Шизґара

Пролог

Уже кілька років Олексій Володимирович їздив в громадському транспорті досить рідко — час од часу. Бо зазвичай на колесах, а без них — куди? Але минулого тижня у «Фіаті» ні сіло ні впало почала барахлити коробка передач, і через раз вмикалася четверта, тож з понеділка він загнав свого бойового коня на станцію технічного обслуговування та поїхав на роботу на метро. Йому поталанило: потрапив у той дуже нетривалий проміжок часу в самому кінці вранішньої години пік, коли основний натовп вже схлинув, а потяги ще йдуть досить часто, і у вагонах хай і не вільно, але нема тієї жахливої тисняви, яка, здається, стає нормою в столичній підземці.

Він зайшов до вагону — місця, щоб сісти, не було, тоді Олексій відшукав, де приткнутися, взявся за поручень і тут усвідомив, що сорок хвилин поїздки йому абсолютно нема чого робити. Відвик за кермом, що дорогою можна щось почитати. Знічев'я він взявся розглядати пасажирів, що дружно втупилися в свої айпади, смартфони, планшети, електронні книжки та інші пристрої, здатні нести інформацію в цифровому вигляді.

Прямо перед ним сиділа жінка приблизно його віку — невисока, гарна, доладна, темноока, з каштановим блискучим волоссям — і читала щось з електронного рідера. Професійна цікавість журналіста, що пише на теми культури, перемогла: Олексій зазирнув в екран, очікуючи зустрітися там із Джеймсом Паттерсоном, Стівеном Кінгом, Джоном Грішемом або ще кимось з цієї когорти. Але в її планшеті вирувала буря мечів Джорджа Мартіна. «Дивний вибір для дорослої жінки», — подумав він і раптом звернув увагу на її руки: шкіра ніжна й доглянута, а нігті вміло пофарбовані темно-вишневим лаком. Жінка читала й усміхалася, і усмішка у неї була променяста якась, чи то так здалося. А парфум — легкий, прозорий, невагомий, із ледь вловимою делікатною присутністю… Господи, когось вона мені нагадує — став придивлятися до читачки чоловік. Маленька родимка над бровою, неслухняний вихор над чолом. Невже Ірина?

А та раптом кинула на нього погляд, потім ще один, зробила незадоволений вираз обличчя, який добре вміють демонструвати привабливі жінки: мовляв, набридли ви, чоловіки, своєю постійною увагою, — і знову опустила очі в екран.

«Очевидно, не Ірина, якщо я сумніваюся і вона мене не пізнає — визначився Олексій. — А так схожа.» Він змусив себе відвести очі й більше не дивитися на неї. Схожа, ну то й що? Трапляється. Це ж не привід роздивлятися впритул сторонню жінку.

Незабаром звільнилося місце якраз навпроти незнайомки, він сів, ще раз мимоволі глянув: шкода, що не вона — приблизно так мала би виглядати тепер Ірина.

Коли ж це було? Майже ціле життя тому. Скільки років він взагалі нічого не згадував, а тут пам'ять заходилася послужливо підносити, здавалося, задавнені й збляклі, а, виявляється, такі яскраві й живі спогади…