Спитай у пилу

Розділ 14

Гарні новини від Хекмута. Ще один журнал захотів надрукувати «Давно втрачені схили» у скороченій формі. Сотня доларів. Я знову розбагатів. Час віддавати борги, виправляти помилки минулого. П’ять доларів я зразу надіслав мамі; потім розплакався, отримавши від неї лист із подяками. Зі сльозами на очах я одразу ж надіслав відповідь і поклав у конверт ще п’ятірку. Я був задоволений собою. Щось хороше в мені таки було. Я вже бачив, як мої біографи беруть інтерв’ю в мами — вже старенької леді в кріслі-каталці: «Він був хорошим сином, мій Артуро, годував усю сім’ю».

Артуро Бандіні, романіст. Сам собі заробляє на життя власною творчістю.

Зараз він саме пише книгу. Грандіозна річ. Рецензії неймовірні. «Дивовижний стиль». — «Світ не бачив такого з часів Джойса». Я перечитував усе, що писав за день, перед портретом Хекмута. Кілька годин складав одну лише присвяту: «Дж. К. Хекмутові. Дякую за те, що відкрили мене». — «Дж. К. Хекмутові, схиляюсь перед вами». — «Дж. К. Хекмутові, справжньому генію». Я уявляв, як нью-йоркські критики обступили Хекмута в його клубі. «Гарний вибір, цей хлопчина з узбережжя — те, що треба». А Хекмут би тільки усміхався й кліпав.

Так минуло шість тижнів, по кілька солодких годин на день, три-чотири, іноді п’ять — стоси сторінок росли, а всі інші бажання втихали. Я відчував себе духом, що бродить по землі й любить усіх ближніх своїх; мене переповнювали хвилі невимовної ніжності, коли я починав говорити з людьми чи перетинався з ними на вулицях. Боже всемогутній, всеблагий Господи, дякую тобі за цю солодку мову, за те, що ці печальні самотні люди мене почують і звеселяться. Отак минали дні. Усе сяяло, наче уві сні, й іноді на мене находила така тиха радість, що я просто вимикав світло й плакав, готовий померти від щастя.

Так Бандіні писав свій роман.

Одного вечора хтось постукав у двері. Я відчинив — там стояла вона.

— Камілла!

Вона ввійшла й сіла на ліжко, щось тримаючи під пахвою. Це були папери. Камілла роздивилась кімнату: так ось, значить, як я живу, — їй було цікаво. Вона підвелась і походила по кімнаті, виглянула з вікна, знов походила — струнка красуня з темним волоссям. А я стояв і дивився на неї. Навіщо вона прийшла? Камілла відчувала моє запитання; вона сіла на ліжко й усміхнулась.

— Артуро. Чого ми з тобою весь час сваримось?

Я не знав, що відповісти. Почав плести щось про різний темперамент, але вона лише похитала головою, закинувши ногу на ногу. Мені смертельно захотілося підняти догори її божественні стегна, так захотілося, що аж перехопило подих, — тепле палке бажання взяти їх у руки. Кожен її рух, кожен ледь помітний поворот шиї, здіймання пишних грудей під блузкою, тонкі руки, розкинуті на ліжку, розставлені пальці — усе це не давало мені спокою… Солодкий болючий тягар, що вводив мене в ступор.

І її голос, стриманий, із глузливими нотками, голос, що проймав мене до кісток. Я згадав спокій останніх кількох тижнів — вони здалися вигадкою, самообманом, бо ось що значить жити — дивитись у її чорні очі, в яких можна розгледіти і зневагу, і надію, і відверту хіть.

Та Камілла прийшла не просто побачитися зі мною. Дуже швидко з’ясувалися й інші мотиви.

— Пам’ятаєш Семмі?

— Звісно.

— Він тобі не сподобався.

— Нормальний хлопець.

— Він хороший, Артуро. Він би тобі дуже сподобався, якби ви познайомились ближче.

— Може, й так.

— Ти йому сподобався.

У цьому я сумнівався, особливо після сутички на стоянці. Мені згадалися всілякі штуки між нею й Семмі, як вона всміхалась на роботі, як хвилювалась, коли ми підвозили його додому.

— Ти його кохаєш, так?

— Не зовсім.

Вона відвела від мене погляд і стала водити очима по кімнаті.

— Так, ти його кохаєш.

Раптом я її зненавидів — вона робила мені боляче. Оця дівка! Порвала мій доусонівський сонет, показала телеграму всьому «Буфету Колумбія». Виставила мене дурнем на пляжі. У її очах я не був справжнім чоловіком, і це видавали її насмішкуваті очі.

Я дивився на її обличчя, на губи й думав, як би гарно було їй зараз врізати, дати з усієї сили по носі.

А вона знов завела мову про Семмі. У нього в житті майже не було злетів — самі падіння. Та він міг би стати людиною, якби не проблеми зі здоров’ям.

— А що з ним?

— Туберкульоз.

— Ого.

— Він довго не проживе.

Мені було начхати.

— Усі колись помремо.

Я подумав випхати її, сказати: «Якщо ти приперлась побазікати про свого хлопця, то котися звідси, мені нецікаво». Оце було б цікаво — я її виганяю, і вона йде, від цього не менш прекрасна, бо я так захотів.

— Семмі вже не в Лос-Анджелесі. Він поїхав.

Якщо Камілла думала, що мене хвилює його місцезнаходження, то вона серйозно помилялась. Я закинув ноги на стіл і підкурив цигарку.

— А як інші твої хлопці? — бовкнув я.

Ці слова самі з мене вилетіли. Я одразу ж пошкодував про них і спробував пом’якшити сказане усмішкою. Кутики її губ відгукнулись, але через силу.

— У мене нема хлопців, — відповіла Камілла.

— Звісно, — продовжував я з легкою ноткою сарказму. — Звісно, я розумію. Вибач, я просто так ляпнув.

Вона трохи помовчала. Я щось зосереджено насвистував. Камілла заговорила знову:

— Чого ти такий злий?

— Злий? Сонечко. Та я найдобріша людина у світі. Я взагалі не визнаю ворожнечу. Хіба можна одночасно бути злою людиною й видатним письменником?

Її очі вже сміялися з мене.

— А ти видатний письменник?

— Хто його знає.

Камілла прикусила нижню губу двома білими гострими зубами, подивилась на вікно, потім на двері, наче загнаний звір, і всміхнулась.

— Тому я до тебе й прийшла.

Вона жмакала конверти, що лежали в неї на колінах, і мене це збуджувало — її пальчики торкались колін, гладили власне тіло.

Конвертів було два. Один Камілла відкрила, усередині лежав якийсь рукопис. Вона дала його мені. Це було оповідання Семюела Віґґінса, надіслане поштою із Сан- Хуана, штат Каліфорнія. Називалось «Котик із Колдвотера» і починалось так: «Котик із Колдвотера не шукав собі проблем, та від цих арізонських волоцюг завжди можна очікувати чого завгодно. Якщо на горизонті показався один із таких чортів, краще сховайте свою артилерію в кобуру. Проблеми з проблемами полягали в тому, що в Котика з Колдвотера проблем і так вистачало. В Арізоні техаських рейнджерів ніхто не любив, тому Котик з Колдвотера завжди спершу стріляв, а вже потім розбирався, хто впав від його кулі. Такі вже традиції в Штаті Самотньої Зірки, де мужики все ще лишаються мужиками, а жінки не гребують куховарити для вправних вершників і влучних стрілків — таких, як наш Котик з Колдвотера, найкрутіший мужик у своєму окрузі».

Це був перший абзац.

— Жах, — оцінив я.

— Будь ласка, поможи йому.

Він помре до наступного року — так сказала Камілла. Семмі подався з Лос-Анджелеса до пустелі Санта-Ана. Там він жив у своїй халупі й намагався написати якомога більше, поки ще є сили.

Усе своє життя він мріяв писати. І тепер, коли часу лишилося так мало, йому нарешті випав такий шанс.

— А мені що з того?

— Він помирає.

— А хто не помирає?

Я проглянув другий рукопис. Те саме. Я похитав головою.

— Огидно.

— Я знаю, — відповіла вона. — А ти міг би якось його поправити? Він віддасть тобі половину гонорару.

— Мені не треба гроші. Я сам добре заробляю.

Вона підвелась і стала навпроти мене, поклавши руки мені на плечі. Нахилилась ближче, і я відчув її солодкий подих, у її бездонних очах відбивалось моє обличчя; у мене запаморочилась голова, й аж скрутило від бажання.

— Зробиш це для мене?

— Для тебе? — перепитав я. — Ну, для тебе — так.

Вона поцілувала мене. Бандіні — маріонетка. Щедрий ніжний поцілунок за послуги, які він надасть у найближчому майбутньому. Я обережно відштовхнув її.

— Не обов’язково мене цілувати. Зроблю, що зможу.

У мене вже виникло кілька ідей щодо цього. Поки вона фарбувала губи перед дзеркалом, я глянув адресу на конверті. Сан-Хуан, Каліфорнія.

— Я напишу йому лист із рецензією, — запропонував я. Вона подивилась на мене в дзеркалі, завмерши із помадою в руці. Знову глузлива посмішка.

— Не треба, — сказала вона. — Я б зайшла ще раз — заберу й відправлю сама.

Що б ти зараз не казала, ти не надуриш мене, Камілло, бо я бачу у твоєму презирливому обличчі спогади про ту ніч на пляжі; знала б ти, як я тебе ненавиджу, Господи, як же я тебе ненавиджу!

— Ну добре, — відповів я. — Мабуть, так краще. Приходь завтра ввечері.

Вона сміялася з мене. Не обличчям і не губами — це йшло зсередини.

— О котрій зайти?

— А коли в тебе закінчується зміна?

Вона розвернулась, защепнула сумочку й подивилась на мене.

— Ти знаєш, коли закінчується зміна.

Ох я тобі дам, Камілло, ох я тобі зроблю.

— Ну тоді й приходь.

Вона підійшла до дверей, узялася за ручку.

— Добраніч, Артуро.

— Я проведу тебе до виходу.

— Перестань, — відповіла вона.

Двері зачинились. Я стояв посеред кімнати, прислухаючись до її кроків на сходах. Я відчував своє побіліле обличчя й страшенне приниження; у мене зірвало дах, я схопив себе за волосся і з несамовитим ревом почав смикати щосили, викручуючись від огиди до неї; я бив кулаком об кулак, падаючи з одного кутка кімнати в інший, обхопивши себе руками, намагаючись викинути з голови огидні спогади про неї, задушити будь-які її прояви у моїй свідомості, задихаючись від ненависті.

Але я вже знав, що робити; цей хворий козел у пустелі ще своє отримає. Готуйся, Семмі. Я розірву тебе на шматки, ти ще пошкодуєш, що не помер раніше, що тебе не закопали давним-давно. Перо могутніше за меч, чуєш, Семмі, а перо Артуро Бандіні — ще могутніше. Тому що мій час настав, пане. І тепер ти своє отримаєш.

Я дочитав його оповідання. Поробив примітки до кожного рядка, кожного речення й абзаца. Текст був жахливий — перші незграбні спроби, розпливчасті, незв’язні й незрозумілі. Годину за годиною сидів і курив, як не в себе, божевільно регочучи над писаниною Семмі, зловтішаючись і радісно потираючи ручки. Ох я б йому вмазав! Я вмить підскочив і почав боксувати з тінню по кімнаті: на тобі, Семмі, на, і ще, а як тобі лівий хук, а правий крос, раз-два, бем, бем!

Обернувшись, я побачив зім’яту постіль, на якій сиділа Камілла. Еротичний контур, де її сідниці й стегна занурювались у ніжне синельне простирадло. Я вмить забув про Семмі, й, упавши на коліна, кинувся благоговійно обціловувати цю впадину.

— Я кохаю тебе, Камілло!

Коли це відчуття нарешті вивітрилось, я підвівся. Мені було гидко від самого себе — жахливого, бридкого Артуро Бандіні, брудного нікчемного виродка.

Я сів за стіл і став похмуро строчити руйнівне послання до Семмі.

«Дорогий Семмі!

Сьогодні увечері до мене заходила ця шльондра. Ви зрозуміли, про кого я — про нашу мексиканочку з чудесною фігурою й курячими мізками. Вона презентувала мені певні рукописи, які нібито вийшли з-під Вашого пера. Також вона повідомила, що до Вас у гості незабаром навідається пані з косою. За звичайних обставин я б назвав цю ситуацію трагічною. Але прочитавши вашу гнилу писанину, дозволю собі від імені цілого світу повідомити, що Ваша передчасна смерть — це втішна новина для нас усіх. Ви не вмієте писати, Семмі, тому раджу Вам у ці останні дні зосередитись на тому, щоби привести до ладу свою нікчемну душу, перш ніж світ полегшено зітхне, почувши про Вашу загибель. Я би дуже хотів, щоб мені дійсно було Вас шкода. Було б гарно, якби Ви, як-от я сам, були здатні залишити нащадкам гідну пам’ять про своє перебування на цій землі. Та оскільки це, очевидно, неможливо, дозвольте дати Вам пораду: не журіться перед смертю. Доля Вас не пошкодувала. Сподіваюсь, що Ви, як і решта світу, раді, що все це невдовзі завершиться, а ті папери, які Ви попсували чорнилом, більше ніхто не побачить. Я закликаю Вас від імені всіх адекватних і цивілізованих людей: спаліть свої літературні викидні й тримайтеся подалі від пера. Те саме стосується й друкарської машинки, якщо вона у Вас є, бо навіть просто друкувати такі тексти — страшна ганьба. Якщо ж Ви продовжите свої жалюгідні творчі потуги, неодмінно надішліть мені результати Вашої праці. Принаймні це весело читати. Хоча Ви, звісно, навряд чи ставили перед собою таку мету».

От і все, дописав. Йому кінець. Я зігнув рукописи навпіл, поклав разом зі своєю запискою у великий конверт, запечатав і написав адресу: «Семюелу Віґґінсу, Сан-Хуан, Каліфорнія». Наклеїв на конверт марку й сховав у кишеню. Піднявшись нагору, я вийшов надвір і попрямував до поштової скриньки на розі. Було десь біля третьої години цього незрівнянного ранку. Пастельне синє небо й білі зірки були приголомшливо ніжні — я аж задивився, не вірилося, що над головою в мене може бути така краса. На запилених пальмах не гойдалась жодна гілка. Стояла повна тиша.

Усе хороше, що було в мені, тієї миті стрепенулося у мене в серці — усе, за що я тримався у пошуках глибокого й неясного сенсу свого існування. Навколо — німа безтурботність природи, байдужа до великого міста; під цими вулицями й далі навкруги простягалася безкрая пустеля, вона чекала, доки місто помре, щоби знову вкрити його вічними пісками. Я із жахом усвідомив безглуздість існування й жалюгідну долю людства. Пустеля була тут завжди — цей терплячий білий звір і досі чекає на нашу смерть і загибель цивілізації, що кане в небуття. Раптом я подумав, що насправді люди — хоробрі створіння, і я пишаюся тим, що я один із них. Усе зло світу вже не здавалося мені злом, а навпаки — необхідною й корисною складовою безкінечної боротьби із пустелею.

Я подивився на південь, у бік великих зірок. Я знав, що десь там лежить пустеля Санта-Ана, що десь там у халупі під великими зірками лежить такий самий хлопець, як і я, і пустеля проковтне його трохи раніше за мене. Я тримав у руках його твори, прояв його боротьби із невблаганним мовчанням, утекти від якого йому вже не вдасться.

Убивця, бармен чи письменник — яка різниця: він приречений на те саме, що й усі решта; його кінець — це мій кінець. У цьому місті завішених вікон нас таких мільйони — і відрізнити нас одне від одного неможливо, як зів’ялі травинки. Жити — це вже непросто. А помирати — ще складніше. І Семмі судилося невдовзі померти.

Я стояв біля поштової скриньки, спершись на неї головою, і журився за Семмі, за самого себе, за всіх померлих і живих. Пробач мені, Семмі! Пробач дурному! Я повернувся в кімнату й цілих три години виводив на папері найулесливіші відгуки про його твори. Я не казав: «оце правильно, а оце неправильно». Я постійно повторював: «на мою думку, було би краще, якби…» — і так далі, і тому подібне. Заснув я десь о шостій, але це нарешті був безтурботний, щасливий сон. Який же я все-таки чудовий! Добрий, чемний, хороший хлопець, готовий поділитися своєю любов’ю з ближніми й з усім світом.