Спитай у пилу

Розділ 8

У поштовій скриньці лежав лист від Хекмута. Я знав, що він був від Хекмута. Хекмутові листи я розпізнавав за милю. Я їх відчував: ніби по хребту ковзав шматочок льоду. Місіс Харгрейвз протягла мені конверт, я вихопив його у неї з рук.

— Гарні новини? — запитала вона (я був винен їй уже купу грошей за оренду).

— Хто його зна, — відповів я. — Але це від великої людини. Навіть якщо там чисті аркуші — для мене це вже гарні новини.

Та я знав, що тих гарних новин, які мала на увазі місіс Харгрейвз, не буде, бо я не надсилав Хекмутові нових оповідань. Це була лише відповідь на мій довжелезний лист, який я надіслав кілька днів тому. Швидко він упорався, мій Хекмут. Я був вражений. Не встиг кинути лист у поштову скриньку за поворотом, як у готелі вже чекала відповідь. Але, Господи, які ж короткі він писав листи. На сорок сторінок міг відповісти одним коротким абзацом. Та це теж гарно: його відповіді легше вчити напам’ять. У Хекмута був стиль. Скільки ж усього він міг дати… Навіть коми й тире він розставляв якось по-особливому. Зазвичай я дуже обережно віддирав марки з його конвертів і перевіряв, чи під ними нічого немає.

Всівшись на ліжко, я відкрив лист. Це було чергове коротке повідомлення, не більше п’ятдесяти слів.

«Дорогий містере Бандіні, з Вашого дозволу, я приберу звертання та прощальні слова з Вашого довгого листа й видам його в журналі як оповідання. Мені здається, вийшло чудово. Про мене, назва “Давно втрачені схили” пасуватиме якнайкраще. Чек у конверті.

Щиро Ваш,

Дж. К. Хекмут».

Лист вислизнув у мене з рук і покружляв на підлогу. Я встав, подивився в дзеркало. Рот був геть роззявлений. Підійшов до Хекмутового портрета на протилежній стіні й доторкнувся до незворушного обличчя, що пильно спостерігало за мною. Знову взяв лист у руки, перечитав. Потім, відчинивши вікно, я виліз назовні й улігся на зелену-зелену траву. Запустив у неї пальці, перевернувся на живіт і, вчепившись у траву зубами, став виривати клапті з корінням.

Я заплакав. О Боже, Хекмуте! Ну звідки ти такий взявся? Чого ти такий прекрасний? Я заліз назад у кімнату. У конверті був чек. На 175 доларів. Я знову багатий. 175 доларів! Артуро Бандіні, автор «Песика» й «Давно втрачених схилів». Я ще раз став перед дзеркалом, зухвало трясучи кулаком. Я тут, народ! Гляньте на великого письменника!

Бачите ці очі? Це очі великого письменника. Подивіться на підборіддя. Це підборіддя великого письменника. А руки! Ці руки написали «Песик засміявся» й «Давно втрачені схили». Я загрозливо помахав указівним пальцем. А тебе, Камілло Лопес, тебе я сьогодні хочу бачити. Хочу поговорити з тобою, Камілло Лопес. Тільки попереджаю, Камілло Лопес, не забувай, що маєш справу ні з ким іншим, як з Артуро Бандіні — письменником. Пам’ятай про це, якщо твоя ласка.

Місіс Харгрейвз перевела чек у готівку. Я віддав їй борг і заплатив ще за два місяці наперед. Вона дала мені розписку за всю суму, але я махнув рукою:

— Перестаньте, місіс Харгрейвз. Я вам вірю.

Та вона наполягла, і я запхав розписку в кишеню. І поклав ще п’ять доларів на стіл.

— Це вам, місіс Харгрейвз. За те, що ви така хороша.

Вона не взяла гроші, відсунула назад.

— Не вигадуйте! — пхикнула вона.

Я не став їх забирати. Я вийшов на вулицю, але вона побігла за мною.

— Містере Бандіні, я наполягаю, заберіть гроші.

Пф, якісь п’ять доларів, дрібниця. Я замотав головою:

— Місіс Харгрейвз, навіть не думайте.

Ми торгувались і сперечалися посеред тротуару під палючим сонцем. Вона не здавалась і вмовляла мене забрати ті гроші, а я лише спокійно усміхався:

— Ні, місіс Харгрейвз, пробачте, але я ніколи не змінюю своїх рішень.

Вона пішла, бліда від злості, тримаючи ті п’ять доларів двома пальцями, як дохлу мишу. Я похитав головою. П’ять доларів! Та для Артуро Бандіні, автора численних оповідань для Дж. К. Хекмута, це просто ніщо.

Я прямував до центру, продираючись розпеченими тісними вуличками в бік магазину одягу «Мей Компані». Там я знайшов найкращий костюм за все своє життя, у тонку коричневу смужку, з двома парами штанів. Тепер я міг завжди бути пристойно вдягненим. Взяв двоколірні білокоричневі туфлі, купу сорочок, шкарпеток. І капелюх. Мій перший капелюх, темно-коричневий, справжня повсть із білою шовковою підкладкою. Штани треба було підшити. Я сказав, щоби поквапились, і вони впорались дуже швидко. Я переодягнувся за шторою, вбрався у все нове й довершив образ капелюхом. Продавець склав мій старий одяг у коробку. Мені він був не потрібен. Я сказав, щоб подзвонили в Армію спасіння й віддали їм, а інші мої покупки доставили в готель. Наостанок я прихопив ще сонцезахисні окуляри. Решту дня вбив на покупки. Цигарки, цукерки, цукати. Купив дві пачки дорогого паперу, гумки, скріпки, кілька блокнотів, шафку для документів і діркопробивач. На додачу — дешевий годинник, світильник, гребінець, зубні щітки, пасту, тонік для волосся, крем для гоління, лосьйон для тіла й аптечку. В магазині краваток набрав краваток, а потім ще новий пояс, ланцюжок для годинника, хустинки, халат і домашні капці.

Під вечір я вже ледве пер це все на собі. Впіймавши таксі, я вирушив додому. Дуже стомився. Мій новий костюм промок від поту, що вже стікав по ногах. Але це було весело. Я покупався, натерся лосьйоном, почистив зуби новою щіткою й пастою. Потім поголився з новим кремом і намазав волосся тоніком.

Трохи посидівши у своєму новому халаті й капцях, я виклав новий папір і решту причандалів, закурив хороші свіжі цигарки, з’їв цукерку. Кур’єр із «Мей Компані» приніс решту моїх покупок у величезній коробці. Усередині лежали не лише нові речі, а й мій старий одяг. Я викинув його в сміття. Час знову вбиратися. Нові труси, новесенька сорочка, шкарпетки й інші штани. А потім краватка й нові черевики. Я подивився на себе в дзеркало, посунувши капелюха набік. Відображення було майже чужим. Мені не сподобалась нова краватка, я скинув піджак і спробував іншу. Та теж не сподобалась. Раптом все почало мене дратувати. Жорсткий комір душив. Туфлі натирали. Штани смерділи підвалом і тиснули між ногами. На скронях, де капелюх здавлював череп, виступив піт. Усе зачесалось; варто було мені поворухнутись, і увесь цей мотлох шурхотів, як паперові пакети. У ніздрі вдарив різкий запах лосьйону, я скривився.

Матір Божа, що трапилося зі старим Бандіні, автором «Песика»? Хіба цей розцяцькований піжон міг написати «Давно втрачені схили»? Я скинув із себе все це шмаття, вимив сморід з волосся й заліз у свій старий одяг. Зрадівши старому знайомому, він огорнув мене приємною прохолодою, а мої змучені ноги заскочили в старі черевики, як у м’який спориш.