Спитай у пилу

Розділ 12

На поштовій скриньці було написано «Віра Рівкен» — її повне ім’я. Вона жила в південній частині Лонг-Біч, через дорогу від чортового колеса й американських гірок. Унизу — більярдна, нагорі — кілька однокімнатних квартир. Її поверх я б не переплутав нізащо у світі: там усе пропахло нею. Перила були криві й пощерблені, сіра фарба на стінах облупилась, понадувалась і тріскалась від найлегшого доторку.

Я постукав, відчинила вона.

— Так швидко?

Обійми її, Бандіні. Не кривись, хай вона тебе поцілує, а ти ніжно звільнись від її обіймів, усміхнись, скажи щось.

— Чудово виглядаєш, — пробурмотів я.

Більше говорити мені ніхто не дав: вона знову накинулась на мене, оповила, як мокра лоза, і язик її вже нишпорив у мене в роті, наче перелякана змія. Так, великий італійський коханцю Бандіні, відповідай їй взаємністю! А ви, єврейська пані, будьте ласкаві, підійдіть до цього питання трохи розважливіше! Укотре вирвавшись від неї, я поплентався до вікна, бурмочучи щось про море й краєвид.

— Гарний пейзаж.

Та вона вже знімала з мене пальто й тягла до стільця в куток, щоб я роззувся.

— Будь як удома, — сказала Віра й вийшла, а я сидів, стиснувши зуби, і розглядав її кімнату, наче якісь десятимільйонні каліфорнійські апартаменти: там трохи дерева, там трохи матерії, меблі, павутина на стелі й пил по кутках. Кімната як кімната — що в Лос-Анджелесі, що в Лонг-Біч, що в Сан-Дієго: кілька гіпсових дощок та штукатурка, щоб заховатися від сонця. Вона тим часом вже гриміла каструлями й деренчала склянками у своїй маленькій білій норі — кухні. А я сидів і думав, чому, коли я лежав на ліжку сам у себе в кімнаті, вона була одна, а тепер, коли я тут, — зовсім інша. Я кинув оком, чи нема тут десь ладану: цей нудкий запах повинен був іти від нього. Та кадила в кімнаті не було — узагалі нічого не було, тільки меблі з брудною синьою оббивкою, кілька книжок на столі й дзеркало над високим ліжком. Вона принесла з кухні склянку молока.

— На, попий холодне.

Молоко було геть не холодне, навпаки, майже гаряче, з жовтою плівкою. Я сьорбнув і одразу відчув смак її губ та їжі, яку вона щойно їла, — житній хліб і сир камамбер.

— Ммм, — вичавив я. — Дуже смачно.

Вони сиділа на підлозі, поклавши руки мені на коліна, і поїдала мене голодним поглядом своїх гігантських очей, таких величезних, що я легко міг би десь між ними заблукати. Віра була вдягнена так само, як уперше, той самий одяг, от тільки я приїхав зарано, і вона не встигла припудритися чи нарум’янитись: під очима й на щоках виднілися перші прояви старості, яка була вже не за горами. Дивно, що я не помітив їх раніше; хоча ні, все я помітив — навіть крізь рум’яна й пудру, просто за два дні фантазій і мрій про неї ці вікові прояви згладились у моїй уяві. Але тепер я тут, і тепер я розумію, що не варто було мені сюди їхати.

Ми поговорили. Вона розпитала про роботу, для годиться, — насправді їй було байдуже. А я порозказував — теж для годиться. Мене моя робота теж не цікавила. Нас обох цікавило лише одне, і вона прекрасно розуміла що саме. Я чітко дав усе зрозуміти своїм приїздом.

Тільки ж де поділися всі слова, де та хіть, яку я віз із собою? Де ті фантазії, де бажання? Що трапилося з моєю мужністю, і чому я так голосно регочу над зовсім не смішними жартами? Давай, Бандіні — знайди у своєму серці жагу, покажи їй пристрасть, як у книжках. Двоє людей у кімнаті; одна з них — жінка, друга — Артуро Бандіні, ні риба ні м’ясо і взагалі незрозуміло що.

Знову настала довга мовчанка; вона поклала голову мені на коліна, а я перебираю її чорне волосся, відокремлюючи сиві пасма.

Отямся, Артуро! Бачила б тебе зараз Камілла Лопес, подивилась би на тебе своїми чорними очима твоя справжня любов, твоя принцеса майя…

О Господи, Артуро, ну ти даєш! Може, ти й написав «Песик засміявся», але «Мемуари Казанови» точно не потягнеш. Що ти робиш, чого ти тут сидиш? Думаєш, із цього вийде якийсь шедевр? Ну ти й телепень!

Вона підвела на мене погляд, побачила, що я сиджу із заплющеними очима, але не здогадалась, про що я думаю. А може, й здогадалась. Може, саме тому вона й сказала:

— Ти стомився. Ляж подрімай.

Може, саме тому вона розклала ліжко й наполягла, щоб я ліг, і сама лягла поруч, головою мені на плече. Може, саме тому, вдивляючись мені в обличчя, вона запитала:

— Ти кохаєш іншу?

Я відповів:

— Так. Я кохаю дівчину з Лос-Анджелеса.

Вона доторкнулась до моєї щоки.

— Я знаю. Я розумію.

— Ні, не розумієш.

Мені захотілося розказати їй, для чого я приїхав, слова вже вертілися в мене на кінчику язика, готові вирватися, але я усвідомлював, що аж ніяк не наважусь заговорити про це зараз. Вона лежала поруч, і ми обоє вдивлялися в пустоту на стелі, а я все уявляв, як розповім їй: «Я хочу з тобою дечим поділитися. Можливо, ти мені допоможеш». Та далі нічого не міг придумати. Ні, я не міг їй розповісти; лишалось тільки сподіватись, що вона якось здогадається сама. Та вона продовжувала без кінця допитуватись, що не так, і я розумів, що до неї не доходить, хитав головою з кам’яним виразом обличчя.

— Давай не будемо про це. Я не можу тобі розповісти.

— Розкажи про неї.

Цього я точно не міг зробити — бути з однією жінкою й розповідати про те, яка чудова інша.

Можливо, тому Віра й запитала сама:

— Вона гарна?

Я відповів, що так.

Може, через це Віра поставила й наступне питання:

— Вона тебе кохає?

Я відповів, що ні.

Моє серце почало бухкати щосили, вона підходила все ближче й ближче до питання, якого я від неї чекав. Віра гладила мене по лобі.

— А чому вона тебе не кохає?

Ну нарешті. Я міг відповісти, і все стало б ясно, але я сказав лише:

— Просто не кохає, і все.

— Бо вона кохає когось іншого?

— Не знаю. Можливо.

Можливо те, можливо се, питання, питання, мудра, досвідчена жінка навпомацки продиралася темними коридорами до любові Артуро Бандіні, як у грі «гаряче-холодно», де Бандіні й сам би охоче програв.

— Як її звати?

— Камілла.

Віра сіла, провела пальцями по моїх губах.

— Мені так самотньо, — прошепотіла вона. — Уяви, що я — це вона.

— Добре. Так і є. Це твоє ім’я. Камілла.

Я розкрив обійми, і вона кинулась мені на груди.

— Я Камілла, — повторила вона.

— Моя красуня. Моя принцеса майя.

— Я принцеса Камілла.

— Усі ці землі й моря — усе твоє. Уся Каліфорнія. Тільки немає ні Каліфорнії, ні Лос-Анджелеса, ні запилених вулиць, ні дешевих готелів, ні огидних газет, ні зубожілих біженців зі Сходу, ні модних проспектів. Це твоя прекрасна земля — пустеля, гори й море. Ти принцеса, і це все — твої володіння.

— Я принцеса Камілла, — шепотіла вона крізь сльози. — Немає ні американців, ні Каліфорнії. Тільки пустеля, гори й море, і це все моє.

— І от являюсь я.

— Являєшся ти.

— Власною персоною — Артуро Бандіні. Найвидатніший письменник усіх часів і народів.

— О, так, — схлипувала вона. — Точно! Артуро Бандіні, найкращий у світі.

Вона ткнулася обличчям у плече, і теплі сльози потекли мені на горло. Я притис її до себе.

— Поцілуй мене, Артуро.

Я не цілував її. Я ще не закінчив. Буде або по-моєму, або ніяк.

— Я завойовник, — продовжував я. — Як Кортес, тільки італієць.

От тепер я відчув те, що хотів. Усе було по-справжньому, як і мало бути, і синє небо у вікні стало нашою стелею, і весь світ став таким дрібним, що вмістився в мене на долоні. Мене аж трясло від захвату.

— Камілло, я так тебе кохаю!

Не було ні шрамів, ні висохлих місць. Тепер це була Камілла, справжня, прекрасна Камілла. І належала вона мені, як і все інше в цьому світі. Мене тішили її сльози, усе це мене захоплювало й надихало, і я оволодів нею… А потім заснув, стомлений і безтурботний, смутно згадуючи крізь туман дрімоти, як вона плакала, а мені було все одно.

Це вже була не Камілла. Вона знову стала Вірою Рівкен, а я перебуваю в її квартирі й піду звідси, щойно хоч трохи висплюсь.

Коли я прокинувся, її не було. Кімната красномовно свідчила про те, що вона пішла. Вікно було відчинене настіж, фіранки легенько розвівались. Дверцята шафи прочинені, вішак на ручці. Недопита склянка молока стояла там, де я вчора її залишив — на підлокітнику крісла. Ці дрібнички свідчили про гріх Артуро Бандіні, але мої виспані очі не звертали на них уваги, і я з нетерпінням чекав, коли вже звідси піду, щоб ніколи не повернутися. Надворі біля каруселі грала музика. Я постояв біля вікна. Внизу пройшли дві жінки, згори було видно їхні маківки.

Перш ніж піти, я спинився у дверях і кинув на кімнату прощальний погляд. Добре все запам’ятай, бо саме тут усе й відбулось. Тут писалась історія. Я засміявся. Артуро Бандіні, чемний парубок, витончена натура; вам варто послухати, що він думає про жінок. Кімната виглядала так нещасно, їй так не вистачало тепла й радості. Кімната Віри Рівкен. Вона добре ставилась до Артуро Бандіні, вона жила дуже бідно. Я дістав з кишені невеличкий згорток, взяв звідти дві доларові купюри й поклав їх на стіл. Спустився сходами, вдихнув на повні груди, і мені одразу стало веселіше — я почувався сильним, як ніколи.

Та десь у закутку душі лишився гіркий присмак. Я пройшов вулицею повз чортове колесо, повз кіоски під накриттям, і цей присмак все дужчав; щось не давало мені спокою, щось неясне й незрозуміле просочувалось у мої думки. Я зупинився біля кіоску з хот-догами й замовив кафу. Це відчуття підкрадалось до мене ближче й ближче — занепокоєння, самотність. Та що ж таке? Я перевірив пульс. Все нормально. Подмухав на каву, сьорбнув — і кава смачна. Я нишпорив по своїх думках, намагаючись зрозуміти, що саме мене турбувало, та ніяк не міг намацати те, що шукав. І раптом до мене дійшло — наче вдарило громом, як крізь землю провалився. Я встав з-за прилавка і, переляканий, пішов геть, швидко крокуючи по тротуару, минаючи людей, дивних і примарних: весь світ здавався міражем, прозорою площиною, ніби все це скоро зникне; усі ми, Бандіні, Хекмут, Камілла і Віра — усі ми тут ненадовго і скоро опинимось десь в іншому місці; ми насправді навіть і не живі — ми наблизились до життя, але так його й не дісталися. Ми помремо. Усі помруть. Навіть ти, Артуро, навіть ти приречений на смерть.

Я зрозумів, що на мене найшло. Це був великий білий хрест, він уп’явся мені в мозок і повторював, що я дурень, що я помру й нічого не зможу із тим вдіяти. Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa. Смертний гріх, Артуро. Не чини перелюбу. Догрався, вже нікуди не втечеш. Я був католиком. І це був мій смертний гріх перед Вірою Рівкен.

За кіосками починався піщаний пляж. Далі — дюни.

Я побрів через пісок до місця, де під дюнами вже не було видно доріжки із дощок.

Потрібно було все обміркувати. Я не ставав на коліна; просто сидів і дивився, як хвилі вгризаються в берег. Це погано, Артуро. Ти ж читав Ніцше, читав Вольтера, ти мав би здогадатися. Та роздумами тут не зарадиш. Я міг би виправдати себе логічними міркуваннями, але свою кров надурити б не зміг. Кров, яка дарувала мені життя, яка текла в моєму тілі, яка казала, що я вчинив неправильно.

Я сидів, віддавшись на поталу крові, що віднесла мене до глибокого моря, з якого все починалось. Віра Рівкен, Артуро Бандіні. Так не мало бути: цього нізащо не повинно було статись. Я вчинив погано. Це смертельний гріх. Я міг виправдати себе математично, філософськи й психологічно: я міг довести свою правоту десятьма способами, та все одно я був неправий, бо від теплого розміреного пульсу моєї провини нікуди було подітись.

Зажурений і зневірений, я був готовий податися на болісні пошуки прощення. Та де його шукати? У якого Бога, у якого Христа? Це все вигадки, в які я колись вірив, а тепер я вірю в те, що все це вигадки. Ось море, ось Артуро; море реальне — ось у що вірить Артуро. Я розвернувся в інший бік, і тепер куди не глянь — скрізь земля; я все йду і йду, а земля простягається все далі й далі, до самого обрію. Мине рік, п’ять, десять, і я не бачитиму моря. Тоді я запитаю себе — що ж із ним сталося? І сам собі відповім: море лишилось там, у минулому, у сховищах пам’яті. Море — це вигадка. Не було ніякого моря.

Але ж насправді воно було! Кажу вам, я сам народився на березі моря! Я купався в морських водах! Вони мене годували й колихали, їхні далекі простори живили мою фантазію! Ні, Артуро, моря не було. Це лише твої мрії й бажання, а насправді навколо тебе мертва пустка. Ти більше ніколи не побачиш моря. Це просто вигадка, в яку ти колись повірив.

Але, як би смішно вам не було, у мене в крові морська сіль, а на землі може бути хоч десять тисяч доріг, та я в них не заблукаю, бо кров моя сама повернеться до свого джерела.

То що ж тепер? Підняти вуста до неба й, затинаючись, бурмотіти щось переляканим голосом? Чи виставити груди й гатити в них, мов у барабан, тільки б мій Ісус звернув увагу? А може, ліпше заховатися й просто жити далі? На мене чекатиме сум’яття, я страждатиму від голоду, залишусь на самоті зі своїми слізьми, дрібненькими пташечками, що втішатимуть мене, крапаючи на пересохлі губи. Та колись настане й розрада, у моє життя повернеться щось прекрасне, любов якоїсь дівчини з минулого. І буде сміх, стриманий сміх, і сумирні чекання вечорами, і тихий страх ночі — пристрасний і гіркий поцілунок смерті. І настане ніч, і капітани, яких я зрадив у мрійливих поривах юності, заллють мої чуття солодкими оліями з берегів цього моря. І буде мені за це прощення, буде прощення й за все інше — за те, що скоїв з Вірою Рівкен, за те, що без кінця розмахував крильми Вольтера, за те, що заслухався й загледівся на цю чарівну пташку — за все це буде мені прощення, коли я повернусь до свого рідного моря.

Я встав і, вгрузаючи в пісок, поплентався до дерев’яної доріжки. Вечір у всій своїй красі — у морі потопала червона куля сонця. Від краєвиду перехоплювало подих, я відчував якусь дивну напругу. Чорні зграї чайок на півдні блукали узбережжям. Я зупинився висипати пісок із черевиків, став на одну ногу, спершись на кам’яну лавку.

Раптом я відчув гуркіт, а потім глухе клекотання. Кам’яна лавка відвалилась і впала в пісок. Я вгледівся у горизонт Лонг-Біч; висотки гойдалися з боку в бік. Пісок поплив під ногами; я похитнувся, але одразу ж знайшов тверду опору. Знову поштовх. Це був землетрус.

Почалися крики. Потім пил. Потім тріск і гуркіт. Я крутився на місці, мов дзиґа. Це я накоїв. Це все через мене. Я стояв на місці з розкритим ротом, онімілий, озираючись навкруги. Пробіг кілька кроків до моря й повернувся назад. Це ти винен, Артуро. Це гнів Божий. Усе через тебе.

Гуркіт не припинявся. Море й земля здіймалися вгору, як бульбашки на киплячій олії. Піднявся пил. Звідкілясь почувся брязкіт уламків. Знову крики й виття сирени. Люди вибігали з дверей. До неба росли величезні хмари пилу.

Це ти накоїв, Артуро. У тій кімнаті, на тому ліжку. Падали ліхтарні стовпи. Будинки тріщали, як крекери. Крики — горлали чоловіки, верещали жінки. Сотні людей вивалювалися з будинків, тікаючи від небезпеки. Жінка лежала на тротуарі й била кулаками по землі. Плакав хлопчик. Скло тріскало й розсипалось. Залунали пожежні дзвони. Сирени. Ріжки.

Божевілля.

Головний поштовх уже минув. Тепер трясло слабше. Глибоко в землі гуркіт не припинявся. Димарі обвалювались, цегла падала на землю, усе було вкрите сірою пилюкою. Знову поштовхи. Чоловіки й жінки тікали подалі від будівель до пустиря.

Я теж туди погнався. Якась бабуся ридала над побілілими обличчями. Двоє чоловіків несли тіло. Старий собака повз на животі, волочачи задні лапи по землі.

Збоку від пустиря біля сараю, складені під закривавленими простирадлами, лежали трупи. Проїхала швидка допомога. Дві школярки панічно реготали, взявшись за руки. Я глянув у бік вулиці. Фасади будинків обвалились. Ліжка звисали зі стін, було видно чужі вбиральні. Вулиця була на три фути у висоту завалена уламками. Чоловіки вигукували якісь накази. З кожним поштовхом уламків усе більшало. Люди відходили вбік, перечікували й знову кидались розбирати завали.

Треба було йти. Я підійшов до сараю, земля під ногами все ще тремтіла. Відчинив двері — і мало не зомлів. Усередині вряд лежали трупи, накриті простирадлами, крізь які проступала кров. Кров і смерть. Я відійшов, присів. Знову поштовхи, один за одним.

А де Віра Рівкен? Я підвівся й попрямував до вулиці. Її загородили, прохід патрулювали десантники з багнетами. У кінці вулиці виднівся будинок, де жила Віра Рівкен. Зі стіни, наче розіп’ята людина на хресті, звисало ліжко. Підлога провалилась, лишилась тільки одна стіна. Я повернувся на пустир. Там уже розвели багаття. Від полум’я обличчя відливали червоним. Я уважно придивлявся, але нікого не міг впізнати. Віри Рівкен там не було. Купка старих перемовлялись між собою. Високий дід з бородою казав, що це кінець світу, і він його передбачив ще на минулому тижні. Поміж них вскочила жінка з грязюкою у волоссі.

— Чарлі мертвий, — крикнула вона й завила. — Мій Чарлі мертвий. Я ж казала, що нам не треба сюди їхати! Я ж просила не їхати!

Старий схопив її за плечі й розвернув до себе.

— Що ти мелеш? — щойно він це сказав, жінка зомліла в нього на руках.

Я відійшов подалі й сів на бордюр. Покайся, покайся, поки не пізно. Спробував помолитися, але в рот умить налетіло піску. Молитва відміняється. Та відтепер я точно житиму інакше. Стану поряднішим і добрішим. Це поворотний момент. Це все заради мене, це попередження для Артуро Бандіні.

Люди біля багаття співали псалми. Вони стояли навколо вогнища, керувала хором якась товстуха.

— Здійміть ваші очі до Ісуса, бо Ісус скоро прийде.

Усі співали. Якийсь малий із монограмою на светрі дав мені книгу псалмів. Я підійшов ближче. Товстуха в колі розмахувала руками, наче здичавіла, і їхній спів разом із димом підіймався до неба. Поштовхи не припинялись. Я відвернувся в інший бік. Ох ці протестанти! У моїй церкві не співають якісь дешеві псалми. У нас є Гендель і Палестрина.

Стемніло. На небі загорілось кілька зірок. Трясло знову й знову, щокілька секунд. З моря повіяв холодний вітер, люди купками тулилися одне до одного. Звідусіль ревли сирени. Над головою гули літаки, вулицями ганяли загони моряків і десантників. Санітари залітали в зруйновані будівлі. До сараю під’їхали дві машини швидкої. Я встав і відійшов звідти подалі.

Прибув Червоний Хрест. Медики поставили свій штаб на краю пустиря й роздавали каву у великих банках. Я став у чергу.

Чоловік переді мною в черзі говорив:

— У Лос-Анджелесі ще гірше. Тисячі трупів.

Тисячі. Значить, і Камілла теж. «Буфет Колумбія» розвалився б найперший — він старезний, цегляні стіни зовсім кволі й потріскані. Камілла загинула. Не лишилося жодної надії. Вона працювала з четвертої до одинадцятої. Це трапилось посеред її робочого дня. Камілла мертва, а я живий. Гаразд. Я уявив її труп: вона лежить нерухомо, очі заплющені, руки складені на грудях. Вона мертва, а я живий. Ми не розуміли одне одного, але вона добре до мене ставилась, по-своєму. Я довго її пам’ятатиму. Напевно, я єдиний, хто взагалі її пам’ятатиме. Згадалося стільки зворушливих речей про неї: гуарачі, сором за своє походження, недоладний маленький «Форд». Люди переповідали різні чутки. Насувається цунамі. Ні, цунамі не насувається. Постраждала вся Каліфорнія. Постраждав тільки Лонг-Біч. Лос-Анджелес лежить у руїнах. У Лос-Анджелесі навіть нічого не відчули.

Хтось сказав, що загинуло вже п’ятдесят тисяч осіб. Це був найсильніший землетрус із часів Сан-Франциско.

Ні, це було набагато гірше за Сан-Франциско. Та люди все ж зберігали спокій і поводились організовано. Всі були налякані, але не панікували. Подекуди хтось навіть усміхався: хоробрі люди. Далеченько вони заїхали від дому, але мужність свою прихопили із собою. Незламний народ. Нічого не боїться.

Посеред пустиря десантники налаштували рацію з величезними динаміками, направленими у натовп. Репортажі про масштаби катастрофи звучали безперервно. Низький голос роздавав інструкції. Ці інструкції діяли як закони, і всі охоче їх дотримувались: ніхто не в’їжджав і не виїжджав з Лонг-Біч до подальшого розпорядження. У місті діяли закони військового часу. Жодного цунамі не буде. Небезпека лишилась позаду. Очікувалися нові нетривалі поштовхи, але їх не варто боятися: це земля повертається у свій звичний стан.

Червоний Хрест роздавав ковдри, їжу і каву. Ми до ранку просиділи біля динаміків, стежачи за розвитком подій. Раптом пролунало повідомлення про те, що в Лос- Анджелесі було завдано лише незначних ушкоджень. Озвучили довгий список померлих. Але Камілли Лопес серед них не було. Усю ніч я сьорбав каву й курив, вслухаючись в імена загиблих. Камілли там не було, не було навіть жодної Лопес.