Шизґара

16. Про аварію та дзю-до

Але купатися не довелося: не встиг П'ятак зібратися в основному складі, як примчав захеканий Котя й повідомив жахливу новину:

— Сява Фортуна вчора розбився на мотоциклі.

Німу тишу, що впала зненацька на компанію, хрипко розірвав Сорока:

— На якому ще мотоциклі? В нього не те що мoтика — мопеда нема!

— А на Чабановому, — сказав обізнаний на всіх новинах Котя. — Гітарист його в розстрочку купив.

Це було схоже на правду. Чабаненко мав досить новий «Мінськ», і районом давно гуляли смутні чутки, що він хоче його продати, Фортуна ж марив мотоциклами. А були хлопці однокласниками — могли й домовитися.

— Хоч не на смерть? — жахнулася Оленка Ярова.

— Та ні, — зітхнув Котя. — Нога поламана, два ребра, струс мозку. Що характерно: на задньому сидінні з ним Бєца їхав — так на ньому — ані подряпини.

Якби цей Бєца не потрапив у аварію разом із Фортуною, не бути би йому в нашій історії ні за що: гидотник, схильний до чвар скнара. Не цікавий він був нікому. Не те, що Сява.

— Тут же як вийшло? — вів тим часом своє рудий механік. — Вони по Кудрі вниз гнали, а з Чигоріна на «копійці» якась мадама виїздила… А там же кущі — видимість обмежена, вона висунула капота — вони й впилялися.

— Так вона в усьому й винна! — пристрасно заявила гаряча шанувальниця таланту Фортуни Ярова.

— Якщо по совісті, то вона: наші-то їхали по головній, а вона — по другорядній, та от яка оказія: у Сяви прав нема. От чує моє серденько: зроблять його винним…

— А в якій він лікарні? — не вгавала Оленка.

— Кажуть, до Жовтневої[51] повезли…

Одразу виникла ідея їхати всім натовпом провідувати музиканта. Чи потрібні вони там на другий день по аварії — нікому в голову не запало. Купили на лотку вишень й поїхали: п'ятнадцятий тролейбус від Печерського мосту до самої лікарні ходив.

…

— Куди такою оравою? — рішуче запротестувала бабка в білому халаті, що охороняла вхід до хірургічного корпусу. — Та ще й без халатів?

З'ясувавши, що до чого, охоронниця заявила:

— Одного пущу. От його, — вибрала вона Сороку. — Ось тобі халат, йди, синку, неси передачу й привіт від усієї компанії.

Тоді — не зараз, зайти до лікарні без перепустки, виданої хоча б завідувачем відділенням, було дуже непросто, чесно кажучи, Сороці поталанило, сподобався, чи що…

— А чого ви саме його вибрали? — поцікавився Котя, коли Сорока пройшов усередину.

— А кого? — здивувалася бабця. — Тебе? Ти, рудий, шалапут шалапутом — по замашках видно, а в того — очі добрі.

Це було правдою, проти якої не попреш: Ігор Гамзєєв на прізвисько Сорока вирізнявся погідним добрим характером.

Він незабаром з'явився, витративши на побачення з Фортуною не більше десяти хвилин:

— Люди добрі, всім від Сяви привіт! У нього все тіп-топ: нога в гіпсі, пика подряпана, через поламані ребра сміятися й кашляти не може, але сказав, що на мотоциклі все одно їздитиме.

…Коли повернулися на «п'ятак», вирішили, що час згаяно й слід без зайвого мудрування скупатися у себе в Глинці — тоді в цьому озері ще можна було купатися…

Ввечері, коли Олексій вже провів Лену додому, у її дворі його перестрів Сашко Рибак і повідомив:

— А тебе збираються бити…

— Хто це? — здивувався Олекса.

— А з Лісового масиву.

— З якого це дива? — не в'їхав Алекс.

— Та тут приїхав один, питає: як, мовляв, Свєтка Закринична, вільна чи з кимось ходить… Він, бач, з нею на морі познайомився… А я ж бачив, що ви з нею…теє… Ну, кажу: «Та ні, зайнята, Олексій Дем'яненко з нею гуляє». А він: «Ну, нічого, приїдемо з конторою з Лісового, вломимо як слід — більше не гулятиме». Так що отакі справи.

— Так а що за чувак, як хоч звуть?

Рибак тільки знизав плечима: не спитав, мовляв.

— А нащо ти йому сказав, що я — з нею? — допитувався Алекс.

— Ну, той… щоб не претендував… Що дівчина вже зайнята…

— А, це ти нас сьогодні побачив та й собі вигадав… Так затям, — криво посміхнувся Олексій, — що до Закриничної мені діла нема, гуляю я зі Стрілецькою, а приїдуть битися — що ж, будемо битися, не забздимо. Не того нас тренери вчили!

…У Києві в ті часи одним із найпопулярніших єдиноборств було дзюдо. Кілька років тому мешканці високих московських кабінетів вирішили повернути після тридцяти п'яти років забуття цю японську боротьбу, не надто вдаючись у подробиці, чому та як саме в тридцять сьомому році це бойове мистецтво раптом ураз зникло з неосяжних теренів від Москви до «самих до окраїн».[52] І одразу ж, щоправда, із тридцятилітнім запізненням, розпочав свою тріумфальну ходу кінотеатрами СРСР фільм «Геній дзюдо» великого Куросави.

Для боротьби — не якийсь там килим, як у самбістів, ні — татамі, сучасний синтетичний нащадок рисової циновки! Не просто спортивна форма — дзюдогі, котре невтаємничені звуть кімоно, хоча це зовсім інакший одяг; команди «Хаджіме», «Мате»; оцінки: «Коко», «Юко», Ваза-арі», Іппон»[53] — це все прийшло з іншого життя… От тільки невтямки було майбутнім геніям, що те дзюдо, котрому їх навчатимуть у київських залах, є спортивною, скороченою до конспективної, версією шаленого мистецтва самозахисту, яке демонстрував їм з екранів чорно-білий Сугата Сансіро.

Десь там, на дуже віддалених підступах, була ера «відаків» та контрабандних касет з фільмами про карате й кунг-фу, котрі поки що означили свою присутність в Ю-Ес-Ес-А або у вигляді неймовірних легенд («Один японець голою п'ятою гранітну брилу розбиває»), або чуток про те, що в місті менти розгромили чергову підпільну школу, а тамтешнього сенсея[54] посадили років на десять.

А секції дзюдо були абсолютно легальними й безкоштовними всі до одної, із найкрутішою динамівською включно, хоч там працював найвідоміший тренер Ярослав Волощук, а його учні Новіков і Двойников вигравали тоді переважну більшість міжнародних чемпіонатів.

Процедура запису до секції дзюдо в «Динамо» була дуже простою: «Покажи довідку від лікаря, шкільного щоденника й скільки разів ти можеш відтиснутися від підлоги», — казав тренер. Якщо все побачене він вважав прийнятним, тебе зараховували. Олексій займався там два роки, але останнім часом завзяття почало потроху згасати: тренер його із загальної маси не надто виділяв, кози в золоті не показував, а тим часом в житті з'являлося що далі, то більше цікавенних речей, жертвувати котрими заради синиці в небі бажання потроху зникало. Поки він на всю губу кайфував від особливо солодкої свободи останніх шкільних канікул, від зустрічей з Леною, від можливості хіпувати (тоді це слово означало — вдягатися модно) в нових джинах.

Якби йому хоч раз сказали, ба й натякнули, що в ньому бачать не якогось посереднього спортсмена та пов'язують з ним певні плани… Кількох на збори до спортивного табору на літо взяли, а його — ні. Розпустили разом із рештою секції: гуляй, босото, до першого вересня, до нового навчально-тренувального року. Та чи ходитиме він туди надалі — Олексій остаточно не вирішив, тим паче, що вже надбаних навичок для вуличного бою вистачало з головою.

Рибак подумав: а раптом направду приїдуть — зрозумів, що упоров лажу й вжив заходів: назавтра Олексій побачив у Лениному дворі весь П'ятак. Але з Лісового ніхто не приїхав ані завтра, ані післязавтра — вони не приїхали ніколи, мабуть, був той парубок шнурок і базікало.