Спитай у пилу

Розділ 10

Весь наступний день це не йшло в мене з голови. Згадував її смагляве голе тіло, смак холодного поцілунку й бачив себе — стою на піску, руки в боки, блідий, невинний, втягую складку на животі. Я швендяв туди-сюди по кімнаті. По обіді вже так змучився, що не міг дивитися на себе в дзеркало. Усівся за друкарську машинку, почав описувати нашу поїздку — виклав усе так, як воно мало б статися. Так злісно лупив по клавішах, що машинка постійно відсовувалась від мене на інший кінець стола. На папері я підкрадався до неї, як тигр, валив на землю й ламав спротив силою. А коли все закінчувалось, вона повзла за мною по піску, в сльозах, благаючи про милосердя. Непогано вийшло. Чудово. Та я перечитав, і писанина моя видалася гидкою й нудною. Я порвав і викинув її в сміття.

У двері постукав Геллфрік. Він був блідий і тремтів, шкіра його нагадувала намоклий папір. Він кинув пити — відтепер ані краплі в рот. Присівши на край ліжка, Геллфрік похрускав пальцями й завів ностальгічну бесіду про м’ясо: старі добрі стейки у рідному Канзас-сіті, соковиту вирізку й ніжні баранячі відбивні. А тут, у країні вічного сонця, усього цього не було — худоба тут харчується лише сухими бур’янами й сонячним промінням, а в м’ясі повно черв’яків, і на прилавках його підфарбовують, щоб воно не втрачало товарний вигляд.

— Позичиш мені п’ятдесят центів? — завершив свою промову Геллфрік.

Я дав йому грошей, і він помчав у м’ясну лавку на Олів-стріт. Після його повернення на весь перший поверх запахло пікантною смаженою печінкою з цибулею. Я зазирнув до нього в кімнату. Геллфрік сидів із набитим ротом перед повною тарілкою їжі, завзято наминаючи її своїми вузенькими щелепами. Він помахав мені виделкою:

— Я цього не забуду, малий. Відплачу тобі стократ.

Я й сам зголоднів. Прогулявшись до ресторану на Енджелс-Флайт, замовив собі таку ж страву. Я їв повільно, смакуючи, без поспіху. Але очевидно ж, що, скільки б я тут не клював носом над чашкою кави, врешті все одно попрямував би по Флайт до «Буфету Колумбія». Мені вистачало одного лише доторку до вавки на губі, щоб розізлитися, а від злості мене відразу ж охоплювало й бажання.

Я підійшов до бару, але ввійти побоявся. Перейшовши на інший бік вулиці, став спостерігати за Каміллою крізь вікна. Білих туфельок вже не було, і сама вона виглядала як завжди — радісна, зайнята своєю пивною тацею.

Раптом у мене виникла ідея. Я швиденько пробіг два квартали до телеграфу — і ось переді мною на столі вже лежав бланк телеграми, а серце виривалося з грудей. Слова розтеклися на весь папірець: «Я люблю тебе Камілло виходь за мене заміж Артуро Бандіні». Я заплатив, і клерк, глянувши на адресу, повідомив, що телеграму буде доставлено за десять хвилин. Я побіг назад на Спрінг-стріт і сховався в під’їзді, чекаючи на появу листоноші.

Щойно я побачив, як він виходить з-за рогу, до мене дійшло, яку дурницю я зробив. Вискочивши на дорогу, я спинив його, розказав, що це я надіслав телеграму, але вже не хочу, щоб її доставляли: помилився, буває.

Та він не став мене слухати. Це був високий хлопчина з прищавим обличчям. Я запропонував йому десять доларів, а він тільки незворушно похитав головою й посміхнувся. Я давав двадцять, тридцять…

— Та хоч десять мільйонів, — відрубав він. Поплентавшись назад у затінок, я спостерігав звідти, як він вручає Каміллі телеграму. Вона була шокована і спершу тицяла в себе пальцем, перепитуючи, чи це дійсно для неї. Навіть підписавшись про отримання, вона не насмілювалась її прочитати, доки листоноша не зник. Камілла відкрила конверт, і я заплющив очі; а коли розплющив, вона вже читала телеграму й реготала. Вона підійшла до стійки й передала моє послання хворобливому бармену, якого ми підвозили вчора ввечері. Він прочитав телеграму з кам’яним обличчям і передав іншому барменові. Той теж ніяк не відреагував. Я був їм глибоко вдячний. Коли Камілла знову перечитала мої слова, я і їй був за це вдячний, та коли вона понесла папірець до столика, за яким квасила компанія мужиків, у мене повільно відвисла щелепа й потемніло в очах. Їхній регіт було чути на всю вулицю. Я здригнувся й рвонув звідти геть.

На Сікс звернув до Мейн-стріт. Я тинявся в натовпі вбогих, голодних, нікому не потрібних бідолах. На Секонд зупинився перед філіппінським танцклубом. Афіші красномовно пропонували насолодитися сорока вродливими дівчатами й чарівною музикою Лонні Кілули та його гурту «Мелодійні гавайці». Я піднявся лункими сходами на другий поверх і взяв у касі квиток. Усередині на мене справді чекали сорок жінок, усі стояли в рядочок під стіною, доглянуті, у вузьких вечірніх сукнях, і майже всі блондинки. Ніхто не танцював, жодна душа. На сцені оркестр з п’яти музикантів завзято вигравав якийсь простенький мотив. Кілька клієнтів, таких самих, як і я, стояли за короткою плетеною огорожею навпроти дівчат. Дівчата ж намагалися нас звабити.

Я оглянув асортимент, обрав собі одну блондинку — мені сподобалась її сукня, — купив кілька квитків на танці й помахав їй рукою. Вона пірнула в мої обійми, наче давня коханка, і ми відгарцювали на паркеті дві пісні підряд. Її голос мене заспокоював, вона називала мене «сонечко», але перед моїми очима стояла тільки та одна, що лишилась за дві вулиці звідси. Я згадував, як ми лежали з нею на піску і я виставив себе посміховиськом. Танці не допомагали. Я віддав решту квитків своїй надокучливій блондинці, вийшов у коридор і звідти надвір. Я чогось чекав; коли глянув на годинник, зрозумів, у чому річ: я чекав одинадцятої — об одинадцятій закривалася «Колумбія». Я прибіг до бару на п’ятнадцять хвилин раніше. Пішов на стоянку, до її машини, і, всівшись на подертому сидінні, став чекати. У закутку парковки стояла будка, де черговий вів звітність. Над будкою висів червоний неоновий годинник. Я не зводив з нього очей, уважно спостерігав, як хвилинна стрілка наближалася до одинадцятої. Раптом мені стало дуже страшно від думки, що я зараз знову з нею побачусь. Посовавшись на сидінні, я налапав щось м’яке. Це був її берет, чорний з крихітним помпоном на маківці. Я помацав його, понюхав. Берет пахнув нею. Те, що треба. Запхавши його до кишені, я втік зі стоянки й попрямував угору по Енджелс-Флайт у бік готелю. Увійшовши в кімнату, я дістав берет і кинув його на ліжко. Роздягнувся, вимкнув світло й узяв його в руки.

Новий день, Артуро, — час для поезії! Присвяти їй вірш, вилий своє серце в солодкому ритмі ямбів і хореїв! Та поезію я писати не вмів. «Кров-любов», жахливі рими, незграбні сентименти — от і все, на що я був здатен. Господи прости, який же з мене письменник: я не можу скласти навіть крихітний чотиривірш — то яка з мене взагалі користь у цьому світі? Я стояв біля вікна й гнівно трусив кулаками в небо; пусте місце, дешева фальшивка, ні письменник, ні коханець, ні риба ні м’ясо.

То в чому ж тоді річ?

Поснідавши, я попрямував до невеличкої католицької церкви на околиці Банкер-Хілл. Будинок парафіяльного священика був розташований позаду церкви. Я подзвонив, мені відчинила жіночка у фартуху, руки у неї були в борошні й тісті.

— Я хочу поговорити з пастором, — сказав я.

У жіночки була квадратна щелепа, сірі очі дивилися на мене вороже.

— Отець Еббот зайнятий, — відповіла вона. — А що ви хотіли?

— Мені треба з ним поговорити.

— Я ж кажу, він зайнятий.

До дверей підійшов священик — кремезний дядько за п’ятдесят, із сигарою в зубах.

— Що таке? — гаркнув він.

Я сказав, що хочу обговорити наодинці одну проблему, яка мене турбує. Презирливо фиркнувши, жіночка зникла в коридорі. Священик впустив мене й повів у свій кабінет. Це була крихітна кімнатка, забита книжками й журналами. Нічого собі: в одному кутку лежала величезна купа Хекмутових журналів; я одразу підійшов і витяг номер з «Песиком». Священик сів у крісло.

— Це чудовий журнал, — сказав я. — Найкращий у світі.

Священик закинув ногу на ногу й вийняв сигару з рота:

— Гівно, — бовкнув він. — Гнилий непотріб.

— Я б з вами посперечався. Взагалі я один із його головних письменників.

— Ти? — здивувався священик. — І що ж ти написав?

Я розкрив журнал на сторінці «Песика» й поклав на стіл перед ним. Він глянув й одразу відсунув убік.

— Я це читав, — покривився він. — Маячня. А твоє посилання на Блаженне таїнство — мерзотна нахабна брехня. Постидався б таким хвалитися.

Відкинувшись на спинку стільця, він ясно дав зрозуміти, що я йому не подобаюсь: його сердиті очі свердлили мій лоб, а сигара перекочувалася з одного кутка рота в інший.

— То про що ти хотів поговорити?

Я не став сідати. Священик по-своєму показав, що меблями в цій кімнаті мені користуватися ніхто не дозволяє.

— З дівчиною проблеми, — сказав я.

— А що ти з нею зробив? — запитав він.

— Нічого.

Більше я не міг вичавити із себе ні слова. Він наплював мені в душу. «Маячня»! Усі ті тонкощі, блискучі діалоги, витримана ліричність — а він каже «маячня». Краще закрити вуха й утекти десь далеко, де не треба нічого говорити. «Маячня»!

— Я передумав. Не хочу зараз про це говорити.

Священик встав і попрямував до дверей.

— От і добре, — сказав він. — Гарного дня.

Я вийшов надвір, де мене засліпило палюче сонце. Найкраще оповідання в усій американській літературі, а ця людина, священик нещасний, називає його маячнею. Може, з Блаженним таїнством я трохи й намудрував, може, такого насправді й не було. Але Боже ж ти мій, які психологічні цінності! Який стиль! Це ж чисте золото!

Повернувшись до себе, я швиденько вмостився за друкарську машинку й почав планувати помсту. Стаття — нищівна атака на непроглядне тупоумство Церкви. Я наклацав заголовок: «Поминки католицької церкви». Я бив по клавішах, наче оскаженілий, сторінка за сторінкою, поки їх не стало аж шість. Тоді зробив паузу й перечитав. Вийшло жахливо, сміхотворно. Я порвав писанину й гепнувся на ліжко. Вірш для Камілли досі не написаний. Поки я лежав, до мене прийшло натхнення, і згодом я переписав ці рядки по пам’яті:

Вірш я надіслав телеграмою — я з гордістю спостерігав, як телеграфіст перечитує мої рядки, мій прекрасний вірш, поезію для Камілли, — крапелька безсмертя Каміллі від Артуро. Я заплатив і почесав на своє звичне місце у темному під’їзді, став чекати. Той самий хлопчина під’їхав на велосипеді. Я спостерігав, як він віддає телеграму, як Камілла, стоячи посеред зали, її читає, знизує плечима й рве на шматки, і ці шматки повільно падають у тирсу на підлозі. Я похитав головою й пішов звідти. Навіть поезія Ернеста Доусона її не зачепила, поезія Доусона.

Ну то й пішла ти, Камілло. Я запросто тебе забуду. Гроші в мене є. На цих вулицях повно речей, які ти б мені ніколи не дала. Тож уперед, по Мейн-стріт до Фіфс, де за довгою барною стійкою у «Погребі короля Едварда» на мене чекає білява дівчина з печальною усмішкою. Звати її Джин, вона худенька, хвора на туберкульоз, але знає собі ціну й дуже старається викачати з мене гроші — губи її вже тягнуться до мене, довгі пальці нишпорять по штанах, а чарівні хворобливі оченята не пропускають жодного долара.

— Значить, тебе звуть Джин, — молов я. — Ну-ну, непогано, гарне ім’я.

Потанцюємо з тобою, Джин. Будемо кружляти з тобою під цю музику, красуне в блакитній сукні; ти ще не знаєш, але той, з ким ти танцюєш, — виродок, нікому не потрібний у всьому білому світі, ні риба ні м’ясо, ні те ні се. Ми випили, потанцювали, випили ще раз. Не такий вже й поганий, виявляється, цей Бандіні — Джин навіть покликала боса:

— Це містер Бандіні. А це містер Шварц.

Дуже добре, дуже. Ми потисли руки.

— Гарно тут у вас, містере Шварц, і дівчата гарні.

Раз випили, два, три.

— А що це ти п’єш, Джин?

Я сьорбнув її коричневате пійло, на вигляд як віскі; мабуть, це і є віскі — чого б іще вона так кривилась. Але ні, — це був чай, звичайнісінький чай, по сорок центів за ковток. Ах ти ж брехушка, Джин, хочеш надурити великого письменника. Не обманюй мене, Джин. Тільки не Бандіні, найдобрішу людину на землі. Так що ось тобі п’ять доларів, сховай їх, тільки не пий, Джин, просто посидь тут, біля мене, а я на тебе подивлюсь. У тебе таке гарне біляве волосся, не чорне, ти на неї геть не схожа, ти хвора, ти наша, з Техасу, тобі доводиться утримувати свою немічну матір, а заробляєш ти зовсім небагато, лише двадцять центів за випиту склянку. На Артуро Бандіні сьогодні ти заробила всього-навсього десять доларів, бідолашна, нещасна голодна дівчинка з чарівними дитинячими оченятами й душею крадюги. Іди краще до своїх моряків, сонце. Може, у них і нема десяти доларів, зате є те, чого не вистачає мені — Бандіні, бо я ні риба ні м’ясо, добраніч, Джин, на добраніч.

А ось вже нове місце й нова дівчина. Боже, яка ж вона самотня, і родом вона аж з Міннесоти. Сім’я теж така як треба. Звісно, сонце. Розкажи, хоч я вже й стомився слухати, про свою чудову сім’ю. У них була купа всього, а потім настала депресія. Ой-ой, горе, та й годі. І тепер ти працюєш отут, у цьому генделику на Фіфс, звати тебе Евелін — бідна Евелін, — родичі твої теж тут, і сестра дуже вродлива, не така, як усі ці ханурички, ні, вона розкішна дівчинка; ти питаєш, чи я хочу з нею познайомитись? А чого ж ні? Евелін вже пішла по сестру.

Наївна Евелін через увесь зал притягла свою бідну сестричку Вівіан до нашого столика, подалі від тих клятих матросів.

— Вівіан, це Артуро. Артуро, це Вівіан.

Що в тебе з ротом, Вівіан? Його хтось ножем колупав чи що? Чого очі налиті кров’ю, а з милого ротика пахне помиями? Бідна, нещасна дівчинка зі славної Міннесоти. Та ні, вони не шведки, з чого це я взяв? Їхнє прізвище Мортенсен, але воно не шведське — їхня сім’я вже кілька поколінь прожила в Америці. Це точно. Просто двоє домашніх дівчаток.

— А знаєш що? — каже Евелін. — Вівіан робить тут уже півроку, і жоден козел їй досі не замовив хоч одну пляшечку шампанського.

А я, Бандіні, я солідний мужчина, а Вівіан хіба не красуня, то хіба ж так можна — вона таке янголятко, ну то як же я не візьму їй шампанського? Дорога моя Вівіан, ти так далеко від рідних просторів Міннесоти, ще й не шведка, і взагалі майже незаймана, якщо не рахувати тих кількох мужиків. Як же можна перед тобою встояти? Несіть шампанське, дешевого шампанського, тільки не більше пінти, і ми вип’ємо! Усього вісім доларів за пляшку — тю! Це ж майже безкоштовно! Чого ж це в Дулуті шампанське було по дванадцять баксів? Ой, Евелін, Вівіан, я вас обох люблю, люблю за ваше тяжке життя, за те, що вас ніхто не чекає удома на світанку. Ви теж самотні, але не такі, як Артуро Бандіні, бо він ні риба ні м’ясо, ні те ні се. Так що пийте своє шампанське, бо я вас обох люблю, і тебе теж, Вівіан, хоч і рот твій хтось роздер нігтями, а натомлені дитячі очі залиті кров’ю, — ось вам, тримайте мої божевільні сонети.