Спитай у пилу

Передмова

Я був молодий, їсти було нічого, я пив і намагався стати письменником. Читати зазвичай ходив у Громадську бібліотеку Лос-Анджелеса, у центрі міста, та все, що мені там траплялося, було зовсім далеке і від мене, і від життя на вулицях, і від людей, яких я знав. Здавалось, автори просто гралися словами — що менше змісту у твоїх книжках, тим кращий ти письменник. У них були не твори, а просто суміш витонченості, навичок і форми — їх читали, викладали у школах, переварювали й лишали у спадок наступним поколінням. Зручна річ — причесана й стерильна Культура слова. Хоч якісь натяки на азарт і запал можна було відшукати хіба що у дореволюційних росіян. Були, звісно, і винятки, але так мало, що читалися вони дуже швидко, і я знову лишався перед купою нічого не вартої макулатури. На тлі своїх попередників з усіма їхніми перевагами сучасні письменники, м’яко кажучи, не вражали.

Я брав з полиць книжку за книжкою. Їм немає про що сказати? Немає про що закричати?

Я шукав і в інших відділах бібліотеки. «Релігія» виявилась суцільним болотом — принаймні мені так здалось. Я поліз у «Філософію»: кілька суворих німців приємно здивували, та на цьому все й завершилось. Глянув «Математику», але вища математика виявилась такою ж, як і релігія, — не для мене. Я вже думав, що так і не знайду те, чого шукаю.

«Геологія» також зацікавила мене ненадовго. Я натрапив на деякі книжки з хірургії, мені сподобалось: багато нових слів, гарні ілюстрації. Найбільше запам’яталась операція на мезоколоні.

Зрештою, облишивши хірургію, я повернувся до величезної кімнати з художньою літературою. (Коли мені вистачало на вино, я до бібліотеки не ходив. Але це місце мене рятувало, коли нічого було пити і їсти й коли мене шукала власниця, щоби здерти гроші за оренду. До того ж у бібліотеці можна було спокійно сходити в туалет.) Я часто помічав там таких самих ханиг, як я, — здебільшого вони спали за столами, вмостивши голови на бібліотечні книжки.

Я без кінця бродив цим величезним приміщенням, брав з полиць книжки, читав по кілька рядків і ставив назад.

Та одного прекрасного дня я взяв до рук книжку, відкрив її й одразу зрозумів: це воно. Трохи почитав, не відходячи від полиці. А потім, наче людина, що відшукала золото на міському звалищі, поніс книжку до столу. Рядки плавно котилися один за одним, суцільним потоком. У кожного рядка була власна енергія, і жоден наступний не поступався попередньому. Вони надавали сторінці форми, ніби на папері було щось вирізьблено. Нарешті знайшлась хоч одна людина, яка не боїться власних емоцій. Гумор і біль поєднувалися із неймовірною простотою. Початок книжки став для мене шаленим, грандіозним потрясінням.

У мене був читацький квиток. Я записав книжку на своє ім’я, приніс додому і, вмостившись у ліжку, став читати. Задовго до кінця я вже розумів, що цей письменник створив свій новий, унікальний стиль. Книжка називалася «Спитай у пилу», її автором був Джон Фанте. Усе життя я відчував його вплив на власну творчість. Дочитавши «Спитай у пилу», я пішов у бібліотеку по інші книжки Фанте. Знайшов дві: «Червоний даґо» і «Почекай до весни, Бандіні». Вони були анітрохи не гірші — шедеври, написані душею й серцем.

Так, Фанте дуже серйозно на мене вплинув. Невдовзі після того, як я познайомився з його творами, до мене переїхала жінка. Пила вона ще більше за мене, ми постійно сварилися, і я часто кричав на неї: «Сама ти ідіотка! А я Бандіні, Артуро Бандіні!»

Фанте був для мене богом, а богів краще лишати в спокої — не варто стукати до них у двері. Та мені все одно було цікаво, де саме він жив на Енджелс-Флайт. Мало не щодня я проходив тією вулицею, гадаючи: «Оце вікно, в яке залізала Камілла? А це ті двері? Той вестибюль?» Я цього так і не дізнався.

Тридцять дев’ять років по тому я перечитую «Спитай у пилу». Книжка досі вражає, як і решта текстів Фанте, але саме ця лишається моєю улюбленою, саме ця змусила мене вперше відчути магію. Окрім «Червоного даґо» і «Почекай до весни, Бандіні», у нього є й інші книжки: «Життя через край», «Братство винограду», «Сон Банкер-Хілл».

Вже за зовсім інших обставин я нарешті зустрівся з їхнім автором цього року (1979). Про Джона Фанте можна розповідати ще багато. Його життя — це історія жахливої вдачі, складної долі та справжньої мужності. Колись ви її почуєте, але навряд він би хотів, щоб я про це розповідав саме тут. Скажу лише одне: його слова не розходилися з ділом — він завжди був сильною, доброю та щирою людиною.

Ну все, досить. Тепер ця книжка ваша.

Чарльз Буковскі