Спитай у пилу

Розділ 6

Я йшов додому, піднімаючись запиленими сходами Банкер-Хілл, минаючи по темній вулиці вкриті сажею каркасні будинки. Бідні пальми стояли наче в’язні, засуджені на смерть, і, сховавши ноги під чорну бруківку, давилися піском, бензином, мазутом, прикуті до свого крихітного клаптика землі. Навколо пилюка й старі будинки, за вікнами діди з бабами, що лізли з усіх дверей і ледве-ледве шкандибали темними вулицями. Пенсіонери з Індіани, Айови та Іллінойсу, з Бостона, Канзас-сіті та Де Муан продавали свої домівки й магазини, щоби поїздом чи машиною приїхати сюди, ближче до сонця, і померти під його променями, назбиравши якраз достатньо грошей, щоб дожити до того дня, коли сонце їх уб’є. Перед смертю вони відривалися від власного коріння, залишали свої затишні Канзас-сіті, Чикаго й Пеорію в пошуках місця під сонцем. А тут, на місці, виявлялось, що інші, спритніші, негідники вже прибрали все до рук і навіть сонце тепер належить їм. Сміт, Джонс і Паркер, аптекар, банкір і пекар з пилюкою Чикаго, Цинцинатті й Клівленда на черевиках — усі вони приречені на смерть під палючим сонцем. Кількох баксів на банківському рахунку їм вистачить, щоб передплатити «Лос-Анджелес Таймс» і лишатись впевненими, що все це — рай, а їхні хатинки з пап’є-маше — це їхні палаци. Відірвані від рідної землі, спустошені й сумні, старі й молоді, далеко від свого дому. Це були мої земляки, нові каліфорнійці. У своїх яскравих поло й сонцезахисних окулярах вони таки потрапили до заслуженого раю.

Та трохи далі на околицях Мейн-стріт, трохи далі по Таун і Сан-Педро, за милю на Фіфс-стріт проживали ще десятки тисяч людей. Вони не могли собі дозволити сонцезахисні окуляри й дорогі поло, удень вони ховались по алеях, а вночі розповзались по нічліжках. Копи не загребуть вас за бродяжництво, якщо на вас модна футболка й окуляри. Та якщо черевики в пилюці, а светр грубий, наче ви щойно з Аляски, — тоді начувайтесь. Краще пошукайте собі поло й чорні окуляри, хлопці, й білі туфлі теж, якщо вийде. Не псуйте краєвид. Все одно нікуди не дінетесь.

З часом, достатньо начитавшись «Таймс» та «Екземінер», ви також зірветеся на сонячний південь. З року в рік жертимете гамбургери, будете жити в набитих клопами кімнатах, зате щоранку вас вітатиме величне сонце, вічно синє небо, а вулиці будуть сповнені випещених жінок, які вам ніколи не дістануться. У ці спекотні субтропічні ночі повітря пахнутиме любов’ю, якої у вас ніколи не буде, але ж ви все одно в раю, хлопці, — у краю сонячного світла. А тим, хто лишився вдома, можете брехати — все одно правда їм не сподобається. Та вони про неї й не дізнаються, бо рано чи пізно їх теж потягне до раю. Ви їх не обдурите, хлопці. Вони знають, яка насправді Південна Каліфорнія. Вони ж недаремно читають газети, розглядаючи в журналах фотографії з усіх куточків Америки. Вони ж не сліпі, вони бачили будинки кінозірок на фото. Нічого нового про Каліфорнію вони від вас не почують.

Я лежав на ліжку й думав про цих людей. Червоне світло готелю «Сент-Пол» час від часу прокрадалося в мою кімнату, а я почувався нікчемою, бо сьогодні вчинив не краще за них усіх.

Сміти, Паркери, Джонси — я ніколи не був одним із них. О, Камілло! Це вони, ці Сміти, Паркери й Джонси, в дитинстві, у Колорадо, дражнили мене своїми клятими прізвиськами, обзивали «макаронником», «даґо» і «носатим»; це їхні діти ображали мене так само, як сьогодні я образив тебе. Ображали так сильно, що я вже ніколи не зміг би стати одним із них. Тому я й почав шукати втіху в книжках, у самому собі, тому я й утік з Колорадо; і тепер, Камілло, коли я бачу їхні обличчя, то відчуваю цей біль знову й знову, старі рани іноді нагадують про себе. Бездушність, однакові обличчя, стиснуті губи, вічно один і той самий настрій — мордяки з мого рідного міста, що намагаються хоч якось заповнити порожнечу свого існування під палючим сонцем.

Я впізнаю їх у вестибюлях готелів, бачу, як вони засмагають у парках, виповзають із маленьких потворних церков, з похмурими від зближення зі своїми незрозумілими богами обличчями, з церков, де вони насправді поклоняються тільки самим собі.

Я бачив, як вони виходять з кінотеатрів і кліпають порожніми очима перед обличчям реальності, чалапають додому читати «Таймс», дізнаватися, що там коїться у світі. Я блював від їхніх газет, читав їхні книжки, вивчав їхні звичаї, їв їхню їжу, хотів їхніх жінок, роздивлявся їхнє мистецтво. Але я бідний, і прізвище моє закінчується на голосний, а вони ненавидять мене, і мого батька, і батька мого батька, і радо пустили б мені кров, і поставили б на коліна; от тільки вони вже не в тому віці — вони помирають під жарким сонцем і розпаленим пилом доріг, а я молодий і сповнений надій, я люблю свою країну, люблю свою епоху. І коли я називаю тебе селючкою, це не моє серце говорить — це сіпається стара рана, а мені дуже соромно за ті жахливі слова, що я тобі наговорив.