Шизґара

13. Запах Ленусі

На «Супер-8» вирішили йти всім «п'ятаком». Сорока спочатку відмагався, мовляв, чого я там не бачив та я туди вже ходив і мені вистачило. При тому, встигли вони з Ксюхою покататися чи потрапили під роздачу без катання, добитися від нього так і не вдалося. Затявся: не піду та край! Став, як триста спартанців — не зрушиш. Що тільки йому не говорили — відмовлявся, хоч ріж його. Нарід уже із розумінням рукою махнув, але тут до справи взявся рудий Котя:

— Старий, ти чьо, в натурі? То ти один був, а тепер он яка шара[40] валить: увесь П'ятак, а ще — купа народу з Кудрі та Ліхачова. Рил двадцять тільки чуваків. Так що не бзди.

Вельмишановний Б. Грінченко вважав, що це слово означає «испустить в?тры»; в прямому значенні так воно і є, а от в переносному, якого класик не зазначив, це буде — «злякатись дочасно».

— Що «не бзди»? — набичився Сорока, міркуючи, чи не виглядає так, що він боїться.

— А те, — підморгнув Котя. — Чув, як люди кажуть: «Дід перднув, баба бзднула — і хата потонула!», — і зареготав.

— Пфе, як вульгарно, — обурилася витончена Оленка Ярова. Нецензурно загинати при дівчатах тоді не було заведено, тому Котя приклав пальці до рота, зробив круглі очі та негайно вибачився:

— Даруйте, ненароком вирвалося!

Хто з присутніх не знав, що невипадково, що Котя — перший вербальний галабурдник на весь район? Але він швиденько перевів увагу на Сороку:

– Ігоре, всі ж ідуть!

— Ну, якщо всі… — засумнівався барабанщик і раптом психанув: — А мать його в стос! Підемо, Ксюхо?

Дівчина тільки плечима повела: я — як всі…

— Ну, так клас, — ухопив вовка за вуха перший механік округи. — А ти, Лено, як, з нами?

Питання було правомірним: Лена Стрілецька не була завсідницею «п'ятака», так, завертала час від часу: не своя-своїсінька, але й не чужа. Сьогодні от прийшла, сіла біля Алекса, притулилася до нього, як до рідного, а вчора він її проводжав…

Вона повернулася до Олексія, зазирнула йому просто у вічі й закрадливо спитала:

— А ти хотів би, щоб я з тобою пішла?

— Зрозуміло, хочу, — просто й дуже впевнено відповів той: для себе він усе вирішив ще вчора ввечері.

— Тоді я піду, — заясніла усмішкою дівчина.

Вихід призначили на завтра на четверту: ввечері-бо там народу — не протовпишся.

— Я чекатиму на тебе завтра о пів на четверту на цьому місці, — сказав Олексій, провівши свою нову симпатію до під'їзду.

— Не зарано? — здивувалася вона.

— Нормально, — запевнив парубок. — Йти п'ять-сім хвилин, плюс резерв ставки — п'ятнадцять на непередбачувані обставини: саме те, щоб не влітати захеканим разом із третім дзвоником, а нормально прийти за кілька хвилин до призначеного часу.

— Ну, домовилися, — погодилася дівчина, поцілувала його в щоку й пішла собі в під'їзд. Не чмокнула, це був саме поцілунок — ніжний, лагідний, теплий, чуттєвий… Не сказати, що Олексія щодня на прощання виціловували дівчата, інколи цьомкали формально, так воно, як то кажуть, з іншої опери. А сьогодні, він ладний був заприсягтися, зроблено це було щиро. Він раптом усвідомив, що йому сподобався її запах: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Ураз він збагнув, що вона схвилювала його, заінтригувала, ну, не геть розтривожила, але таки явно сколихнула емоції.

«Хай буде, як буде», — думалося Олексієві, поки він ішов вгору вулицею Івана Кудрі в бік бульвару Лесі Українки — на їхньому перетині була зупинка і тридцятого трамваю, і автобуса номер шістдесят два — доїхати до Різницької[41] годилися обидва, треба було тільки дочекатися, що раніше прийде.

«Я більше не зватиму її Ленкою ані вголос, ані подумки, — знічев'я подумав Олекса. — Он скільки нормальних варіантів: Олена, Оленка, Оленця, Лена, Ленонька, Леночка, Ленуся…»

Якщо розібратися, в молоді то була звичайна практика називання одне одного: Володька, Алекс, Санько, Колян, Котя, Танюха, Натаха, Ленка… Це було нормально. Сорока казав: «Моя Ксюха» — вона не ображалася, бо й сама називала його Ігорьохою. Щодо своєї дівчини останнім часом активно вживалося сполучення «моя мала» — безвідносно до її віку та габаритів. «Ну, «моя мала» — ще більш-менш, а Ленкою вона не буде», — упевнився Олексій.

Ішов він собі, так міркуючи, і раптом побачив знайому постать: назустріч простував вилюднілий та змужнілий його колишній однокласник, з котрим і в дитячому садку разом були, Толян Сєров на прізвисько Сироп, що вже рік навчався у суворовському училищі.

— Привіт, цигарки маєш? — на одному диханні видав Сироп.

— Привіт, ти ж не димів, — потиснув приятелеві руку Олекса.

— Армія навчить, — гмикнув той, вміло підкурив сигарету й випустив дим через ніс. Він не так виріс, як заматерів: став спортивним, підтягнутим, навіть вираз обличчя змінився: чи то очі похолоднішали, чи то рот потвердішав… Анатолій і раніше не був модником, а тепер і поготів: теніска на ньому абияка, брюки безпонтові, на ногах — босоніжки а-ля сандалети. Сироп почав голитися, і одеколон у нього був теж якийсь унтерський, сморід від нього перебивав чудовий посмак Оленчиних пахощів. «Ну, і бздо,[42] — поморщився Олексій, — як у полковій цирульні». Але загалом те, що відбувалося з ним останніми днями, занадто притягало його увагу, щоб він став аналізувати зміни зовнішності майбутнього вояки.

— Ти, кажуть, теж пішов з нашої школи? — виявив певну обізнаність Сироп.

— Ну, так.

— Слухай, старий, я рік — перший же курс — на казарменому стані, до батьків, і то не кожних вихідних відпускали, а ти ж не в казармі, хоч когось, та бачиш. Розкажи, як там наш клас.

— Ніякого «нашого класу» практично немає, — повів свою розповідь Олексій. — Замість нього тепер супер-пупер математичний. Половина людей розбіглася хто куди, натомість понабирали з інших класів та навіть шкіл таких само відмінників, як наші Студенюк та Андрющенко: Сканаві та Шварцбурда знають, а про Нодді Холдера[43] та Пола Маккартні — ні сном ні духом. Тобто, дев'ятий, ні, вже десятий «А» є, але це вже не наш клас.

Сироп теж не надто добре знав, що це за добродіїв при ньому називають, але завбачливо не став на них — і математиках, і музикантах — зациклюватися, а перевів розмову на з'ясування «а де той, а де цей».

Хай там як, а проговорили колишні однокласники хвилин сорок.

Всю дорогу додому Алекс намагався відновити в пам'яті її аромат. Вдома батькам пояснив причину затримки: «Із Сиропом зустрілися, він тепер у суворовському», — взяв Весту й вийшов.

У дворі він зустрів Серьогу Ома з Альмою.

— О, ти на майданчик? А там уже нікого немає! — поспішив повідомити той.

— Нічого страшного, собаці зробити свої справи це не завадить, — заспокоїв Олексій приятеля.

— А про тебе, між іншим, питали, — грайливо повідомив Сергій.

Олекса достатньо знав свого товариша, аби здогадатись з його інтонацій, хто саме питав. Ну, не Белс же, ясний пень, — вона. Але цю розмову вирішив не продовжувати:

— Давай, старий, ми побіжимо, псина пісяти хоче.

… Веста шаруділа неподалік в бур'янах, а він стояв на пустирі та думав про те, що кілька хвилин тому тут була Ірина, і вона помітила його відсутність, потім наочно уявив, як Белс майже по-хазяйському обнімав її за плечі, а вона — анічичирк проти. «Поцікавилася — між обіймами з Белсом», — роздратовано задавив він у собі бажання брутально вилаятись.

І тут підсвідомість піднесла йому те, що він марно намагався згадати весь час після зустрічі з Сиропом: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Запах Ленкі… Ні, не так: Леночки, Оленки, Ленусі.