Шизґара

3. Історія про старовинні лекала

Лев Оскарович, — міцний енергійний чоловік середніх літ, — ретельно обміряв Олексу, звів очі до стелі, щось вираховуючи, і кинув Сашкові:

— Принеси відріз.

Змірявши жовтим швацьким сантиметром пласт, — інакше й не назвеш, — неймовірно цупкого коричневого котону, наказав синові:

— Дай лекал!

— Котрий? — перепитав той.

— Середній, — уточнив батько.

Олексій не вперше чув, як старший Шварцберг, якого він, до речі, звик звати попросту дядьком Левком, — знав-бо з дитинства, — титулував цей швацький прилад словом чоловічого роду. Чому — він здогадався значно пізніше: польською ця необхідна для кравецького ремесла кривуля зветься krzywik, і майстер просто підсвідомо переніс граматичну форму з однієї мови до іншої. А про історію цих фамільних лекал довідався не так давно від Сашка, але заговорити на цю тему з дядьком Левом він ніколи б не наважився.

… Династія єврейських кравців Шварцбергів походила з польських земель. Віками в своєму замку на горі жили тамтешні пани: не надто родовиті, але маєтні, загонисті та ґонорові, — які-небудь чи то Пшитульські, чи то Запшеченьські, — а попід горою розкинулося містечко, де й стояв добротний будинок, в котрому народилися всі Шварцберги із Львом Оскаровичем включно. І вони повік-віків, скільки сягала пам'ять їхніх родинних переказів, обшивали упшеймих[8] власників замку, шанованих членів їхніх родин, челядинців, навіть — лакеїв укупі з підпанками й нахлібниками-дармоїдами. А пани, — спочатку в кунтушах та жупанах, потім — у фраках чи сюртуках, — швендяли світами: то до Варшави їм було треба, то — аж до Відня ба й до самого Парижа, — і не завстидалися там жодного разу через власне вбрання чи одяг почту.

Століттями збиралися Шварцбергами секрети фамільного ремесла, а носії тих таємниць ретельно стежили, щоб не вийшли їхні надбання за межі родини. Кожне покоління щось додавало до того мистецтва: хто — довершений прийом розкрою, а хтось — унікальне саморобне лекало. Деякі з тих лекал були старшими навіть за прізвище Шварцберг!

…У дев'ятнадцятому столітті вуйко цісар, котрому тоді належала провінція, де мешкав клан віртуозів голки, вирішив, що для його володінь традиція євреїв не мати прізвищ нікуди не годна й наказав цим підданим родовими іменами негайно позаводитися. Наказано — куди подітися? Взялися вигадувати прозвання — хто на що здавсь. Той став Вайсманом, цей — Розенблатом, отой он — Гольдштейном, один навіть Гольдманом зажадав бути, а Борух, пра-пра-прадід Сашка, не переймався: подивився на гору, увінчану панським замком, і став Шварцбергом.

Коли відгуркотіла гарматами Перша світова й цісарці пішли собі геть на виступці, до міста повернулася довгоочікувана польська влада, а пан Томаш, тодішній власник палацу на пагорбі, швидко вибився в якесь начальство й переїхав до столиці воєводства. Та шив одяг він усе одно в «свого» кравця, дотепного Ушера, котрий, для зручності сусідського слов'янського населення, поза родиною звався Оскаром. Нікого не здивувало, коли Оскар спритно надбав, крім достойників із замку, незліченну клієнтуру з учителів, бухгалтерів, повітових урядовців і місцевого лікаря, а згодом поширив сферу свого впливу й на їхні посемейства: мало того, що костюм чи сукня виходили в нього ліпші й дешевші, ніж у склепі,[9] що були добротнішими, — змодельований ним одяг приховував недоліки фігур замовників. До того ж він мав неабиякий нюх на моду й часто-густо вигадував нові фасони незгірш від паризьких колег і напевне ліпше за варшавських.

А п'ятої весни по відновленню польської влади доля дала Оскарові сина Ар'є-Лейба,[10] котрого з відомих вже міркувань поза родиною звали Левком. Хлопець удався в батька: з восьми років допомагав у майстерні, у дванадцять управлявся із «Зінґером» нарівні з татусем, а до шістнадцяти й крій засвоїв так, що Шварцберг-старший передав йому частину своїх постійних замовників — не найгрошовитіших, але менш з тим!

Шістнадцять Левкові виповнилося в червні тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, а у вересні почалася війна з німцями. Та що хлопцеві було до того: вік у нього непризовний, німці, казали дорослі, такі самі, як австріяки, а тих старші добре пам'ятали: культурний європейський народ. Значно більше за розмир з германцями хвилювала й бентежила Левка сусідська Зоська — вилицювата білява юнка з великими сірими очима. Здавалось би, разом росли, все життя була дівка як дівка, нічого не те що визначного — вартого уваги: худе, цибате та ще й язикате. В дитинстві цукерками пригощала, потім чіпляла й дражнилася, а останніх років зо три геть не помічала, не здоровкалася навіть. І раптом цієї весни — коса з руку завтовшки, густі опахала вій, тонкий над округлими ладними стегнами перехват, — двома долонями, здається, обхопиш, — а під сорочкою — виразні півкулі молодих пружних грудей. А сама очима поблискує: «Здрастуй, Левцю!» — той одразу раків пече. Вона ж кине півусмішку — не йому навіть, а так, між іншим — і йде собі, гожим задком ледь погойдуючи. Оскар хитро позиркував, підсміювався буцімто про себе й підморгував синові, змушуючи Левка ніяковіти ще більше, а мати, теж зауваживши таку новину, якось за обідом почала:

— Ти вже став дорослий: он на дівчат заглядаєшся… Ти ж май голову на плечах: дивись, не приведи в хату не те, що нам треба…

Від несподіванки старший Шварцберг аж захлинувся й закашлявся. Жінка заходилася ляскати його по спині, він невдоволено махнув рукою, щоб припинила, відклав убік ложку та вперся в неї довгим уважним поглядом мигдалевидних, трішечки вирячкуватих очей.

— Що ти на мене витріщився, мов ксьондз на пейси рабина? Я що, вже не можу сказати? Ти бачиш, як він на неї дивиться?

Оскар незворушно мовчав, і це заводило його дружину ще більше:

— Ти що, не вгледів, як вона перед ним дупою крутить?

Чоловік знову — анітелень, і тоді вона кинула найвагоміший, як їй здавалося, аргумент:

— Я — мати, і я краще знаю, що моїй дитині треба!

– Ідо, — нарешті озвався кравець. — Він уже завтра зібрався когось привести, що ти такий геволт[11] здійняла? А на кого йому ще задивлятися, як він зранку до ночі за машинкою, по гулянках не швендяє, а по сусідству, крім Зоськи, жодної молодої дівки нема? І я тобі таки скажу: моя мати теж краще за всіх знала, що мені треба, та якби я її послухався, зараз тут рейвах вчиняла би не ти, а таки Циммерманова старша донька Лія.

Факт наявності в неї два десятиліття тому суперниці із заможної родини неприємно вразив Іду, але вона була не з тих, хто швидко здає свої позиції в спірках із власним чоловіком:

– І ти думаєш, що вона зараз сказала би тобі щось інше? А ти, може, не знаєш, що Лія та Зоська — не одне й те саме? Порівняв — єврейку та шиксу![12]

Оскар, не доївши свого улюбленого колте буречкіс,[13] підвівся, підійшов до буфету, витягнув пляшку «Виборової», котра стояла там не знати з яких часів, відкоркував, набулькав собі в кухоль мало не половину, одним махом проковтнув, повернув горілку на поличку, гмикнув і пішов геть з кімнати. У його домашніх мову відібрало: батько такого ніколи не робив, він взагалі був практично непитущим, хіба що заради великого свята міг вицмулити маленького келишка… На порозі кравець зупинився, озирнувся, кинув присутнім:

— Я сьогодні більше не працюватиму, — і вийшов на подвір'я.

Ні, він таки добре знав, що Лія та Зоська — не одне й те саме, що віра й традиція вимагають від єврейських чоловіків брати шлюб виключно з одноплемінницями-одновірками. Відав і ще одне: не хотів він замолоду ані сракатої багатійки Лії, ані стрункої пишноволосої Іди — позирав захоплено на Зосьчину тітку Марисю, вилицювату русяву красуню з великими сірими очима, з важкою — з руку завтовшки — косою, з тонким, — здається, двома долонями обхопиш, — станом. І їй він також явно подобався, а такого в невеличкому містечку не приховаєш. Та її батько, Зосьчин дід, перестрів його якось на вулиці й твердо сказав:

— Ти, парубче, на нашу дівку марно не заглядайся: хоч і достойні ви, Шварцберги, люди, та й майстри на все воєводство перші, а за жида[14] я її не віддам: не хочу, щоб мої онуки були ні те, ні се. У вас нація — по матері, у нас — по батькові, таких дітей ані ваші своїми не визнають, ані поляки.

Невдовзі Марисю видали заміж десь — чи не від гріха подалі — аж в Радом, а за рік по тому Оскар взяв за себе привабливу Іду.

Звісно, думав він, знати про те дружині й дітям необов'язково, і не здогадувався, що довгоязикий містечковий поголос давно вже доніс не лише до Іди, а й до Левка, переповідання про ту давню історію.

…Польське військо запекло відбивалося, але виходило в нього кепсько: німецька армія, чисельніша, більш вправна й значно ліпше озброєна, неупинно просувалася з боями на Схід. Сусіди базікали, що вона вже взяла Краків і навіть Львів, а до них, мовляв, досі не прийшла лише тому, що в містечку ніякого гарнізону вже років двісті нема. І як доказ наводили, що обидва місцеві поліціянти щезли: вже доби зо три — як у воду впали. Що правда, те правда: останніми днями їх дійсно ніхто не бачив.

Але Левка те все не обходило: почалася осінь, і треба було збирати врожай на городі за околицею. Звісно, Шварцберги вже давно могли обійтися без власної картоплі та різних там гарбузів-помідорів — статки дозволяли; та й скільки там зиску з тієї городини — мороки більше, але мудрий Оскар постановив, що мати клапоть землі й не обробляти його означає бути шлепарем й останнім ледащем, що неповага до землі — гріх не менший, ніж споживання сала в піст напередодні Пуріму. Усі йому притакували — а чому би їм не погодитися, бо хто піде працювати на город? Сам батько, котрий не розгинаючись заробляє з ранку до ночі? Мати, на котрій весь дім, чи ці дві малі кози — сестри Рівка із Софкою? І щоб ви не сумнівалися: таки так, це буде саме Левко.

Того ранку мати зібрала йому в торбу окраєць хліба, кілька варених яєць та велику пляшку кислого молока, він відшукав у коморі лопату, порожні лантухи й замислився: скільки ж їх брати?

— Ти що, боїшся, що Войцехова шкапа перетрудиться, якщо привезе назад кілька порожніх зайвих мішків? — розвіяв синові сумніви Оскар. — А що ти робитимеш, як тобі не вистачить? Другий раз підеш копати й знову проситимеш сусіда, щоб він тобі привіз з городу твою картоплю?

Якби Войцех, батько привабливої Зосі, знав ідиш і почув ці слова, на таку неповагу до свого коня він би образився, не зважаючи на давнє — з дитинства ще — приятелювання з Оскаром: він же не називає сусідський «Зінґер» тріскачкою! А, взагалі-то, вони жили дружно й допомагали один одному: чи привезти щось, чи пошити — усе безвідмовно й по-сусідському безкоштовно.

Літо тридцять дев'ятого в Польщі видалося сухим та спекотним, картопля вродила дрібна, знати б — так і марудитися не варто: у добрі роки на цій землі майже з кожного куща — мало не відро, а тут з трьох — трохи за половину. Та Левко тим не засмучувався: молоде сильне тіло вимагало руху, і він раз по раз вивертав із землі з-під сухого бадилля невеликі, трішки більші за добру сливу, бульбаки. Піщаний ґрунт батькового городу вже давно забув дощ і пахнув пилом.

Мішків — подумав він — зайвих буде чимало. Хоча, можна в них напхати гарбузи: їх, — невеликі, але добрі, як навмисно калібровані, тверді та янтарні, — усі два десятки він ще зранку позносив на межу. Сонце піднялося й палило так, наче був липень, а не вересень. Повітря прогрілося, й легкий вітерець, що шелестів сухим листям сусідської невисокої — ледь у людський зріст — невдатної через посуху кукурудзи, не приносив жодного полегшення. Сорочка під пахвами намокла й потемніла півкружалами, і йому все частіше доводилося витирати з лоба рясний піт. Пилюга, хоч як він намагався її не здіймати, таки курилася, піднімалася в повітря, сідала на чоло й лишала на полотні рукавів сірі неохайні смуги.

Скільки він уже порався на городі, Левко не знав. Судячи з того, що сонце стояло високо, а він накопував уже п'ятий мішок, час був десь обідній. Варто було лише подумати про обід — одразу з'явився голод і нагадав про свою появу, засмоктавши всередині під грудьми. Хлопець застромив лопату в землю і попрямував до куща бузини на межі, під яким він схоронив свій харч. Він глянув на свої руки, аж чорні від землі, здивувався, як таке може бути: ґрунт на їхній ділянці піщаний, сірий, а руки он які… Він і гадки не мав, як їх тепер мити… Не кисляком же? Раніше, коли вони ходили на город удвох із батьком, той завжди прихоплював фляжку з водою для цього. Він хотів почухати потилицю, вже підніс руку, та вчасно схаменувся — брудна ж! — і тут почув, що хтось біжить стежкою, що вела з містечка до городів крізь невеличкий молодий гайок. Дивно — зчудувався він: кому це закортіло ганяти щодуху по такій спеці?

З приліску вихопилася Зоська й понеслася до нього: коса наполовину розплелася й мотлялася кінським хвостом на всі боки, а груди підстрибували в такт крокам.

— Левку, Левку, тікай, — в три прийоми через задишку промовила вона.

— Куди тікати? Чого? — дивом здивувався він.

— Вони забрали всіх твоїх… Батька. Матір. Дівчат… приїхали на легковику, три мотоцикли з автоматниками, за ними — дві криті вантажівки, і всіх забрали. І Циммерманів забрали… І Гольдманів… З ними був поліціянт тутешній — Збишек, він усіх і виказував… Вони всіх забирають!

— Хто вони, кого — всіх? — перепитав хлопець.

— Німці. Всіх ваших — жидів.[15] Збишек, пся крев, місцевий, усіх знає, він і за тебе питав, а пан Оскар: «Його нема, він до Кракова по доклад[16] поїхав». А той, курва, посміхається: «От і добре, там в ґетто й зустрінетесь». Левку, тобі не можна додому, тікай!

— Куди ж мені тікати?

— До росіян! Там ваших не чіпають, у них навіть міністр Каганович є! А додому тобі не можна, Збишек тебе обов'язково викаже! — гаряче зашепотіла Зоська. — Тікай, тікай до росіян, їхнє військо вже піді Львовом!

— А як же батько, мати, сестри? — засумнівався він.

— Ти думаєш, їм легше буде, якщо тебе поряд із ними ув'язнять? Ще невідомо, що з ними зроблять! Твоє діло зараз самому врятуватися!

— Мені все одно треба зайти до своєї хати, — помовчавши кілька хвилин, твердо сказав він. — Я вночі сходжу додому, а тоді піду на Львів. А до темряви пересиджу у вашій кукурудзі.

— Скажи, що тобі там треба, я принесу, — запропонувала Зоська.

— Те, що мені треба, ти не знайдеш, — відмовився Левко.

… Уночі він пробрався на своє подвір'я, крізь навстіж розчахнуте вікно — вдень же спека була — добувся в хату, навпомацки, не запалюючи світла, пройшов у батькову майстерню й зібрав усі фамільні лекала, загорнув їх у шматок підкладки, зав'язав міцною валовою ниткою, прихопив піджака від костюма, зшитого батьком на синове шістнадцятиліття — таки осінь, хтозна, яка погода буде завтра чи післязавтра, і тихенько, намагаючись не створювати жодних звуків, знову у вікно поліз з хати. У дворі, ховаючись у тіні бузку, із саквами стояла Зоська.

— Левку, — стиха покликала вона. Хлопець аж сіпнувся від несподіванки.

— Я тобі тут зібрала в дорогу попоїсти… — вона простягла йому торбу й перехрестилася, щось шепочучи про Єзус-Марію. «Дивна, — промайнуло в нього. — За аіда в своїх богів просить». Подумав так — і завстидався: просила ж за нього.

— Йди, — сказала Зоська. — І повертайся після війни живим і здоровим.

Він хотів поцілувати її на прощання і — не зважився.

… Приїхати з СРСР до рідного містечка Лев Оскарович зумів лише на початку сімдесятих, взявши туристичну путівку до Польщі. Він не шукав своїх, — напевне знав, що вони згинули в Краківському ґетто, — хотів побачити рідні місця, батькового кумпеля Войцеха, а надто — Зоську.

У їхній хаті жили чужі люди, а Войцехової не було зовсім: на місці його обійстя стояла недоладна, схожа на хрущовку, п'ятиповерхівка. Що сталося зі старим будинком і куди поділися його мешканці, нові господарі родового гнізда Шварцбергів не відали.

От одне з тих старовинних фамільних лекал так і сяк прикладали до відрізу цупкого котону, приреченого стати модними, як в забугорних журналах, штанами, мудрований Лев Оскарович і його син Сашко:

— А якщо кокетку?

— У крайньому разі робитимемо кокетку.

— Таки все вийде, — підсумував відомий закрійник. — Сьогодні покроїмо, завтра Сашко пошиє, а вже післязавтра ти зможеш вишивати козирем не те що тут на Броді, — сяйнув знанням сленгу й неофіційної топоніміки старший Шварцберг, — а й хоч на Хресті.[17] І дуже добре: ніякої кокетки на, перепрошую, сраці.

— Льово, — голосно обурилася на кухні його дружина Бела Ісаківна. — Що це за слова? Ти модельєр, чи я вийшла заміж за сантехніка?

Майстер пустив повз вуха філіппіку — треба оце тобі слухати чоловічі розмови? — і дуже серйозно сказав Олексієві:

— Ти от що, друже: ні в якому разі не надумай йому, — тицьнув вказівним пальцем в сина, — платити грошима чи пляшкою! Фарт зіб'єш на все життя. Перша річ шиється від усієї душі, хорошій людині й безкоштовно! Так робив мій батько, батько мого батька, дід мого батька, ну, і так дальше…

— Я вже казав, — пояснив Сашко.

— Він казав, — гмикнув дядько Лев. — Аз ох-н-вей![18] Він сказав! То ти казав, а то я прошу. Олексо, чуєш: це дуже важливо.

Що залишилося Олексієві? Він кивнув головою.