Шизґара

11. Фамільний годинник Можайських

…Коли в 1914 році почалася «германська», названа потім істориками Першою світовою, війна, кронштадтському гімназистові Августику Можайському йшов п'ятнадцятий рік. Як і всі його однолітки, звістку про початок бойових дій він сприйняв патріотично: бігав на мітинги кричати «Ура!», махав з пароплавної пристані кашкетом вслід військовим кораблям, що вирушали на бойове чергування, чекав повідомлень з передової, жадібно читав газети. Ще б пак! От що такого писала газета «Русскоє слово», котру передплачували батьки, скажімо, ще минулого року? «В Петербургъ выехала депутация отъ города и отъ общества донскихъ торговыхъ казаковъ.» Яка нудота! Або це: «Вторая гастроль Макса Линдера прошла вчера с большимъ усп?хом, ч?мъ первая.», «На обсужд?ніе Кіевской городской думы внесено поступившее к городскому голов? ходатайство…» А тут уже 2 серпня та сама газета пише і про відозву Верховного головнокомандувача до поляків, і про перейменування Московського Німецького клубу на Слов'янський, і про війну у повітрі (виявляється, є вже підбитий німецький аероплан!), і про козака Кузьму Крючкова з хутора Нижній Калмиків Усть-Хоперської станиці, котрий самотужки в одному бою вбив 11 німців, був 16 разів поранений, а тепер видужує, нагороджений Георгіївським хрестом! Втекти на фронт юнак не намагався: вистачило здорового глузду. Який сенс туди тікати? Он у тому ж «Слові» писалося: ковенський віце-губернатор Козлов і ковенський губернський маршалок, член Державної Думи кн. І. С. Васильчиков записалися в армію добровольцями. Оскільки обидва не мають військових чинів, то служитимуть рядовими. Якщо таких людей — князя й віце-губернатора — беруть до війська лише простими солдатами, то ким же там буде недовчений гімназист Августик Можайський? Рядовим парубок не хотів. От якби на аероплані літати в розвідку та кидати бомби на голови клятих германців або з броньовика лупцювати їх кулеметним вогнем — це інша справа! Так поки виростеш, подорослішаєш та на пілота чи на механіка бронемашини вивчишся, то й війна закінчиться. Тому він вирішив закінчити гімназію й вступити до Петроградського інституту інженерів шляхів — вчитися механіці. По-перше, вища освіта давала можливість отримати особисте дворянство. Ну, це таке діло. По-друге, і це головне, хороший інженер-механік бідним і голодним ніколи не буває.

Можайські ж не з багатіїв: які там статки в родини звичайного поштового службовця? Кінці з кінцями зводили — і то добре. А якби малися гроші, то можна було би після війни поїхати вчитися аж до Німеччини — там, кажуть, техніка добра. Хоча, може, після розгрому у війні там до студентів з Російської імперії будуть поблажливими? В тому, що Німеччину буде розгромлено, хлопець ані на волосину не сумнівався.

Та негайного переможного походу на Берлін не виходило, святее воїнство задкувало, фронт потроху сунув на Схід, війна затяглася, погіршало із продовольством в тилу й патріотичний порив імперії заслаб та згас. Тож воювати з німцями Густику, поки він закінчував єдину в Кронштадті гімназію імператора Миколи І, геть перехотілося, і юний Можайський вступив до омріяного інституту на спеціальність «будівельна механіка та мости». А там, між лекціями та заняттями, він таке взнав від однокурсників про політику і таких брошур начитався… Гуляла по студентських руках різна нелегальна література. Комусь з Августинових друзів подобалися есери, комусь анархісти, а молодий Можайський схилявся до більшовиків: одразу видно, що люди вони серйозні, за діло беруться по-справжньому. А байдужих до політики серед молоді практично не було.

Він провчився півтора курси, а коли гримнула Лютнева революція, негайно повернувся до Кронштадта, приколов до студентської шинелі червоного банта й попрямував на величезну Якірну площу, де не вщухали мітинги. Красномовного й освіченого юнака, до того ж не з боязких, в місті помітили, підкочувалися до нього есери й анархісти, котрих на флоті виявилося чимало, та агітували даремно: за тиждень він уже був своїм у більшовицькому осередку, а за два — відповідав за розповсюдження щоденної більшовицької газети «Голос правди» й був своєю людиною в Кронштадтському комітеті РСДРП, що містився у невеличкому одноповерховому будиночку, де раніше знаходився комендант міста. Як на другий день революції в Кронштадті розстріляли адміралів Вірена з Бутаковим та полковника Стронського — найвищих начальників міста-фортеці, відомих своїми деспотичними вчинками, а з ними ще тридцять шість офіцерів, студент Можайський не бачив — саме тоді він шукав у Оранієнбаумі дрогаля, щоб переїхати протоку по кризі. Це вдалося не одразу: тамтешні візники правили таку несосвітенну ціну — хоч пішки йди, й мотивували свої апетити великою відстанню й тим, що назад-то їм скоріш за все прийдеться їхати без пасажирів. Августин їм не піддавався, тим паче, що названої ними суми у нього все одно не було. Мабуть, таки довелося би йти пішки, якби не випадковий попутник — хвацький пітерський морячок, що спритно збив ціну більше ніж наполовину — студента аж завидки взяли. Удвох із флотським і рушили.

Отже, коли він приїхав, місто гуло мітингами в Морському манежі й на Якірній площі, а ще — жвавим обговоренням нещодавніх розстрілів. А незабаром в місті всі називали юнака товаришем Августином, а більшовики прийняли до своєї партії.

Ніякого двовладдя в Кронштадті, на відміну від решти імперії, не було — там з першого дня керувала Рада військових і робітничих депутатів, а офіцери й буржуї з тих, хто не прийняв ідеї рівності й братерства, принишкли, деморалізовані рішучими розстрілами людей, ще недавно в місті всевладних, знаних і шанованих. Одним з перших рішень Рада відмінила погони.

Товариш Августин тим часом розжився портупеєю, яку носив наповерх студентської шинелі, причепивши до неї кобуру з револьвером «Сміт-і-Вессон. Студент виявився дуже толковим і надзвичайно енергійним, і небавом його різними дрібницями штибу розповсюдження партійної преси вже не навантажували, доручаючи щоразу більш відповідальні справи. Саме тоді його швидко прийняли до партії, скоротивши кандидатській термін до формального мінімуму: це наш товариш, який щодня показує себе в справі, а партія потребує надійних бійців, нащо йому в кандидатах ходити? Жовтневий переворот молодий Можайський зустрів, бувши комісаром червоногвардійського загону робітників кронштадтських доків, направленого до Петрограда за розпорядженням одного з керівників Кронштадтського партійного комітету більшовиків Семена Рошаля. Щоправда, в безпосередньому захопленні резиденції Тимчасового уряду його загін участі не брав, бо в одному з провулків блокував підходи до центральної площі, і до палацу він із бійцями потрапив, коли там усе вже закінчилося, — напрочуд буденно, швидко й безкровно, зовсім не так жорстоко, епічно й героїчно, як розповідали потім про це радянські митці, — але це не завадило їм потім десятиліттями називати себе учасниками штурму Зимового.

У цей період товариш Августин разів п'ять зблизька бачив Леніна, а ще — не раз зустрічався з Троцьким, Сталіним, Антоновим-Овсеєнком, Свердловим та Урицьким, особисто знав легендарного матроса Железняка, не кажучи вже про кронштадтських вождів — Рошаля та Раскольникова. І ці видатні товариші пізнавали його й віталися за руку. Саме в той час батько, старий Августин Можайський, і віддав синові того срібного кишенькового годинника виробництва Павла Буре: ти, мовляв, тепер велика людина, тобі він більш потрібний. Знайомство з видатними партійцями вкупі з репутацією перевіреного товариша, учасника революції, що Зимовий брав, дуже допомогло після громадянської: лишень він довчився в інституті, отримавши звання інженера, як його одразу ж призначили директором відділу виробничих підприємств Всеармійського мисливського товариства Ленінградського військового округу та як відповідальному працівникові надали окрему квартиру за номером три в одинадцятому будинку на вулиці Ракова в Ленінграді. Гніздечко своє новоявлений директор, як і решта представників партійної номенклатури, невтомно наповнював картинами з запасників Ермітажу, реквізованими у представників паразитичного класу буржуїв меблями й речами — власне, за що боролися, щоб вони й надалі жирували?

Зрозуміло, в силу такої посади він мав навчитися тонкощам мисливської науки, а на полюванні зустрічав різних видних більшовиків. Це його й згубило: в 1936 році на якихось посиденьках з друзями під рясні узливання в розмові про знатних мисливців Августин Августинович сказав, що Троцький, хоч і рідкісна сволота, але таки непогано знався на мистецтві полювання. Товариш Троцький на той час уже не перший рік жив за кордоном в статусі ворога народу й партії та наклепника на першу у світі державу робітників та селян, його вже на усіх фотографіях поряд із Леніним і Сталіним заретушували, про те, що був він і головою Петроградської Ради, і наркомом іноземних справ, і головою Реввійськради всієї країни, давно вже не згадували, тому розповідати про своє колишнє знайомство з ним було дуже необережно. Хтось негайно на Августина доніс, а за рік йому це пригадали. Його попередив старий товариш, Карасьов, з котрим вони колись разом займалися революцією в Кронштадті; тепер він обіймав чималий піст в НКВС — був заступником начальника секретно-політичного відділу. Він неабияк ризикував, зайшовши наприкінці літа тридцять сьомого року на квартиру до Можайського, який уже був у «органів» у розробці, якщо не під «ковпаком».

— Августине, — сказав тоді Карасьов. — Прийшов циркуляр про посилення боротьби із троцькістами, і є вже рознарядка на арешт трьох сотень людей; тобі треба на певний час десь сховатися — поки план виконають.

— Я ж не троцькіст, — заперечив той.

— Ти десь бовкнув, що був знайомий з ним особисто, і в нас про це відомо.

— Та я під час революції половину Петроградської Ради особисто знав, в тому числі — товариш Сталіна, котрий зі мною за руку вітався.

— Ти сховайся десь за містом, вони рознарядку виконають, наберуть потрібне число, а тоді ми щось вигадаємо, — наполягав гість.

— Я — старий більшовик із дореволюційним стажем, — гордо заявив Августин. — Своєї провини перед партією я не знаю, не личить мені від партії ховатися! Партія розбереться!

— Партія розбереться, — погодився Карасьов, з жалем подивився на старого товариша і раптом заквапився додому.

Назавтра учасник революції Августин Можайський таки відправив свою молоду (двадцять років різниці) дружину Мусю до сестри в Київ, залізницею надіславши слідом на її ім'я чималу частину свого краму. Мусі її поїздку він пояснив просто:

— Ти ж при надії, я весь час на службі, а там сестра догляне. А я тобі грошей дам. Мені так спокійніше.

Августина Можайського було заарештовано 11 вересня 1937 року. Комісією НКВС і Прокуратури СРСР 16 грудня 1937 р. він був засуджений за ст. ст. 58-6-8-11 КК РРФСР до вищої міри покарання та розстріляний у м. Ленінграді 20 грудня 1937 року.

Він так і не взнав, що в Києві в нього народився син Борис, що Муся примудриться і сама вивчитися на лікаря, й хлопця виростити й дати гідну освіту: кіноінженер — хіба не пристойна професія?

Партія, як і сподівався старий більшовик Августин, розібралася: у 1956 році, після рішень ХХ з'їзду КПРС його реабілітували — посмертно.

… Отже, друзі сиділи на лавочці: Микола грався срібним фамільним кишеньковим годинником, першим власником котрого був ще його прадід, а Олексій обмірковував другові сентенції щодо стосунків з дівчатами й схилявся до думки, що той таки має рацію.