Шизґара

15. Красуня й таргани

…Алекс помітив жовту буду телефону-автомата і попрямував до неї, витягнувши з пістона — маленької спеціальної кишеньки біля пояса джинсів — монетку-«двушку». Номер він запам'ятав з першого разу: «… дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту».

— Ой, як добре, що ти подзвонив, — зраділа Лена. — Я вже не знала, що робити: не встигаю, матуся підгрузила хатнім пахіттям… Ти почекай у дворі на лавочці — там в затінку під вишнею є, якраз навпроти мого парадного, — а я швидко, хвилин за п'ятнадцять, закінчу та вийду.

— Ми на літак не запізнюємось, звісно, почекаю, — погодився парубок. Неспішно — час же є — він зайшов до Оленчиного двору, побачив зелену скамницю в тіні великої вишні й усівся на неї.

Місто вже майже забуло, яким буває дощ: ані зливою, ані хоча би кволою мжичкою навіть не пахло тижнів зо три, стояла неймовірна спека, й асфальт у дворах та на тротуарах попри щоранковий полив зі шлангів дбайливими київськими двірниками швидко розігрівався, моментально випаровував воду й сухо та лоскотно пахнув пилом, а там, де остаточно не закам'янів від старості, ще й розтоплювався та плив під ногами. Розпечені сонцем стіни будинків аж пашіли жаром, утворюючи на вулицях формене пекло. Здавалося, все, що могло сховатися, зачаїлося десь, сподіваючись на вечірню прохолоду, і тільки неподалік на бульварі натужно гарчали вантажівки, долаючи Чорну гору, та брязкотіли тролейбуси, везучи розімлілих, знесилених спекою пасажирів. Липи слезили клейким соком просто на тротуар, а довкола їхнього незвично раннього, рясного духмяного квіту вилися фанатичні працелюбні бджоли й кілька очманілих від жаріні джмелів. Поряд хвалькувато розчепірив зелені п'ятірні молодий каштан: справжньої тіні від нього чекати — не дочекатися, так, сам перед собою випендрюється, ще не одне літо йому пиндючитися, поки хтось вирішить сховатися під ним від дощу чи нестерпного, як сьогодні, сонця.

А під старою вишнею навіть і непогано, ще й слабенький вітерець подмухує, такий собі легіт та зефір, та попри це в голові нав'язливо крутилася думка: тікати, тікати треба від асфальту подалі — на Тельбін, Труханів острів чи Довбичку!

Олексій вмостився зручніше на лавочці й став розмірковувати про відносність швидкоплинності часу. Коли на когось чекаєш, він тягнеться неквапливо й повільно, як от тепер; гірше — спроквола, геть по-черепашому він проходить, скажімо, під час уроку, коли йде опитування та конче потрібно, щоб сьогодні тебе не спитали… А двадцять хвилин великої перерви пролітають за мить…

Він раптом відчув, що на нього хтось дивиться; покрутив головою — нікого, пусто, мов у Сахарі. Взагалі-то в цьому дворі жило чимало люду зі старої Олексієвої школи: Сашко Рибак, Наталка Швець, Емма Рожнятовська, Васько Співаченко на прізвисько Василіса… Цей останній мав, до речі, неймовірну чуйку й ніколи не попадався під час шкільних облав на курців. Якщо він, грошима сім'єю не балуваний, викинув не те що не добиту до жалюгідного беника, а ледь докурену до половини цигарку й пішов геть з чоловічої вбиральні — будь певний: за кілька хвилин двері потужним стусаном розчахне завуч Євгеша (в миру? — Євгенія Володимирівна) й заволає гучним потужним пронизливим сопрано: «Курці, виходь!», — і хто тобі лікар тоді, що ти не злиняв слідом за передбачливим Василісою? От руб за сто: якби тій Євгеші відпустила доля музичного слуху хоч би вполовину від того, скільки подарувала голосу, — гриміти би оваціям на її честь не те що в «Большому», а й у Ла Скала чи у Ґранд-Опера. Та нехай їй біс: не ловитиме вона більше Олексія, закінчилася її влада над ним …

Сірники фабрики «Гомельдрев» по черзі ламалися, шипіли й, пустивши димок, згасали, а то губили свої сірчані голівки від першого ж контакту з коробкою. Якість їхня давно стала приводом для анекдотів, інших до магазинів останніми роками не завозили, а запальнички в простих смертних майже не траплялися, хіба що в причетних до закордону моряків та дипломатів, бо бензинові вийшли з моди, здавалося, остаточно, а газових пристойних в країні не було, якщо не зважати на вітчизняний «Вогник», котрий чомусь дуже швидко ламався…

Нарешті він упіймав пелюстку пломеню і з насолодою втягнув у себе ароматний дим. От недаремно чутка йшла, що «люді прілічниє курят «Столічниє» — це тобі не термоядерний Щербанюковий «вічний кашель» та й не Сявині «лучше «Вінстона» і «КІМ-а»…

Враження, що за ним спостерігають, умить зникло. Він зиркнув на годинника: бляха-муха, пройшло тільки вісім хвилин з призначеного терміну. Раптом з Оленчиного під'їзду лінивою ходою випливла гарна білявка Свєтка Закринична. Отакої, він і забув, що вона теж тут живе, а колись давно, десь рік чи півтора тому, ще в старій школі, звертав на неї увагу, навіть спробував ненав'язливо підбити клинці, але вона досить прямолінійно роз'яснила: ти, може, хлопець і непоганий, але до кола моїх уподобань не потрапляєш. Він прокоментував її рішення просто, імітуючи знаний акцент відомого футбольного коментатора Коте Махарадзе:

— «На нет і суда нет», — сказав кавказький суд, — і легко відступився, бо ніяк особливо не виокремлював її з чималої кількості гарних дівчат, що на перервах курсували шкільними коридорами. Нічого й віддалено схожого на те, що було затеплилося до Ірини, чи віднедавна зажевріло до Лени, в душі тоді й близько не відчувалося. Здоровий статевий потяг, от що то було, а вибірковість його ставлення до неї полягала в тому, що Закринична була таки далеко не з останніх представниць своєї статі. Їй достатньо було дати будь-який знак: не відповідати на загравання, чи що, і він би сам збагнув: не клює — змотуй вудки, так ні, влаштувала виховну бесіду на предмет з'ясування стосунків з сентенціями штибу: «краще одразу розставити крапки на і», «якщо одній людині подобається інша, то це ще не означає, що то навзаєм» та «не слід плекати надію там, де її нема»… Хто її знає, може, видавалася вона собі такою неземною красунею, що не хлопцеві з паралельного класу на неї зазіхати, а як мінімум — космонавтові чи центрфорвардові київського «Динамо»… Мусив вдати з себе коментатора… Хай там як, він розцінив цей її вчинок як неадекватний і такий, що певною мірою підтверджує відгуки про неї хлопців з її класу — «пиZдувата». Цим епітетом, на відміну від рішуче не схильних до цілування-зажимання «диких», юнаки нагороджували примхливих дівчат з непередбачуваною поведінкою; гіршими були тільки «пиZдуваті на всю голову», але таким рідкісним талантом були обдаровані дійсно одиниці. З тих пір Олекса вважав, що Свєтка хоч і не остаточно така, як кажуть її однокласники, але названа ознака в її характері представлена помітно. Відтоді вони жодного разу не спілкувалися, віталися при зустрічі, от і все.

…За кілька місяців, що Олексій не бачив Закриничної, вона стала ще кращою: перехват потоншав, ноги з просто рівних стали точеними, груди випиналися більш рельєфно… Шкіра її сяяла нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір й було забрано на потилиці в зачіску «дуля», скріплену шпильками-невидимками. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Вона якось незбагненно подорослішала й уже виглядала не юнкою — цілком сформованою дуже молодою жінкою. Так вона ж і була на рік старшою за своїх однокласників — чомусь згадалося йому. Виходить, що, хоча вони й училися колись на одній паралелі, Свєтка на рік старша і за нього…

Вона навіть не роззиралася на всі боки, не вдавала, що от випадково помітила Олексія, а цілеспрямовано простувала до лавочки під старою вишнею.

— Прив-і-і-і-іт, — томно й вкрадливо муркотнула й з природною невимушеною пластикою пантери з відомого мультику про Мауглі підсіла до парубка. — Як справи?

За всіма канонами він мав відповісти: «Справи в прокурора», — хлопцеві, так точно; дівчині, обізнаній зі звичаями вуличної етики — також; але Свєтка, по-перше, була напівдомашньою, по-друге, «пи…» хм… ну, добре, з деякими забаганками, і могла або попросту не знати тонкощів мовного політесу, або й свідомо їх іґнорувати, тому Льошка відповів у тон:

— Справляємось…

Він зробив повну смачну затяжку, згадав раптом, що вона завжди кривилася на курців і взагалі була з числа гонительок паління, демонстративно випустив дим просто в небо й спитав, задля годиться, аби не мовчати:

— На морях була?

— А що, помітно? — кокетливо зиркнула Закринична. Краще би їй було не робити цього: раніше вона завжди нагадувала йому Брітт Екланд,[49] довго зблизька Олексій бачив її лише раз під час тієї пам'ятної розмови, а це був геть не такий випадок, щоб розглядати деталі. Так от, у шведки, — Льошка знав точно, бо помітив на величезному яскравому кольоровому плакаті, що висів у кімнаті в Миколи Можайського, — були ніжно-голубі, майже бірюзові очі, а в цієї любительки розставляти крапки над літерами — сіро-водянисті. «Бляха-муха, як вода в калюжі», — промайнула думка, остаточно вбиваючи залишки колишньої симпатії.

— Важко не помітити, — сказав, а сам подумав, що, мабуть, то Свєтка стояла на балконі й витріщалася на нього, і він від того відчував дискомфорт, котрий тепер, коли вона всілася поряд, лише збільшився: от зараз з'явиться «мала» й побачить його зі Свєткою… Нічого такого, але… самі розумієте. Та з під'їзду на ганок вийшла не Лена, а його колишній однокласник Сашко Рибак з порожньою авоською.[50] Він розгубився, побачивши парочку на лавці під вишнею, видав цілу чергу пострілів очима: на нього — на неї — на нього — на неї, потім помахав рукою в стилі «дорогий Леонід Ілліч на Мавзолеї» — лікоть притиснутий до тулуба, долоня на рівні обличчя, що, мабуть, мало означати «загальний привіт», і затюпав у бік продуктового на Філатова. На Рибакові були саме чухаси «Miltons», панічно небажані з Олексієвої точки зору. Ні, десь на городі в них попрацювати, на крайній випадок з батьками до лісу чи на дачу поїхати — ще так-сяк, чухаси і є абсурдно-безпонтовим одягом для брудних робіт під час непарадних виходів за межі цивілізації, а вже по хліб мотнутися — западло, бо містом. Сам же Рибак чітко знав різницю між джинсами й чухасами, але батьки — інженерно-технічні працівники — сказали: «Коли сам зароблятимеш, куплятимеш, що схочеш»; такого друга, як Сашко Шварцберг у Олексія, він не мав, і тому змушений був змиритися.

— А ти чого сидиш в нашому дворі? — спитала Закринична.

«А от зараз подивимося: на всю голову чи частково», — промайнула шалапутна думка в хлопця. Він чітко розумів: якщо на всю голову, то може учинити будь-яку сцену: кому ж приємно втрачати симпатика, навіть попри те, що ще вчора він потрібний був лише для того, щоб перед ним розіграти виставу театру одної актриси «Не плекай надії даремно».

— А що, не можна? На одну дівчину чекаю, — як про щось самоочевидне сказав він.

— А на яку? — вела вона своє, начебто крім неї ще якоїсь іншої дівчини, що заслуговує на увагу хлопців, в цьому дворі просто бути не могло. — Невже на Стрілецьку? Ну-ну. Так це правда, я думала здуру теревенять, що ви зустрічаєтеся?

— А ти здивована? — хмикнув Олекса.

— Відверто кажучи, так. Приїхала оце з моря, а тут такі новини…

«Інформаційне агентство «Одна баба сказала», — подумав він та іронічно глянув на неї.

— Ну, гаразд, поки що зустрічайтеся, а там подивимось, — холодно зі значенням сказала білявка, звелася на свої рівні та стрункі й повільно пішла собі — чомусь теж в бік магазина. Здавалася, від неї аж віяло гордовитою зневагою.

«Подивитися ти зможеш лише з балкону, як оце допіру», — мовчки з цинічною посмішкою підморгнув він презирливій спині й зробив остаточний висновок. — «Бач, як на неї заглядався, так не входив до кола її інтересів, а як іншу вподобав — одразу потрапив. Очевидно, таки не на всю голову, але зі своїми тарганами, причому такими, що ой-ой! Дихлофосом тільки й труїти…» Те, що новину переповіли Закриничній, його не здивувало: районні пліткарі й плетухи з огляду на брак новин у канікулярно-відпускний період, продовжували активно перемивати їм з малою кісточки.

Лишень Закринична зникла за рогом, з під'їзду вийшла Лена:

— Привіт, про що задумався?

— Про тарганів, — ошелешив її він.

— ??? — німо витріщилася на Олексу дівчина.

— Розумієш, трапляється так інколи: дивишся — буцімто нормальна людина, а в неї в голові таке коїться… До речі, ти купальника прихопила? Може, зблотуємо народ мотнутися десь скупатися? На Золотий чи ще куди…

— Уже на мені, я як знала, що ти схочеш…