Спитай у пилу

Розділ 13

Наступного дня я повернувся в Лос-Анджелес. Місто не змінилось, але тепер мені було страшно.

Усюди на вулицях чаїлася небезпека. Темні западини між високими будівлями могли вмить перетворитися на смертельну пастку, варто було землі хоч злегка здригнутися. Бруківка могла провалитися. Автомобілі могли перекинутись. Щось трапилося з Артуро Бандіні. Тепер він ходить виключно вулицями з одноповерховими будівлями. Він тримається тротуару, подалі від неонових вивісок у нього над головою. Це засіло глибоко всередині, і я нічого не міг удіяти. Я дивився, як люди звертали в темні провулки, і дивувався з їхньої дурості. Перейшовши Хілл-стріт і діставшись площі Першинг, я полегшено зітхнув. Хай хоч землетрус почнеться — тут мене нізащо не поховає під уламками. Я посидів на площі, покурив і відчув, як спітніли в мене долоні.

До «Буфету Колумбія» було п’ять кварталів. Я знав, що не піду туди.

У мені щось змінилося. Я став боягузом. Я сказав собі вголос: «Ти боягуз». Ну й Бог з ним. Краще бути живим боягузом, ніж мертвим безумцем. Усі ці люди, що виходять і заходять до велетенських бетонних будівель, — хтось повинен їх попередити. Це трапиться знову, це обов’язково повториться — ще один землетрус, він зрівняє місто із землею, зруйнує його назавжди. І статися це може будь-якої миті.

Загине купа людей, але не я. Тому що я триматимусь подалі від цих вулиць, подалі від уламків, що падатимуть людям на голови.

Я попрямував до себе в готель по Банкер-Хілл. Жодна будівля не лишилась без моєї уваги. Каркасні будинки ще могли витримати землетрус. Вони просто тряслись і смикались, але не падали. А от цегляних краще остерігатися. Подекуди ще виднілися сліди землетрусу: тут цегляна стіна обвалилась, там упав димар. Лос-Анджелес був приречений. Це прокляте місто. Нехай цей землетрус його не зруйнував, але наступний запросто може стерти місто з лиця землі. Та мене не впіймають, мене не заскочать зненацька у цегляному будинку. Так, я боягуз, але це мій вибір. Звісно, я боягуз — я й не сперечаюсь; а ви собі ходіть хоробрі, божевільні, ну-бо, сміливці, ходіть під своїми багатоповерхівками. Там вам і гаплик. Сьогодні, завтра, через тиждень чи через рік — ви загинете, а я лишуся живий.

А тепер послухайте-но людину, яка пережила землетрус. Я сів на ґанку готелю «Аха Лома» й почав свою розповідь. Я бачив, як усе сталось. Бачив, як виносили трупи. Бачив кров і рани. Коли все почалось, я міцно спав у одному шестиповерховому будинку. Я прокинувся й побіг через коридор до ліфта — а він забитий. Одна жінка вискочила з офісу, і їй на голову впала сталева балка. Я продерся крізь завали назад до неї, закинув її на плечі — до землі було ще цілих шість поверхів, але я впорався. Усю ніч я провів плічо-пліч із рятувальниками по коліна в крові й стражданнях. Я витяг жінку, в якої між уламками застрягла рука, як у статуї. Я кинувся у задимлену кімнату, щоби врятувати дівчинку, яка знепритомніла у ванні. Я перев’язував рани, приводив батальйони рятувальників до завалів, продирався й проламував собі шлях до мертвих і все ще живих. Звісно, мені було страшно; але хто ж, як не я? Це була катастрофа, а під час катастрофи потрібно діяти, а не базікати. Я бачив, як земля під бруківкою розверзається, наче велетенська паща, і стуляється назад. Одного діда так ухопило за ногу. Я прибіг до нього, крикнув, щоби тримався, а сам почав лупати бруківку пожежною сокирою. Та було вже запізно. Лещата стислись, і ногу йому відгризло по коліно. Я відніс його подалі у безпечніше місце, а коліно, як кривавий сувенір, так і лишилось стирчати із землі. Я бачив, як усе трапилось, — це було жахливо. Може, вони повірили в мої слова, а може, й ні. Мені було однаково.

Я пішов до себе, по дорозі придивляючись, чи нема де тріщин у стінах. Оглянув і Геллфрікову кімнату. Він стояв, зігнутий над плитою, смажив гамбургери. Я бачив, як усе сталося, Геллфріку. Я був на самому вершечку американських гірок, коли почався землетрус. Вагон застряг на рейках. Нам довелось лізти вниз — мені разом зі ще однією дівчиною. Я був на висоті сто п’ятдесят футів над землею з дівкою на спині, а всю конструкцію трясло, як святого Віта. Але я впорався. Якусь маленьку дівчинку на цілий фут завалило уламками. Одну бабусю насмерть роздавило авто, тільки рука стирчала, показуючи поворот праворуч. Троє трупів сиділо за покерним столом. Геллфрік присвиснув:

— Що — правда? Ого, дуже жаль. Позичиш п’ятдесят центів?

Я дав гроші й перевірив, чи нема на стінах тріщин. Спустився в гараж і пральню. Було видно, що будівлю трясло, — нічого серйозного, але це чітко свідчило про те, що наступного разу Лос-Анджелес уже ніщо не врятує. У себе в кімнаті я так і не зміг заснути. І не зможу, доки земля продовжує тремтіти. Тільки не я, Геллфріку. Він визирав на мене з вікна, а я лежав надворі, закутаний у ковдру. Геллфрік казав, що в мене поїхав дах, але він не забував, хто позичає йому гроші, — так що дах, цілком можливо, нікуди й не поїхав.

— Може, ти й правий, — сказав він наостанок і вимкнув світло, а я почув, як його худорляве тіло моститься спати. Світ — це пил, і пилом йому судилося стати. Я почав ходити на службу щоранку. Висповідався. Причастився. Я підшукав собі невеличку каркасну церкву, приземкувату й міцну, поблизу мексиканського кварталу. Там я й читав свої молитви. Новий Бандіні. О доле моя! Гірко-солодка трагедіє, розцяцькована гадино, що веде мене до загибелі! На кілька днів я кинув палити. Купив собі нові чотки. Став кидати гроші жебракам. Мені було шкода світ, у якому я живу.

Моя матуся повернулась додому в Колорадо. Золота душа, наша Діва Марія. У мене лишилося всього десять доларів, але п’ять я надіслав їй — перші гроші в житті, які я надіслав додому. Помолись за мене, дорога матусю. Тільки завдяки безсонній варті твоїх чоток досі б’ється моє серце. Темні часи настали, мамо. І лишилася у цьому світі одна мерзота.

Але сам я змінився, почав нове життя. Немало часу я провів наодинці з Господом, виспівуючи тобі хвалу. Матусю моя, не кидай мене в лиху годину! Вже час завершувати моє послання, моя люба, дорога матінко, бо кличе мене новенна, і кожного дня о п’ятій я повинен лежати долілиць перед розп’яттям нашого Спасителя й благати його про милосердя. Прощавай, матусю! Сподіваюсь, ти мене почуєш. Споминай мене в молитвах до Господа нашого всеблагого, від якого походить всякий дар довершений і світло святе на небесах.

Ну ж бо, скоріше б відправити матусі листа, кинути його в поштову скриньку й пройтися по Олів-стріт, де немає жодного цегляного будинку, а потім через пустир і паралельну вулицю, де будинків узагалі нема, де небезпеку таїла хіба що низенька огорожа; а от за квартал звідти починалась та частина міста, де багатоповерхівки здіймались до самого неба. Її ніяк не можна було оминути, та я все одно постійно переходив дорогу, коли на моєму шляху траплялась багатоповерхівка, пришвидшував кроки, а часом міг і пробігтись. У кінці тієї вулиці стояла маленька церква — там я молився, там на мене чекала новенна.

Через годину я вийшов звідти, оновлений, заспокоєний і піднесений. Тією ж дорогою попрямував додому, чимшвидше минаючи багатоповерхівки, неквапно крокуючи повз огорожі й ледь-ледь плентаючись пустирем, де не міг не зауважити промисел Господній у струнких рядах пальм уздовж алеї. І далі до Олів-стріт, повз похмурі каркасні будинки. Яка людині користь, якщо вона завоює весь світ, та при цьому загубить власну душу? Ось вам віршик:

Як же влучно, як влучно сказано! Дякую тобі, світло небесне, що вказало мені вірну дорогу.

Стук у вікно. Хтось стукав у вікно будинку, захованого в густих лозах. Я повернувся, розгледів вікно й побачив там обличчя: блискучі зуби, чорне волосся, косий погляд і помах довгих пальців. Що це гримить у мене в животі? Як мені боротися з паралізованими думками й напливом крові, від якого крутиться голова?

Я ж так цього хочу, просто до смерті!

Так що чуєш, ти, жіночко за вікном, зараз я прийду; зачарувала мене, вбиваєш мене насолодою й щастям, і я вже підіймаюся хиткими сходами — готуйся.

І що ж із того каяття? Що тобі до людської доброти? А може, взагалі, краще б ти загинув під час того землетрусу — кому було б не все одно? Ось же я йду посеред міста, ось ці ваші багатоповерхівки — то хай вже почнеться й ваш клятий землетрус, хай поховає мене під уламками з усіма моїми гріхами, бо кому ж на мене не начхати? Ні Богові, ні людям не буде діла — помру я сьогодні чи завтра, під завалами чи в петлі, чому, коли, як — це не має жодного значення.

І ось раптом, мов уві сні, це нарешті сталось. Із мого суцільного відчаю народилась ідея, перша людська ідея за все моє життя, насичена, чиста, сильна, рядок за рядком, сторінка за сторінкою. Історія Віри Рівкен.

Я лише почав — і все пішло як по маслу. Це не були якісь глибокі роздуми, міркування. Текст розгортався сам і витікав назовні, наче кров. Те, що треба.

Нарешті вона в мене є. Чудово, тепер залиште мене в спокої. Господи, як же мені подобається, як же я люблю тебе, Боже, і тебе, Камілло, і все на світі; мені так гарно, так радісно, тепло й затишно, аж не віриться… За океани й за моря, тільки ти і тільки я… Великі жирні словиська, маленькі жирні словенятка, великі худенькі словечки, у-і-і-і, у-і-і-і, у-і-і-і!

Захоплива, шалена, глибоченна річ — з цього вийде щось грандіозне, без кінця і краю. Я гатив по клавішах кілька годин безперестанку, аж доки воно поступово не явилось мені, не захопило мою плоть і кістки, не засліпило мене.

Камілла! Мені потрібна Камілла! Я зірвався й вискочив з готелю, одразу ж попрямувавши по Банкер-Хілл до «Буфету Колумбія».

— Знову ти?

Наче пелена перед очима, ніби мене оповило павутиння.

— А щось не так?

Артуро Бандіні, автор «Песика» й пародії на Ернеста Доусона, а також телеграмний маестро шлюбних пропозицій. І вона ще з мене сміється? Ну й Бог з ним, згадай краще засмаглу плоть під цією блузкою. Сьорбаючи пиво, я спостерігав, як вона працює: глузливо скривився, коли вона розсміялася із компанією мужиків біля піаніно, пхикнув, коли один із них поклав руку їй на стегно.

Ох, ці мексиканці! Гівно, а не люди — правда! Я помахав їй рукою. Вона підійшла до мене в останню чергу, хвилин за п’ятнадцять. Поводься з нею гарно, Артуро. Хоча би вдай, якщо не вийде.

— Будеш іще щось?

— Як у тебе справи, Камілло?

— Та наче нічого.

— Давай погуляємо після роботи.

— Я зайнята, у мене справи.

Мій ніжний голос:

— А ти не могла б їх відкласти, Камілло? Мені дуже треба з тобою побачитись.

— Вибач.

— Будь ласка, Камілло. Тільки сьогодні. Це дуже важливо.

— Я не можу, Артуро, чесно.

— Зможеш, — сказав я.

Вона відійшла. Я відсунув стілець, показав на неї пальцем і закричав:

— Ми з тобою побачимось! Ти, гівно безсовісне! Побачимось!

Ще й як побачимось. Бо я на тебе чекатиму. Бо я вже вийшов на стоянку й сів на підніжку твоєї машини — я вже чекаю на тебе.

Хто вона така, щоб відмовлятися від побачення з Артуро Бандіні? Господи, як же я її ненавиджу.

Зрештою вона вийшла на стоянку, разом із нею — бармен Семмі. Камілла на секунду завмерла, побачивши, що я встаю, і притримала Семмі за руку. Вони зашепотілись. Схоже, буде бійка. Чудово. Давай, іди сюди, бармен сраний, тільки підійди, я тебе поламаю. Я чекав, міцно стиснувши кулаки. Вони підійшли. Семмі нічого не сказав, просто обійшов мене й сів у машину. Я стояв поруч із місцем водія. Камілла, дивлячись прямо перед собою, відчинила дверцята. Я похитав головою.

— Ти йдеш зі мною, мексиканко.

Я схопив її за зап’ястя.

— Відпусти! — крикнула вона. — Забери від мене свої граблі!

— Ти йдеш зі мною.

Семмі перехилився до мене.

— А може, вона не хоче, старий.

Тримаючи Каміллу правою рукою, я стиснув ліву в кулак і вдавив Семмі в пику.

— Чуєш, старий, — сказав я, — тебе не питали. Так що стули свою паршиву пельку.

— Легше, — відсахнувся він. — Чого ти так заводишся через бабу?

— Вона йде зі мною.

— Та не піду я з тобою!

Камілла спробувала вирватись, але я схопив її за руки й смикнув — вона закрутилась, як танцюристка, зробила пару фуете через усю стоянку, але не впала. Оговтавшись, Камілла одразу ж із вереском кинулася на мене. Я впіймав її й притис руки до тіла. Вона брикалася, намагалась дряпати мені ноги; Семмі спостерігав за всім цим з огидою. Звісно, я поводився огидно, але це було моє діло. Вона кричала й виривалась, але нічого не могла вдіяти, бо ноги висіли в повітрі, а руки були міцно притиснуті до тулуба. Коли Камілла трохи втихла, я її відпустив. Вона розправила сукню, скрегочучи зубами від люті.

— Ти йдеш зі мною, — повторив я. Семмі виліз із машини.

— Це жах якийсь, — сказав він і, взявши Каміллу за руку, потягнув її до дороги. — Пішли звідси.

Я дивився їм услід. Він був правий. Бандіні, ідіот, бидло, козляра, придурок.

Але нічого тут не вдієш. Я знайшов у бардачку права й подивився адресу Камілли. Вона жила біля перехрестя 24-ї й Аламеди. Я не зміг себе перебороти. Пішов до Хіллстріт і сів на тролейбус до Аламеди. Це цікаво. Інша сторона мого характеру, скотиняча, темна — незвідані глибини нового Артуро Бандіні. Та через кілька кварталів мій настрій вивітрився. Я зійшов з тролейбуса неподалік товарних складів. До Банкер-Хілл було дві милі, але я пішов пішки.

Повернувшись додому, я пообіцяв собі, що з Каміллою Лопес покінчено назавжди. І ти ще про це пошкодуєш, маленька дурепо, бо Артуро Бандіні колись прославиться. Я з порога вмостився за друкарську машинку й не вставав майже до ранку.

Я працював і працював, як проклятий. Надворі вже мала бути осінь, та по погоді я б так не сказав. Кожного дня було сонце, кожної ночі — ясне небо. Іноді находив туман. Я знову перейшов на фрукти. Японці відкрили мені кредит, і я міг формувати власний раціон з їхніх прилавків на свій вибір. Банани, апельсини, груші, сливи. Час від часу брав селеру. У мене ще лишилась повна банка тютюну й нова люлька. Кава закінчилась, але я не засмучувався. У кіосках з’явилось моє нове оповідання. «Давно втрачені схили»! Цього разу було не так захопливо, як з «Песиком». Я лиш одним оком проглянув примірник, надісланий Хекмутом у подарунок. Та все одно приємно.

Колись у мене буде стільки оповідань, що я й не згадаю, де їх друкували. «Здоров, Бандіні! Гарне оповідання в останньому “Атлантік Манслі”!» Бандіні розгубиться: «А в мене щось вийшло в “Атлантік”? Цікаво-цікаво».

Геллфрік-м’ясоїд, людина, яка ніколи не віддає борги. Я стільки напозичав йому у свої заможні часи, що тепер, коли я знову сидів без грошей, Геллфрік укотре намагався віддати натурою. Старе пальто, капці, коробка модного мила — усе це він пропонував мені замість оплати. Я відмовлявся.

— Господи, Геллфріку. Мені треба гроші, а не чужий непотріб.

У нього геть зірвало дах від м’яса. Я з ранку до вечора слухав, як він смажить дешеві стейки, їхній аромат крізь щілину під дверима заповзав до мене в кімнату. Мені й самому страх як хотілося м’яса. Я міг зайти до Геллфріка й сказати:

— Чуєш, Геллфріку, може, стейком зі мною поділишся?

Стейки в нього були здоровенні — на всю сковороду. Але у відповідь мені лунала безсовісна брехня:

— Я вже сам два дні нічого не їв.

Я обзивав його всілякими нехорошими словами, а з часом взагалі втратив до нього повагу. Він може трясти своєю червоною пикою, жалібно витріщаючи баньки, але нізащо у світі не поділиться й шматочком зі своєї тарілки.

Я працював день за днем і корчився від дражливого аромату свинячих відбивних, печених стейків, смажених стейків, панірованих стейків, печінки з цибулею і взагалі м’яса у різних його проявах.

Та одного прекрасного дня пристрасть Геллфріка до м’яса згасла й повернулась любов до джину. Він квасив уже два дні поспіль. Крізь стіну було чути, як хтось спотикається, розкидає пляшки й говорить сам до себе. А потім він раптом десь зник. Наступного дня його теж не було. Коли Геллфрік повернувся, від його пенсії вже нічого не лишилось, але десь невідомо як (він не пам’ятав) Геллфрік купив машину. Він покликав мене за готель похвалитися обновою. Це був здоровенний «Паккард», років двадцяти, не менше. Він стояв, як катафалк: шини стерті, під палючим сонцем понадувалась дешева чорна фарба. Машину продавав хтось на Мейн-стріт. Тепер у Геллфріка знову не було жодного цента, зате на руках лишився величезний «Паккард».

— Не хочеш купити? — запитав він.

— Та ні, дякую.

Геллфрік був понурий, голова досі тріщала від похмілля.

Того ж вечора він зайшов до мене. Сів на ліжко, звісивши свої довгі руки мало не до підлоги. Геллфрік затужив за рідним середнім заходом. Почав розповідати, як вони полювали на кролів і ловили рибу в старі добрі часи, у дитинстві. А потім знову завів мову про м’ясо.

— Хочеш великий товстий стейк? — запитав він тремкими губами. — Отакий, — двома пальцями Геллфрік показав товщину. — Обсмажений. З маслом. Трошечки пригорілий, щоби був правильний присмак. Ну що скажеш?

— Я б залюбки.

Він встав.

— Ну тоді пішли, буде нам стейк.

— У тебе є гроші?

— Нам не треба грошей. Я хочу їсти.

Прихопивши із собою светр, я попрямував за ним по коридору до алейки. Він заліз у машину. Я вагався.

— Куди ти зібрався, Геллфріку?

— Сідай, — відповів він. — Я з усім розберусь.

Я заскочив на заднє сидіння:

— Без проблем.

— Проблеми! — пхикнув він. — Я ж кажу, що знаю, де взяти стейк.

Ми проїхали під місячним світлом з Вілширу до Хайленду й далі через переїзд Кахуенга. За ним простягалися рівнинні луки в долині Сан-Фернандо. Звернувши на самотню незаасфальтовану дорогу, ми попрямували нею крізь високий евкаліптовий гай у бік розкиданих поміж пасовищ фермерських будиночків. Через одну милю дорога закінчилась. У світлі фар з’явився натягнутий між стовпами колючий дріт. Геллфрік насилу розвернув машину передом до прокладеної дороги, з якої ми звернули. Він виліз і, відчинивши задні дверцята, став порпатися в ящику з інструментами під сидінням. Я нахилився й став спостерігати за ним.

— Ну що там, Геллфріку?

Він випрямився з молотком у руці.

— Почекай тут.

Геллфрік проліз через дірку в огорожі з колючого дроту й перетнув пасовище. Десь за сто ярдів попереду в місячному світлі виднівся хлів. Раптом я зрозумів, що він задумав. Я вискочив з машини й гукнув його. Він сердито шикнув і продовжив навшпиньки підкрадатися до хліва. Я матюкав його й напружено чекав. Через якийсь час почулося жалібне коров’яче мукання. А потім глухий звук і брикання копит. З хліва вийшов Геллфрік. У нього на плечах лежала тяжка чорна туша. За ним, безперестанку мукаючи, брела корова. Геллфрік спробував пробігтись, але з чорною тушею на плечах міг хіба що швидше крокувати.

Корова не відставала, постійно тикаючись носом йому в спину. Він розвернувся й щосили вдарив її ногою. Корова зупинилась, повернула голову в бік хліва й знову мукнула.

— Ти придурок, Геллфрік. Божевільний придурок!

— Поможи мені, — сказав він.

Я підняв розбовтаний колючий дріт так, щоб він міг пройти зі своєю ношею. Це було теля, із дірки між вухами у нього бризкала кров. Очі в теляти лишились широко розплющеними. У них відбивалося місячне світло. Мені було погано і страшно, й аж живіт скрутило, коли Геллфрік скинув теля на заднє сидіння. Я почув, як гепнувся тулуб, а потім голова. На душі було дуже паскудно. Це ж звичайнісіньке вбивство.

Усю дорогу додому Геллфрік аж сяяв від радості, тільки кермо було липке від крові, й, по-моєму, теля ще кілька разів брикалось на задньому сидінні. Я закривав обличчя руками, намагаючись забути жалібний крик корови й нещасну морду мертвого теляти.

Геллфрік мчав дуже швидко. На Беверлі ми пролетіли повз чорний автомобіль, який ледве-ледве повз. Це виявився поліцейський патруль. Я стиснув зуби й приготувався до найгіршого. Але поліція не стала нас переслідувати. Та мені було надто погано, щоб від цього стало хоч трохи легше. Одне я знав напевне: Геллфрік — убивця, і я більше не матиму з ним жодних справ. На Банкер-Хілл ми звернули у наш провулок і припаркувалися біля готелю. Геллфрік виліз із машини.

— Тепер навчимо тебе різати м’ясо.

— Ну ти й козел, — сказав я.

Я стояв на варті, поки він загортав телячу голову в газети, а потім закинув тушу на плече й почесав темним коридором до себе. Я розстелив газети на його брудній підлозі, й Геллфрік виклав теля на них. Він усміхнувся, огледівши свої закривавлені штани й сорочку, руки теж були в крові.

А я не зводив очей з бідолашного теляти. Воно було рябе, з чорно-білими плямами, ніжки ще геть тоненькі.

Із ледь відкритого рота вивалився рожевий язик. Заплющивши очі, я вибіг із Геллфрікової кімнати і, влетівши до себе, просто впав на підлогу.

Так я й лежав, тремтячи, згадуючи самотню стару корову посеред поля вночі, яка мукала за своїм телям. Убивство! Я більше не хочу мати з Геллфріком нічого спільного.

Хай навіть не віддає свій борг. Це криваві гроші — мені таке не потрібно.

Після тої ночі я тримався з Геллфріком дуже холодно. Більше не заходив до нього в гості. Кілька разів я впізнавав Геллфріків стук, але двері завжди закривав на засув, щоб він не зміг вломитися без попередження. Перетинаючись у коридорі, ми в кращому разі буркали один одному: «Здоров». Він був винен мені майже три долари, але я їх так і не отримав.