Спитай у пилу

Розділ 2

Мені тоді було двадцять років. «Господи, — часто думав я, — не спіши, Бандіні. У тебе ще десять років, щоб написати книжку, заспокойся. Виходь на вулиці й пізнавай життя. У цьому і є твоя проблема: ти нічого не тямиш у житті. А чому? Боже, ти хоч розумієш, що у тебе досі нічого не було з жінками?» — «Та ні, було, купа всього була». — «Ні чорта не було. Тобі треба жінка, тобі треба покупатись, тобі треба розворушитись, тобі треба гроші. Кажуть, що це коштує долар; в елітних закладах треба два, але на Плазі — долар. От і чудово, тільки долара в тебе нема; але річ навіть не в цьому — річ у тому, що ти сцикло. Якби в тебе й був той долар, ти б не пішов; одного разу в Денвері ти вже міг сходити й не пішов. Не пішов, ти, сцикло, злякався й досі боїшся, і радієш, що в тебе немає долара».

Боїться жінок! Оце-то письменник! Як можна писати про жінок, коли в тебе самого ще жодної не було? Ти паршиве брехло, тріпло, хіба ж дивно, що в тебе не виходить нічого написати? Хіба дивно, що в «Песику» не було жодної жінки? Хто б сумнівався, що в цьому оповіданні не буде любовної лінії: звідки вона в тебе візьметься, ти, придурок, школяр нещасний.

Написати оповідання про любов, пізнавати життя. Гроші надійшли поштою. Ні, не чек від усемогутнього Хекмута, не гонорар від «Атлантік Манслі» чи «Сатердей Івнінг Пост». А всього-на-всього десять доларів від матері.

«Я зняла гроші за деякі страхові поліси, Артуро, це твоя частка». Словом, у мене було десять доларів — уже непогано; яка різниця, що за папірці для цього довелось продати. Поклади їх у кишеню, Артуро. Вмийся, причешись, облийся одеколоном, повискубуй сиве волосся. Ти нервуєш, Артуро, ти весь час нервуєш і через це сивієш. Правда, жодної сивої волосинки немає. Гаразд, але що з лівим оком? Воно якесь бліде. Обережніше, Артуро Бандіні: не перевтомлюй очі, не забувай, що сталося з Таркінгтоном і Джеймсом Джойсом. «Що ж, непогано, — я балакаю до Хекмутового портрета, стоячи посеред кімнати, — зовсім непогано, Хекмуте, буде тобі з цього якесь оповідання. Як я виглядаю, Хекмуте? Тобі ніколи не буває цікаво, який я? Не думав ніколи: а чи вродливий він, цей Бандіні, автор блискучого “Песика”?»

Якось у Денвері вже була схожа ніч; тільки в Денвері я ще не був письменником. Але кімната була схожа, і плани мої теж. Зрештою, тоді все провалилось, бо вже на місці мені з голови не йшла Пречиста Діва Марія й «не чини перелюб», тож бідна дівчина, як не старалась, зрештою махнула на мене рукою. Але це було давно. Сьогодні все буде інакше.

Я виліз у вікно й піднявся схилом до вершини Банкер-Хілл. Вдихнув ніч — бенкет для мого носа: запах зірок, запах квітів і сонного піску, що долинав з-за Банкер-Хіллу. Місто переливалось кольорами, наче різдвяна ялинка — червоним, зеленим, синім. Вітаю вас, старі будинки! Привіт гамбургерам, що співають свої пісні на олії в дешевих кафе! І Бінг Кросбі співає разом з ними. Вона буде зі мною ніжною. Вона не така, як дівчата з мого дитинства, чи зі школи, чи з університету. Я їх боявся, вони були якісь ненормальні, відштовхували мене, але моя принцеса так не буде робити — вона мене розумітиме. Бо її колись так само ображали. А ось і Бандіні: невисокий, але збитий; грає мускулами, стискає кулаки, хизується напруженими біцепсами; такий відважний, що аж смішно: нічого у світі не боїться — тільки того, чого сам не знає. А мертві встають із могил? Книжка пише, що ні, але ніч кричить: так. Мені двадцять, вже має бути якась клепка в голові, а я тиняюсь вулицями й шукаю дівок. Виходить, моя душа вже нечиста? Краще розвернутися й піти назад? А мій янгол-охоронець ще приглядає за мною? Матусині молитви розганяють мої страхи? Чи тільки дратують мене?

Десять доларів: на них можна два з половиною тижні жити в готелі, можна купити три пари черевиків, двоє штанів або тисячу поштових марок і розіслати редакторам рукописи. О, це ж те, що треба! Але в тебе немає ніяких матеріалів, і талант твій сумнівний, жалюгідний у тебе талант, та нема його в тебе зовсім, і перестань вже обманювати себе день у день, ти знаєш, що «Песик засміявся» — нікудишнє оповідання, і вся інша твоя писанина буде така сама.

Ти бредеш уздовж Банкер-Хілл, показуєш небу кулаки, але я знаю, про що ти зараз думаєш, Бандіні. Такі самі думки, як були колись у твого батька; зараз вони батогом врізаються тобі у спину, й щелепи скриплять від люті. Ти думаєш, що це все не твоя провина: ти народився бідняком, сином убогих селян, і поїхав ти звідти від бідноти, утік зі свого Колорадо. Ти сподівався написати книжку й розбагатіти; ті, хто ненавидів тебе в Колорадо, одразу б подобрішали. Ти боягуз, Бандіні. Зрадив душу, нікчемний брехун — не постидався б і самого Христа. Ось тому ти і пишеш, ось тому краще б ти здох.

Все вірно. Але ж я вже бачив будинки в Бел-Ейр, з чудовими газонами і зеленими басейнами. Мені вже хочеться жінок, у яких одні черевики коштують, як усі мої речі. Я вже бачив ключки для гольфу на вітрині «Спалдінг» на Сікс-стріт, я пам’ятаю, як мені хотілося їх схопити й утекти. А за гарною краваткою я тужив, як святий за індульгенціями. І від капелюхів з магазину «Робінсон» подих у мене перехоплювало не менше, ніж у критиків від Мікеланджело. Я спускався по Енджелс-Флайт до Хілл-стріт: сто сорок сходинок з перелякано стиснутими кулаками. Боявся я не людей, а тунелю Серд-стріт; мені там моторошно — клаустрофобія. А ще я боюсь висоти, крові та землетрусів; так-то я майже безстрашний, якщо не враховувати смерть, апендицит та інфаркт; ще боюсь голосно кричати у натовпі; страшно буває навіть взяти годинника й, стиснувши яремну вену, рахувати удари серця, вслухаючись у фуркання шлуночка. А більше нічого не боюсь.

Ось вам ідея на мільйон: ті самі сходи, те саме місто, ті самі зорі над головою. Хлопець зустрічає дівчину — гарний початок, вже запахло грішми. Дівчина живе в сірому багатоквартирному будинку, а хлопець — ніде, на вулиці.

Хлопець — це я. Дівчина голодує. Багата дівчинка з Пасадени тепер ненавидить гроші. Втекла від своїх мільйонів, які приносили тільки печаль та клопоти. Красива дівчина, розкішна. Чудова історія, справжня трагедія. Дівчина з фобією до грошей — усе за Фрейдом. У неї закоханий ще один хлопець, багатий. А я бідний. Я перестрів конкурента, розніс його своїми колючими жартами й докинув про всяк випадок кулаками. Дівчина вражена, вона закохується в мене. Пропонує мені свої мільйони. Я одружуюся з нею за умови, що вона лишиться бідною. Дівчина погоджується. Та закінчується все щасливо: вона мене надурила — у день весілля їй перепадає величезний трастовий фонд. Я серджусь, але пробачаю: люблю, як-не-як. Непогано, але чогось бракує — як у Кольєра.

Дякую, дорога матусю, за десять доларів. Мій агент передав, що продалося ще одне оповідання, цього разу у великий лондонський журнал. Але там, здається, не платять аж до самої публікації, так що ці гроші зараз стануть у нагоді.

Я сходив на бурлеск-шоу. Взяв найкраще місце, за долар і десять центів, прямо під шеренгою із сорока потертих задків; колись усе це належатиме мені: у мене буде яхта, ми з ними попливемо в круїз по Південному морю. В обідню спеку вони танцюватимуть для мене на сонячній палубі. Мої дівчатка будуть ого-го, кращі з кращих, одна поперед одної дертимуться в мою каюту за втіхами й насолодою. Що ж, це було корисно, це досвід, тож я тут не просто так, бо саме такі моменти й лягають потім на папір — зворотний бік життя.

Та ось під бурхливий свист і тупіт до нас вийшла Лола Лінтон; ковзаючи по сцені, як шовкова змія, розпусна Лола Лінтон ялозила по мені, обкрадаючи моє тіло. Коли вона закінчила, у мене аж зуби боліли від напруги; було гидко від бидла навкруги, яке верещало від задоволення, що призначалося виключно для мене.

Якщо мама продала страхові поліси, то старому, напевно, зараз тяжко, і я не мав би тут сидіти. У дитинстві мені часто траплялись фотографії Лоли Лінтон. Час тоді тягнувся так повільно, що іноді аж припікало від нетерплячки; усі свої юнацькі роки я чекав цього дня — і ось він настав. Тільки я не змінився, і власної Лоли Лінтон у мене не з’явилось. А ще я розраховував, що до цього часу вже розбагатію, а я досі бідний.

Мейн-стріт опівночі після шоу: неонові лампи, легкий туман, бари й нічні кінотеатри. Секонд-хенди та філіппінські танці, коктейлі за 15 центів: скрізь одні гульки. Але я вже все це бачив, і не один раз — скільки грошей, надісланих з Колорадо, я на це протринькав… Після таких розваг я відчував себе самотнім, як спраглий чоловік із порожньою чашкою. Поплентався далі, у мексиканський квартал. Я відчував, що зі мною щось не так, хоч нібито нічого й не боліло. Тут стояла Церква Пресвятої Богородиці, доволі стара будівля, цегла почорніла. Я, людина сентиментальна, вирішив зайти. Виключно із сентиментальних міркувань. Я не читав Леніна, але чув, що він називав релігію «опіумом для народу». Особисто я атеїст: читав «Антихриста» і вважаю, що це пречудовий твір. Я вірю в переоцінку цінностей, шановні. А Церква перетворилась на притон для придурків, недоумків і низькопробних шарлатанів.

Я відчинив масивні двері, вони трохи скрипнули, ніби сплакнувши. Над вівтарем, відкидаючи багряні тіні на двохтисячолітню тишу, розливалося криваво-червоне незгасиме світло. Здавалося, що я помер, але при цьому мені ще досі чувся плач дітей на хрестинах. Я став на коліна. Звичка така. А потім просто сів, хоча краще вже було не вставати: гострий біль у колінах хоч відволікав від гнітючої тиші. Прочитав молитву. Звісно, чому ні — я ж у церкві. Боже всемогутній, пробач, що я атеїст, але ти сам хоча б читав Ніцше? Хороша книжка. Боже, давай по-чесному. Пропоную тобі угоду. Зроби мене видатним письменником — і я знов увірую. Тільки, будь ласка, Господи, ще одне: зроби, щоби моя мама була щаслива. Мене не хвилює, що там станеться зі старим, він здоровий, як бичок, і коли що — у нього завжди є вино. А мамі тяжко. Амінь.

Причинивши за собою плакучі двері, я вийшов на сходи. Все було в тумані — наче величезний білий звір напав на місто, а Плаза нагадувала площу перед судом у мене вдома, вкриту снігом посеред білої тиші. Звуки без проблем долинали до мене крізь цю завісу, і це були не просто звуки — це цокали підбори. Я побачив дівчину. Вона була в старому зеленому пальті, закутана в зелений шалик із вузликом на шиї. На сходах стояв Бандіні.

— Привіт, сонечко, — усміхнулась вона, наче Бандіні був її чоловіком чи коханцем. Дівчина підійшла до першої сходинки й подивилась на нього. — Ну що, котику? Хочеш гарно провести час?

Самець, різкий і зухвалий Бандіні.

— Та ні, — каже він. — Дякую. Не сьогодні.

І пішов собі, а дівчина дивилася йому вслід і щось казала, але втеча була така швидка, що він нічого не розібрав.

Він пройшов півкварталу. Задоволений. Принаймні вона його запитала. Визнала його чоловіком. Від радості він насвистував мелодію. Чого тільки не трапиться з тобою в місті. Відомий письменник розповідає про ніч з повією. Артуро Бандіні, відомий автор, розповідає про свої походеньки з лос-анджелеською проституткою. Критики у захваті.

Бандіні (з інтерв’ю перед від’їздом до Швеції): «У мене є одна дуже проста порада всім молодим письменникам. Ніколи не бійтеся чогось нового. Пізнавайте життя таким, як воно є, сміливо кидайте йому виклик, ідіть вперед з голими руками».

Журналіст: «Містере Бандіні, як вам вдалося написати книгу, варту Нобелівської премії?»

Бандіні: «Книга заснована на реальних подіях, що одного прекрасного вечора відбулися зі мною в Лос-Анджелесі. Кожне слово роману — чиста правда. Я прожив цю книжку, відчув усе на собі».

Ну, досить. Десь це вже було. Я розвернувся й попрямував назад до церкви, ледве продираючись крізь туман. Та дівчини там уже не було. Я пішов далі — може, ще наздожену. Розгледів її аж на перехресті. Вона балакала з високим мексиканцем. Вони вдвох перейшли дорогу й попрямували до Плази. Я пішов за ними. Господи, мексиканець! Такі дівчата повинні фільтрувати чорних. Щоб він здох. Латинос сраний. Вони пройшли Плазою під банановими пальмами, їхні кроки відлунювали в тумані. Я почув, як регоче мексиканець. Потім засміялась дівчина. Вони знову перейшли дорогу й покрокували вздовж алеї, що вела до Чайнатауну.

Від східних неонових вивісок туман переливався рожевим. Вони звернули в невеликий готель біля китайського ресторанчика й піднялися нагору. Через дорогу в самому розпалі були танці, уздовж вулички стояли жовті таксі. Я сперся на капот машини перед готелем і став чекати. Підкурив цигарку і чекав. Нікуди не піду, доки ноги не відморожу. Доки Господь не вдарить мене блискавкою, буду чекати. Минуло півгодини. Я почув якісь звуки на сходах. Відчинилися двері, й вийшов мексиканець. Він став посеред туману, закурив і позіхнув. Задумано всміхнувшись, він розправив плечі й пішов, розганяючи туман. Ага, іди, шкірся. Сраний мексикос — чого ти либишся? Виліз із гівна, як і вся твоя смердюча раса, а тепер сходив у номер з нашою білою дівчинкою і шкіришся. Думаєш, у тебе були б шанси, якби я тоді не відмовився на сходах біля церкви?

Зацокали її підбори, в туман вийшла вона. Та сама дівчина, у тому ж зеленому пальті, з тим самим шаликом. Помітивши мене, вона усміхнулась.

— Привіт, котику. Хочеш гарно провести час?

Так, тепер спокійно, Бандіні.

— Гм, — сказав я. — Можливо. А може, й ні. Що ти можеш запропонувати?

— Пішли нагору — побачиш, котику.

Не ламайся, Артуро. Ніжніше.

— Можна й піднятися, — відповів я. — А можна й не піднятися.

— Ну, зайчику, давай.

У неї вузьке обличчя, з рота смердить кислим вином, її ніжність абсолютно лицемірна, а погляд жадібний до грошей. Бандіні каже:

— І скільки це зараз коштує?

Вона бере мене за руку й, ніби між іншим, тягне до дверей.

— Пішли нагору, сонечко. Там все обговоримо.

— Щось мені зараз не дуже хочеться, — каже Бандіні. — Я — я тільки що з гулянки.

Пресвята Діво Маріє, я вже піднімаюсь сходами. Ні, я не зможу цього зробити. Треба тікати. В коридорах смердить тарганами, на стелі жовта лампа — я занадто витончена натура, це не для мене. Дівчина веде мене за руку. З тобою щось не так, Артуро Бандіні, ти мізантроп, ти до смерті залишишся незайманим. Краще б пішов у священики — був би собі отець О’Лірі, читав би пообідні проповіді й розказував про блага відречення — зокрема від маминих грошей. О безгрішна Маріє, молися за нас, рятуй нас, поки ми ще піднімаємося цими сходами, поки ще не пройшли темним запиленим коридором до кімнати в самому кінці, поки вона не вимкнула світло й ми не зайшли всередину.

Кімнатка менша, ніж у мене, без килима, без картин — ліжко, стіл і вмивальник. Дівчина зняла пальто. Під ним було синє ситцеве плаття. Ноги голі. Вона зняла шалик. Не справжня блондинка — біля коренів відросло чорне волосся. Ніс трохи кирпатий.

Бандіні по-хазяйськи розсівся на ліжку, наче так і треба, наче він знає, як це правильно робиться.

Бандіні:

— Гарно тут у тебе.

Боже мій, треба тікати, я цього не переживу. Дівчина сіла поряд, обійняла мене й, притиснувшись грудьми, поцілувала, облизала мої зуби холодним язиком. Я підскочив на ноги. Так, думай швидше, голово, голівонько моя, будь ласка, витягни мене звідси, я так більше не буду. Віднині, й повсякчас, і навіки-віків я повернуся до своєї Церкви. Відсьогодні моє життя стане чистим, як джерельна вода.

Відкинувшись на ліжку, дівчина поклала руки під голову й розставила ноги. Перед смертю треба обов’язково понюхати бузок у Коннектикуті й ще хоча б раз глянути на скромні чистенькі білі церкви моєї юності, огорожі пасовищ, які я ламав, щоб вирватися на волю.

— Слухай, — сказав я. — Треба поговорити.

Вона закинула ногу на ногу.

— Я письменник. Збираю матеріали для роману.

— Я зразу побачила, що ти письменник, — відповіла вона. — Чи бізнесмен, чи щось таке. Розумний такий.

— Ну, коротше, я письменник. Ти мені подобаєшся і все таке. З тобою все гаразд, ти дуже гарна. Але я спершу хочу поговорити.

Вона сіла.

— Милий, у тебе що — нема грошей?

Гроші — ха. Я дістав і кинув на ліжко тугий згорток купюр. Ясно ж, що в мене є гроші, ще й немало, оце тільки крапля в морі, гроші — це не проблема, вони для мене взагалі нічого не значать.

— Скільки?

— Два долари, сонечко.

Я даю три, так, наче мені не шкода, наче це взагалі дрібниця, усміхаюсь і даю їй у руки, бо гроші — не проблема, там, звідки вони взялись, є ще. Прямо зараз мама сидить біля вікна, перебираючи чотки, чекає, поки старий прийде додому, але гроші є, гроші завжди є.

Вона взяла їх і заховала під подушку. Їй було приємно, і усміхалась вона тепер зовсім інакше. Письменник хотів поговорити. Які останнім часом робочі умови? Чи подобається їй такий спосіб життя?

— Ой, дорогий мій, давай не будемо говорити, давай зразу до справи.

— Ні, я хочу з тобою поговорити, це важливо, це для нової книжки, матеріал. Я завжди так роблю. Як ти взагалі в таке вляпалась?

— А Господи, про це ти теж хочеш знати?

— Я ж кажу, гроші — не проблема.

— Але час — це гроші, сонечко.

— Ну то на тобі ще пару баксів.

Це виходить уже п’ять, Боже мій, п’ять доларів, а я ще навіть не вибрався звідси, як же я тебе ненавиджу, сволото ти така. Але ти не така грішна, як я, бо душу ти не продаєш, ти продаєш лише свою нікчемну плоть.

Вона була вражена й тепер уже готова на все. Я міг би зробити з нею що завгодно, вона щосили тягла мене до себе, але ні — поспішати нікуди. Я ж кажу, що хочу поговорити, що гроші — це не проблема, ось тобі ще три, разом це вже вісім, але яка різниця. Бери їх і купи собі щось гарне. Раптом я клацнув пальцями, ніби щось згадав — дещо дуже важливе й термінове.

— Почекай, — кажу їй. — Зовсім забув. Котра зараз?

Вона ніжно терлась мені об шию.

— Не хвилюйся про час, котику. Можеш лишатися на всю ніч.

Точно, згадав: сьогодні прилітає мій видавець. У Бербанк, а це не так уже й близько. Потрібно ще зловити таксі, треба поквапитись. Ну все, бувай, щасти, залиш собі ті вісім баксів, купи щось гарне, прощай, прощавай. Я лечу сходами вниз, тікаю в затишний туман, що чекає мене за дверима, о, мій милий тумане, я вже тебе бачу, біжу, моє свіже повітрячко, прекрасний світе, біжу до тебе. Прощавай і не кричи там нагорі, ми ще побачимось; бери вісім доларів і купи собі щось. Ці вісім доларів сльоза за сльозою котилися з моїх очей. Господи, убий мене й відвези тіло додому. Хай я вмру як поганий язичник, і священик не відпустить мені гріхи, і ніхто не відспіває, вісім доларів, вісім доларів…