Спитай у пилу

Розділ 7

Я думаю про готель «Альта-Лома», згадую його мешканців. Пам’ятаю свій перший день тут. Я увійшов до темного вестибюля з двома валізами, одна з яких була забита примірниками «Песик засміявся». Це було дуже давно, але я все чудово пам’ятаю. Приїхав автобусом, весь у пилюці — пилюці Вайомінгу, Юти й Невади, що сипалась у мене з волосся й вух.

— Мені треба якийсь недорогий номер, — сказав я.

Власницею виявилась сива бабуся. Високий плетений комір сидів на шиї щільно, як корсет. Їй було за сімдесят; і так висока, вона стала навшпиньки, розглядаючи мене поверх окулярів.

— Ви працюєте? — запитала вона.

— Я письменник. Зараз покажу.

Я відкрив валізу й дістав журнал.

— Це я написав, — тоді я ще був дуже завзятий і гордий. — Я вам подарую один екземпляр. І підпишу.

Я взяв зі столу ручку, але вона пересохла — довелось вмочити її у чорнило. Перекочуючи язик у роті, я міркував, що б це його написати.

— Як вас звуть? — запитав я. Вона неохоче відповіла:

— Місіс Харгрейвз. А що таке?

Та мені ніколи було відповідати на подібні питання. Я вже виспівував їй дифірамби й карбував їх зверху на сторінці, де починалось оповідання: «Чарівній жінці з прекрасними блакитними очима й щирою усмішкою від автора, Артуро Бандіні».

Вона посміхнулась, і від цієї посмішки їй, по-моєму, стало боляче: сухе обличчя потріскалося зморшками біля рота.

— Ненавиджу історії про собак, — сказала місіс Харгрейвз і заховала журнал. Вона продовжувала дивитись на мене поверх окулярів і, по-моєму, тепер стала ще вища.

— А ви не мексиканець?

Я тицьнув на себе пальцем і розреготався.

— Я? Мексиканець? Я американець, місіс Харгрейвз. А оповідання, до речі, не про собаку. Воно про людей, гарне оповідання. І жодного собаки там нема, не хвилюйтесь.

— Ми мексиканців не пускаємо, — проінформувала вона.

— Та я не мексиканець. А назву я взяв із байки. Ну, знаєте: «І навіть песик засміявся із такої сміхоти».

— І євреїв теж.

Я підписався в журналі реєстрації. У ті часи в мене був гарний підпис, заплутаний, нерозбірливий, зі східними мотивами й нещадно рішучим розчерком — ще складніший, ніж у самого Хекмута. За автографом я дописав: «Боулдер, Колорадо».

Вона роздивилась мою писанину, слово за словом, і холодно відрубала:

— Як тебе звуть, хлопче?

Я засмутився: вона вже встигла забути ім’я автора «Песика», крупним шрифтом видрукуване на обкладинці журналу. Я повторив. Власниця старанно вивела його за підписом і перейшла до іншої графи.

— Містере Бандіні, — холодно зиркнула вона на мене. — Боулдер не в Колорадо.

— А де? — здивувався я. — Я ж щойно звідти приїхав. Два дні тому Боулдер ще був у Колорадо.

Власниця була непохитна.

— Боулдер у Небрасці. Ми з чоловіком проїжджали через Боулдер, штат Небраска, тридцять років тому, коли переселялися сюди. Так що перепишіть, будь ласка.

— Але ж він у Колорадо! Там живуть мої батьки. Я там у школу ходив!

Вона засунула руку під стіл, дістала журнал і простягла мені.

— Вам не місце у цьому готелі, юначе. У нас тут живуть чесні й порядні люди.

Журнал я не взяв. Мене абсолютно виснажила довжелезна поїздка на автобусі, я був геть замучений.

— Ну добре. Небраска, то й Небраска.

Я закреслив «Колорадо» й зверху написав «Небраска». Власниця була задоволена, я їй дуже сподобався, вона одразу ж усміхнулася і навіть погортала журнал.

— То ви письменник, — зацікавилась вона. — Як гарно! — І знову заховала журнал. — Ласкаво просимо до Каліфорнії! Вам тут дуже сподобається!

Ой, ця місіс Харгрейвз! Зовсім самотня і покинута, вона все одно не втрачала почуття власної гідності. Якось вона запросила мене до себе в кімнату на верхньому поверсі. Там було як у вичищеній до блиску гробниці. Її чоловік уже помер, але тридцять років тому він був власником магазину інструментів у Бріджпорті, штат Коннектикут. На стіні висів його портрет. Золотий чоловік, не пив і не курив, помер від серцевого нападу; худе суворе обличчя у важкій рамі досі кривилося від самої згадки про цигарки чи алкоголь. Тут все ще стояло високе ліжко з червоного дерева з балдахіном, у якому він помер; у шафі досі висів його одяг, а в кутку стояли черевики із задертими від старості носаками. На каміні — його чаша для гоління; він завжди голився сам, і звали його Берт. Ой, Берт! «Берт, — часом говорила вона, — чого ти не ходиш у перукарню?» А Берт тільки всміхався: він знав, що в жодній перукарні його ніхто не поголить так, як він сам.

Берт щодня прокидався о п’ятій ранку. У нього в сім’ї було п’ятнадцятеро дітей. Берт мав золоті руки, і все в цьому готелі він лагодив сам. За три тижні Берт перефарбував весь готель. Він полюбляв повторювати, що фарбує краще за простих малярів.

Дві години я вислуховував про Берта. О Господи, як же вона кохала цього чоловіка, навіть по смерті. Хоча насправді він і не помер. Берт жив тут, у цій кімнаті, він приглядав за нею й прямо зараз пильнував, щоб я її не скривдив. Мені від цього стало не по собі, захотілося якомога швидше втекти звідси геть, але ми попили чай. Заварка була стара, цукор теж старий і злиплий. Чашки в пилюці, і сам чай на смак був як старість, а маленьке засохле печиво — як смерть. Коли ми розпрощалися, Берт провів мене до дверей і далі, до кінця коридору — це було дуже гостинно з його боку. А потім ще два дні переслідував мене й підбивав кинути палити.

Пам’ятаю ще одного малого з Мемфіса. Я так і не спитав, як його звати, і він у мене теж. Ми просто віталися, і все. Він недовго тут прожив, усього кілька тижнів. Він завжди закривав довгими руками своє прищаве обличчя, сидячи на ґанку; кожнісінького вечора він засиджувався там допізна. О дванадцятій, о першій, о другій ночі — коли б я не вертався додому, він гойдався вперед-назад у плетеному кріслі, нервово постукуючи пальцями по щоках, перебираючи нестрижене чорне волосся.

— Здоров, — казав я.

— Здоров, — відповідав він.

Бентежна курява Лос-Анджелеса не давала спокою і йому. Він був ще більший мандрівник, ніж я: з ранку до вечора тинявся парком у пошуках любовних пригод. Але він був негарний і ніколи не знаходив те, що шукав, а теплі зоряні ночі знов і знов мучили його надворі до самого світанку. Якось увечері ми з ним розговорились, і від тієї розмови мені стало гидко й печально. Він розповідав про Мемфіс, штат Теннессі, де живуть справжні люди, де у нього лишилась купа друзів; колись він вирветься з цього клятого міста, в один прекрасний день він повернеться туди, де дружба чогось варта. Зрештою, він таки поїхав, а мені поштою надійшла листівка від «чувака з Мемфіса» зі зворотною адресою: Форт Ворт, штат Техас.

Був ще Хейльман, член клубу «Книжка місяця». Здоровенний дядько — руки як колоди, штани аж репались на ногах. Він працював касиром у банку. У Хейльмана лишилась жінка в Моліні, штат Іллінойс, і син — вчився у Чиказькому університеті. Він ненавидів Південний Захід, і від цієї ненависті в нього пухло лице, та через проблеми зі здоров’ям він був приречений назавжди лишитися тут. Або померти. Він глузував з усього західного. Він злягав після кожного міжрегіонального футбольного матчу, коли Схід зазнавав поразки. Він плювався, коли при ньому згадували «Троянс». Його нудило від сонця, він проклинав туман, терпіти не міг дощ і постійно сумував за снігами Середнього Заходу. Раз на місяць у його поштовій скриньці з’являвся великий пакунок, тоді він, засідаючи у вестибюлі, читав свої книжки. І ніколи не давав їх мені.

— Принципово, — казав Хейльман.

Зате він ділився «Новинами клубу Книжки місяця» — невеличким журналом з рекламою нових видань. Щомісяця він залишав його в моїй скриньці.

Ще була руда дівчина із Сент-Луїса, яка постійно розпитувала про філіппінців. Де вони живуть? Скільки їх там? Чи є в мене знайомі звідти? Худенька рудоволоса дівчинка з коричневими веснянками під декольте, аж із самого Сент-Луїса. Вона весь час ходила в зеленому, її мідна голова була занадто яскрава для такої краси, а очі надто сірі для такого личка. Вона працювала в пральні, але там платили копійки, і їй довелося звільнитись. Вона теж полюбляла тинятися містом. Якось вона позичила мені четвертак, а іншим разом — поштові марки. І без кінця лепетала про філіппінців, жаліла їх, захоплювалась їхньою мужністю перед упередженнями цього світу. Одного прекрасного дня вона зникла, та якось я зустрів її на вулиці. У мідному волоссі відблискувало сонце, за руку її тримав низенький філіппінець. Він був від неї в захваті. Підкладні плечі й звужена талія його піджака втілювали всю вульгарність тодішньої моди, і навіть на височенних шкіряних підборах цей хлопчина був на фут нижчий за неї.

З них усіх тільки одна людина прочитала «Песика».

Тоді, на початку, я підписав цілу купу примірників і відніс їх нагору в кімнату відпочинку. П’ять чи шість штук — розклав їх на видноті: на бібліотечному столі, на дивані, навіть у глибоких шкіряних кріслах — для того щоб сісти в них, довелось би взяти журнал у руки. Їх ніхто так і не прочитав, жодна душа, крім однієї. Десь тиждень вони так пролежали, і майже ніхто їх не торкався. Навіть японський хлопчик, який прибирав у цій кімнаті, лише протирав під ними пил і клав на місце. Вечорами там грали в бридж, старенька компанія збиралась побалакати й відпочити. Непомітно прослизнувши в кімнату, я знайшов вільне крісло й став спостерігати за ними. У мене ледь серце не стало: якась товстуха всілась у глибоке шкіряне крісло, навіть не прибравши журнал. Зрештою, японський хлопчик охайно склав їх усі на купку на бібліотечному столі, й відтоді на моїх журналах лиш осідав пил.

Час від часу, раз на кілька днів, я протирав їх носовичком і знову розкидав по кімнаті. Але журнали, недоторкані, постійно повертались на своє місце в акуратну купку на бібліотечному столі. Може, вони знали, що це я написав, і навмисно їх не чіпали.

А може, їм просто було нецікаво. Навіть затятому читачеві Хейльману. Навіть власниці. Я тільки хитав головою: оце дурні, усі до одного. Це ж була історія саме про їхній Середній Захід, про Колорадо й снігові заметілі, про них самих, про їхні відірвані від коріння душі й згорілі на сонці обличчя; вони помирають у цій пекучій пустелі, а їхні рідні прохолодні домівки під рукою, ось тут — на сторінках цього журнальчика.

Напевно, так було завжди — По, Вітмен, Гайне, Драйзер і от тепер Бандіні; від цих думок мені ставало легше, не так самотньо.

Людину, яка все ж прочитала моє оповідання, звали Джуді, Джуді Палмер. Одного дня вона постукала в мої двері, я відчинив і побачив її, з журналом у руках. Їй було всього лише чотирнадцять — каштанові кучері, червона стрічка з бантиком на голові.

— Це ви містер Бандіні? — запитала вона.

По очах було видно, що дівчинка прочитала «Песика».

Я навіть не сумнівався.

— Ти прочитала моє оповідання, правда? Тобі сподобалось?

Вона притисла журнал до грудей і всміхнулась.

— Так! Місіс Харгрейвз сказала, що це ви написали. Сказала, що ви можете подарувати мені журнал.

У мене серце затрепетало в горлі.

— Заходь! — сказав я. — Будь як удома! Сідай! Як тебе звати? Звісно, я подарую тобі журнал. Аякже! Давай, заходь!

Я бігом поставив їй свій найкращий стілець. Вона обережно сіла, її дитяча суконька ледь прикривала коліна.

— Хочеш води? — запропонував я. — Жарко сьогодні, тобі, мабуть, пити хочеться.

Але їй не хотілося. Вона нервувала. По-моєму, я її налякав. Я спробував поводитися ніжніше, не хотів геть її перестрашити. У ті давні часи в мене ще водилось трохи грошей.

— Ти любиш морозиво? Давай купимо тобі ескімо, чи що ти хочеш?

— Мені вже треба йти, — відповіла вона. — Мама буде сердитись.

— А ти тут живеш? — запитав я. — Твоя мама теж читала оповідання? Як її звуть? — Я гордо усміхнувся. — Моє ім’я ти, певно, уже знаєш. Я Артуро Бандіні.

— О, так! — видихнула вона, захоплено розплющивши очі, а мені захотілося кинутись їй до ніг і розплакатись. Клубок уже підкотився до горла.

— Ти точно не хочеш морозива?

Вона була дуже вихована — сиділа, схиливши рожеве підборіддячко, вчепившись руками в журнал.

— Ні, дякую, містере Бандіні, — сказала вона.

— Може «Кока-Колу»?

— Дякую, — вона всміхнулась. — Не треба.

— Лимонад?

— Ні, правда, нічого не треба, дякую.

— Як тебе звуть? — запитав я. — Мене-от зва… — я вчасно замовк.

— Джуді, — відповіла вона.

— Джуді, — повторив я, а потім ще раз і ще раз, — Джуді, Джуді! Це ж чудово! Ім’я як у справжньої зірки. Найпрекрасніше ім’я на світі!

— Дякую! — зраділа вона.

Я відчинив шухляду з журналами. Їх лишалось ще чимало, штук п’ятнадцять.

— Я підпишу. Якось гарно, по-особливому!

Її обличчя сяяло від захоплення. Ця дівчинка не обманювала — вона дійсно була в захваті, а її щира радість свіжою водою струменіла по моєму обличчю.

— Дам тобі два. І обидва підпишу!

— Ви такий хороший, — сказала вона, спостерігаючи, як я відкриваю чорнильницю. — Я це зрозуміла по вашому оповіданню.

— Можна на «ти», — відповів я. — Я не набагато старший за тебе, Джуді.

Я не хотів здаватися старим, навпаки, намагався бути з нею на рівних, наскільки це було можливо.

— Мені всього вісімнадцять, — ляпнув я.

— Чесно? — здивувалась вона.

— Через пару місяців буде дев’ятнадцять.

Я підписав обидва журнали. Не пам’ятаю, як саме, але це були гарні слова, від щирого серця — я був їй дуже вдячний.

Та мені хотілося продовження, хотілося чути її зворушений голосок, затримати її в себе в кімнаті якомога довше.

— Ти могла б зробити мені велику честь, — сказав я. — Мені було б дуже радісно, Джуді, якби ти почитала це оповідання вголос. Мені такого ще ніхто не робив, а я б хотів послухати.

— Залюбки! — відповіла вона й завзято випрямила спину. Я гепнувся на ліжко й зарився головою в подушку, а ця дівчинка читала моє оповідання ніжним солодким голоском, і не встигла вона закінчити перші сто слів, як я вже розревівся. Це було як уві сні — янгольський голос заполонив усю кімнату; згодом вона теж захлипала, час від часу перериваючись і ковтаючи сльози, а потім стала впиратись:

— Я вже не можу читати, я не можу.

А я повертався до неї й благав:

— Але ти повинна, Джуді. Ти маєш дочитати!

Коли наші емоції досягли кульмінації, до кімнати несподівано, без стуку ввійшла висока скривлена жінка. Я зрозумів, що це мама Джуді. Вона сердито зиркнула спочатку на мене, потім на доньку. Мовчки схопивши її за руку, жінка вивела Джуді з кімнати. Дівчинка в сльозах кинула мені прощальний погляд через плече, притискаючи журнали до своїх худеньких грудей. Прийшла й пішла — отак швидко все закінчилось, більше я її не бачив. Власниця теж нічого не зрозуміла, бо вони заселились і виїхали в той самий день, навіть не переночували.