Спитай у пилу

Розділ 3

Тяжко жити. День у день на небі ні хмаринки й сонце повільно перепливає синє море над головою. Дні багатства — багато турбот, багато апельсинів. Снідаю ними в ліжку, обідаю теж ними, давлюсь ними на вечерю. Апельсини — п’ять центів за дюжину. Сонячне світло в небі, сонячний сік у мене в животі. Щойно я з’являюсь на горизонті, круглолиций японець на ринку дістає паперовий пакет. Щедрий дядько: дає мені п’ятнадцять, а то й двадцять штук за нікель.

— Любиш банани?

Звісно, люблю, — і він докладає мені ще пару бананів. О, це щось новеньке — тепер у нас буде апельсиновий сік з бананами.

— Яблука любиш?

А хто ж їх не любить — він відсипає мені ще й трохи яблук.

— А персики?

Аякже. І ось я вже пру додому повний пакет. Цікаво-цікаво — персиків з апельсинами в нас ще не було. Мої зуби вмить роздерли їх на шматки, тільки сік забурчав, переливаючись на дні живота. Там, у животі, було дуже сумно. Хтось довго плакав, і похмурі газові бульбашки шпигали мені в серце.

З горя я сів за друкарську машинку. Дуже шкода було Артуро Бандіні. Часом кімнатою пролітала якась ідея. Наче біла пташечка — нікому не бажала шкоди, навпаки, хотіла мені допомогти, добра пташечка. А я ловив її й так молотив бідолашною по клавішах, що вона одразу й подихала у мене на руках.

Що ж це зі мною таке? Малим я випрошував у святої Терези нову авторучку. Мої молитви було почуто. А може, й ні, та нову авторучку мені все ж купили. І тепер я знову до неї молюся: прошу, дорога свята Терезо, підкинь мені якусь ідею. Але Тереза від мене відвернулася, усі боги про мене забули, я лишився сам-самісінький, як Гюїсманс, — кулаки стиснуті, на очах сльози. Якщо мене хто коли й любив, хоч би мурашка, хоч би мишка яка, — то тепер точно не любить. Навіть Педро мене покинув — і це зараз, коли в мене для нього нічогісінько не лишилось, одні апельсинові шкірки.

Згадався рідний дім; згадалося спагеті в густому томатному соусі, посипане пармезаном; згадалися мамині лимонні пироги, смажене м’ясо й теплий хліб. Стало так гірко, що я щосили вп’явся нігтями собі в руку, до крові. Трохи полегшало. Я найнікчемніше з Божих створінь, докотився до того, що сам себе калічу. На всім білім світі не відшукаєте горя, гіршого за моє, — і не сумнівайтесь.

Треба все розказати Хекмутові, всесильному Хекмутові, який виховав генія на сторінках власного журналу.

«Дорогий містере Хекмуте, — писав я, переповідаючи славне минуле, — дорогий Хекмуте…» — сторінка за сторінкою, аж доки вогняна куля сонця не потонула в тумані, що здіймався над берегом.

Хтось постукав у двері, та я навіть не поворухнувся: це знову могла бути власниця зі своєю клятою орендою. Двері відчинилися самі, і я побачив лису кістляву голову з бородою. Це був містер Геллфрік — мій сусід. Геллфрік був атеїстом, колишній військовий, що тепер перебивався на вбогу пенсію, якої ледь вистачало, аби по-людськи напиватись, — при тому, що купував він виключно найдешевший джин. Геллфрік постійно ходив в одному й тому ж сірому халаті без пояса й ґудзиків. Хоч він і прикидався пристойною людиною, йому ні до чого не було діла, зокрема й до власного вічно розхристаного халата, з-під якого визирало волохате кістляве тіло. Очі в Геллфріка були червоні, бо кожнісінького разу, коли сонце опівдні перекочувалося на західну сторону готелю, він влягався спати, висунувши голову у вікно, а ноги й тулуб ховаючи всередині. З найпершого мого дня в готелі він був винен мені п’ятнадцять центів, та скільки я не старався, отримати гроші назад мені так і не вдалось. Тож не дивно, що стосунки в нас не склались, і я дуже здивувався, побачивши його у дверях.

Геллфрік таємничо примружився, приклав палець до губ і тссс-икнув на мене, хоч я так і не сказав ані слова. Мені хотілося, щоб він знав: тут не чекають гостей, які не дотримують обіцянок. Геллфрік тихенько причинив двері й навшпиньки підійшов до мене, красуючись своїм розкритим халатом.

— Ти любиш молоко? — прошепотів Геллфрік.

— Люблю, — відповів я.

Тоді Геллфрік розповів мені свій план.

Його приятель розвозив молоко на Банкер-Хілл. Щоранку о четвертій він паркував свою вантажівку за готелем і піднімався сходами до Геллфріка на скляночку джину.

— Коротше, — підсумував він, — якщо любиш молоко, то просто піди й візьми собі.

Я похитав головою.

— Як тобі не соромно, Геллфріку.

Гарні вони приятелі з тим молочником.

— Якщо він твій друг, нащо в нього красти? Він же п’є твій джин. Може, просто попросиш у нього молока, і все?

— Я молоко не п’ю, — відповів Геллфрік. — Це для тебе.

Схоже, так він сподівався розрахуватися за свій борг. Я похитав головою.

— Ні, дякую, Геллфріку. Мені совість дорожча.

Він знизав плечима і запнув халат.

— Ну добре, малий. Просто хотів тобі вгодити.

Я знову сів за лист до Хекмута, але в роті в мене одразу ж з’явився присмак молока. Незабаром я вже ледь стримувався. Викручувався на ліжку в напівтемряві й уявляв, як піддаюся цій спокусі. Ще трохи — і мій спротив було подолано. Я постукав до Геллфріка. У нього в кімнаті панував божевільний безлад, купа журналів валялися на підлозі, постіль почорніла, скрізь розкиданий одяг, а на голих стінах тільки гачки, наче зламані зуби в черепі. На кріслах брудні тарілки, бички він гасив просто об підвіконня. Кімната така ж, як у мене, тільки без газової плити в кутку й поличок для посуду.

Власниця брала з нього за житло менше, бо він нібито сам прибирав і прав білизну, от тільки ні тим, ні іншим Геллфрік ніколи не переймався. Він сидів у кріслі-гойдалці, біля ніг стояло кілька пляшок джину. В руках — ще одна, з неї він саме хлебтав. Квасив він постійно, з ранку до вечора, хоч я ніколи й не бачив його п’яним.

— Я передумав, — кажу.

Він сьорбнув джину, побовтав у роті й з насолодою проковтнув.

— Там роботи на дві секунди, — запевнив він мене. Вставши з крісла, Геллфрік поплентався до своїх штанів, які валялись на підлозі.

На мить мені здалось, що Геллфрік збирається віддати борг, але він лише загадково помацав кишені й з пустими руками всівся назад у крісло. Я стояв на місці.

— До речі, може, віддаси мені гроші?

— У мене нема, — відповів він.

— Може, хоч частину — центів десять?

Він похитав головою.

— П’ять?

— Малий, у мене зараз по нулях.

Він ще раз відхлебнув. Пляшка була майже повна, купувалась недавно.

— Малий, грошей у мене нема. Зате молока тобі буде скільки влізе.

Він виклав свій план. Молочник приїде близько четвертої. Мені треба було не заснути до цього часу й дочекатись, коли він постукає. Геллфрік затримає молочника щонайменше на двадцять хвилин. Звісно, так Геллфрік намагався відкупитися від свого боргу, але я був занадто голодний, тому погодився.

— Але ти все одно маєш віддати мені борг, Геллфріку. Твоє щастя, що я відсотки не беру.

— Я віддам, малий, — пообіцяв він. — Усе до цента, не хвилюйся.

Я пішов до себе, сердито грюкнувши дверима. Не те щоб я хотів його налякати, просто це вже було занадто. Його джин коштував не менше тридцяти центів за пінту. Міг би трохи й потерпіти, щоб розплатитися з боргами.

Ніч наближалася неохоче. Весь цей час я просидів біля вікна; крутив цигарки з грубо нарізаного тютюну й шматків туалетного паперу. Я розкошував таким тютюном, коли мав можливість. Купив собі якось цілу банку, а з нею безкоштовно дали люльку, примотану гумкою. Люльку я загубив, а тютюн був такий грубий, що майже не курився у звичайних сигаретних папірцях, а от у подвійному туалетному папері цигарки виходили міцні й акуратні, курилися як слід.

Опускалась ніч повільно: спершу стало холодно, а потім темно. За вікном розкинулось величезне місто: на вулицях горіли ліхтарі, червоні, сині й зелені неонові лампи розпустилися, як нічні квіти. Я був не голодний, під ліжком лежало достатньо апельсинів, а в животі чмихало не що інше, як хмари тютюнового диму, що тинялися моїм черевом у пошуках виходу на волю.

Ну все — ще трохи, і я стану нещасним молококрадом. От вам і геній, письменник одного оповідання: швидко закотилася моя зірочка — все, тепер я злодій. Вхопившись руками за голову, я хитався з горя вперед-назад. Господи Боже. Заголовки в газетах: «Перспективного письменника спіймали на крадіжці молока», «Знаменитого протеже Дж. К. Хекмута судять за дрібну крадіжку»; навколо мене натовп репортерів і спалахи фотоапаратів. «Бандіні, прокоментуйте, як це трапилось?» — «Що ж, друзі, слухайте, як усе було: грошей у мене вдосталь — рукописи продаються, ви самі знаєте. Але я писав оповідання про хлопчину, який вкрав кварту молока, і захотів пережити ці події на власному досвіді. Отак і вийшло. Чекайте на оповідання в “Пост”, я назву його “Молококрад”. Залиште адресу, я надішлю вам кілька примірників».

Але цього не станеться, бо Артуро Бандіні ніхто не знає, і ти сядеш на шість місяців у міську в’язницю; і як тоді ти, злодюго, поясниш усе матері? Що скаже батько? Чуєш, як люди на заправці в Боулдері, штат Колорадо, уже регочуть з великого письменника, що попався на крадіжці кварти молока? Не роби цього, Артуро! Якщо в тобі є хоч граминка святого, не роби цього!

Я почав крокувати кімнатою туди-сюди. Боже всемогутній, дай мені сили! Не дозволь вчинити злодіяння! Раптом весь цей план видався дурним і безнадійним; я вирішив написати своєму любому Хекмутові про щось інше; строчив листа аж дві години, поки не заболіла спина. Визирнувши з вікна, я побачив на годиннику готелю «Сент-Пол», що вже майже одинадцята. Лист до Хекмута вийшов довжелезний — це уже двадцятий. Я його перечитав. Він видався геть ідіотським. Я аж почервонів від сорому. Прочитавши таку аматорську маячню, Хекмут точно подумає, що я придурок. Я зіжмакав аркуші й викинув у сміття. Завтра буде новий день — може, завтра з’явиться і гарна ідея для оповідання. А поки з’їм ще пару апельсинів і ляжу спати.

Апельсини були огидні. Я сидів на ліжку, впиваючись нігтями в їхню тонку шкірку. Уся моя плоть напружилась, рот був повен слини, але я скривився, уявивши, що зараз їстиму їх. Відкусив жовту м’якоть — і мене наче облило холодною водою. Ой, Бандіні, — глянув я на своє відображення в дзеркалі, — на які жертви тобі доводиться йти заради мистецтва! Ти міг би стати промисловим магнатом чи солідним комерсантом, відомим бейсболістом, рекордсменом Американської ліги із середнім показником 0,415 — але ж ні! Ти ледве-ледве доживаєш до завтра, вічно голодний геній, — зате лишаєшся вірний своєму священному покликанню. Оце відвага!

Стемніло. Я лежав у ліжку й не спав. Усесильний Хекмут, що б він сказав на все це? Напевно, був би в захваті, а його могутнє перо відточеними фразами проспівало б мені дифірамби. А зрештою, цей останній лист до нього вийшов не таким уже й поганим. Я встав, дістав його з кошика й перечитав. Лист чудовий, гумор тонкий. Хекмут оцінить.

Його б здивувало, що листа написав автор «Песика». От тобі й оповідання, Хекмуте!

Я відкрив шухляду, забиту журналами з «Песиком». Влігшись на ліжко, вкотре перечитав його. Сміявся безперестанку: оповідання було таке дотепне, я аж мурчав від задоволення — це вийшло з-під мого пера.

Я став читати вголос, жестикулюючи перед дзеркалом. Коли закінчив, у мене в очах блищали сльози радості, я стояв перед портретом Хекмута, дякуючи за те, що він визнав мій геній.

Я всівся за друкарську машинку й знов узявся за листа. Що глибшою ставала ніч, то більше в мене з’являлося сторінок.

Якби ж усе так легко писалось, як листи до Хекмута! Стос ріс і ріс, двадцять п’ять, тридцять — аж раптом я звернув увагу на свій пуп, під яким виявив складку жиру. Оце тобі на! Набрав трохи: видно, переїв апельсинів. Я миттю підхопився й почав робити зарядку. Поприсідав, повіджимався, покачав прес. Зрештою, спітнів і захекався. Змучений, я гепнувся на ліжко; хотілося пити. Склянка холодного молока зараз би не завадила.

І ось я почув, як хтось стукає до Геллфріка у двері. Геллфрік побурчав, і цей хтось увійшов. Це точно був молочник. Я глянув на годинник: майже четверта. Швиденько вдягнувся: штани, черевики без шкарпеток і светр. У коридорі не було нікого, тільки зловісне червоне світло старої лампочки. Я неквапливо попрямував на інший кінець, не ховаючись, ніби просто йшов у туалет. Два прольоти скрипучих сходів — і я на першому поверсі. Червоно-біла вантажівка з молоком стояла прямо під стіною готелю на залитій місячним світлом алеї. Я заліз у кузов і вхопив за горлечка дві повні пляшки молока — кожна по кварті. На дотик вони були прохолодні, мабуть, смачнющі. За кілька секунд я вже знову сидів у кімнаті, пляшки з молоком стояли на столі. Здавалось, вони заповнили собою весь простір. Як люди. Такі красиві, розкішні.

«Ну ти даєш, Артуро! — подумав я. — Везунчик! Може, це все мамині молитви, а може, Бог тебе таки досі любить, попри твою схильність до атеїзму; хай там як, а сьогодні тобі пощастило».

«На пам’ять про старі часи», — подумав я, стаючи на коліна подякувати Господу, наче в першому класі, як нас удома вчила мама: «Благослови нас, Боже, і дари ті, що дають нам щедрі руки Христа, Господа нашого, амінь». Про всяк випадок прочитав іще одну молитву.

Молочник уже давно вийшов від Геллфріка, а я все ще стояв навколішки, півгодини безперервно читаючи молитви, доки коліна не занили й тупий біль не почав пульсувати між лопатками, — думки про молоко мене здолали. Підвівшись, я ледве втримався на ногах: все тіло затекло, та воно було того варте. Напевно. Я вийняв зубну щітку зі склянки, відкрив одну пляшку й налив по вінця. Обернувся до Хекмутового портрета на стіні:

— За тебе, Хекмуте! Твоє здоров’я!

Я жадібно відхлебнув, та раптом горло моє стислось, і я поперхнувся. Яка гидота… Це був той єдиний вид молока, який я ненавидів. Маслянка. Я все виплюнув, сполоснув рота й одразу ж перевірив іншу пляшку. Там теж була маслянка.