в лікарні? Уже вийшла? Слава Богу! Хіба годиться Вікторові нервувати її, власну матір! Але все ось-ось владнається. Чому ж ніхто їй не сказав? Тьху… і справді… Вона ж змінила номер телефону після того, як Джейкоб заходився її шантажувати… Вона геть забула, що змінила. Вона дасть новий, про всяк випадок.

Віктор пише на люстрі у ванній кілька цифр старою губною помадою матері.

Ну, але що тепер? Вона не може приїхати, хоча і дуже, дуже про це мріє. Син просто жодного уявлення не має, як вона сумує. Якби не Джейкоб, це «ге» на паличці, вона прилетіла б на Різдвяні свята. Тоді б вони зробили дрібний ремонт, поїли б разом свяченого… Був у неї такий план. А так — вона сама і вони самі. Є тут, ніде правди діти, один поляк, добра душа… Вікторові безумовно він сподобається, коли приїде. Наразі вони планують разом декуди вкласти грошенята, але ще треба подумати. Зробиш спішно, буде смішно.

Віктор відсовує слухавку від вуха, поки звідти виходять якісь квапливі цілунки та словесні обіцянки.

— Ну, скажи мені, що ти сумуєш за своєю мамусею, шибенику ти такий! — долинає її голос, і Віктор кривиться від надміру липких лестощів.

Коли хлопчина м’яко ступає через бабусину кімнату, на нього приязно дивляться сірі очі, і руки, що вчепились у смарагдово-зелений плед, злегка тремтять.

— Знаєш, Вікторку, я оце просто подумала, що вже весна, — тихі слова перекочуються, мов намистини на вервиці. — Навесні все інакше. Все простіше. Скоро в нас за вікном заквітне старий бузок. І нема чого журитися. Ми все зробимо! А коли я видужаю, то з моїх грошей відкладемо на відпустку. Поїдеш собі в якісь гори або й до моря. Тільки листівки мені висилай! Аби я щодня могла читати, що ти бачив у тому широкому світі. Не забудеш про листівки, Вікторку?

Він сів на край ліжка. І хоча гіркота сягала похмурих очей, а грізне чоло не завбачало жодної ознаки весни, хлопчина посміхнувся і ствердно кивнув.

На заводській плитці весело булькав суп, коли дзвоник на вході оголосив про прихід хазяїна.

— Що це тут так пахне? — спитав Шимон, стоячи коло дверей. — Це для мене? — він зрадів, як дитина. — Звідки ти дізнався, що я люблю домашній бульйон?

— Навіть якби ви не любили, моя бабуся сказала б з’їсти. Сам готував, — похвалився він, трохи розгубившись.

Були дні, коли після роботи вони сідали з Шимоном за круглий стіл, на якому лежали старі альбоми. Досить було їх відкрити, щоб рушити на прогулянку містом, якого вже нема. Воно було чорно-біле, з величезними сірими обрисами будинків і заплутаною мережею вулиць. Те місто існувало вже тільки там, старанно приклеєне до чорних аркушів. Затримане на бігу. Дуже цікаве й шановане.

— Твій бульйон нагадав мені старі часи, — Шимон заплющив очі. — Так само смачний подавали у «Кінській Пошті». Знаєш, де вона була?

Він спритно підхопився з канапи і попрямував до черешневого буфета.

— Ми знайдемо це місце в батьковій колекції, — вирішив чоловік. — Глянь-но, ось тут вхід… цей брукований завулок…

Класичний причілок будівлі ніби демонстрував перед об’єктивом світлий тиньк. У полуденному світлі він здавався якимось монументальним, немов якийсь пихатий пан.

— Сам ресторан був скромним, але яке він мав оздоблення! Дивися, справжній штучний мармур… А ці наліпки під вікнами… Тут був десь такий широкий план… — він переглядав альбом, шукаючи світлини з архітектурними деталями. — Бачиш, яка лялечка!

— Куди він подівся? Бо сам будинок я впізнаю… там тепер якась установа…

— Так. Але після війни всю віллу пустили на помешкання для нової влади. Новий уряд, новий смак! Вони познімали те, що не сподобалося, і лишився великий пшик, — зітхнув Шимон.

— А ця ротонда? — палець Віктора приземлився на сусідньому круглому будинку.

— Ротонда… Якийсь чинодрал кілька років тому наказав її знести, бо вона, мовляв, займала багато місця. Ти уявляєш? Вона захаращувала місто! І він одним-єдиним підписом знищив історичну залу, де проводилися міські танці.

— Ви теж ходили на ті танці?

— Усі ходили! — В очах Шимона блиснув пустотливий вогник. — У неділю дорослі йшли до церкви, ми — за ними. А потім наші шляхи розходилися. Батьки — на службу Божу, молодь — у «Кінську Пошту». А суботи… навіть не питай!

— Ну, то що там по суботах? — причепився Віктор.

— Ми збиралися тут, на сходах, щоб краще бачити, яким дівчатам пощастило втекти з дому на вечірні прогулянки. У ротонді грав справжній оркестр. Для того щоб піти туди з дівчиною, треба було розвантажити пару вагонів або попрацювати з металобрухтом чи макулатурою. І добре, коли тобі ще пощастить, а то втече часом з дому яка чучундра… А бувало й так…

Історія Шимона зарясніла хітами «АВВА», і на невидимій підлозі застукотіли високі підбори. Ожила засклена зала, по якій розбіглися барвисто вбрані дівчата. Хлопці у вельветових піджаках і з довгими патлами намагалися позбирати їх із паркета, наче неспокійне конфеті, й ухопити в міцні обійми. А вони, всі ці королеви танців, вислизали під ритм несамовитих гітар і крутили оборками своїх спідниць.

— Агов, Вікторе! — Шимон виринув зі спогадів, вдивляючись у замислене хлопцеве обличчя.

— Га? Я тут! — запевнив похапцем Віктор, опускаючи очі. — Я хотів би вас дещо запитати.

— Питай.

— Моя мати… Ви ж її, теє… знали… Чи на ці танці… Ну, як це сказати… чи вона приходила?

— Приходила, а чого ж, — голос Шимона звучав тепло і так спокійно, що Віктор наважився глянути на свого співрозмовника. — Ти маєш знати, що насправді ми, себто малі парубійка в коротких штанцях, чекали саме її. Королеву ротонди…

— Жартуєте? — на губах Віктора несподівано з’явилась гримаса неприязні.

— Ні, — Шимон, здавалося, забув про свого слухача. Його погляд прикипів до світлини якогось приміського пікніка, де група юнаків і дівчат застигла на мальовничому краєвиді. — Краля була така, що хоч куди! — зітхнув він раптом. — Запальна і так сміялася, що всі, хто чув її, починали й собі сміятись. А іноді, коли на хвилину ставала поважна, то робилась якась таємнича і… недоступна. Коли я запрошував її на танці…

— Ви запрошували? Мою матір? — Віктор здивовано похитав головою.

— Усі запрошували! — захищався Шимон. — Коли вона погодилася прийти, я кілька годин простояв на сходах, чекаючи і вдивляючись у темряву: коли ж, нарешті, з’явиться!.. Вона завжди йшла таким пружним, рішучим кроком, і я міг відрізнити її ходу від будь-чиєї. Іноді вона так і не з’являлась у кінці букової алеї. Приятелі глузували, що я — наївняк, дурний на голову, і я вертався додому, лютий на неї та на весь світ. «Ніколи більше!» — обіцяв я собі…

— Я б теж злився, — хутко запевнив Віктор, але миттю замовк.

— А потім я вибачав її. І знову ж таки, сповнений надій, стовбичив на тих мармурових сходах. Я пам’ятаю їх краще за паркет, — він розсміявся, підводячи очі на Віктора. — Твоя мати була чарівна, і кожен із нас полював лише на неї, коли починала грати легка музика.

Запала тиша. Віктор косо глянув на Шимона. Він багато б дав, аби з’ясувати, чи відтоді лишився в душі Шимона безсилий гнів на ту безвідповідальну дівчину, що з часом перетворилася на безвідповідальну матір Віктора. Чи, може, як і раніше, криється в ньому та давня, юнацька терплячість, з якою він чекає на когось особливо важливого. Терплячість, яку Віктор так добре знав, яка супроводила його щодня, коли він вмикав радіо, щоб почути прогноз погоди в Лондоні.

Але Шимонове обличчя і далі було незворушне. Так наче його на довгий час оповив англійський туман.

— Я б не пробачив, — Віктор здивувався, що сказав це вголос. — На вашому місці не пробачив би, — додав він з раптовим запалом.

— Кожен гнів коли-небудь минається, — Шимон пильно дивився йому у вічі. — Напевно, сьогодні ще тобі здасться, що я не маю рації, еге ж? — закінчив він, на якусь мить замислившись, а відтак щосили захряснув альбом. Начебто хотів у такий спосіб змусити замовкнути минуле, яке прозирало крізь пожовклі світлини.

— З дівчиною інакше… — У голосі Віктора бриніла нота гніву. — Можна пробачати, не пробачати — як не та, то буде наступна. Але коли роками чекаєш свою матір, то знаєте… — глухо засміявся хлопчина і ніяково підвівся. — Уже пізно, а ще доведеться їхати через затори на дорогах, — швидко змінив він тему.

— Почекай, у мене для тебе дещо є, — Шимон пішов у фотолабораторію.

За хвилю він стояв у дверях зі світлиною. З неї посміхалася до Віктора мати. Вона стояла біля дитячого візочка, в якому сидів він, одягнений у якусь страшезну шапку з відстовбурченими вушками. Він — з усією серйозністю своїх двох чи трьох рочків. Вона — навпаки: з темними очима й губами, занадто підкресленими яскравою помадою, мало не порскала сміхом. Як дівчисько на прогулянці зі своєю улюбленою лялькою.

«То я прискіпуюся, — подумав Віктор. — Вона тягала мене мало не з горища крутими сходами, я сидів на сонечку, пив молоко, ріс як гриб дощового літа і ні про що не думав. Шкода, що я цього не пам’ятаю. Було, мабуть, добре…

— Візьми її, — Шимон приязно підморгнув, ніби довірив Вікторові свою хтозна-колишню військову таємницю. — Мені подобалося на неї дивитися. Тепер твоя черга…

— Чи можу я запитати вас дещо? — рука Віктора вже лежала на клямці, але хлопець, як і раніше, стояв непорушно.

— Звичайно.

— Той Майор… невже без мене не впорався б у якомусь штабі… Це ваших рук справа?

— Моїх.

— Я так і знав… І ще одна річ. Чому ви… Ну, теє, так і не одружились? Я просто подумав, що з вас був би гарний батько, — зауважив хлопець, раптом збентежений власним запитанням.

— Бачиш… — з Шимонового обличчя миттю зник веселий вираз, та й голос його зазвучав невпевнено. — Так якось вийшло.

— Зрозуміло. То завтра в той самий час?

— Якщо взяти до уваги сьогоднішній бульйон, то, може, навіть трохи пізніше, — підморгнув чоловік, простягаючи руку на прощання.

Коли мені було стільки років, скільки зараз моїм учням, я читала ночами «Самотність бігуна на довгі дистанції».[16] Я втікала від почуття образи, як це робив головний герой. Я надихалася його бунтом, бо не знаходила в собі мужності, щоб стати опором світові. І так само, як він, вважала, що свобода вимагає самітності, що захистила б нас від лихого світу. Врятувала б розум. Серце. Залишила б нам доброту, схожу на якусь крихку коштовність. Краще у ній не зізнаватись. Як же сталося так, що мене виховували романи? Звичайно. У мами не було часу, щоб поговорити зі мною. Вона працювала понаднормові й додаткові зміни в лікарні, щоб заплатити борги мого батька. Вечорами вона чекала його, знаючи, що він не повернеться. А у вільний час ховала від мене сльози, яких не могла зупинити навіть найбільша втома. Її дитиною був тоді мій батько, а не я…

Сьогодні я порівнюю себе з тією юною ліцеїсткою, якою я була багато років тому, з моїм ім’ям і такими ж косичками. Я згадую її з великим сумом. Шкода, що її навчили увічливо замовкати, а не розкривати проблему. Їй було визначено місце поміж слухняних дівчаток, хоча вона хотіла кричати про те, що справді відчуває. З цього погляду нинішнім «бігунам на довгі дистанції» легше, вони якимось чином вибороли право на свої аргументи. Їм уже не доводиться самотужки досягати власної мети. А проте вони є. Я зустрічаюся з ними щодня у школі, в інтернеті. У повідомленнях про злочинність молоді. Часто це герої рубрики про самогубства, жертви насильства… Самотні діти, які долають довгі кілометри життєвих марафонів, за фінішем яких лежить примарне майбутнє.

У цьому місці я маю написати: «Я вже це проходила». І гордо посміхнутися. Натомість я щоденно це проходжу, а коли мене ніхто не чує, наспівую «Цирк» Марії Пешек, правда, трохи фальшиво: