Шизґара

4. Справи конторські

Саме в ті дні, коли чоловіки з родини Шварцбергів мудрували над Олексієвими брюками, Печерськом — старим і новим — поповзла паскудна звістка, що на схилах Дніпра якісь чуваки так якісно відбуцали Ігоря Гамзєєва на прізвисько Сорока, що він уже кілька днів не може вийти на вулицю через побої. Понесло туди цього Сороку з його Ксанкою на «Супер-8»[19] покататися. А там буцімто він і потрапив під роздачу з традиційною зав'язкою: «Скока врємя-дай закуріть-дай дєсять копочєк»… Сорока грав на ударних у шкільному рок-гурті, яких чимало розвелося останнім часом, і звалися вони, як один, «групами», бо бути ансамблем, як який-небудь зачуханий ВІА — чистої води западло, а бенди на наших теренах так і не прижилися. Музикант, а не який-небудь підпільний каратіст, Сорока не зумів відмахатися від шести пар вправних зальотних кулаків, які добряче приклалися до його табла, а тому змушений був прикладати до синців якісь свинцеві примочки, котрі були тепер, як ті карі очі, перепрошую, абсолютно «до сраки», і побої остаточно не зійшли, а лише перетворилися з фіолетових на жовті… Головна заковика й притичина полягали в тому, що Сорока був… з контори. Ні, не з тієї, що глибоко бурила, це було би занадто… З Чорної Гори.

Якщо ви не знаєте, конторами в ті часи називалися молодіжні неформальні угрупування. Епоха дворових і вуличних «кодл» та «шобл» відходила в минуле в міру того, як дорослішали старші брати, і практично закінчилася десь на самому початку сімдесятих, йменуватися ватагою було якось несолідно, бандою чи шайкою — занадто кримінально… І нові часи витягли на світ Божий нове слово — контора. Основною функцією контори був захист суверенних прав як всієї спільноти, так і кожного окремого її члена. Ні, були, звісно, контори, що носили певні ознаки кодли з шоблою чи навіть банди — аґресивні та кримінально орієнтовані; такі довго не трималися: одна частина хлопців «сідала», друга — тікала від арештантської долі до армії, і все, коротка її історія залишалася хіба що в паперах райвідділу міліції. Справжня контора була стабільною: існувала протягом хоча би кількох поколінь молоді в межах одного, як правило, мікрорайону і поповнювалася місцевими мешканцями. Були, щоправда, декілька контор в центрі, на Хресті та Бессарабці, що комплектувалися вихідцями з усіх районів і вважалися поважними й центровими; потрапити туди було важче, ніж до загону космонавтів.

Кожна контора мала свою територію — кілька провулків або вуличок з прилеглими дворами; велику довгу вулицю — проспект чи бульвар — зазвичай ділили кілька контор; районом називалася сукупність територій, підконтрольних спільноті союзницьких контор, і це не мало нічого спільного з адміністративним розподілом міста. Бессарабського, скажімо, району для міськвиконкому ніколи не існувало, але спробував би хтось щось таке прогнати хлопцям з Басейної, Дарвіна чи Кропивницького! «Я в себе на районі», — означало не лише «на своїй території», але й «під захистом».

Ніяких «королів», на відміну від вулиць та дворів попередніх десятиліть, в конторах не було — їхні лідери звалися основними, і не обов'язково основний був один: часто-густо їх було двоє-троє, і такий стан речей забезпечував своєрідну вуличну демократію. Статус основного не був довічним, він важко завойовувався, проте одразу втрачався, якщо його носій упоров несолідний вчинок усупереч неписаним законам вулиці чи, не приведи Господи, забздів. Кістяком контори, її ядром були чотки парубки: хоч і не основні, але зі стійким авторитетом на районі. Їх «поважали» — і цим сказано все. Кожна контора, як комета, мала крім ядра ще й хвіст — з малих і шнурків. Ну, малі, вони і є малі, а шнурки, слабкодухі хлопці, що не вміли себе поставити, «бігали по шостій лінії», тобто були в контори на побігеньках, а за це на них поширювався конторський суверенітет. Окремо стояли музиканти: наприклад, Фортуна жив на Чигоріна, формально вважався тамтешнім, але за нього піднявся би майже весь новий Печерськ. Хай там як, але контора підписувалася за кожного свого члена, неважливо, основний він, «чоткий», малий чи навіть шнурок, і, зачіпаючи одного, ти зачіпав усіх, а це могло бути від кількох десятків до кількох сотень юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти, у переважній своїй більшості — не з боязких.

П'ятак не був конторою в повному розуміння цього слова, та й постійних учасників збиралося там десятки із півтора, але це були такі хлопці, що своїми їх вважали і на Філатова, і на Чеській, і на Кудрі, і навіть на Ліхачова, не говорячи вже про Дружбу народів та Чорну Гору.

Отже, Сорока був з контори, що звалася відповідно до топографії Чорною Горою, і він був музикант, так що всі неписані кодекси зобов'язували Чорну Гору заступитися за нього, а крім Гори це залюбки зробив би багато хто: його добре знали по школі.

Примножував народний гнів той факт, що відметелили його, коли він був з герлою, причому не просто з якоюсь лівою хуною — із власною чувіхою. Вулична тодішня традиція не рекомендувала неславити чувака, якщо він ішов із тьолочкою, і навіть законні розбірки краще було відкладати до іншого разу, коли він буде без неї. Тут уже роби, на що вдавсь: вираховуй, перестрівай, чекай під парадним чи школою сам або з друзями… А при ній — ну, не зась, але… несолідно, тим паче, що завтра на його місці можеш опинитися ти сам. Та останнім часом в Києві розвелося чимало агресивної шелупоні, що болт забила на традиції, навпаки, при дівчині куражилася ще більше. Не факт, що всі, готові негайно вписатися за Сороку, були ревними охоронцями старовинної настанови не позорити при тьолці і самі не вчинили би так само, як невідомі нападники, але тепер і вони палали праведним обуренням та були готові негайно підірватися та їхати в будь-який район розібратися з кривдниками. Головне питання було — куди само мчати, бо ані Сорока, ані його Ксюха не знали жодного із цих поців[20] навіть в лице.

Пікантності ситуації додавало те, що «Супер-8» змонтували на схилах Дніпра неподалік від ресторанів «Кукушка» (от «Зозулею» її назвати — язик не повертається й рука при клавіатурі не піднімається) та «Курені», в парку, що був чимось на кшталт вотчини контори Сокола — угрупування, де незмінним основним був Юра Соколов, цьогорічний випускник тієї ж школи на Івана Кудрі, де вчилися й Сорока з Фортуною, і Сашко Шварцберг, і — донедавна — сам Олекса Дем'яненко, а Юркова, мати, Лідія Сергіївна, викладала в Сороки українську мову в середніх класах.

Сокіл, довідавшись, що сталося на теренах його контори, вирішив, що це — формене неподобство, та вчинив ціле слідство, але жодної зачіпки знайти йому так і не вдалося. За всіма ознаками виходило — залетні. «Коли знайдете — не забудьте покликати», — сказав Сокіл, особливо натиснувши на слово «коли», буцімто й думки не допускав, що можуть не відшукати. А якби це сталося, нічого хорошого Сорочим кривдникам не світило: Соколова контора діяла в таких випадках швидко, зухвало й безжально.

Взагалі-то Печерськ стояв тоді в Києві дуже впевнено: воювати з ним майже нікому не кортіло. Відносини з сусідами перебували в стані стійкого приязного нейтралітету: печерські абсолютно спокійно їздили купатися на Золотий пляж чи на Тельбін[21]і тамтешній — березняківський та русанівський — молодняк їх не зачіпав, зі Сталінкою та Червоноармійською — навіть старші не пригадували якоїсь більш-менш пристойної бійки. З Бессарабкою відносини теж були скоріше дружніми, а Шулявка, Святошино, Євбаз, Лісовий масив та Борщагівка були надто далеко й ділити з ними не було чого.

Вуличний епос розповідав про давні грандіозні війни з Подолом, де Печерськ із Бессарабкою були союзниками; тоді ще буцімто зажила великої слави контора з Пушкінської, котра теж вважалася чомусь Бессарабкою, під гучною назвою «Королівство». Та на сьогодні Королівство було — самі малолітки років по тринадцять — п'ятнадцять, піднялися й набрали авторитету в тих краях інші: «Сонечко», «Протяг», «Зелень» та «Льодяна»; і не підминали вони під себе «Королівство» виключно з огляду на його колишні бойові заслуги. Ну і, мабуть, сказали за нього «старики» — молоді мужчини, що через вік та сімейний стан уже відійшли від справ конторських, але не так давно, щоб їхній авторитет забувся й слово нічого не важило.

Поділ же, ослаблений масовим розселенням блощичників-комуналок — головного джерела традиційно босякуватих і відчайдушних парубків — по нових мікрорайонах, уже не міг тримати шишку на весь Київ і перетворився на таке собі удільне князівство: перспектива опинитися там самому у вечірній час ще таїла в собі дуже ймовірну можливість не надто приємних наслідків, але на зовнішню експансію району живої сили вже не вистачало, та й бійцівський запал став не той…

Виняток становив ледь пригашений багаторічний конфлікт з вулицею Щорса, котрий щозими перетворювався на справжню війну, яка тривала з перемінним успіхом. І для цього було декілька вагомих причин.

Вулицю ту років десять-п'ятнадцять тому геть забудував своїми відомчими багатоповерхівками потужний оборонний завод всесоюзного значення, і квартири там, ясна річ, давали, в основному, тим, у кого були діти. Тепер ця малеча повиростала.

Щорсів було багато і вирізнялися вони згуртованістю: всі ходили спочатку в одні й ті само відомчі ясла, потім — до заводського дитячого садка, звідки дружно переходили до школи, яку завод теж вважав своєю в силу встановленого шефства та чималих коштів, що вкладалися ним у її розвиток. А ще завод мав свій спортклуб із багатьма секціями, в тому числі — боксу й боротьби, до котрих дітей заводчан приймали в першу чергу. Чисельність та єдність породжували неабияку зухвалість, навіть — нахабство. Фактично щорси були однією величезною конторою, і з цим неможливо було не рахуватися.

Поряд з ними, а вони вважали — на їхній території, знаходилося верхнє поле Центрального стадіону, на котрому взимку заливали величезну ковзанку. Там вони почували себе вдома, зайд особливо не жалували, до того ж було щорсів на ковзанці завжди чимало. Агресивні дії з метою зав'язати бійку: чіпляння плечем, вербальні образи, ліві безпідставні пред'яви — називалися словом плигати. На ковзанці щорси часто плигали на чужинців. Якось вони вдесятьох завелися з трьома незнайомими парубками. Один із захожих, худорлявий чорнявий хлоп років вісімнадцяти, влаштував їм показовий сеанс безжального мордобою, за пару хвилин поклавши всіх місцевих на кригу — остудитися. Він махався, як античний герой: неймовірно вправно ухиляючись від ворожих ударів, залишався неушкодженим, а сам звіздячив з обох рук так, що криваві шмарклі його супротивників розліталися на всі боки. Ті двоє лише спину йому прикривали, і робили вони це так вправно, що ставало очевидним: таку тактику трійця застосовує далеко не вперше. Що характерно, по чесняку до переможців згодом не повинно було виникати претензій: знайшлося би море свідків, що з їхнього боку це була отвєтка, справа, як відомо, абсолютно праведна. Пізніше з'ясувалося, що нарвалися ці щорсівські телепні на майстра спорту й чемпіона України з боксу, відомого всій Солом'янці Валерку Чигирина, ну, самі ж плигали, така, значить, їхня планида…

Минулої зими на ковзанці у печерян зі щорсами вибухнули швидкоплинні жорстокі бойові дії, спричинені чимось подібним до того, що сталося тепер із Сорокою. Когось на ковзанці відметелили, але кого — встановити вже неможливо, свідки й учасники тих подій кажуть тепер абсолютно різне, але коли Ліхачова, Чигоріна та Кудрі з усіма своїми споборниками та союзниками завалили на верхнє поле, там уже відбувалося, наближаючись до кульмінації, епічне рубилово: «хазяї» не на жарт махалися з Червоноармійською, потроху схиляючи шальки терезів на свій бік. Священний принцип дворових єдиноборств: «двоє в драку, трєтій — в сраку» — у таких випадках сили явно не має: печерська юрма з ревом вдарила у фланг щорсам, вирішивши долю побоїща.

Хай там як, але цього разу у справі про побиття Сороки щорси були явно не при ділах.