Спитай у пилу

Розділ 18

Через три дні, повернувшись додому після чергової поїздки, я виявив, що двері в мою кімнату зачинені зсередини. Це могло означати лише одне. Я постукав — ніхто не відповів. Я погукав її.

Побіг униз і з двору виліз на пагорб навпроти свого вікна. Хотів зловити її на гарячому. Вікно було зачинене, занавіски запнуті, але крізь шпарину між ними можна було розгледіти, що коїться в кімнаті. На столі горіла лампа, у її світлі все було добре видно, але Камілли я не побачив. Дверцята шафи зачинені — вона точно заховалась там. Тихенько піднявши вікно, я обережно заліз усередину. Килимків біля ліжка не було. Навшпиньки я підкрався до шафи. Було чути, як вона копошилася всередині, певно, скрутившись унизу. У повітрі висів легкий аромат марихуани.

Я вже взявся за ручку дверцят, аж раптом зрозумів, що насправді не хочу її ловити. Мені самому від цього буде ще гірше, ніж їй. Я згадав, як колись у дитинстві так само сидів у шафі, й мама несподівано відчинила двері. Згадав, як це страшно, коли тебе викрили. Тихесенько відійшовши від шафи, я сів у крісло біля столу. Через п’ять хвилин я вже не міг лишатися в цій кімнаті. І не хотів, щоб вона здогадалася, що я тут був. Я виліз у вікно, зачинив його й пішов назад у двір. Там трохи почекав, достатньо, щоб вона навела порядок у кімнаті, а потім нарочито голосно й бадьоро підійшовши до своїх дверей, залетів усередину. Вона лежала на ліжку, прикривши очі худесенькою рукою.

— Камілло! — скрикнув я. — Ти тут!

Вона встала й подивилась на мене мутними чорними очима, грайливими й водночас сонними. Шия витягнулась, на горлі виступили жили. Вустам її нічого було сказати, але моторошне бліде обличчя, незвично білі й великі зуби, перелякана посмішка — все це доволі красномовно свідчило про жахи, які не залишали її ні вдень, ні вночі. Я стиснув зуби, щоб не заплакати; зробив крок до ліжка — вона підігнула коліна й перелякано скрутилась, наче від страху, що я її вдарю.

— Заспокойся, — сказав я. — Все буде добре. Ти чудово виглядаєш.

— Дякую тобі за гроші, — Камілла говорила своїм звичним низьким голосом, але зараз чомусь у ніс.

Вона купила собі новий одяг. Дешевий і вульгарний: яскрава жовта сукня зі штучного шовку з чорним оксамитовим поясом; блакитно-жовті туфлі й шкарпетки у зелено-червону смужку. Нігті нафарбовані криваво-червоним лаком, на руках браслети з жовто-зеленого бісеру. І вся ця краса на фоні хворобливого знекровленого обличчя. Ніщо не пасувало їй так, як простий білий халат, у якому вона ходила на роботі. Я ні про що її не розпитував. Усе, що мені хотілося знати, було написано словами розпачу на її замученому обличчі. Це було не схоже на божевілля. Швидше на страх — неймовірний страх у її голодних очах, який під дією наркотиків тільки дужчав.

Вона не могла лишитися в Лос-Анджелесі. Їй потрібно було відпочити, хоч трохи поїсти й відіспатись, пити побільше молока й багато гуляти. У мене в голові раптом наплодилась ціла купа планів. Лагуна-Біч! Ось куди їй зараз потрібно. Зараз зима, і номер обійдеться дешевше. Я б про неї піклувався, можна було б якраз почати наступну книжку. У мене вже є ідея для нового роману. Нам можна й не одружуватись — були б як брат і сестра, я не проти. Ходили б купатись і гуляли вздовж узбережжя Бальбоа. А в сильний туман сиділи б удвох біля каміна. Чи спали б під теплими ковдрами, вслухаючись у шум прибою. У цьому полягала основна думка, але я розробляв її до найменших деталей і вливав Каміллі у вуха, наче сценарій її найзаповітнішої мрії. Обличчя в неї потроху просвітліло, і вона заплакала.

— А ще собака, — продовжував я. — Куплю тобі собачку. Маленьке щенятко. Скотч-тер’єра. Назвемо його Віллі.

Вона заплескала в долоні.

— Ой, Віллі! Так, Віллі! Віллі!

— І кота, — я не затикався. — Сіамського. Назвемо Чанг — буде великий кіт із золотими очима.

Вона здригнулась і закрила обличчя долонями.

— Ні, я ненавиджу котів.

— Гаразд. Тоді без котів. Я їх теж не люблю.

Вона з головою поринула у ці фантазії й уже сама домальовувала мою картину власним пензлем. Очі горіли від ейфорії, як ліхтарі.

— І ще коня, — сказала вона. — Коли заробиш багато грошей, у нас обох будуть власні коні.

— Я зароблятиму мільйони.

Скинувши одяг, я ліг поруч. Спала Камілла погано: весь час смикалась, стогнала й щось бурмотіла крізь сон. Десь посеред ночі вона прокинулась, сіла й закурила цигарку, увімкнувши світло. Я лежав із заплющеними очима, намагаючись заснути. Камілла встала, закуталась у мій халат і взяла свою сумочку зі столу. Це була біла клейончаста сумочка, доверху набита всім підряд. Я чув, як вона чалапає в моїх капцях по коридору в туалет. Камілли не було хвилин десять. Повернулась вона зовсім блаженна. Переконана, що я сплю, вона поцілувала мене в скроню. Я відчув запах марихуани. Решту ночі вона проспала як убита, зі щасливим виразом обличчя.

О восьмій ранку ми вилізли у вікно й спустилися пагорбом у двір, де стояв мій «Форд». Камілла була геть розбита, обличчя скривлене й невиспане. Ми поїхали через місто від Креншоу до бульвару Лонг-біч. Камілла сиділа насуплена, з опущеною головою, а прохолодний вранішній вітер розчісував їй волосся. У Мейвуді ми зупинилися поснідати в кав’ярні біля дороги. Я замовив яєшню із сосискою, сік і каву. Камілла взяла лише міцну каву й після першого ж ковтка закурила. Я хотів зазирнути в її сумочку, бо знав, що там марихуана, але вона не випускала її з рук ні на секунду. Ми випили ще по каві й поїхали далі. Їй стало краще, хоча настрій досі був похмурий. Я мовчав. За декілька миль від Лонг-біч нам по дорозі трапилася собача ферма. Я під’їхав до воріт, ми вийшли з машини. Навкруги росли самі пальми й евкаліпти. Собаки вмить оточили нас радісним гавкотом. Камілла їм сподобалась — вони одразу впізнали в ній друга. Уперше за весь ранок вона усміхнулась. Там були й колі, й вівчарки, і тер’єри. Ставши на коліна, Камілла кинулась їх обіймати, ошелешена від їхнього вереску й великих рожевих язиків.

Одного тер’єра вона взяла на руки й поколихала, як дитину, наспівуючи якусь ніжну мелодію. Її обличчя прояснішало, зарум’янилось — це було обличчя тієї Камілли, яку я знав раніше.

На ґанок вийшов власник ферми — старий дядько з коротенькою сивою борідкою. Він шкутильгав і ходив з паличкою. До мене собакам майже не було діла — вони підходили, обнюхували мої ноги й гордовито відверталися в інший бік. Не те щоб я їм не подобався, просто вони віддавали перевагу Каміллі з її фонтаном емоцій, яка безперервно щось лепетала до них по-собачому. Я сказав старому, що ми хотіли б узяти якогось цуцика; він запитав якого саме. Обирала Камілла, але визначитись їй було дуже складно.

Ми глянули кількох цуценят. Усі були дуже зворушливі — маленькі пухнасті кульки ніжності, встояти перед ними було неможливо. Врешті-решт ми знайшли щеня, яке вона хотіла, — чисто білого колі. Йому не було й шести тижнів, а воно вже так розтовстіло, що ледве рухалось. Камілла поставила його на землю, цуцик прочалапав кілька кроків, сів на траву й заснув. Його вона хотіла найбільше. Я мало не вдавився, коли старий сказав «двадцять п’ять доларів», але ми таки забрали цього цуцика, з усіма документами, і його чисто біла мама провела нас до машини, гавкаючи услід, щоб ми добре піклувалися про її дитя. Від’їжджаючи, я озирнувся назад. На дорозі, нашорошивши вуха й схиливши голову набік, сиділа біла мама, вона дивилась нам услід, доки ми не звернули на шосе.

— Віллі, — сказав я. — Його звати Віллі.

Цуценя лежало в неї на колінах і скавчало.

— Ні, — відповіла вона. — Хай буде Білосніжка.

— Це ж дівчаче ім’я.

— Мені все одно.

Я звернув на узбіччя й пригальмував.

— Зате мені не все одно. Або ти назвеш його якось інакше, або я відвезу його назад.

— Гаразд, — погодилась Камілла. — Його звати Віллі.

Я заспокоївся. Ми не розсварилися через дурницю. Віллі добре на неї впливав.

Тепер з нею хоча б можна було домовитись. Камілла була готова прислухатися до голосу розуму. Її тривога зникла, а на губах з’явилась ледь помітна м’яка усмішка. Віллі міцно спав у неї на колінах, посмоктуючи їй мізинець. Трохи на південь від Лонг-Біч ми зупинилися біля магазинчика купити молока й пляшку із соскою. Віллі аж очі розплющив, коли Камілла піднесла соску йому до рота. Він накинувся на молоко, як наркоман. Камілла підняла руки догори й, запустивши пальці у волосся, солодко муркнула. Їй було дуже добре.

Дорогою на південь ми не звертали з шосе. Я нікуди не поспішав. Гарний день, небо — як море, море — як небо. Зліва — золоті пагорби, справа — золота зима. У такий день можна взагалі не розмовляти — краще мовчки насолоджуватися поодинокими деревами, піщаними дюнами й білим камінням.

Це край Камілли, її дім — море й пустеля, прекрасна земля, безмежне небо, десь далеко на півночі якого з учорашньої ночі ще лишився місяць. У Лагуну ми приїхали ще до обіду. Дві години я ганяв по кабінетах маклерів і оглядав будинки, доки не знайшов те, що треба; хоча Каміллі було байдуже — крім Віллі, її тепер нічого не цікавило. Вона б жила де завгодно, тільки б зі своїм цуценям. А мені сподобався обгороджений білим парканом будинок з гостроконечним дахом, менш ніж за п’ятдесят ярдів від узбережжя. Заднє подвір’я було встелене білим піском, сам будинок — гарно облаштований, із яскравими портьєрами й акварелями на стінах. Але обрав я його заради однієї кімнати на другому поверсі. Звідти було видно море. Я б поставив машинку біля вікна й працював там. О Боже, скільки всього я міг би написати перед тим вікном. Просто виглянь з нього — і все до тебе прийде само собою. Побачивши цю кімнату, я не міг заспокоїтись: речення за реченням уже лягало на папір у мене перед очима.

Я спустився на перший поверх, але Камілла вже пішла на берег вигуляти Віллі. Я стояв біля дверей і дивився на них за чверть милі. Камілла нагиналася до цуцика, плескала в долоні й тікала, а Віллі, спотикаючись, біг за нею. Його майже не було видно — маленька біла плямка зливалася з піском. Я повернувся в будинок.

На кухонному столі лежала Каміллина сумочка.

Я відкрив її й вивернув на стіл. Випали дві банки з-під «Принца Альберта», повні марихуани. Я висипав усе в унітаз, а банки кинув у смітник.

Знову вийшов на ґанок і сів на сонечку, спостерігаючи, як Камілла із собакою вертаються до будинку. Було десь біля другої.

Потрібно було ще повернутися в Лос-Анджелес, забрати речі й виселитися з готелю. Я мав упоратися годин за п’ять. Лишив Каміллі грошей на їжу й усілякі речі для дому. Коли я від’їжджав, вона лежала на спині, обличчям до сонця. Віллі міцно спав, скрутившись у неї на животі. Я крикнув, що скоро буду, перемкнув передачу й виїхав на шосе. На зворотному шляху, з повним багажником книжок, валіз і друкарською машинкою на додачу, в мене спустило колесо. Стемніло дуже швидко. До нашого будиночка на березі я докотився аж о дев’ятій. Світло у вікнах не горіло. Я відчинив двері й погукав Каміллу. Тиша. Я повмикав лампи, перевірив у кожній кімнаті, у кожній шафі. Її не було. Жодного сліду — ні Камілли, ні Віллі. Я виклав свої речі. Може, вона просто вийшла прогулятися із собакою.

Я обманював сам себе. Вона пішла. До півночі я ще сподівався на її повернення, але о першій надія остаточно померла. Я ще раз перевірив, чи нема де хоч якоїсь записки. Нічогісінько. Здавалось, її нога ніколи й не переступала поріг цього дому.

Я вирішив лишитися. За оренду було заплачено на місяць вперед, і мені таки хотілося випробувати кімнату нагорі. Тої ночі я спав у ній, але на ранок вже встиг зненавидіти це місце. З Каміллою воно було частиною моєї мрії; без неї — звичайнісіньким будинком. Закинувши речі на заднє сидіння, я поїхав назад у Лос-Анджелес. Виявилось, що за ніч у мою кімнату в готелі вже хтось поселився. Все йшло шкереберть.

Довелося взяти кімнату нагорі. Вона мені геть не сподобалась. Усе розсипалося на шматки. Нова кімната була зовсім чужа, холодна, мене з нею геть нічого не пов’язувало. Я виглянув у вікно й побачив, що до землі футів двадцять. Через вікно вже не залізеш, і камінчиками в скло кидати немає сенсу. Я переставляв друкарську машинку з місця на місце, і скрізь мені було якось не так. Усе було якось не так. Я вийшов прогулятись. Боже ж ти мій, знову я тиняюся цим містом. Я дивився на обличчя перехожих і точно знав, що в мене зараз таке саме. Знекровлені, бліді фізіономії, напружені, стурбовані й самотні. Наче квіти, відірвані від коріння, у гарненькій вазі, де вони одразу в’януть. Треба було тікати з цього міста.