Спитай у пилу

Розділ 5

Я не голодував. У мене під ліжком ще лежало кілька давніх апельсинів. Того вечора я з’їв штуки три-чотири і, коли стемніло, вийшов прогулятися по Банкер-Хілл до центру. Через дорогу від «Буфету Колумбія», у затінку, я зупинився й став спостерігати за Каміллою Лопес. Нічого не змінилось, вона в тій самій білій блузці. Я затремтів, побачивши її, у горлі якось дивно запекло. Та за кілька хвилин це відчуття зникло, а я так і стояв у темряві, доки ноги не стомились. Помітивши поліцейського, що прямував до мене, я пішов далі. Було спекотно. У місто нанесло піску з пустелі Мохаве. До чого б я не торкнувся, на пальцях лишалися крихітні піщинки, а повернувшись до кімнати, я побачив, що моя нова друкарська машинка геть забита піском. Повно піску у вухах, у волоссі. Я роздягався, а він, як пудра, сипався з мене на підлогу. Навіть у постіль нанесло.

Я валявся у темряві, червоне миготіння ліхтарів готелю «Сент-Пол» на ліжку тепер відливало блакитним — зловісний колір то залітав у кімнату, то вилітав назовні.

На ранок я вже не міг їсти апельсини й здригався від самої думки про них. До обіду встиг потинятися містом. Мені було так шкода себе, що я вже не міг тримати це горе всередині. Причалапавши в номер, я впав на ліжко й розревівся від душі. Горе полилося з усіх закутків мого тіла, і лише коли плакати вже було нічим, мені полегшало. Я почувався чесним і невинним. Сів писати чесного листа до мами. Розповів, як брехав їй уже кілька тижнів поспіль, і додав наприкінці: «…будь ласка, надішліть мені ще трохи грошей — я хочу приїхати додому».

Тим часом до мене увійшов Геллфрік. Він був у штанах і без халата — спершу я його навіть не впізнав. Без жодного слова він поклав на стіл п’ятнадцять центів.

— Я чесна людина, малий, — сказав він. — Бог свідок.

І вийшов. Схопивши гроші, я вистрибнув у вікно й погнався у продуктовий. Мій япончик, якого я минав по дорозі, уже наготовив пакет на апельсини. Він дуже здивувався, коли я промайнув повз нього й заскочив у магазин. Накупив печива. Сидячи в номері на ліжку, я пожирав його, як дикий, запиваючи простою водою. Я знову відчув себе людиною. Шлунок був повний, ще й цілих п’ять центів лишилось на потім. Я порвав лист до матері, влігся й став чекати вечора. За ці п’ять центів можна ще раз сходити в «Буфет Колумбія». Я чекав цієї миті, повен їжі, повен бажання.

Вона помітила, як я увійшов, і зраділа — я точно знав, було видно по очах. Її обличчя просвітліло, у мене стисло горло. Та раптом мені чомусь стало дуже радісно, я одразу ж відчув упевненість у собі, у власних силах, у власній молодості. Сів за той самий перший столик. Сьогодні в «Колумбії» грала музика, піаніно зі скрипкою — дві коротко стрижені товстухи з грубими фізіономіями. Вони грали «Хвилями-хвилями»: та-ді-да-да; а я дивився, як Камілла витанцьовує зі своєю пивною тацею. Її волосся було чорне й густе, заплетене так, що шия ховалась ніби за гронами винограду. Це було сакральне місце — цей салун. Тут усе було святе: стільці, столи, ганчірка у неї в руці, тирса під ногами. Вона була принцеса майя, а це був її палац. Я спостерігав, як рвані гуарачі ковзають по підлозі, і мені так їх хотілося… Я б притискав їх до грудей перед сном, я би тримав їх у руках і вдихав їхній запах…

Вона не наважувалась підійти, втім мене це цілком влаштовувало. Не поспішай, Камілло; дай мені звикнути до хвилювання; не чіпай мене, хай думки ширятимуть безмежною красою твоєї величі. Просто залиш мене наодинці із собою — жадати й марити наяву.

Зрештою, вона підійшла із чашкою кави на таці. Та сама кава, та сама надбита коричнева чашка. Її очі були чорніші, ніж зазвичай, і розплющені ширше, вона йшла до мене м’яко, загадково усміхаючись, і, здавалось, я от-от зомлію від власного серцебиття. Вона стала поруч, я відчув легкий запах її поту, змішаного з терпкою чистотою накрохмаленої блузки. Це було занадто, я заціпенів і став дихати ротом, щоб не чути його. Вона усміхнулась, показуючи, що не ображається за розлиту каву; більше того, мені здалось, що їй це навіть сподобалось, вона була рада й вдячна за той вечір.

— А я й не помітила, що ти веснянкуватий, — сказала вона.

— Це ще нічого не значить, — відповів я.

— Пробач за ту каву, — продовжувала вона. — Всі замовляють пиво, каву беруть рідко.

— Того її так рідко й беруть. Бо вона паршива. Я б теж пив пиво, якби міг собі дозволити.

Вона тицьнула олівцем на мою руку.

— Ти гризеш нігті. Це погано.

Я заховав руку в кишеню.

— Будеш мені вказувати, що і як робити?

— Хочеш пива? — запитала вона. — Я тобі принесу. Безкоштовно.

— Не треба мені нічого нести. Я вип’ю цю каву, чи що воно таке, і піду звідси.

Вона відійшла до стійки й замовила пиво. Розплатилась жменею монет із власної кишені, принесла й поставила його в мене під носом. Мене це зачепило.

— Забери його, — сказав я. — Забери. Я хочу каву, а не пиво.

Хтось у закутку гукнув, і вона побігла. Перехиляючись над столом і збираючи порожні кухлі з-під пива, вона виставляла напоказ коліна. Я посовався на стільці й випадково зачепив щось ногою під столом. Це була плювальниця. А Камілла вже знову була біля стійки, киваючи й усміхаючись до мене, показувала, щоб я пив пиво. Раптом я відчув у собі щось дияволічне, зле. Піймавши її погляд, я вилив пиво в плювальницю. Вона прикусила нижню губу своїми білими зубами, кров відлила від обличчя. Блиснули очі. У мене по тілу розлилося приємне відчуття, я був задоволений і, відкинувшись на спинку стільця, усміхнувся у стелю. Вона зникла за тонкою перегородкою, де була кухня. Назад вийшла усміхнена. Руки тримала за спиною, ховаючи щось від мене. З-за перегородки вийшов старий, якого я бачив тоді зранку. Він вичікувально посміхнувся. Камілла мені помахала. От-от мало статися щось жахливе, я це відчував. З-за спини вона дістала невеличкий журнал з оповіданням «Песик засміявся». Помахала ним над головою. Її більше ніхто не бачив, ця вистава була тільки для нас зі старим. А він спостерігав за нею дуже уважно. У мене в роті пересохло. Камілла облизала пальці й розкрила журнал на сторінці з оповіданням. Скривившись, вона затисла його між коліньми, вирвала мої сторінки й помахала ними над головою, задоволено всміхаючись. Старий схвально кивав. Вона перестала усміхатись і з рішучим виразом обличчя розірвала сторінки на клаптики, а їх — на ще дрібніші шматочки. На завершення Камілла красномовно висипала обривки у плювальницю під ногами. Я спробував усміхнутися. Вона байдуже обтріпала долоні, наче від пилюки, поклала руку на бік і, крутнувши плечем, почимчикувала геть. Старий ще трохи постояв на місці. Це бачив тільки він. А тепер, коли шоу закінчилось, і він зник за перегородкою.

Я сидів, безпомічно посміхаючись. Серце краялось за «Песика», за кожну виплекану фразу, за острівки поезії мого першого оповідання, творіння всього мого життя. Туди потрапило все хороше, що було в мені, затверджене й видане самим Дж. К. Хекмутом, — а вона порвала й викинула його в плювальницю.

Трохи посидівши, я встав з-за столу й попрямував до виходу. Камілла проводила мене очима, спершись на стійку. Їй було мене жаль, ледь помітна усмішка свідчила, що вона шкодує про свій вчинок. Але я, уникаючи її погляду, вийшов надвір, де із задоволенням поринув у нав’язливий гуркіт трамваїв і нестерпний галас міста, потонувши у лавині тріску й скреготу. Я сховав руки в кишені й поплентався геть. Кроків за п’ятдесят від бару почув, як хтось гукає. Я озирнувся. Вона бігла за мною, безшумно, тільки гроші дзенькали в кишенях.

— Шановний! Агов!

Я почекав. Вона задихалась, але говорила швидко й плавно.

— Пробач, — сказала вона. — Я не хотіла, чесно.

— Все нормально, — відповів я. — Що тут такого.

Вона весь час озиралась у бік салуну.

— Мені треба вертатись, — лепетала вона. — Без мене там ніяк. Приходь завтра увечері. Домовились? Я буваю й хороша. Мені дуже-дуже шкода, що сьогодні так вийшло. Приходь завтра, будь ласка! — вона стисла мою руку. — Ти прийдеш?

— Можливо.

Вона усміхнулась.

— Не ображаєшся?

— Та ні.

Я стояв посеред тротуару й дивився їй услід. Ступивши кілька кроків, вона озирнулась і пустила мені повітряний поцілунок:

— Завтра ввечері! Не забудь!

— Камілло! — крикнув я. — Почекай, хвилинку!

Ми кинулись назустріч одне одному й зустрілись рівно посередині.

— Швидше! — шепотіла вона. — Мене ж звільнять.

Я подивився на її ноги. Вона зрозуміла, що зараз буде, й відсахнулась. Моє тіло пройняло незнайоме солодке відчуття, холоднокровність, незвична, як нова шкіра. Я повільно заговорив.

— А ці гуарачі — тобі обов’язково їх носити, Камілло? Обов’язково наголошувати на тому, що ти завжди була й будеш зачуханою селючкою?

Вона дивилася на мене переляканими очима, з відкритим ротом. Притиснувши обидві руки до губ, вона побігла в салун. До мене долинав тільки її стогін: «Ой… ой… ой…»

Я знизав плечима й пішов собі далі, задоволено насвистуючи якусь мелодію. Побачив у канаві жирний недопалок. Ані трохи не стидаючись, однією ногою ступивши в канаву, я підняв його й закурив. Затягнувся, випустив дим у небо, до зірок. Я американець, і я, чорт забирай, цим пишаюся. Це чудове місто, ці масивні тротуари й величні будівлі — усе це голос моєї Америки. З піску й кактусів ми, американці, зліпили імперію. Народ Камілли проґавив свій шанс. А ми, американці, — ми впорались. Слава Богу, що на світі є моя країна. Слава Богу, що я народився американцем!