Шизґара

26. Ірина Владиславівна

У квартирі пахло кавою та прив'ялими квітами. Так-так: букет же! Ще з дня народження — останній… Скільки простояв. Ірина пройшла на кухню, примостила біля холодильника пакет із продуктами, потім — до кімнати, забрала вазу разом із трояндами, повернулася на кухню, засунула букет сторч головою у відро для сміття й почала мити витончену кришталеву посудину. Ці теперішні троянди — вони й не пахнуть зовсім, поки не почнуть вмирати, і тільки тоді заповнюють будинок диханням в'янення — не те що в колишні часи. Звичайно, ті не стояли, як нинішні, по півтора-два тижні, в кращому випадку три-чотири дні, але зате й пахли на весь будинок … І ніжки у тих були тонші і коротші, а квітки — іншої форми. Видно, сорти тепер інші: без аромату, без живої радісної аури, — один товарний вигляд у них і презентабельність; як знак уваги або частина декору годяться, але немає від них відчуття свята.

Сьогодні все з рук валиться — от і вазу ледь не впустила, і на роботі місця собі знайти не могла, а співробітники — всім відділом — як змовилися, щохвилини: «Ірино Владиславівно та Ірино Владиславівно!», — наче тільки й світу, що на її подвір'ї. Взагалі-то їй це подобається — бути незамінною, затребуваною, компетентною. Але сьогодні… Розтривожила ця зустріч в метро. Невже це все-таки був Олексій? Чому ж тоді він не заговорив, стояв мовчки? Чи це зовсім стороння людина, тільки схожа? Хоча, приблизно так зараз він мав би виглядати… Правду кажучи, це було в стилі того Олексія, якого вона знала колись. Той теж стояв у вечір їхнього знайомства на собачому майданчику й примовчував, відбуваючись поодинокими дотепами, поки Вітя Белс розпинався та й притьмом пішов верзти, з компліментами розпадаючись: «Ой, Ірино, ай, Ірино!»

Потім трапилася незбагненна нісенітниця: Олексій з якоюсь дурепою з Дружби народів почав зустрічатися, а вона кілька місяців змушена була гуляти із цим Белсом. Добре хоч, досить швидко дала йому відкоша. А трюк з несправним нібито магнітофоном — вигадала для Олексія. Інтуїтивно. Цей фокус, як показало життя, працює практично безвідмовно: ти, мовляв, чоловік, і мені без тебе не впоратися… Який же мужик встоїть? Прибіжить, голуб, любісінько — доводити свою мужність, очманівши від усвідомлення власної шляхетності. Ось тут-то й бери його голіруч в тій іпостасі, яка потрібна тобі: хоч старанного ремонтника, хоч палкого Ромео.

Взагалі-то, спочатку подобався їй Єгор Нехлюйко, син друзів її батьків, і приглянувся він давно, практично — в дитинстві. А він на неї взагалі не реагував — мала, мовляв, що з тебе візьмеш? І Ірина років з чотирнадцяти зустрічалася з іншими хлопцями. Чи йому на віддяку, чи то для підвищення власної самооцінки, або ж природа брала своє — тепер і не скажеш. Напевно, всього потроху — такий собі коктейль «Молодість», замішаний на гормонах і амбіціях. А кандидатів у кавалери вистачало: і П'єр зі Свердлова, і той таки Віталій Щербанюк, і однокласник Вовка Колесніков, і ще дехто і в школі, і у дворі, і в студії юних дикторів на республіканському радіо. Та то було таке: необов'язково-підліткове.

А потім намалювався Белс: і старший на кілька років, і студент, і спортсмен — кандидат у майстри спорту. Та так взявся до справи: з реверансами, з підходом, а сам високий, спортивний, ясноокий, і шевелюра світло-русява — викапаний, достотний казковий добрий молодець. Привабливий — спробуй не піддатися. Все у нього було, щоб привернути інтерес дівчини. Правда, дуже швидко з'ясувалося, що простий він, як перлова каша, і прямий, як злітна смуга: ні блиску інтелекту, ні дотепності, ні багатопланових думок, які сприймаються і розумом, і підсвідомістю, ні пристойної ерудиції — тобто, утримати зацікавленість, якщо панночка не примітивна, як жінка-кербуд з фільму про діамантову руку, йому було фактично нічим. Підтекстів він не вловлював, гри слів не розумів, а найдотепнішим жартом вважав фразу: «Досить, червоні дияволи, полову гнати!»

…Свої перші дванадцять років Ірина прожила єдиною донькою люблячої пари — плеканою, запещеною, заголубленою й зацілованою. А потім з'явився довгоочікуваний молодший брат Вадька і потік батьківської любові переключився майже повністю на нього. Ще б пак: батькові — довгоочікуваний син, спадкоємець, помічник і продовжувач роду, матері — маленька точна копія коханого чоловіка, а ти вже велика, ти повинна те-се… І улюблена донечка, що ще вчора була центром Всесвіту, раптово опинилася ніби на задвірках батьківських інтересів. Це, загалом-то, не применшило її посиленої інстинктом материнства любові до маленького братика, але змусило гостро відчути самотність у ранньому підлітковому віці. Бабця, та завжди дивилася на світ очима матері. До малюка Ірину підпускали, але доглядом за ним не навантажували — мати коло нього душею упадала й усе хотіла робити сама.

А в школі в Ірини подружок не було, приятелювала де з ким, і все. Раніше кращою подружкою була мати, але після народження малюка вона різко віддалилася, занурившись в турботи, а однокласниці вже розбилися на групки і парочки, в яких — у жодній — Ірина місця для себе не бачила. Були, щоправда, дві Танюші: одна в сусідньому під'їзді, інша на радіо. Але сусідка була на кілька років старшою, не станеш же набридати дорослій дівчині щодня, у неї ж своїх справ по горло, а заняття юних дикторів у Будинку радіо на Хрещатику, 26, бували по середах раз на тиждень. Звичайно, можна зателефонувати і поспілкуватися, але це, погодьтеся, не зовсім те. А потім батьки поїхали до Москви на навчання, а в її житті ненадовго з'явився пес — метис вівчарки й ердельтер'єра Джек, а з ним — і юна безтурботна компанія з собачого майданчика. Згодом псину довелося віддати знайомим, а друзі ті були в її житті ще досить тривалий час.

Цікаво таки, це був Олексій чи ні? За десятиліття, що проминули, вони бачилися лічені рази, та й то — бозна-коли, ще в молодості, й завжди випадково.

Якось завертала з вулиці у провулок, та й мало на наїхала на нього дитячим возиком — із сином з консультації поверталися. Так він з лиця не змінився, кивнув, даючи зрозуміти, що пізнав, слова не сказав і пішов собі. Хоч би спитав: як ти… Посміхнувся би чи що… Так ні: жоден м'яз на обличчі не поворухнувся. А її ж могло б вже й на світі не бути…

Вона народжувала тяжко: сама невеличка, а дитя — чималеньке. І таке: Ірина в Києві, бо яка там медицина у військовому містечку, чоловік — офіцер-зв'язківець — у частині був у той час на Уралі. А батьки після закінчення дипломатичної академії — аж в Індії. При Ірині в Києві тільки бабуся була — Галина Валеріанівна. Як пологи почалися — думала Ірина, що помре. Страх страшенний. Як пережила — сама не знала. Добу цілу — лише нестерпний біль, мучилася, з життям прощалася, здавалося — не розродитись їй, та бабця подзвонила до Калькутти, батькові до консульства, він прилетів першим же рейсом і пролив рясний золотий дощ на лікарів. Тут виявилося, що все вони вміють: і пологи вести, й біль зменшувати, й доглядати по-людському за породіллею. І хлопчик народився — молодець, здоровенький красень, і сама — майже не порвана. І ніхто не сказав більше жодного разу: «Вміла з чоловіком трахатися, вмій і терпіти!» Слова знайшлися людські.

…А другий раз зустрілися, як вона вже розлучилася зі своїм офіцером. Побачила з вікна тролейбуса на бульварі Шевченка Олексія, що стояв і розмовляв з якимось парубком, на першій же зупинці вистрибнула. І — ходу до нього. Нащо — хтозна. Чула ж, що одружився вже й син є. Хлопець той, знайомий Олексія, тямущий виявився — вмить ушився. А вони пішли в кафе, посиділи, кави попили й погомоніли за життя, розповіли кожен про себе.

А що вона могла йому розповісти? Після нього їй довгий час як пороблено було. Легко й райдужно починалися стосунки з парубками, та довго не трималися, лишаючи по собі чорний липкий осад на дні душі.

З одним аж так все серйозно здавалося, що й про весілля заговорювали. Якраз влітку полетіла до батьків до Індії, а там зрозуміла — вагітна. Повернулася, а тут поговір йде: зовсім не по-чернечому він жив, поки вона пагодами милувалася, та той і сам не приховував: ти, мовляв, поїхала, а я ж дорослий мужчина, без жінки терпіти не мушу. Ірина назвала його наволоччю, викреслила з життя й записалася на вакуум-аборт.

А військового свого вона знайшла в кабаку. Зібралися вони раз із дівчатами в «Либідь». Крутий тоді був ресторан, при готелі «Інтурист». Сторонніх з вулиці не пускали. Ну, вони знали як зайти, та й швейцар своє чітко знав: законний його червінчик у чарівний спосіб опинявся у нагрудній кишені його піджака, що спричиняло раптове погіршення зору, яке тривало рівно стільки часу, скільки потрібно для того, щоб пройти холом і сховатися в кабіні ліфта.

Цілком ймовірно, що у швейцаровій кишені того дня назбиралася пристойна сума: в залі гуляли дві компанії — молодих офіцерів та футболістів — котрі, як не крути, іноземними туристами виявитися не могли жодним чином.

Там-то й поклав на Ірину око ставний старлей у парадному мундирі із золотими погонами. Лишень музика заграла, підлетів, представився Едуардом, запросив танцювати й закрутив у шаленому вирі па й фігур пристрасного танцю. От з того дня й закрутилося: тиждень яскравих зустрічей, — незчулася, як до РАГСу із заявою подалися.

Як родину військовослужбовця їх розписали протягом кількох днів, не змушуючи чекати встановлений місяць, і невдовзі опинилася Ірина з незакінченою вищою освітою у військовому містечку неподалік Свердловська в статусі офіцерської дружини-домогосподарки.

Прісний гарнізонний побут на мав нічого спільного із веселим студентським життям. Едуард з блискучого дотепного кавалера враз перетворився на нудотного в'їдливого чоловіка. Жодних інтересів поза службою у нього не виявилося, і всі його розмови крутилися довкола того, кому дали зірочку, кого підвищили й хто де затишно прилаштувався на тепленькому місці. А ще з'ясувалося, що він не від того, щоб випити з приятелями після служби, а під чаркою стає надміру дратівливим та ревнивим. І вдарити навіть міг. Спочатку зрідка, потім усе частіше. Батько на Ірину ніколи руки не підняв, а цьому врешті стало вдарити — як склянку води випити.

Коли завагітніла — почалося пекло: «Ми з тобою рік жили, і — нічого. Це ти від якогось солдата залетіла, поки я на полігоні був!» Від такого великого щастя й тікала вона до Києва, вмотивувавши від'їзд кращою медициною. За три місяці до пологів Едуард не надіслав ані копійки, не написав жодного листа, тільки зателефонував разів зо два коротко. Тривожний дзвінок Ірининої бабусі Галини Валеріанівни щодо патологічно важких пологів дружини не стривожив його, і до Києва він прибув лише за місяць, коли завдяки батькові все минулося, але бачити його Ірина не забажала.

Едуард підстеріг її неподалік від її будинку з дитячим возиком приблизно в ті дні, коли вона випадково зустрілася з Олексієм. Шулікою кинувся до неї:

— Покажи дитину.

— Аякже! Ще чого! — обурилася Ірина. — Забрав би з нас з пологового, то дотепер досхочу б надивився! Де ти був, коли ми — я при надії та бабуся — на одну її пенсію жили? Де ти був, як я народжувати збиралася й не знала, за що пелюшки куплятиму? Коли я від пологів помирала? А тепер — дитину покажи? Та якби не батько, нас могло й не бути — ані мене, ані дитини!

Він помовчав:

— А як назвати вирішила?

Вона знала, що чоловік марив сином, названим його іменем:

— Батько нас врятував, значить, на честь батька і назву — Владиславом.

— Все ясно: дитина не моя, — завів було свою улюблену пісню про її уявну невірність вояка.

— Дитина хоч і від тебе, але після всього — точно не твоя! — відрубала Ірина й попрямувала геть.

Незабаром вона, знов-таки завдяки батьковим зв'язкам, досить швидко розлучилася з Едуардом та повернулася до інституту.

Усе це вона мала розповісти Олексієві під час їхньої розмови в кафе? Хто знає, чи цікаво йому та взагалі як він відреагує. Може, подумає: так тобі й треба — не залишилася зі мною…

Взагалі-то, ті стосунки поламали її батьки. Незадовго до їхньої київської відпустки між закінченням академії та від'їздом до Калькутти бабуся прийшла з роботи на дві години раніше звичайного терміну і не змогла потрапити додому: двері були зачинені на нижній замок, а в ньому зсередини стирчав ключ — ззовні не відкриєш. Ясна річ, з'ясувалося, що там закрилися Ірина з Олексієм. Хлопець спробував зробити її втаємниченою: так, мовляв, у нас любов, але ми поки не афішуємо, для всіх це поки що таємниця. Тож просимо і вас, шановна Галино Валеріанівно, зберегти поки що цей секрет. Ми самі оголосимо всім, коли прийде час. Та заприсяглася, але вона завжди була за матір — розповіла все, й батьки мов чемериці наїлися: та що у вас з ним, та чому, та ми проти, та дзвони йому, щоб більше не приходив! І так кілька днів… Вона здалася й подзвонила, а її взяли під такий контроль, що аж небо за макове зернятко їй видалося. Батько за місяць поїхав, а мати з малим були аж до кінця вересня. І за цей час Ірина з Олексієм не побачилися жодного разу.

А тут як на те наближався випуск на факультеті міжнародних відносин в її першого кохання Єгора Нехлюйка. А неодружених дипломатів за кордон в Радянському Союзі не випускали. Ретельний перегляд знайомого жіночого контингенту позитивних кандидатур не виявив. Фігуристі дівулі, що залюбки ходили до їхньої, елітної за університетськими мірками, компанії, на роль подружжя зовсім не підходили. І тут згадалося: так, а Ірині ж оце скільки? Сімнадцять на початку серпня? Ну так от… Заходився дзвонити, цікавитись, кудись запрошувати: то в компанію, то на день народження. Відмагалася спочатку — Олексій же ж у неї був, хороший хлопець, подобався, розуміли одне одного з півслова.

А мати: «Та піди до Єгора, не весь же час над підручниками марніти». Ну, від дня народження не відкрутитися: з дитинства ж знайомі, як не підеш? Випили, потанцювали, пішов проводжати — цілуватись поліз. А вона взяла й відповіла на поцілунок, нащо, сама не знала. Мабуть, стрепенулося щось у душі: перше кохання таки, не жарт. А він ошелешено відліпився від неї: «Хто тебе навчив так цілуватися?» Так а направду — хто? Трішечки навчив П'єр з вулиці Свердлова, якусь дещицю — Вітя Белс, чогось — Олексій, та й взагалі: справжній жінці хіба треба вчитися цілуватися? Та для чого Єгорові всі ці подробиці? «А хлопець мій, Олексій, — відповіла. — Він дзюдо займається.»

Може, майбутньому дипломатові і вдалося би повернути її почуття, якби не один випадок.

Саме в Єгора виявився необхідний їй посібник для вступників до ВНЗ із історії. Зрозуміло: він п'ять років тому теж вступав. Сказав: прийди й забери. Прийшла, побула для порядку хвилин з десять, а тоді — за книжку й до дверей. Бо раптом знову цілуватися почне? І сама боялася думати, що тоді робитиме вона. А він каву пропонує та затримати намагається, а сам на годинника зирк та зирк. Вислизнула й — за поріг. На ліфт не чекала, збігла з третього поверху сходами, а біля дверей під'їзду натрапила на трьох парубків і від несподіванки пригальмувала, а ті перезирнулися, здалося, здивовано, а потім один, міцніший на вигляд, невпевнено сказав:

— Ага, попалася! — й витягнув з кишені ножа.

— Зараз ми з тобою розберемось! — пообіцяв другий, а третій якось ніяково мулявся й відводив очі.

Ірина помітила, що у кремезного рука з ножем дрижить. Якісь дивні були бандюгани. Десь згори гупнули двері, нападники нервово закрутили головами, а дівчина сумкою з підручниками вгатила по голові здорованя, стрімголов вилетіла на вулицю й щодуху помчала — якомога далі.

А буквально на другий день той крем'язень зустрівся їй просто на вулиці.

— Привіт, друже! — гукнула його Ірина. — Ти більше не хочеш мене зарізати?

Той нервово озирнувся.

— За що ж ви мене так? Що я вам поганого зробила? — відчула його невпевненість дівчина.

— Та нічого не збиралися ми тобі робити. Хіба налякати трохи… Нас про це попросив наш друг Єгор. Тіпа ти виходиш з квартири, а тут ми напали, а він як вискочить, і раз — захистив. І врятована красуня падає в обійми відважному лицареві! Тільки ти раніше вийшла, ніж ми домовлялися. І зустрілася не там. Ну, ми вирішили: хто знає, що пішло не так, наше діло лякати.

— А як би ви мене взнали?

— Так фото ж бачили…

«От чого він весь час на годинника поглядав» — зрозуміла вона. Рішення щодо Єгора прийшло так само стрімко, як і про Белса, та й по суті не відрізнялося: під три чорти!

Ну, якось так: і з Олексієм розсипалося, і з Єгором не зліпилося. Потім у пошуках була. Заміж сходила раз, а невдовзі — і ще. З другим чоловіком нормально живуть. Усе в них не гірше, ніж у людей.

…Цікаво все ж, таки він то був чи ні? Мабуть, цей чоловік теж о тій порі на роботу їздить… Якщо так, то вони неодмінно зустрінуться. Треба буде придивитись до нього уважніше, а раптом…