Спитай у пилу

Розділ 4

Я сидів у барі на Спрінг-стріт, навпроти секонд-хенду. Прийшов попити кави на свої останні п’ять центів.

Інтер’єр тут був оформлений під старовину: на підлозі тирса, стіни помазані абияк. У цій забігайлівці збирались здебільшого старі діди, пиво тут було дешеве й смерділо кисляком — усе як у старі добрі часи.

Я сів за столик під стіною. Сперся головою на руки й сидів. Почувши її голос, я навіть не підняв очі. Вона запитала:

— Чого бажаєте?

Я щось буркнув про каву з вершками. Так і сидів, доки переді мною не поставили чашку; довгенько просидів, роздумуючи про свою гірку долю.

Кава була ніяка. Коли вершки в ній розчинились, стало ясно, що це були зовсім не вершки: усе посіріло й на смак стало як варені ганчірки. І це були мої останні п’ять центів! Я розсердився. Озирнувся в пошуках дівчини, яка мене обслуговувала. Вона подавала пиво з таці за п’ять-шість столиків від мене. Стояла спиною, і крізь білу блузку було видно вузькі гладенькі плечі, на руках ледь проглядались м’язи, густе блискуче чорне волосся спадало на плечі.

Нарешті дівчина обернулася, і я помахав їй рукою. Жодної реакції — лише відсторонений погляд широко розплющених очей.

Якщо не враховувати обриси обличчя й білосніжні зуби, вона була не красуня. Дівчина усміхнулась до одного зі своїх старих клієнтів, і під губами блиснула білосніжна смужка. У неї був ніс майя, приплюснутий, з великими ніздрями. Губи щедро нафарбовані, товсті, як у негритянки. Не наша, словом. Ні, все-таки вона була красива, хоч і надто незвична для мене. Розкосі очі, смаглява, але не чорна шкіра, груди пружно підскакували від кожного кроку.

Після того першого погляду вона мене ігнорувала. Підійшовши до стійки, замовила ще пива й стала чекати, доки худорлявий бармен його видасть. Чекала, щось насвистуючи, зиркала на мене туманним поглядом і свистіла далі. Я вже не махав — і так було ясно: я хочу, щоб вона підійшла. Раптом дівчина закинула голову назад, розкрила ротяку й почала реготати, так загадково й неочікувано, що навіть бармен здивувався. Ось вона вже знову витанцьовує між столами, граціозно балансуючи із тацею, прямує до купки людей у закутку. Бармен провів її очима, так і не зрозумівши, з чого вона сміялась. Та я точно знав. Справа була в мені. Вона сміялася з мене. Я, напевно, якось дивно виглядав, щось було не так з моїм обличчям, з фігурою; чимсь я її розсмішив. Від таких думок у мене стислися кулаки, я відчув себе неймовірно приниженим. Помацав волосся — все причесане. Перевірив комір і краватку — все чисте, все на місці. Я потягнувся, щоби подивитись у дзеркало на барі, — побачив там схвильоване й пожовтіле, але аж ніяк не смішне обличчя. Це мене зовсім вибісило.

Я став зверхньо кривити губи, усміхаючись і не відводячи від неї погляду. А вона так і не підійшла. Проходила зовсім поруч, обслуговувала сусідній стіл — і все. Щоразу, коли я дивився на її смагляве обличчя, великі чорні очі спалахували сміхом, а я щосили насмішкувато кривив губи. У нас була гра. Кава прохолола, а потім і геть вистигла, молочна гидота зібралася на поверхні, я її не чіпав. Дівчина витанцьовувала, як балерина, на її сильних гладеньких ніжках осідала тирса, поки вона ковзала по мармуровій підлозі у своїх порваних сандалях. Це були гуарачі, шкіряні ремінці, намотані навколо щиколотки. Вони були геть подерті й потріскані, вузлики порозплітались. Дякувати Богу — це був недолік, за який я міг їй дорікнути. Вона була висока, струнка, молода й по-своєму бездоганна — усе в ній чудово, за винятком рваних гуарачів.

І тепер я не відводив від них очей, пильно спостерігаючи за ними, крутився на стільці й обертався спеціально, щоб їх роздивитися, глузливо пхикаючи про себе. Це приносило мені не менше задоволення, ніж їй — моє обличчя, чи з чого вона там сміялась. Ефект був відчутний. Поступово її танці й піруети вщухли, і вона вже просто бігала туди-сюди, а згодом і взагалі старалась рухатись непомітно. Вона ніяковіла, щойно ми зустрічалися поглядами, а я опускав очі й розглядав її ноги, і через кілька хвилин вона вже не сміялась, — навпаки, стала як чорна хмара. Згодом вона вже зиркала на мене із неприхованою ненавистю.

Я радів, як слон. Нарешті можна розслабитись. На світі стільки кумедних людей. Худорлявий бармен глянув у мій бік, я підморгнув йому як старому приятелеві. Він кивнув у відповідь. Я задоволено зітхнув і відкинувся на спинку — життя налагоджується. Вона не забрала п’ять центів за каву. Але їй доведеться. Хіба що залишу гроші на столі й просто піду.

Але йти я не збирався. Я чекав. Минуло півгодини. Повертаючись до бару за пивом, вона вже не крутилась біля стійки в усіх на виду, а ховалась за нею. На мене дівчина більше не озиралась, але, безсумнівно, знала, що сам я за нею весь час спостерігаю.

Нарешті вона попрямувала до мене. Крокувала гордо: підборіддя задерте, руки опущені. Я намагався не відводити погляд, але не вийшло. Я відвернувся, продовжуючи всміхатись.

— Щось іще? — запитала вона. Її блузка пахла крохмалем.

— Оце, по-вашому, кава? — показав я.

Раптом вона знову зареготала. Це було більше схоже на крик, божевільний регіт, наче дзвін розбитого посуду. Обірвався він так само швидко, як і почався. Я знов опустив очі на її взуття. Було помітно, що в душі вона готова до відступу. Мені захотілось її образити.

— А може, це взагалі не кава, — ляпнув я. — Може, це вода, у якій виварювали твої брудні сандалі.

Я підняв голову й подивився в її блискучі чорні очі.

— Може, ти й не знаєш, як слід за собою доглядати. Може, тобі просто байдуже. Але якби я був дівчиною, то в таких сандалях на Мейн-стріт точно б не показувався.

Я аж захекався, поки договорив до кінця. Її пухкі губи затремтіли, кулаки у твердих накрохмалених кишенях стислися від злості.

— Я тебе ненавиджу, — прошипіла вона.

Цю ненависть я добре відчував. Відчував її запах, чув, як вона ллється назовні, але не зупинявся.

— Сподіваюсь, це правда, — пхикнув я. — Мабуть, щось у мені таки є, якщо заслужив твою ненависть.

Вона відповіла дуже дивно. Я пам’ятаю слово в слово.

— А я сподіваюсь, що в тебе серце стане й ти здохнеш. Прямо тут, на цьому стільці.

Вона була дуже задоволена собою, незважаючи на мій сміх у відповідь. Розвернулась і пішла з усмішкою на губах. Вона знову стала біля стійки, чекаючи пиво й не зводячи з мене очей, смакуючи своє геніальне побажання. Мені було трохи не по собі, та я все одно продовжував сміятись.

Дівчина ж знову танцювала від столика до столика із тацею в руках, і коли б я на неї не глянув, вона постійно посміхалась, насолоджуючись тим своїм побажанням, аж поки воно, незрозуміло як, не почало діяти. Я відчув щось дивне всередині, мене насторожив пульс і фуркання в шлунку. Було ясно, що більше вона до мене не підійде — ну й слава Богу, я тільки за, бо щось мені не дуже добре. Я захотів якомога швидше звідси забратися, подалі від її впертої усмішки. Та перш ніж піти, я зробив одну річ, яка мене дуже потішила. Узяв з кишені п’ять центів і поклав на стіл, а потім вилив на них півчашки кави. Хай повитирає. Коричнева гидота розтеклась на весь стіл, а коли я встав і попрямував до виходу, вона вже крапала на підлогу. На мить зупинившись біля дверей, я озирнувся на неї ще раз. Така сама посмішка. Я кивнув на розлиту каву, помахав на прощання й вийшов надвір. Усе знову стало прекрасно. І світ знову став повен кумедних речей.

Що я робив після того, не пам’ятаю. Здається, піднявся до Бенні Коена на Головний центральний ринок. У нього була дерев’яна нога з маленькими дверцятами. За дверцятами лежали п’ятки з травою. Він продавав їх по п’ятнадцять центів. І ще продавав газети — «Екземінер» і «Таймс». Уся його кімната була завалена примірниками «Нью Мессес», під саму стелю. Здається, він, як завжди, зіпсував мені настрій своїми похмурими балачками про те, що на нас чекає завтра. А може, тицяв брудними пальцями мені в обличчя, проклинаючи за те, що я зрадив рідний пролетаріат. Може, мене навіть, як завжди, трясло від злості, коли я вийшов запиленими сходами від нього на вулицю, затягнуту туманом, а руки так і чесалися, щоб потримати за горло якогось імперіаліста. Може, й так, а може, й ні. Вже не пам’ятаю.

Зате добре пам’ятаю, як сидів того вечора у себе в кімнаті й ліхтарі готелю «Сент-Пол» відсвічували червоно-зеленими плямами мені на ліжко. Я лежав у їхньому світлі й крутився, згадуючи, як вона сердилась, танцювала поміж столами й дивилась на мене своїми чорними очима. Якось навіть забулося, що в мене немає ні грошей, ні ідеї для оповідання.

Рано-вранці я пішов її шукати. О восьмій був уже на Спрінг-стріт. Поклав із собою в кишеню примірник «Песика». Прочитавши оповідання, вона змінить свою думку про мене. Журнал лежав у задній кишені, підписаний і готовий до вручення за першої ж нагоди. Виявилось, що в таку ранню годину бар ще зачинений. Він називався «Буфет Колумбія». Впершись лобом у вікно, я зазирнув усередину. Стільці ще були розставлені на столах, якийсь старий у кирзових чоботях драїв шваброю підлогу. Я прогулявся на квартал чи два звідти; вологе повітря вже почало синіти від вихлопних газів. Раптом у мене виникла чудова ідея. Я дістав журнал і стер автограф. Замість нього написав: «Принцесі майя від нещасного ґрінґо». Мені здалось, що так буде краще й доречніше. Я повернувся до «Буфету Колумбія» й постукав у вікно. Двері відчинив той самий старий з мокрими руками, з лоба в нього стікав піт. Я запитав:

— Як звати дівчину, яка тут працює?

— Ти про Каміллу?

— Про ту, що працювала вчора.

— Це вона і є. Камілла Лопес.

— Передасте їй оце? — попросив я. — Просто віддайте. Скажіть, що заходив один хлопець і просив передати.

Він витер мокрі руки об фартух і взяв журнал.

— Тільки не забудьте, — додав я наостанок. — Це дуже важливо.

Старий зачинив двері. Крізь скло було видно, як він пошкутильгав назад до швабри з відром і, поклавши журнал на барну стійку, знову взявся до роботи. Легенький протяг шурхотів сторінками журналу. Я йшов і все хвилювався, щоб тільки старий не забув про моє прохання. Аж у центрі до мене дійшло, що це була погана ідея. Напис на оповіданні ні за що не вразить таку дівчину. Прилетівши назад до «Буфету Колумбія», я почав знову, як дурний, гамселити у вікно. Старий, бурмочучи й матюкаючись, довго возився із замком. Він витер піт зі своїх старих очей і знову побачив мене.

— Можете дати мені той журнал? — запитав я. — Хочу дещо дописати.

Старий не розумів, що відбувається. Він похитав головою і впустив мене всередину.

— Іди сам візьми, чорт забирай, — сказав він. — Мені й без тебе є що робити.

Я розкрив журнал на барній стійці, стер посвяту принцесі майя. Натомість написав таке:

«Дорога Рвана Сандаля, до твого відома, учора ввечері ти образила автора цього оповідання. Ти ж умієш читати? Якщо так, то присвяти п’ятнадцять хвилин свого часу й насолодись шедевром. А наступного разу будь обачніша. У цю забігайлівку ходить не тільки бидло.

Артуро Бандіні».

Я подав журнал старому, та він на мене навіть не глянув.

— Віддасте це міс Лопес, — сказав я. — І прослідкуйте, щоб вона отримала його в руки.

Старий кинув швабру, витер піт зі зморшкуватого обличчя й показав мені на двері:

— Пішов звідси!

Я поклав журнал на стійку й неквапливо почалапав до виходу. Обернувшись біля дверей, помахав рукою на прощання.