Шизґара

23. Припудрений чи прикинутий?

Не встигла Ленка Стрілецька вступити до свого автодорожнього технікуму, як майже одразу й почала морозитися. Він телефонував їй на її «пів на п'яту», а вона — «не можу» та «не можу». То в неї посвячення в студенти, то здача норм ГТО в суботу, то похід з новою групою до театру в неділю. В Олекси в душі був заворушився хробак ревнощів: таки щось не те, слід було би з'ясувати, що й до чого, але тут його відволікли інші, не менш важливі справи. Якось на «п'ятак» завітав Микола Чабаненко й так, між іншим, запитав, чи знайшли, зрештою, тих козлів, що тоді відбуцали Сороку.

— Псуєте реноме, — покачав головою він, почувши відповідь. Мався на увазі не стільки «п'ятак», що й конторою в повному значенні слова не був, скільки вся Чорна Гора, до якої цей шматок бульвару Дружби народів входив територіально. Хто був, промовчали, але Олекса взяв близько до серця незручну мовчазну паузу, що зависла на кілька митей над «п'ятаком». Він знову відчув, як в голові закрутилося якесь не сформульоване запитання, котре він ще тоді мав би поставити Сороці. Народ вже не знав, про що тепер і говорити, але тут на Броді намалювався Сироп у формі суворовця. Раніше він тут ніколи не тусувався, але всі його добре знали ще з дитсадочка й зі школи. Він підійшов, привітався й витягнув з кишені білу пачку сигарет «Орбіта», не таких уже й поганих. Майбутній офіцер спливав ароматом «Шипру», який минулого разу Олексій охрестив «бздом». Але тоді цей запах перебивав парфум Лени, а тепер нею вже днів зо три поспіль і близько не пахло. Він хотів знову подумати, що це з нею відбувається, але тут його осяяло: ось воно! Всі одного з ними віку, виключно хлопці, всі спортивні, й до того погано вдягнені: «Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають…» — казав тоді Сорока. І пахли всі однаково — перукарнею. Під час тієї літньої зустрічі з Толяном усі Олексієві думки займала Лена, що тільки-но поцілувала його на прощання, і тому він не усвідомив: під усі ці означення чітко підпадав сам Сироп! А отже — такі, як він!

— Бляха-муха, Сороко, а ти не думав про таке: чуваки, котрі лупашили вас на «Супері», — суворовці?

Сироп набичився — замальовувалася лажова картина: якщо Ігоря дійсно відлупцювали суворовці, то, на чию б — однокласників чи однокурсників — сторону він не став, для другої він тут же автоматично стає зрадником і гівном.

— Згадала, — раптом видала Сорочина Ксанка. — На них на всіх були однакові чорні штани. Одного фасону з одного матеріалу, — вточнила вона.

— Які? З лампасами? — швидко перепитав Алекс.

— Ні, без лампасів, кльош, — упевнено сказала дівчина.

— Не суворовці, — констатував Олекса. — А хто ж?

— Морполіт? — припустив Чабан.

— Та ну, — не повірив Сорока.

Хоч як дивно, але в Києві, де ніколи на пам'яті людства не було моря (ну, не стане ж серйозна людина морем вважати гігантську мілководну калюжу прісного Київського водосховища), на легендарному Подолі існувало Військово-морське політичне училище. І цих київських моряків, що навчалися в ньому, ненавиділи курсанти всіх училищ и солдати всіх військових частин, що тільки були в місті: їхні патрулі, взуті в легкі черевички, ганялися за сухопутними вояками-самовольщиками, взутими у важкі чоботи, до останнього і часто ловили. Ті за це в свою чергу так само чинили по відношенню до моряків, а то й билися з ними за першої-ліпшої нагоди.

Ну, а Сорока тут до чого? Хіба і так не видно, що він особа суто цивільна? Ой, сумнівно…

— Старий, а що нам? Поїдемо, глянемо, що до чого в тому училищі, — без особливої надії запропонував музикантові Олекса.

Але той погодився, вони підірвалися та поїхали.

…На територію їх, звісно ж, не пустили, але ті, кого Сорока бачив на прохідній і там, за воротами, видавалися йому значно старшими за його кривдників.

— Військова форма робить людей старшими на вигляд, — видав чувану десь сентенцію Алекс.

— Ага, на Сиропа подивись — набагато він дорослішим від нас виглядає? — гмикнув Ігор. Це було правдою, суворовець виглядав пацаном-однолітком в мундирі, а не так, як курсанти морполіту — молоді, але дорослі парубки. — Ні, лажа якась, не те — вивів остаточне резюме Сорока.

— Так що? — безбарвно спитав Олекса.

— Та кави б десь випити, та й додому рулити, — розмріявся балуваний музикант.

Кава, зварена в експрес-автоматі, в ті часи коштувала недорого: одинарна — шість грамів мелених зерен на горнятко — чотирнадцять копійок, а подвійна — двадцять вісім, точно як порція морозива в шоколаді. У київських кавоманів було прийнято замовляти подвійні половинки — щоб кави дванадцять грамів, а води — півгорнятка, тоді виходило непогано, якщо, звісно, бармен не був занадто злодійкуватим.

Де тут на Подолі варять каву, хлопці не знали, але ж не могло бути, щоб на Червоній площі[57] не було жодної кав'ярні. Вони закрутили головами, і тут раптом Олексій помітив, як до трамваю на зупинці неподалік сідала Закринична з якимось модним хлопцем в класних джинсах та шикарному батніку.

— О, дивись, старий, наша красуня Свєтка не розгубилася, вмить нового хахаля собі зняла.

— Де?

— Та он, на зупинці.

Сорока почав короткозоро мружитися, та тут двері зачинилися і трамвай рушив. Коли вагон проїздив повз хлопців, Олексій побачив, як Свєтка показувала на них своєму супутникові й щось казала, а той на обидва витріщався на друзів. Ну, так, пацан як пацан, нічого особливого, зробив перший висновок Алекс. І тут його ошелешив Сорока:

— Ти знаєш, а це той.

— Який той? — не зрозумів парубок.

— Ну, той, що на гатці сидів. Припудрений, що зі своїми дружбанами мене на «Супері» гепав. Він в них головний, вони його Демоном звуть.

— Сороко, — розлютився не на жарт Олексій, — ти що, не розрізняєш припудрених та прикинутих? І що, поганяло не можна було одразу сказати — хоч якась, а зачіпка?

— Тоді він виглядав саме припудреним. А кликуху я не міг пригадати, а як його побачив, вона сама спливла в пам'яті!

— Он воно що, — замислено прорік Олекса.

А назавтра він мав щастя зустрітися з припудреними особисто: вони перестріли його, коли він повертався з «п'ятака» додому, вшістьох і заступили дорогу. І всі із ватажком включно виглядали, як описав Сорока: «Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають…»

— Слиш, ти, ану, стій! Ти чого до моєї тьолочки канаєш? — удаючи блатні інтонації, з погрозою сказав Демон і простягнув правицю до Олекси з наміром вхопити його за барки. Той подумки захопився оперативністю Закриничної, але повторювати долю Сороки не збирався. Він вміло — дзюдоїст же — блокував руку нападника лівою, вхопив двома руками за п'ясть, як учив тренер, відступив лівою ногою на крок і різко смикнув кінцівку ворога донизу й ліворуч. Цей прийом років через десять побачить на відео весь світ у виконанні неповторного Стівена Сігала. Він зветься кидок ривком за п'ясть. Не готовий до такого повороту Демон гепнувся на асфальт, одразу отримав «з ноги» в обличчя і на мить втратив орієнтацію в просторі. Олексій тут же — навідліг — ляснув найближчого по очах розслабленою долонею, а сам — вибуховий спурт та ходу! Він не сумнівався: один на один він майже напевно подужав би кожного з нападників, та реальне життя — це не кіно про генія дзюдо, один проти шести — занадто великий ризик, особливо з огляду на те, що вони, судячи з усього, безжальні.

На фізкультурі він завжди на стометрівці вибігав з дванадцяти секунд. Результат не чемпіонський, але пристойний. Заваливши Демона, він біг ще краще, але скоро переконався, що за ним ніхто не женеться. Уже сівши в трамвай біля суворовського училища, він усвідомив, що помітив: брюки у хлопців були однакові — явно формені. І тут мозаїка склалася: такі строї носять тільки флотські. І якщо це не морполіт, то залишається тільки річкове училище на Подолі.

Наступного дня на заняттях Демон міг думати лише про одне: йому до Свєтки на Печерськ ходу нема. Той патлатий, не добитий на «Супері», його явно впізнав, і спортсмен, якого Свєтка попросила провчити, теж уже бачив. Через неї його навряд чи знайдуть: він не казав ані де вчиться, ані де живе. Вона навіть не викупила, що він не місцевий. Ну, нехай. Номер телефону він взяв, хай вона до нього їздить. А зі спортсменом не вийшло, повний піпець. Хто міг подумати, що він двох за секунду виведе з ладу та втече? Ну, гаразд, якось буде. Може, ще зустрінуться… Демон вирішив після занять повести свою «артіль» на Жданова: там був класний пивбар, в котрому бармен наливав і про вік не питав.

Коли вся Демонова компанія вийшла з училища і повернула зі Щекавицької на Фрунзе, він здивовано побачив, що їм назустріч валить явно згуртована контора хлопців із двадцяти на чолі з вчорашнім спортсменом. Перевага була явно на ворожому боці, Демон вирішив відступити, але ззаду неочікувано виявив таку ж кількість рішучих чуваків, серед котрих пізнав того саме довгого патланя. Вираз облич печерських не обіцяв нічого хорошого, «артіль» відморозків затиснули в ущелині вулиці й відступати їй було практично нікуди…

Демон очікував, що звести з ним рахунки прагнутимуть довговолосий недобиток та спортсмен, але логіка масової бійки не піддається поясненню, і проти нього опинився довгоногий модник в фасонистій шийній хустці й джинсовій бейсболці. Чепурун, стоячи в традиційній стійці, провів кілька несильних ударів передньою лівою рукою, від яких Демон досить легко ухилився, потім чортів денді пробив класичну комбінацію «лівою-лівою-правою», і юний моряк зрозумів, що ледь встигає за суперником, а клятий франт раптом швидко ступив уперед, вдарив у голову різким лівим боковим і навздогін — найпотужнішим правим прямим. Наступні кілька хвилин Демон провів у відключці та повного й безжального розгрому своєї артілі не побачив.

Якби за Миколою Можайським в ці миті спостерігав його колишній тренер зі спортивної школи боксу «Динамо», він би не раз задумався, чи не спробувати повернути такого здатного бійця на тренування …