Шизґара

6. Артіль

Вони трималися разом уже майже два роки. Їх було всього півтора десятки, а ядра — й того менше: шість перевірених пацанів. Не водилося при них ані малих, ані тьолок — і ті, й інші заважали мобільності. Зустрічі з дівчатами — особиста справа кожного, товариства не стосуються. Вони не були конторою, та й території своєї не мали. І так не звали себе, не йменувалися й шоблою чи кодлою — артіллю. Так вирішив їхній ватажок — опришкуватий і зухвалий Демон. Взагалі-то його звали Віталієм Демчуком, але він сказав пацанам звати його так, і вони, не ремствуючи, підкорилися.

А от билися — майже щодня, лишень знаходився привід, а вони його таки шукали. Їхній ватаг чітко просікав ситуацію: жертвами завжди ставали поодинокі юнаки чи нечисельні неорганізовані компанії. Жодного разу артіль не напоролася на згуртовану зграю, яка могла влаштувати добрий опір, ба й наваляти по перше число. Таких Демон відчував звірячим нюхом, навіть якщо вони порозбрідалися по атракціонах чи розсмокталися по танцмайданчику: чи довго їм зібратися на бойовий поклик: «Наших б'ють!»

Промашок практично не траплялося: вираховувалася жертва, а далі все відбувалося за відпрацьованим сценарієм. Головне — пристібатися: «Дай закурити! Дай десять копійок! Чого в тебе штани такі широкі, краще б ти дві спідниці вдягнув? Чого ти такий патлатий?» — хіба мало приводів причепитися до людини. Був і простіший: «Ага, попався, це — ти, я тебе пізнав!» Що тут має робити звичайний хлопець? Казати, що ні, це не я? Доводити, що тебе переплутали? Тю, вони попросту оточать тебе, зіб'ють з ніг й копатимуть носаками, не згадуючи про жалість. Вихід тут один: не чекати цього, а одразу бити чимдуж найближчого в ніс чи підборіддя й давати драла на всі заставки, змастивши п'яти. На такі випадки в отамана були люди з добрим ривком та пристойною витривалістю.

Збій стався лише раз: днями не змогли одразу завалити на схилах Дніпра довготелесого чувака з густою темною шевелюрою, який відмахувався не надто вміло, але затято, а дівка його так репетувала, що прибігли якісь дядьки. Самі були змушені тягу дати.

Хлопці з артілі не боялися помсти своїх жертв: Київ великий, а для своїх показових виступів вони вибирали завжди різні точки: то парк Партизанської слави, то Голосіївський, то Примакова. І на місця колишніх баталій прагнули не повертатися. От на «Супер-8» точно не підуть. Хай той патлатий тепер збирає свою контору й виловлює їх там, аж поки Дніпро не потече навспак. Днями вони поїдуть з того Києва на півтора місяці, а рік пройде — роз'їдуться хто куди, тоді й поготів — шукай вітра в полі!

Залишався невеликий шанс випадкової зустрічі, але поки доля була сприятливою до хлопців.