Шизґара

12. Пів на п'яту

Продовжити змістовну й важливу бесіду про Ленку, Ірину й проблему вибору й завоювання подруги для гуляння й решти цікавих занять друзям не судилося: вихлястою ходою до них наближався відомий тепер на весь район, але не відомщений досі Ігор Гамзєєв на прізвисько Сорока. Його довгі темні неслухняні патли стирчали на різні боки, а на носі сиділи круглі й чорні, точнісінько, як у кота Базиліо з відомого дитячого кінофільму, окуляри. Він повільно підійшов, привітався з кожним із хлопців за руку, сів поряд, витягнув пачку термоядерних кубинських «Монте-Крісто» і зосереджено закурив. Сигарети ці робилися з обрізків сигарного тютюну й були неймовірно міцними, як він їх споживав, Олексієві було невтямки.

— Оклигав? — співчутливо спитав у нього Микола.

— Та так, — невизначено відповів той. — Тих козлів не знайшли?

— Як же їх шукати, якщо жодної прикмети немає? — здивувався Олексій і спитав у Сороки: — Які хоч вони з себе?

— Я ж казав, — здивувався той. — Такі, припудрені. І однакові.

— Які ще — припудрені? — вразився Олексій. — Прикмети ти можеш назвати: високі — низькі, товсті — худі, чорняві — біляві?

— Не високі й не низькі, не товсті і не худі, а всі спортивні, такі, як ти, — ошелешив відповіддю перший на всю школу майстер гамселити по барабанах.

— Тобі, часом, нічого в голові не відбили? — почав сердитися Алекс. — Усе життя тебе знаю, і раніше ти таким нетямущим буцімто не був.

Слова про все життя не були перебільшенням. Усі вони: і Микола, і Сорока, і Олексій, а крім них ще Толян Сироп, художник Ляхов і Сашко Шварцберг — усі вони знали один одного ще з раннього дитинства, бо ходили до однієї групи дитячого садка Південно-Західної залізниці: недалеко тут, на Чеській.

— Ти розумієш, що таке прикмети? — напосів на ударника Олексій. — Як вони були вдягнені?

— Лажово, — визначив Сорока і, побачивши, що співрозмовник заводиться, пояснив: — Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають……

— Бляха-муха, ну точно перевдягнені менти якісь, — припустився Микола.

— Та ні, нашого віку, — заперечив постраждалий від припудрених. — А, вони ще пахли всі однаково.

— Чим? — в один голос запитали Сороку друзі.

— Перукарнею.

Алекс уявив салон «Чарівний завиток», куди він ходив, коли ще регулярно підстригався та не носив подовженого волосся, і майже фізично відчув стійкий аромат «Шипру», котрим щедро бризкали клієнтів перукарі з пляшечок з-під «Червоної Москви», обладнаних пульверизаторами з гумовими грушами.

— А як вони до тебе достебалися?

— Ми йдемо з Ксюхою, а вони назустріч. Один каже: «Ти чого такий патлатий?» З якого це дива я патлатий? Нормальна прича,[35] всі так ходять. Кажу ж: припудрені.

— Ну, і… — підігнав розповідь Олексій.

— Що — і? — здивувався Гамзєев. — Сам не знаєш? Вони слово, я — два, ну й понеслася… душа в рай. Добре хоч, Ксюху не чіпали. А вона й вішалася на них, і дряпалася; а лаялася, як вантажник! А тут якісь дорослі чуваки йшли, почули, як вона репетує, кинулися до нас, а ті ноги зробили. Якби не це, забили би мене, як мамонта…

— Та й так, мабуть, мало не здалося… А чого ж вони до твоєї причі доколупалися?

— Хрін їх знає: самі нормального хаєра не носять, так мій їм завадив…

— Нормального? — насторожився Льоха. — А якого носять?

— Алексе, якого хера ти до мене причепився? — удавано обурився Сорока. — Ніякого не носять, стрижені на один болван: під «польку» чи під «угорку» — не знаю, як зветься.

«Алекс — Юстасу» — мимохіть згадав Олексій, і, поки він обдумував наступне запитання, на «п'ятаку» намалювався рудий Котя в тропічній військовій панамі:

— Кого я бачу? Сам непереможний Ігор Гамзєєвич Сорока власною персоною!

— Котяро, тобі за амплуа належить з'являтися на манежі з іншою реплікою, — не сприйняла жарту «персона».

— З якою? — запідозрив підступну каверзу «Котяра».

— «А це я!»

Виявилося, що Котя явно знав, хто з'являється перед публікою в цирку з такою фразою,[36] і образився:

— Я-то рудий безумовно, а хто з нас клоун, ми поговоримо, коли наступного разу в тебе мопед зламається. І Сонечку розкажу про твої закидони в бік рудих.

Ця сентенція таїла в собі неабияку погрозу: серед молоді Котя був найперший спец на всю Чорну Гору, жив у приватному будинку і мав чималенький гараж, обладнаний під майстерню; всі власники мотоциклів і мопедів з будь-якими проблемами прямували до нього, а він практично нікому не відмовляв і грошей не вимагав: скільки давали — за те й дякував, а більшості пацанів допомагав «по дружбі». Була в нього одна дуже позитивна риса: він ніколи не брався за роботу, якщо не був стовідсотково впевнений, що зробить її якісно, й у надскладних випадках чесно казав: «Мені не по зубах», — і тоді мотоцикліст розумів, що його залізний кінь хворий не на жарт. Котю в його мікрорайоні знали всі власники «Дніпрів», «Іжів», «Мінськів», «Уралів», «Яв» і «ЧеЗетів», не говорячи вже про лихих гарцівників на малопотужних «Верховинах» і «Ригах». А в сусідньому був свій мастак-золоті руки — Вітя-Сонечко, хоч як дивно, теж яскраво-рудий, мов смолоскип. Перспектива стати «персоною нон грата» для обох механіків явно не сподобалася Ігореві, і він відступився:

— А якого ти: «непереможний», «непереможний»? Тобі б так навішали, а я б насміхався!

Котя мить помовчав, уявивши себе на місці Сороки, тоді визнав:

— Це була би повна лажа. Даруй, не подумав. Проїхали, — і потиснув Сороці руку.

«П'ятак» мав величезний плюс: його було абсолютно не видно з проїжджої частини бульвару Дружби народів, котрою час від часу баражували міліцейські «бобіки», які народ усе частіше називав «місяцеходами».[37] Колись хлопці затягли у зарості бузку пару лавочок, і кущі надійно маскували їх від дороги. Дільничний-то знав, що контингент «п'ятака» не схильний до системних правопорушень, хіба що винце тихцем споживає, та й то пляшки завжди до урни виносить, тож, маючи важливіші справи, зрідка навідувався з настановою «щоб мені без ексцесів», але тим, хто їздить на «бобіках», того одразу не розповіси, а їм тільки навернися на очі… Доводь тоді, що ти не верблюд… А вони що, розбиратимуться? Причепляться, заберуть, можуть люлів увалити не знати за що, ще й на облік ні за цапову душу поставлять… Їм галочка у звіті, тобі ж — проблеми за місцем навчання. А от зі справжніми правопорушниками виходило в них далеко не так ловко. Сорока заяви до ментовки тому й не писав, що все одно не знайдуть, а сам факт звернення до «органів» геть перекреслював варіант із підпискою контори. Молодь ментів за все це недолюблювала, позаочі називаючи «лягавими» й «мусорами», розповідала про них образливі анекдоти та співала глумливих пісеньок:

Не встигли Котя із Сорокою врегулювати стосунки, як на «п'ятак» почав підтягуватися народ: прийшов Сашко, припливла повільною ходою гожа білява Галушка… Героєм дня був, безумовно, король шкільної ударної установки, і вся увага товариства була адресована саме йому. Не надто часта гостя, бо жила з іншого боку бульвару, з'явилася Ленка Стрілецька, сіла на лавку навпроти Олексія й одразу помітила його обнову:

— О, які в тебе джини класні!

«Єдина звернула увагу», — відмітив для себе Алекс й зиркнув на Сашка: чи палити фірму? Той незворушно мовчав.

— Санько підігнав, — невизначено відповів Олексій.

— Мені не підійшли, а Олексі — саме те, — не став заглиблюватися в подробиці друг. Пошив у штанів був дуже вмілим, котон — імпортним, якого в нас не купиш, всі знали, що Сашкові батьки час від часу отримують посилки «з-за бугра», отже, підозр щодо «самопальності» шедевру ні в кого не виникало.

— Скільки віддав? — поцікавився Котя.

— Це вже наше діло, — обрізав небажану тему Сашко.

— Я до того, що я би теж такі придбав, — пояснив провідний механік району.

— Якщо будуть, я тобі першому скажу, — незворушно збрехав Шварцберг.

Отже, рекламувати себе як кравця Сашко явно не збирався.

Пошити штани в ті часи коштувало десять карбованців, і Сашко міг би підробляти, обшиваючи знайомих та набиваючи водночас руку. Та часу на те в нього не було, бо мав він уже налагоджений бізнес: діставав бажаючим грамплатівки студій «братніх країн»: болгарського «Балкантона», східнонімецької «Аміги», чехословацького «Супрафона», польської «Музи» та югославського «Юготона». Слово «платівки» ним принципово не вживалося, виключно — «плити», в крайньому разі — «диски». Спеціалізуватися на «демократах» було не так престижно, як на «фірмІ», але й «головняків»[38] від них — жодних: з соцтабору платівки невеликими партіями — на всіх меломанів явно не вистачить — приходили прямо на бази та в магазини фірми «Мелодія», головне — знати, як їх там взяти, а далі — справа техніки. І жодних нікому не потрібних дурниць на кшталт зустрічей з іноземцями… Державна ціна такої платівки була три керебе п'ятдесят коп.; а продавалися «демократи» рублів за десять — п'ятнадцять, чехословаки — до двадцяти п'яти, бо писали не лише свій, а й західний популярний музон — рок і поп, а «юги», які теж це робили, але значно якісніше, доходили до сорока.

Не цурався Сашко й дрібних заробітків: за півтора-два «рябчики»[39] переписував зі своїх «плит» замовникам на бобини альбоми популярних виконавців. Для того в нього був пристойний програвач і непоганий магнітофон. Так що ще й шити на хаті часу йому явно бракувало.

Олексій крадькома зиркав на Ленку, розглядаючи її геть новими очима. Вона була таки кльова: невисока, ладна, голос приємний. А дівчина інколи перехоплювала його погляд і ледь помітно йому всміхалася. Як відчула щось.

Десь о восьмій Стрілецька сказала, що їй час додому, стала прощатися й раптом запитала:

— Олексію, ти мене проведеш?

О цій порі влітку ще добре видно, йти їй — у другий дім за дорогою, і ця пропозиція була явним актом уваги з її боку. Сам факт разового проводжання ні до чого не зобов'язував, Олексій звівся на рівні й оголосив товариству:

— Друзі, радо побув би з вами ще, але — не можу. Всім до побачення!

Дівчина невимушено взяла його під руку, і вони пішли, а весь «п'ятак» мовчки дивився їм услід.

Під під'їздом вона спитала:

— Ти подзвониш?

— Тільки-но хотів спитати телефон, — викрутився він.

— Дуже легко запам'ятати: пів на п'яту.

— Як це? — не второпав він.

— А так: перші дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту.

— Дійсно, легкий, — з першого разу запам'ятав він цей номер на все життя.

— Ну, тоді бувай, — помахала вона долонькою й щезла за дверима.

…На собачий майданчик Белс прийшов разом із Іриною, коли всі вже зібралися.

— А ми ходили на «Супер-8», — похвалився він і обійняв дівчину за плечі. Вона ніяк не відзначила цього жесту, буцімто було це для неї звичайною, природною річчю.

Компанія зовсім не відреагувала на таку демонстрацію студентом свого нового статусу: всі промовчали, лише Щербанюк ледь помітно смикнув кутиком рота.

Олексій побув на пустирі зовсім недовго, рівно стільки, скільки знадобилося Весті, й заспішив, збрехавши, що в нього є невідкладні справи.

Він ішов додому, смалив «Експрес», — батьки знов почують тютюновий запах і сваритимуть, але то видавалося неважливим, — і згадував слова Миколи Можайського: ні, от дійсно, вона що — неповторна королева, кінозірка, місцева Міу-Міу? Через неї тепер світ — як дошками забитий? Хай сама потім лікті гризе: є й інші дівчата, аж ніяк не гірші. Та ж Ленка. І телефон в неї легко запам'ятовується: пів на п'яту.

Досвіду стосунків з дівчатами чи хоча би досвіду почуттів до дівчат Олексій, живучи досі суто хлопчачим життям, майже не надбав. Хіба що був закохався в чотирнадцять років. Тоді він почав дружити з неймовірно гарною однокласницею Маргаритою. Вона аж так йому сподобалася, що він навіть подарував їй свого зошита з віршами — зрозуміло, про неї.

Це сталося наприкінці навчального року, а на канікули батьки доправили її до якогось табору десь під Свалявою. Він писав їй листи й дуже дивувався, що нема жодної відповіді. А потім прийшов лист від незнайомого хлопчика: «Олексію, я в загоні поштар, мені подобається Маргарита, тому твоїх листів вона ніколи не отримає, як і ти від неї». Потім вона приїхала й кидала слухавку, коли Олексій дзвонив, а 1 вересня з розмаху жбурнула йому на парту того нещасного зошита зі словами: «Я тобі стільки листів написала, а від тебе — хоч би сторіночка! Більше не підходь до мене!» Ну, і ще дещо, як уміють гарні жінки. Наступного дня він мовчки поклав їй на парту листа від незнайомого хлопчика, усе з'ясувалося, але вже щось зламалося і, хоч легка симпатія з обох боків залишилася, більше вони не дружили.

А зошит з наївними віршами незабаром десь загубився.