Шизґара

20. Наприкінці літа

…Вірно думав колись Олексій, чекаючи на Ленусю в затінку під вишнею в її дворі: все хороше проминає — не встигнеш озирнутися. Літо, здавалося, тільки-но почалося, а вже настав серпень. Промайнула Мюнхенська олімпіада, котру дивилося на все око вся країна, бо крім неї та телевистави «Хлопчик зі шпагою», знятої за книгою Владислава Крапівіна, по телевізору того літа толком дивитися не було чого.

«Хлопчик» Олексієві не сподобався. Повість цю він читав ще в дитинстві, коли вона вперше публікувалася в журналі «Піонер», і відірватися не міг, так круто було написано: підлітки-спортсмени, неповнолітні хулігани, перші чоловічі вчинки та романтичні почуття до дівчинки… А на екрані розвели таку ремиґачку, що аж нудило. Ну, точно, що в режисера дітей ніколи не було, а свою ранню юність він давно забув через поважний глибоко пенсійний вік. Кожну серію обговорювали на «п'ятаку» й кінець кінцем зійшлися на думці: нецікава байда. Було тільки трохи кривдно за улюбленого письменника свого дитинства, бо його книжки про багряне пір'я стріл та траву по коліно колись захоплено прочитала більшість компанії. Щодня всім П'ятаком вибиралися на пляж: як правило, на Золотий, інколи — на озеро Тельбін, а то й на місцеве озеро Глинку, що між Чорною Горою та Сталінкою.

На початку серпня Лена раптом надумала вступати до технікуму.

— Ти ж рік втрачаєш, — намагався переконати її Олексій. — І будеш старшою за всіх однокурсників. Прикинь: довкола самі малолітки. Вступала би після десятого…

Але в неї були свої резони, йому незрозумілі: не хочу, мовляв, у школі вчитися. Як подумаю, що знову до школи йти — просто ніби верне! Затялася — не зрушиш. Ну, документи подати — не штука. А вечорами Лена тепер практично не виходила — готувалася до іспитів. Вдень лише бачилися, та й то: побачення ті стали недовгими. Одна радість: прощаючись, завжди цілувала й казала: «Телефонуй, приходь». Формула така була.

Розпорядок Олексієвого життя став, як до неї: ввечері — на «п'ятак», потім — прогулянка з собакою.

На майданчику теж повернулися старі порядки: приїхали з Москви у відпустку батьки Ірини та вирішили, що так пізно дівчині гуляти з собакою не годиться. Батько сам о восьмій виводив пса на прогулянку, так що Ірині з Джеком нічого не залишалося, як о дев'ятій сумно слухати, як крізь прочинені балконні дверцята з недалекого пустища доносився знайомий гавкіт.

До доньчиних зустрічей та променадів по району з Вітею Белсом батько поставився спочатку дуже прохолодно: замолода ще з хлопцями гуляти! Але мати Ірини, Валентина Іванівна, одразу помітила, що парубок схожий на її власного чоловіка в молодості, й сказала:

— Не втручайся, Владиславе, може, це її доля.

Той дружину кохав, доньці зичив щастя, тож — дослухався та відступився. Але щодо прогулянок ввечері, попри материні намагання, був непохитним: ні. Навіть щодо кіно: останній для тебе сеанс — на дев'ятнадцяту нуль-нуль, а до програми «Час» о двадцять першій — щоб вдома була! Добре хоч, кінотеатр «Авангард» — зовсім поряд. Для прогулянок з Джеком та з Вітею Ірині залишався день. З хлопцем вони ходили десь в парк чи на пляж: на Центральний або на Довбичку, — якраз туди, де компанія з «п'ятака» не бувала. Там, лежачи в купальнику під спекотним сонцем, дівчина раз по раз помічала, якими очима роздивляється її принади кавалер. У неї ж спортивне тіло Белса не викликало ані захвату, ані огиди: це ж він запав, а вона-то лише дозволяла кохати себе й упадати біля себе.

На майданчик на пустищі вона приводила пса теж тільки вдень, десь в обідню пору. Тут же, як правило, з'являвся студент, котрий на правах хлопця, що гуляє з Іриною, був у курсі її планів більше, ніж хтось інший, іноді там випадково зустрічалися Ом та Алекс. Вона свідомо стала телефонувати котромусь з них: «Ти не збираєшся вивести собаку?» — знаючи, що прийдуть вони скоріш за все вдвох. Віктор почав спроби поволі обмежувати її спілкування з іншими хлопцями й заявляти на неї якісь особливі права, а її постійне товариство не надто дотепного, нуднуватого, але активного спортсмена вже починало обтяжувати. Його гумор був пласким, як стіна казарми, судження прямолінійними, ерудиція — помірною. Він був якщо не примітивним, то досить простим, з ним ставало нецікаво попри його старший вік.

Сергій Ом від самого початку ставився до Ірини виключно дружньо, жодних почуттів, крім приятельської приязні, не виявляючи, та й сам він її не надто цікавив. А Олексій весь час підтверджував своє реноме майстра короткої дотепної репліки, не записний балаклій, а саме снайпер зі стрільби влучними одиночними фразами, та й так по життю за словом до кишені не ліз. Начитаний — страх як, та це й не дивно, мати в нього, виявляється, вчитель літератури, вдома книг без ліку. При тому він жодним чином не показував свого ставлення до Ірини як до дівчини. Спочатку, ще як тільки познайомилися й ходили натовпом по цукор, їй здавалося, що вона Олексієві подобається, і це було загалом звично: вона багатьом подобалася, а тепер — жодних проявів з його боку. Інколи від нього ледь вловимо пахло жіночими парфумами. Ну, не «Шанеллю» чи «Кліма», але й не «Наташею» — яким-небудь «Златом скіфів» або іншим, з радянських, але недешевих. На вітчизняних пахощах Ірина не зналася: уже кілька років, відколи батько вступив до дипломатичної академії, в хаті був тільки імпорт, а до того вона цим всім не надто цікавилася, в дитинстві то було грою: побризкалася якимись маминими — і кайфуй, уявляючи себе дорослою. Але те, що від нього пахло жіночими парфумами, що в розмовах він зронив кілька разів жіноче ім'я Лена, їй не подобалося. Раніше такого за ним не помічалося. Видно, хтось у нього з'явився, причому, не так давно. Інколи вона з досадою думала: «Краще б тоді, в перший день, цей Олексій пішов мене проводжати», — геть забуваючи, що за першого її візиту на собаче пустище його як раз там не було.

У спілкуванні з Олексою виявилася дивна особливість: повне розуміння одним одного — кожен з них, почавши фразу, міг її не продовжувати, бо другий вже точно знав, що йому хотіли сказати. Вони могли розмовляти якимись абсолютно неясними й недоступними для присутніх натяками. Решта тільки очима кліпає, а вони: «зрозумів — зрозуміла».

Белс казився та передрочувався, а Ом згадував Олексієве «неймовірна дівчина», сказане про Ірину в перший день знайомства цих двох, і гмикав, кайфуючи від своєї прозорливості: одразу ж просік — тащиться кореш, ще й як, від цієї, нехилої таки, дівулі. Він і одразу це підозрював, а тепер явно бачив: у Белса з Джековою хазяйкою перспектив нема, надто вони різні. Самому ж Сергійкові Ірина як жінка не надто подобалася: «Не мій сайз», — визначив для себе він, маючи на увазі таки не габарити, а сексотип. Белсовим батькам вона теж не сподобалася: плекана та пещена, — не такої невістки хотіли вони собі.

А от Валентині Іванівні типаж, до якого належав Вітя, подобався, вона таких хлопців — високих, спортивних, світлооких та світловолосих — любила в юності, а тепер мала до Белса особливу ласку. Як зайде до хати, вона й пришановує, без чаю не відпустить, розмовою розважить. І дуже їй подобалося, як він серйозно судить про майбутнє. Доросла людина. Хотілося б, звісно, щоб знайшла хлопця зі свого кола, з дипломатичної родини, та якщо вже так, то не ставати ж проти доньчиного вибору. Вона так собі міркувала й не замислювалася, що й самі-то вони потрапили до цього середовища не так давно, та й то завдяки родині Нехлюйків, що в тому світі, куди вони щойно потрапили й приналежністю до якого так пишалися, можуть знайтися такі, хто вважатиме їх вискочнями й не «цього поля ягодами».

Хай там як, але дружні стосунки Віті Белса з матір'ю Ірини призвели до наслідків, на які вони зовсім не розраховували. Одного разу юнак прийшов до коханої, коли її відрядили до магазину. Ірчина матуся запросила його на кухню, пригостила чаєм з пряниками й завела душевні розмови в сенсі промацування ґрунту: а які, мовляв, у вас, Вікторе, плани на подальше доросле життя?

А він нема того, щоб з Іриною спочатку обговорити, здуру й зайшовся розводити: за рік Ірина закінчить школу й вступить до інституту, ще за два по тому я закінчу свій, вона перейде та третій курс, тут-то ми й одружимось. Один розливався, друга згідно кивала, а невдогад їм було, що та, про кого вони говорили, вже прийшла з гастроному, й усю його тираду їй у передпокої дуже добре чутно. І тут її як скажений ґедзь укусив:

— Ага, ти вже й напланував на десять років наперед! А мене спитати не треба? Я тобі не людина?

– Іришо, що з тобою? — витріщився на неї Белс.

— Нічого. Зі мною все в порядку. Це з тобою щось. Ти вигадав, що після кількох походів у кіно й на пляж ти маєш на мене якісь права? Що ти можеш за мене вирішувати? І як ти смієш робити це в мене за спиною?

– Іро, — ніяково спробувала урезонити мати.

— Що — Іро? Злигалися? Що ти тут розсівся? — накинулася вона на Белса. — Тут тобі не кафе!

Усе її роздратування, що накопичувалося останніми днями, водоспадом полилося на його голову, винну лише в тому, що належала хлопцеві, котрий був дівчині не до душі.

Поки він взувався, вона стояла над ним, уперши руки в боки, і в очах її танцювали й перекидалися бісики, а охайний носик сопів, наче належав розлюченому бегемоту, а не гарній мініатюрній дівчині.

— Більше ніколи не приходь до мене! — прогарчала йому в спину й грюкнула дверима — парадним аж луна пішла.

— Теж мені, кавалер знайшовся! — не могла заспокоїтися вона.

А він ішов пригнічений: ще позавчора на пляжі він розглядав її, подумки знімав невеликі клапті тканини, що прикривали найспокусливіші ділянки її тіла й думав, що треба негайно, лише тільки її батьки повернуться до Москви, закріпити стосунки близькістю, навіть уявляв, як він візьме її, а тепер — що? З якого дива вона на нього накинулася та як тепер миритися — він не уявляв. Приводу ж не давав. Він ще плекав якісь надії, а нерозвинена його інтуїція не могла йому підказати, що це — крах.