Шизґара

22. Демон і шедевральна герла

Літо в Демона склалося — краще не вигадаєш. Спочатку практика на суховозі «Стугна» класу «Волго-Дон», котрий він одразу в телефонних розмовах з батьками й друзями став називати на західний манер балкером. Перевозили вони по Дніпру щебінку, вугілля та руду. Хлопцеві подобалося: команда прийняла його практично як рівного, не чмирила за невміння й не дорікала невеликими літами. І зверталися всі, як до свого — Віталя. А він був беручкий і проворний, ще й річкову науку хапав просто на льоту. Ну, а платили — як справжньому матросу. В екіпажі розповідали, що минулої навігації «Стугна» ходила до Варни й Констанци, і ті часи всі згадували як золоті.

Взагалі-то теплохід міг взяти на борт екіпаж у два десятки людей: капітанові та першому помічникові призначалися окремі блок-каюти («Чисто невеличка квартирка на кораблі», — оцінив у перший день практикант), решті — одномісні каюти. Їх таки в тих каютах чимало: другий штурман, електромеханік (він же радист), боцман, кухар, троє мотористів-рульових, троє матросів та практикант Демон, — але все ж не два десятки.

В один із заходів до Херсону він з тямою прибарахлився на Дніпровському ринку на тамтешній «барахолці» — так тоді називали напівлегальні базари, де продавався різний дефіцитний крам. За тридцять п'ять «рваних» відірвав відпадні бежеві шкіряні югославські шузи, ще двадцять п'ять віддав за приталений батник з металевими ґудзиками, планкою та виложистим коміром з гострими довгастими кінцями. Окрема обновка — джинси, які йому продав якийсь мариман зовсім не дорого: за сто десять карбованців. Щоправда, це були не омріяні «Levi Strauss», «Lee» чи «Wrangler» — напис на лейблі нічого не говорив: «DC brand», та Демон був не телепень якийсь: він узяв сірника, добре його послинив та потер тканину на поясі, де вона була лицевою стороною до тіла. На паличці залишився слід від нестійкої синьої фарби. А ще — дві футболки по п'ятнадцять: на одній малюнок — патлатий чувак в круглих окулярах і підпис «John Lennon», на другій під літерами «Deep Purple» — аж п'ять волосатих хлопців. На футболці був зображений так званий Mark-III, третій склад легендарного гурту з вокалістом Девідом Ковердейлом, але Демонові, як тим «кіберикам» з колишнього Олексиного класу, це ім'я нічого не говорило. Просто футболка сподобалася. «Годиться», — погодився він, полегшивши за один прохід «толкучкою» гаманця на дві сотні рублів, — майже на все, що заробив він за півтора місяці на теплоході й наекономив зі стипендії за рік. Ну, подітися нікуди: ходити по Києву вдягненим, як провінціал, набридло й було соромно, а тепер він виглядатиме гідно, а коли приїде до рідного Запоріжжя після практики, то там і поготів — як перший модник.

Як не крути, а це були останні канікули: наступного літа захист диплому й, по недовгій роботі за розподілом, — повістка на розрахунок і призов до війська. Відкошувати від служби в армії тоді було не прийнято: по-перше, держава за це могла капітально вжарити аж до посадки до тюрми, по-друге, суспільна думка про те, що ти не повноцінний чоловік, якщо не служив, хоч уже не була в країні одною-єдиною, але явно домінувала з грандіозною перевагою. А Демон і не прагнув уникнути чи ухилятися. Навпаки, думав йти, бо плани на майбутнє були. Головне — потрапити до хорошої військової частини й там себе зарекомендувати. Дідівщини, що з'явилася й вкоренилася останнім десятиліттям, він хоч і побоювався, але не до істерики: люди якось служать, а ми не гірші за людей.

По закінченні практики екіпаж теплохода проводжав Демона тепло, а судовий електромеханік, — довготелесий рудуватий бородань Антон Віталійович П'ятихатько, — в якого, власне, й практикувався юнак, розчулився, поплескав по плечі, потиснув руку й сказав:

— Ну, Віталю, ти давай після навчання до нас, — очевидно, випустивши з виду, що двох електромеханіків на суднах такого класу не буває.

Потім був місяць вдома, у батьків в рідному Запоріжжі: походи на Жданівський пляж з пацанами, вештання вечірнім містом, посиденьки у дворі з гітарою, ну, таке, як у всіх, нічого нового. В рідному місті за всі канікули Демон не побився жодного разу. А в кінці серпня прийшов час повертатися на навчання.

Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. «Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай» — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення. Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку:

— Слиш, жлоб!

— Я не жлоб, — розгублено заперечив хлопець. Це слово означало на тодішньому міському койне або жадібну людину, або малокультурну, або селюка.

— Та ладно, — гмикнув хуліган. — Я що, сліпий? Не бачу, хто переді мною? Купи урну.

— Хлопці, та ви чо? — ошелешено витріщився на них Віталя.

— Чєрєз плєчо, — по-хамському відповів амбал. — Ти шо, не пойняв?

Якби у вухах не булькало від бажання відлити, він обов'язково спробував би зацідити тому щодуху кулаком в ніс або з ноги по дзвіночках та відірватися в розрахунку на непоганий спурт і пристойну витривалість. Але які там ривки, коли ти практично всцикаєшся, ледь втримуючи в собі сечу?

— Ну, добре, скільки? — поступився він. Відкупитися — не так соромно, як напудити в штани при них.

— Троячка, — цинічно заявив здоровило.

Провінціал віддав гроші й хотів йти геть, та лобуряка не відступав з проходу:

— Слиш, жлоб, куди?

— А що ще?

— А урну? Забирай з собою, нам чужого не треба! Не візьмеш — гірше буде.

Хлопець подивився на гевала й зрозумів, що той не жартує, приречено взяв здоровенну, відлиту з чавуну урну, протягнув метрів п'ятнадцять-двадцять, озирнувся — ті тицяли на нього пальцями, кривили гримаси, гигикали й всіляко приколювалися, але не переслідували. Віталя оцінив наявний в нього гандикап, вирішив, що достатній, кинув свою непідйомну ношу й помчав навтьоки. У спину йому загоготали й затюгукали, а він так давав драла на всі заставки, що навіть до туалету перехотів.

З балачок у гуртожитку він зрозумів, що його випадок далеко не поодинокий, зібрав найбільш затятих пацанів, що постраждали від місцевих хуліганів, сказав, що тепер вони — артіль, що для них він тепер ніякий не Віталій Демчук, а Демон, їхній ватаг, і пояснив мету існування артілі — помститися київським хлопцям за неймовірні приниження їхніми ж методами й не допустити образ в майбутньому. Основним же методом помсти мало стати відловлювання поодиноких київських юнаків в місцях масових гулянь та навішування їм звіздюлів за всю мазуту. Те, що можуть постраждати геть не винуваті, артіль не мало обходити: «Ці київські всі однакові, їх не слід жаліти, — запевнив її новоявлений Демон. — Як вони до нас, так і ми до них.»

Артіль діяла зухвало й успішно, за два навчальних роки усі амплуа розподілилися ідеально: хто чіпляється, хто б'є, хто доганяє, якщо тікають. Тема помсти з часом теж відійшла на другий план — так сподобалося принижувати й бити, відчуваючи свою безкарність.

А в останній день серпня, приїхавши вже на навчання, Демон закадрив шедевральну герлу: перехват тонкий, ніжки точені, груди випинаються рельєфно… Шкіра з нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Звали дівулю Світланою й була вона з Києва, але на киянок Демонова ненависть не поширювалася.