Спитай у пилу

Розділ 17

Назрівали важливі події, а мені навіть ні з ким було про це поговорити.

Роман про Віру Рівкен я вже дописав, кілька днів пішло на редагування — без зайвих зусиль, і скоро, Хекмуте, ти отримаєш дещо грандіозне.

Я закінчив правки й надіслав рукопис, лишалося тільки чекати й сподіватися на краще. Я знову почав молитися. Сходив у церкву на причастя. Відчитав новенну. Поставив свічки біля вівтаря Діви Марії. Молився про диво.

І диво сталось. Ось як це було: я стояв біля вікна у себе в кімнаті, дивився на жука, який повз по підвіконню. Була третя п’ятнадцять пополудні в четвер. Хтось постукав у двері. Я відчинив — там стояв поштар. Розписавшись за телеграму, я сів на ліжко, гадаючи, чи не вхопило часом у мого старого серце від вина. У телеграмі було написано: «Вашу книгу прийнято. Сьогодні надсилаю контракт. Хекмут». І все. Я впустив папірець на підлогу. І просто сидів. А потім сповз униз і став цілувати телеграму. Заліз під ліжко й полежав там. Мені більше не потрібне було сонячне світло. Ні земля, ні небо. Я просто лежав під ліжком, щасливий до смерті. Нічого кращого зі мною вже не могло статися. Життя закінчилось.

Цікаво, контракт прийде авіапоштою? Наступні кілька днів я міряв кімнату кроками. Вичитав у газетах, що авіапошта занадто непрактична, занадто ризикована. Ну то й Бог із нею, з авіапоштою. Літаки розбиваються щодня, всипаючи землю уламками й убиваючи своїх пілотів: це занадто ненадійно, чорт забирай, це просто авантюра якась… Де взагалі зараз мій контракт? Я подзвонив на пошту. Які там льотні умови над Сьєрра-Невадою? Нормальні. Усі літаки виходять на зв’язок? Гаразд. Ніхто не падав? То де ж тоді мій контракт?

Я довго працював над своїм підписом. Вирішив не опускати друге ім’я — Артуро Домінік Бандіні, А. Д. Бандіні, Артуро Д. Бандіні, А. Домінік Бандіні. Контракт прийшов у понеділок зранку, поштою першого класу. До контракту було докладено чек на п’ятсот доларів. Боже мій, п’ятсот доларів! Я ж тепер до самої смерті можу не працювати.

В Європі війна, Гітлер виголошує свою промову, у Польщі починаються проблеми — от про що всі тоді говорили. Що за маячня! Агов, вояки, старі пердуни у вестибюлі готелю «Альта-Лома», ось де новини, у вас під носом! Оцей папірець із химерними юридичними фразами, моя книга! Кому здався той Гітлер? Це важливіше за Гітлера — це ж моя книжка. Вона не наробить гармидеру в усьому світі, через неї нікого не вб’ють і ніхто ні в кого не стрілятиме, та ви все одно не забудете її до самої смерті, а перед останнім подихом згадаєте кілька рядків і всміхнетесь. Історія Віри Рівкен — життя в усій його красі.

Але нікому не було цікаво. Всі надавали перевагу війні в Європі, кінокомедіям і Лоуеллі Парсонс — бідолашні, пропащі люди. А мені лишалось тільки сумно хитати головою. Хтось повинен був про все дізнатись — і це була Камілла. Я не бачився з нею вже три тижні, відтоді як ми вдвох курили марихуану на Темпл-стріт. Але на роботі її не було. Каміллу заміняла інша дівчина. Я запитав про Каміллу, але новенька не захотіла зі мною говорити. «Буфет Колумбія» раптом став схожий на гробницю. Я запитав товстого бармена.

Камілли не було вже два тижні.

— Її звільнили?

Цього бармен не міг сказати.

— Вона захворіла?

Він не знав та й не дуже хотів зі мною розмовляти. Тепер у мене були гроші на таксі. Я міг дозволити собі хоч двадцять таксі й кататися в них з ранку до вечора. Спіймавши машину, я поїхав на Темпл-стріт до Камілли. Постукав у двері — ніхто не відповів. Я смикнув за ручку, двері відчинились. Усередині було темно. Я увімкнув світло. На ліжку лежала Камілла. Її обличчя було схоже на стару троянду, засушену між сторінками, — жовте, тільки в очах ще виднілися залишки життя. У кімнаті смерділо. Вікна були завішені, двері як слід не відчинялись, поки я не висмикнув з-під них килимок. Камілла аж рота роззявила, впізнавши мене. Вона була рада мене бачити.

— Артуро! — пролепетала вона. — О, Артуро!

Я не став розповідати про книжку й контракт.

Кому треба якийсь роман, черговий клятий роман? Сльози накочувались мені на очі — вони ще пам’ятали дику струнку дівчину, яка бігала по піску в місячному світлі, красуню, яка витанцьовувала між столиками з тацею в руках. А тепер вона лежала на ліжку, замучена й розбита, і поруч із повного блюдця висипалися коричневі недопалки. Вона кинула роботу, їй хотілося померти — це були її власні слова.

— Мені вже байдуже, — повторювала вона.

— Тобі треба поїсти, — благав я. У неї вже було не обличчя — просто череп, обтягнутий пожовтілою шкірою. Я сів на ліжко й узяв її долоню — самі кістки, аж дивно стало, що в такої високої й міцної дівчини такі дрібні кісточки.

— Ти голодна, — впирався я, бо їсти вона не хотіла. — Все одно поїж.

Я вискочив по продукти. Неподалік, на тій самій вулиці, був невеликий магазинчик. Я змітав з прилавків усе підряд. «Дайте все це, усе те, одне, друге, третє…» Молоко, хліб, сік, фрукти, масло, овочі, м’ясо, картопля. До Камілли всі покупки я переніс за три заходи. Нарешті звалив останні продукти на купу в неї на кухні, та навіть не знав, чим саме її годувати.

— Я нічого не хочу, — сказала вона.

Молоко. Я помив склянку й налив ущерть. Камілла сіла, і її рожева сорочка, розірвана на плечі, порвалась ще більше. Затуливши носа, вона зробила три ковтки, закашлялась і, перелякана, лягла назад; її нудило.

— Фруктовий сік, — сказав я. — Виноградний. Він солодший, смачніший.

Я відкрив пляшку, налив і подав склянку Каміллі. Вона випила до дна й лягла знову, важко дихаючи. А потім схилила голову над краєм ліжка й виблювала. Я прибрав. Прибрав усю квартиру. Перемив посуд, почистив раковину. Умив її. Вискочив на вулицю, впіймав таксі й об’їздив мало не все місто, намагаючись знайти їй чисту нічну сорочку. Купив цукерок, пачку ілюстрованих журналів, щоб вона чимось відволіклась і прийшла до тями.

Коли я повернувся, двері були зачинені. Я здогадувався, що це значить. Почав вибивати двері кулаками й ногами. Гриміло на весь будинок. Люди з інших квартир на поверсі повідчиняли двері й повисовували голови. Знизу піднялася жінка в старому халаті. Це була власниця — я розпізнавав власниць нараз. Вона зупинилась на сходах, не ризикуючи підходити ближче.

— Що вам треба? — запитала вона.

— Тут зачинено, — відповів я. — Мені потрібно всередину.

— Залиште дівчину в спокої. Я знаю таких, як ви. Не чіпайте її, а то я викличу поліцію.

— Я її друг, — сказав я.

Зсередини пролунав істеричний регіт Камілли, а потім крик:

— Він мені не друг! Я не хочу його бачити!

Вона знову розреготалась, високо й перелякано, наче пташка, яку спіймали й замкнули в кімнаті.

Атмосфера склалась неприємна, і це не віщувало нічого хорошого. На протилежному кінці коридору звідкись взялися двоє мужиків. Один із них, більший, із сигарою в зубах, підтягнувши штани, сказав:

— Давай виставимо його звідси.

Я почав відступати швидкими кроками повз зневажливу посмішку власниці, сходами вниз до виходу. На вулиці я побіг. На розі Бродвей і Темпл було припарковане таксі. Заскочивши до машини, я крикнув водієві, щоби просто їхав і не зупинявся.

Так, це була не моя справа. Але я все ще пам’ятав чорні пасма її волосся, безодню диких очей і вир емоцій у мене всередині на початку нашого знайомства. Два дні я не ходив до неї. А далі не витримав: мені хотілося їй допомогти. Я хотів витягти її з тієї заштореної пастки, відправити кудись на південь, до моря. Я міг це зробити. У мене була купа грошей. Як варіант я подумав і про Семмі, та він занадто сильно її ненавидів. Якби ж тільки вона вирвалась за місто — це б дуже допомогло. Я вирішив спробувати ще раз.

Було близько півдня. Стояла страшна спека, у кімнаті неможливо було всидіти. Через спеку я це й зробив — через липку нудьгу, пилюку над землею й гарячі вітри з пустелі Мохаве. Поїхав на Темпл-стріт, підійшов до її будинку з двору. На другий поверх вели дерев’яні сходи. У такий жаркий день вона мала б лишати двері відчиненими, щоб квартира провітрювалася.

Так і було. Двері були відчинені, але Камілли всередині я не знайшов. Її речі валялись на купі посеред кімнати — коробки й валізи, з яких стирчав одяг. Ліжко було розкладене, але на ньому лишився тільки голий матрац без постелі. Звідси витягли все життя. Я відчув сморід дезінфікувального засобу: кімнату обробляли після виселення. Я спустився до власниці, перескакуючи по три сходинки за раз.

— Ти! — гаркнула вона, відчинивши двері. — Ти! — І різко зачинила назад.

Я вмовляв її поговорити зі мною через двері.

— Я її друг, клянусь. Я хочу їй допомогти. Повірте мені.

— Тікай звідси, бо викличу поліцію.

— Вона хворіла, — казав я. — Їй потрібна була допомога.

Я хотів хоч щось зробити для неї. Повірте мені.

Двері відчинились. Жінка подивилась мені в очі. Вона була середнього зросту, збита, з огрубілим лицем без жодних емоцій.

— Заходь, — сказала вона.

Я увійшов до дуже дивної кімнати — пишно й незвично обставленої, з купою чудернацьких приладів, фортепіано, заваленим важкими фотографіями, з хустками усіх кольорів райдуги, химерними лампами й вазами. Вона запропонувала сісти, я не захотів.

— Та дівчина більше тут не живе, — сказала жінка. — Вона з’їхала з глузду. Я змушена була це зробити.

— Де вона? Що сталось?

— Мені довелось це зробити. Вона була хороша.

Тоді власниці довелося викликати поліцію — принаймні так вона сказала мені. Це сталось наступного вечора після мого приходу. У Камілли зірвало дах, вона почала бити посуд, викидати меблі з вікна, верещати й бити в стіни, різати штори ножем. Власниця викликала поліцію. Поліція приїхала, виламала двері й скрутила Каміллу. Але вони відмовились її забирати. Просто втихомирили й потримали, доки не прибула швидка.

Камілла впиралась і кричала, але її таки забрали. От і все, якщо не рахувати заборгованість за три тижні й непоправну шкоду, завдану меблям і квартирі. Власниця назвала конкретну суму, і я заплатив. Вона дала мені розписку й знову начепила свою огидну лицемірну посмішку.

— Я знала, що ви хороший хлопець. З першого погляду це зрозуміла. Але кому ж зараз можна довіряти.

Я під’їхав трамваєм до окружної лікарні. Назвав ім’я — Камілла Лопес, і сестра в приймальні знайшла її картку.

— Так, вона у нас. Але до неї нікому не можна.

— Як вона?

— Цього не можу сказати.

— Коли її можна буде побачити?

Відвідувачів приймали по середах. Довелося чекати ще чотири дні. Вийшовши з лікарні, я трохи потинявся у дворі. Позаглядав у вікна, побродив поблизу лікарні. Потім поїхав трамваєм назад до перехрестя Хілл-стріт і Банкер-Хілл. Чекати аж чотири дні. Я вбивав час на гральних автоматах. Мені не щастило. Я протринькав купу грошей, але й часу було вбито немало.

У вівторок після обіду я прогулявся до центру, де скуповував для Камілли все підряд. Радіо, коробку цукерок, домашній халат, різні креми для обличчя і все таке. Заскочив у квітковий, узяв дві дюжини камелій. У середу після обіду я ледве допер усе це в лікарню. За ніч камелії зів’яли, я забув поставити їх у воду. Поки піднявся сходами, з мене вже потекло. Мої веснянки, напевно, зараз у самому розквіті — я майже відчував, як вони вискакують на обличчі. У реєстратурі сиділа та сама сестра. Висипавши подарунки у крісло, я запитав, чи можна провідати Каміллу Лопес. Сестра пошукала картку.

— Міс Лопес уже не в нас, — сказала вона. — Її перевели.

Було неймовірно спекотно, і я геть стомився.

— І де вона тепер?

Я тяжко зітхнув, почувши, що сестра не може надати таку інформацію.

— Я її друг, — повторював я сестрі. — Я хочу їй допомогти.

— Мені дуже шкода.

— Хто може мені сказати, де вона?

І то правда — хто може сказати? Я обійшов усю лікарню, знизу доверху. Питав лікарів, асистентів і медсестер, чекав у вестибюлях і коридорах, та мені так ніхто нічого й не сказав. Усі вони заглядали в картотеку й повторювали одну й ту саму фразу: «Її перевели».

Ну хоч не померла. Усі це одразу заперечували, так що ні, вона не померла — її просто перевели в інше місце.

Все було марно. Я вийшов через парадні двері під сліпуче сонце й попрямував до трамвайної зупинки. Уже сідаючи в трамвай, згадав про подарунки. Вони лишились десь у лікарні, я не пам’ятав, у якому саме відділенні. Чорт з ними. Похмурий і пригнічений, я поїхав назад на Банкер-Хілл.

Якщо її перевели, то в якусь іншу державну або окружну лікарню, бо грошей у неї не було. Гроші. Гроші були в мене. Три кишені набиті грішми, а дома по штанах розтикано ще більше. Я міг згребти все докупи й принести їм — та мені все одно ніхто б не розповів, що з нею трапилось. Що ж тоді з тих грошей? Все одно протринькаю, а ці стерильні коридори, загадкові басовиті лікарі й тихенькі затуркані медсестри тільки збивали мене з пантелику. Я вийшов з трамваю ніби в трансі. Піднімаючись по Банкер-Хілл, сів на сходи біля чиїхось дверей і задивився на місто, що розкинулося піді мною в сірій надвечірній куряві. Від цієї куряви ішов жар, повітря пекло в ніздрі. На місто впав білий серпанок, схожий на туман. Але це був не туман, а пустельний жар, що величезними хвилями накочувався з пустель Мохаве та Санта-Ана, — бліді пальці вимерлих земель, які раз по раз тягнулися за своїм украденим дитям.

Наступного дня мені таки вдалося з’ясувати, що сталося з Каміллою. Із аптеки в центрі міста я додзвонився по міжміському зв’язку до комутатора Федерального інституту психіатрії в Дель-Марії; запитав у телефоністки, як звати чергового лікаря.

— Доктор Деніелсон, — відповіла вона.

— З’єднайте мене з ним.

Вона перемкнула лінію, і я почув у слухавці інший жіночий голос:

— Кабінет доктора Деніелсона.

— Це доктор Джонс, — представився я. — Дайте слухавку доктору Деніелсону. Це терміново.

— Хвилинку.

Чоловічий голос:

— Деніелсон слухає.

— Доброго дня, докторе. Це доктор Джонс, Едмонд Джонс, із Лос-Анджелеса. До вас із районної лікарні перевели пацієнтку, міс Каміллу Лопес. Як вона почувається?

— Поки що складно сказати, — відповів Деніелсон. — Вона досі під наглядом. Ви сказали «Едмонд Джонс»?

Я поклав слухавку. Принаймні дізнався, де вона. Але знати — це одне, а спробувати з нею побачитися — зовсім інше. Про це можна було навіть не мріяти. Я порозпитував людей, які зналися на цій темі, й мені сказали, що я маю обов’язково бути родичем пацієнта й чимось підтвердити це. Потрібно зарання залишати заявку на побачення, і пустять мене лише після того, як проведуть повну перевірку. Пацієнтам не можна писати листи й передавати подарунки. Я не поїхав у Дель-Марію. Я вже й так зробив усе, що міг. І то добре. Вона божевільна — це більше не моя проблема. До того ж закохана вона в Семмі.

Минали дні, почалися зимові дощі. У кінці жовтня я отримав відкорегований текст свого роману для підтвердження. Купив машину, «Форд» 29-го року. Відкидного даху не було, зате ганяв він швидше вітру. Коли перестало дощити, я постійно катався блакитним узбережжям далеко на північ аж до Вентури й Санта-Барбари чи на південь до Сен-Клементе й Сан-Дієґо — уздовж білої дорожньої смуги під сяйвом зірок, ноги на педалях, а в голові ідеї для наступної книжки. І так вечір за вечором — чарівне життя, якого в мене ніколи не було, безтурботні дні, про які раніше я навіть не мріяв. Я прочісував місто на своєму «Форді», відшуковуючи нові таємничі провулки, самотні дерева й напіврозвалені старі будинки з давно забутого минулого. Я днював і ночував у своєму «Форді», зупиняючись тільки для того, щоб замовити гамбургер і випити кави в незнайомих придорожніх кафе. Життя справжнього чоловіка — мандруєш, спиняєшся і їдеш далі, тримаючись білої смуги й звивистого узбережжя; а за кермом можна розслабитись і покурити, намагаючись відшукати хоч якісь приховані смисли у хитромудрому небі над пустелею.

Якось уночі я натрапив на пляж біля Санта-Моніки, куди ми з Каміллою приїжджали купатись у перші дні.

Я зупинив машину й задивився на пінисті буруни у таємничому тумані. Згадав дівчину, яка бігала тут по коліна у воді, впиваючись дикою свободою тієї ночі. Ой, Камілло, дівчинко моя!

Якось увечері в середині листопада я гуляв по Спрінг-стріт, дорогою заглядаючи до букіністів. «Буфет Колумбія» був усього за два квартали. «А нехай, — подумав я, — як у старі добрі часи».

Я підійшов до барної стійки й замовив пиво. Тепер я тут старожил. Міг озиратися навкруги, зверхньо посміхаючись, згадувати, як тут колись було гарно. А тепер вже не так. Мене ніхто не знав — ані нова офіціантка з повним ротом жуйок, ані жіночки-музикантки, які досі витинали «Казки Віденського лісу» на скрипці й піаніно. Але товстий бармен мене таки згадав. Стів, чи Вінс, чи Вінні, чи як там було його звати.

— Давно тебе не бачив, — сказав він.

— Відколи Камілли нема, — відповів я.

Він прицмокнув язиком.

— Шкода. Хороша була мала.

І все. Я випив другий кухоль пива, потім третій. Він підсунув мені четвертий, і я взяв нам ще по одному. Так минула година. Раптом він підійшов до мене, запхав руку в кишеню й дістав вирізку з газети.

— Ти вже, напевно, це бачив.

Я взяв папірець. Там було лише шість рядків тексту й заголовок: «Міська поліція розшукує Каміллу Лопес, віком 22 роки, жительку Лос-Анджелеса, про зникнення якої з Дель-марійського інституту психіатрії стало відомо вчора ввечері».

Цій вирізці був уже тиждень. Я покинув недопите пиво й погнався прямо звідти під гору до себе. Щось підказувало мені, що вона прийде в готель. Я відчував, що вона захоче повернутися в мою кімнату. Підсунувши стілець до вікна й поклавши ноги на підвіконня, я курив і чекав, не вимикаючи світло. У глибині душі я відчував, що вона прийде, і знав, що їй більше нікуди податися. Та вона не приходила. Я ліг спати, лишивши ввімкнене світло. Майже весь наступний день і всю ніч я не виходив з кімнати, чекаючи, коли вже в моє вікно зацокають камінці.

Після третьої ночі моя впевненість у тому, що вона прийде, стала потроху згасати. Ні, ясна річ, нащо їй сюди приходити. Вона краще побіжить до Семмі — до свого коханого. Останній, про кого вона подумає, — це Артуро Бандіні. Ну й нехай. Зрештою, я тепер романіст, ще й оповідання непогані пишу, навіть якщо це виключно моя думка.

Наступного ранку мені надійшла перша доплатна телеграма від Камілли з проханням переказати гроші на ім’я Рити Гомес через Вестерн Юніон у Сан-Франциско. Вона підписалася «Рита», але хто ховається за цим іменем, було очевидно. Я переказав їй двадцятку й попросив, щоб вона поїхала на південь до Санта-Барбари — там ми могли б зустрітися. Вона відповіла: «Краще на північ. Дякую. Вибач. Рита».

Наступна телеграма надійшла з Фресно. Знову прохання переказати гроші Риті Гомес, через Постал Телеграф. Від першої телеграми минуло два дні. Я сходив у центр і переказав п’ятнадцять доларів. Довгенько просидів над бланком, силкуючись написати якийсь супровідний текст, але так нічого й не народив. Зрештою, здався й відправив гроші просто так. Що б я не написав, Каміллі Лопес було все одно. Та дещо я знав напевне: дорогою додому я поклявся собі, що грошей вона від мене більше не отримає. Відтепер треба бути обережнішим.

Третя телеграма надійшла в неділю ввечері — те саме, тільки цього разу з Бейкерсфілда. Своєї клятви я дотримувався аж дві години. А тоді уявив, як вона блукає містом без грошей, а може, й під дощ потрапила. Я надіслав їй п’ятдесят доларів, дописавши в телеграмі, щоб купила собі щось вдягнутися й не мокла під дощем.