Спитай у пилу

Розділ 9

Я поїхав у «Буфет Колумбія» на таксі. Водій зупинився якраз навпроти відчинених дверей, я виліз і протягнув йому двадцятку. У нього не було решти. Тим ліпше, бо поки я з тяжкою бідою знайшов у кишенях дрібнішу купюру й розплатився, Камілла встигла вийти надвір. Перед «Буфетом Колумбія» нечасто зупинялися таксі. Я мимохідь кивнув їй, зайшов усередину й сів за перший столик. Діставши Хекмутів лист, я став читати, аж раптом почув її голос:

— Ти на мене не сердишся?

— А є за що?

Склавши руки за спину, Камілла опустила очі на свої ноги.

— Нічого не помічаєш?

Вона була у нових білих туфельках на високих підборах.

— Дуже гарні, — сказав я й знову зосередився на листі. Вона не зводила з мене насупленого погляду. Я підняв голову й підморгнув:

— Перепрошую. Справи.

— Будеш щось замовляти?

— Сигару, — сказав я. — Тільки якусь хорошу, гаванську.

Вона принесла коробку:

— 25 центів.

Я усміхнувся і дав їй долар.

— Решту залиш собі.

Камілла не захотіла брати такі чайові.

— Я в тебе не візьму, — сказала вона. — Ти ж бідний.

— Колись був, — відповів я, підкурив сигару й відхилився назад, повільно випускаючи дим з рота.

— Непогана сигара за такі гроші.

Жіночки в закутку знову витинали «Хвилями-хвилями». Покрутивши носом, я посунув Каміллі решту за сигару.

— Скажи, хай зіграють Штрауса, — попросив я. — Щось із «віденського».

Вона взяла четвертак, але я змусив забрати все. Музикантки були шоковані. Камілла показала пальцем на мене. Вони аж засяяли, помахали мені рукою. Я поважно кивнув, і жіночки затягли «Казки віденського лісу».

Нові туфлі натирали Каміллі ноги. У її рухах вже не було колишньої іскорки. З кожним кроком вона кривилась і зціплювала зуби.

— Будеш пиво? — запитала вона.

— Хочу скотч із содовою, — відповів я. — «Сент-Джеймс».

Вона обговорила моє замовлення з барменом і повернулась.

— У нас нема «Сент-Джеймс». Є «Беллентайнс», але воно дороге. Сорок центів.

Я замовив склянку для себе й ще по одній обом барменам.

— Не варто так тринькати гроші, — сказала вона.

Я вдячно кивнув барменам за тост, сьорбнув свій віскі й покривився:

— Спиртяга.

Камілла стояла поруч зі мною, сховавши руки в кишені.

— Я думала, тобі сподобаються мої нові туфлі.

Я знову вчитався в лист Хекмута, але пробурмотів:

— Туфлі як туфлі.

Камілла пошкутильгала до столика, який щойно звільнився, зібрати порожні кухлі з-під пива. Вона образилась, обличчя витягнулось і похмурніло. А я знову взявся перечитувати лист. Невдовзі Камілла знову підійшла до мене.

— Ти змінився, — сказала вона. — Ти тепер інакший. Раніше ти мені більше подобався.

Я всміхнувся й поплескав її по руці. Рука була тепла, гладенька й смаглява, пальці довгі.

— Моя маленька мексиканська принцеса, — сказав я. — Така мила, така невинна.

Камілла відсахнулася й побіліла.

— Я не мексиканка! — гиркнула вона. — Я американка.

Я похитав головою.

— Ні. Для мене ти назавжди залишишся милою маленькою дикункою. Тендітна квіточка зі старої доброї Мексики.

— Ах ти ж сраний даґо! — закричала вона.

У мене потемніло в очах, але я продовжував усміхатися. Камілла рвонула геть, тільки нерозношені туфлі стримували її сердиті кроки. В душі мені було дуже гидко, та усмішка все одно трималась, як на гвіздках. Розлючено смикаючи руками, вона стала протирати стіл біля музиканток, обличчя її горіло темним полум’ям. Вона зиркнула на мене, і ненависть з її очей стрілою пролетіла через увесь салун. Лист від Хекмута мене вже не цікавив. Я запхав його в кишеню й опустив голову. Те саме старе відчуття — я добре запам’ятав його, ще коли вперше сидів на цьому стільці. Вона зникла за перегородкою. А коли вийшла назад, повернулась її граціозність, упевнені й швидкі кроки. Камілла зняла білі туфлі й узула свої старі гуарачі.

— Вибач, — сказала вона.

— Ні, це я винен, Камілло.

— Я не хотіла такого казати.

— Все гаразд. Це я винен.

Я подивився на її ноги.

— Ті білі туфлі були дуже гарні. У тебе такі красиві ноги — туфлі тобі пасували.

Вона запустила пальці мені у волосся, крізь них полилось тепло її насолоди. У горлі запекло, а тілом прокотилось відчуття глибокої втіхи.

Вона знову сховалась за перегородкою і назад вийшла знов у білих туфлях. Із кожним кроком маленькі м’язи у неї на вилицях напружувались, але вона хоробро усміхалась. Я спостерігав, як Камілла працює, і настрій у мене піднімався, як масло на воді. Камілла запитала, чи є в мене машина. Я відповів, що нема. Виявилось, що у неї є своя, тут поряд, на стоянці. Вона описала машину, і ми домовилися зустрітись біля неї, а потім проїхатись на пляж. Коли я йшов до виходу, блідий бармен подивився на мене скоса. Але я не звернув на це уваги.

У Камілли був родстер, «Форд» 1929 року: з-під рваної оббивки стирчала підкладка, крила пошарпані, без накидного верху. Я заліз усередину й почав бавитися з кнопками і коробкою передач. Роздивившись свідоцтво власника, я виявив, що авто належить Каміллі Ломбард, а не Каміллі Лопес.

На стоянку вона вийшла не одна, але я не розібрав у темряві за тонкою пеленою туману, хто був разом із нею. Вони підійшли ближче, і я впізнав високого бармена. Вона представила його — Семмі. Семмі весь час просидів мовчки, не виявляючи жодного інтересу до нас. Ми відвезли його додому, по Спрінг-стріт до Фьост, через залізничну колію в чорний район; гуркіт нашого «Форда» розносився луною на всі боки поміж брудних каркасних будинків і перекошених парканів. Семмі вийшов біля всохлого перцевого дерева, що вже розкидало своє пожовкле листя на землю, і пошурхотів до дверей.

— Це хто? — запитав я в Камілли.

Вона відповіла, що це просто друг і що їй не хочеться про нього говорити. Але я бачив, що щось не так. У її погляді читалося щось схоже на хвилювання за хворого друга. Мене це насторожило, і зненацька я заревнував, став потроху розпитувати деталі, але Камілла так неохоче відповідала, що мені стало тільки гірше. Ми поїхали назад через колію до центру. Коли інших машин на дорозі не було, Камілла геть не зважала на червоне світло, а коли хтось не давав проїхати — чимдуж тисла на клаксон і довго не відпускала. Вереск ріжка розлітався каньйонами вулиць, наче крик про допомогу. Вона сигналила безперестанку, коли треба й не треба. Один-єдиний раз я зробив зауваження, але Камілла його проігнорувала:

— Я за кермом.

Ми заїхали на Вілшир, де мінімальна швидкість руху була тридцять п’ять миль на годину. Наш «Форд» не витягував таку швидкість, але Камілла не звертала із середньої смуги. Більші й потужніші авто пролітали повз нас, як кулі, а вона тільки сердилась і махала кулаком.

Через одну милю Камілла сказала, що у неї болять ноги, і попросила потримати кермо. Поки я тримав, вона зняла туфлі й потім знову взялася за кермо, закинувши одну ногу на дверцята. Сукня від вітру вмить задерлась догори й почала шмагати її по обличчю. Камілла запхала спідницю під себе, і тепер її смугляві стегна було видно аж до самих рожевих трусиків. Це привертало чималу увагу. Водії обганяли нас і пригальмовували, висовуючи голови у вікна й розглядаючи її голі смугляві стегна. Камілла сердилась, верещала на цих роззяв, щоб не пхали носа в чужі справи, а я сидів поруч, посунувшись якомога нижче й намагаючись спокійно покурити, але цигарка тліла під зустрічним вітром занадто швидко.

Ми доїхали до світлофора на перехресті Вестерн та Вілшир. Тут було людно, поряд стояв кінотеатр, нічний клуб і аптеки, пішоходи звідусіль вивалювалися на вулицю. Це перехрестя Каміллі пролетіти не вдалось: перед нами було забагато машин, які теж чекали зеленого світла. Вона відкинулась назад і почала нетерпляче, нервово смикати ногою. Люди оберталися на нас, весело сигналили, модний родстер прямо позаду нас єхидно гудів без пауз. Камілла обернулась, блиснувши очима від гніву, і показала студентам з родстера кулак. Тепер на нас витріщались уже всі, хто тільки міг, і всім було весело. Я пхнув її:

— Тримай себе в руках, хоча б на світлофорах.

— Помовч!

Я дістав лист від Хекмута і спробував знайти притулок у ньому. Бульвар був гарно освітлений, слова було видно добре, але «Форд» брикався, як мул, смикався, хрипів і тарахкотів. Камілла пишалася своєю машиною.

— Тут хороший движок, — похвалилась вона.

— Я чую, — відповів я, намагаючись не вилетіти із салону.

— Тобі теж треба машину, — крикнула Камілла.

Я запитав, чому сертифікат власника виписано на ім’я Камілли Ломбард: вона була одружена?

— Ні.

— А чого Ломбард?

— Просто так, — пояснила вона. — Іноді це допомагає на роботі.

Я не зрозумів.

— А тобі подобається власне ім’я? — запитала вона. — Не хотів бути Джонсоном, Вільямсом чи ще кимсь?

— Ні, мені й так добре.

— Не вірю, — впиралась вона. — Я точно знаю.

— Це правда!

— Нічого подібного.

За Беверлі Хіллз туману вже не було.

Пальми вздовж дороги виділялися зеленими плямами у синюватій темряві, а біла стрічка тротуару бігла з нами наввипередки, як палаючий гніт. Де-не-де виднілися хмари, але жодної зірки не було. Ми проїжджали приземкуваті пагорби; по обидва боки дороги стояли високі паркани, пишні виноградники з дикими пальмами й кипарисами. Ми мовчки дістались Палісадників, переїхавши гребінь високих скель з видом на море. Нас обдував холодний вітер, драндулет хитало вліво-вправо. Знизу долинав шум моря. Пелена туману повільно кралася до берега, ніби армія привидів підповзала до нас на животах. Буруни вгризалися в землю своїми білими зубами, відступали й нападали знову — із кожним відступом берегова лінія усміхалась усе ширше й ширше. Ми швиденько спустилися звивистою дорогою; бруківка впріла від вологих язиків туману. Повітря було чисте, як кришталь, — ми не могли надихатись. І пилу тут зовсім не було.

Камілла виїхала на нескінченну смугу білого піску. Ми вийшли з машини й, сівши на піску, задивилися на море. Біля підніжжя скель було тепло. Вона торкнулася моєї руки:

— Може, навчиш мене плавати?

— Тільки ж не тут, — відповів я.

Хвилі були височенні. Вони накочувалися на берег одна за одною: народжувалися за сто ярдів від нас і долали свій шлях, щоб розбитися об берег, де громом вибухало їхнє пінисте мереживо.

— Плавати треба вчитись у спокійній воді, — сказав я. Камілла засміялась і почала роздягатися. У неї була смаглява шкіра — від природи, не від сонця. А я був білий, як привид. Живіт надувся, але я старався його втягнути. Вона розглядала мою бліду шкіру, живіт, ноги й усміхалась. Коли Камілла відвернулась і пішла до води, я полегшено зітхнув. Пісок був м’який і теплий. Ми сіли обличчям до моря, заговорили про плавання. Я показав їй основні рухи. Камілла лягла на живіт, стала гребти руками, відштовхуючись ногами. Пісок летів їй в обличчя, вона якийсь час повторювала за мною без особливого ентузіазму, але зрештою всілася:

— Мені набридло вчитися.

Узявшись за руки, обліплені піском, ми побрели у воду. Вода була холодна, але ми швидко звикли. Я вперше купався в океані. Продираючись крізь хвилі, аж поки плечі не занурились під воду, я спробував попливти. Хвилі підкидали мене догори. Під зустрічні буруни я пірнав, і вони проносились наді мною, зовсім не завдаючи шкоди. Я взяв це до уваги. Коли ж на мене котилися вищі хвилі, я кидався на гребінь, і мене відносило до берега.

Я не зводив очей з Камілли. Вона заходила у воду по коліна і, забачивши першу ж хвилю, одразу тікала до берега. А потім верталась назад. Аж пищала від радості. Від однієї хвилі Камілла втекти не встигла — заверещала, і її накрило водою. Але за мить вона випірнула з радісним сміхом. Я крикнув, щоб більше мене так не лякала, та вона вже чалапала назустріч черговому білому гребеню, що знову накрив її з головою. Камілла переверталась у воді, як кошик з бананами. Вона побрела до берега, розправляючи волосся; її тіло блищало. Я поплавав, трохи втомився й виліз на берег. Від солоної води пекли очі. Влігшись на спину, перевів подих. За декілька хвилин сили відновились, я сів. Захотілося курити. Камілли не було видно. Я пішов до машини — вона мала би бути там. Але й там не було. Я побіг до води, та серед піни нічого не можна було розгледіти. Погукав.

У відповідь пролунав крик. Він долітав здалеку, з густого туману над дрібними хвилями, за добру сотню ярдів від мене. Вона закричала ще раз:

— Рятуйте!

Я кинувся на допомогу. Перші хвилі розрізав плечем, далі поплив. Серед шуму води її голос вже не можна було розібрати.

— Я йду! — кричав я, знову й знову, доки не замовк, щоб поберегти сили. З високими бурунами було просто — під них я просто пірнав і плив далі, а от маленькі хвилі не давали спокою — плескали в обличчя й заважали дихати.

Нарешті я виплив на спокійнішу воду, хоч дрібні хвилі й далі льопали мені в рот. Її крики припинилися; я місив воду руками й прислухався. Марно. Закричав сам — але мене було ледве чути, наче голос лунав з-під води.

Раптом я усвідомив, що геть виснажився. Мене вже перескакували навіть найменші хвилі. Я захлинався, тонув. Я молився, я стогнав і боровся з водою, хоча добре знав, що цього робити не варто. Тут море було спокійне. Удалині, ближче до берега, шумів прибій. Я погукав її, трохи почекав і погукав знову. У відповідь нічого — тільки плескіт моїх рук і хлюпання дрібних хвиль. Раптом з моєю правою ногою щось сталося. Пальці заніміли. З кожним рухом стегно пронизував біль. Але ж я хотів жити! Господи, не забирай мене! Заплющивши очі, я з останніх сил погріб до берега.

Мене знову несли високі буруни, тепер вони гуркотіли ще сильніше. Здавалося, вже пізно. Не було сил пливти, руки геть стомилися, права нога боліла просто нестерпно. Головне — дихати. Підводна течія потягла мене на дно. Значить, не буде більше Камілли, не буде Артуро Бандіні… Та навіть у такій ситуації я подумки все записував і вже бачив, як рядки лягають на папір; я не залишав поза увагою жодної дрібниці, а хвилі несли мене все далі вздовж берега, і я вже не сподівався лишитися живим. Але раптом хвилі відступили, і виявилось, що я лише по пояс у воді. От тільки я вже ледве рухався, і віднесло мене занадто далеко, тому все, що я міг, — це безпорадно борсатись у воді. Але голова була чиста, і я одразу ж поринув у творчий процес, продумуючи композицію й намагаючись не перемудрувати з порівняннями. Наступна хвиля протягла мене на мілину, і я спробував рачки виповзти з води завглибшки із фут, розмірковуючи, чи вийде в мене з цього всього написати вірш. Згадавши про Каміллу, яка досі була десь у воді, я заплакав. Сльози були солоніші за морську воду. Та валятися на піску було ніколи, потрібно було шукати хоч якусь допомогу. Я встав і поплентався до машини. Промерз до кісток, аж зуби цокотіли.

Я обернувся й ще раз подивився на море. Не більше ніж за п’ятдесят футів від мене по пояс у воді до берега брела Камілла. Реготала, аж заливалася: розіграш вдався. Та коли я побачив, як вона з грацією морського котика пірнає назустріч черговому буруну, мені стало зовсім не смішно. Я рішуче попрямував до неї. З кожним кроком тіло знову наливалося силою. Я схопив її, закинув на плече — вона кричала, дряпала мені голову й виривала волосся — і, піднявши над собою, наскільки вистачило рук, жбурнув у калюжу завглибшки кілька футів. Вона бухнулася у воду, аж подих перехопило від удару. Я виліз на сушу, обома руками згріб її волосся й поялозив мордякою по грязюці. Завершивши справи, пішов назад до машини, а Камілла далі повзала рачки, з криками й стогонами. Дорогою сюди вона казала, що під відкидним сидінням лежать ковдри.

Я їх витяг, закутався й влігся на теплий пісок. Через деякий час Камілла вилізла з мулу й підійшла. Вона стала переді мною, мокра й свіжа, гордо виставляючи напоказ своє голе тіло.

— Я тобі ще подобаюсь?

Я крадькома на неї поглядав. У мене відібрало мову, я лише кивав і усміхався. Камілла стала на ковдру, попросила, щоб я посунувся. Я звільнив місце, і вона лягла поруч; її тіло було гладеньке й холодне. Камілла попросила обійняти її, я обійняв, і вона мене поцілувала вологими прохолодними губами. Ми довго так пролежали, але мені було страшно і якось не по собі, і через це я був анітрохи не збуджений. Між нами наче виросла якась сіра квітка, ніби наші думки набували форми й показували, як між нами шириться прірва. Я не міг зрозуміти, у чому річ, але відчував, що вона чекає. Я гладив їй живіт, ноги, відчував, чого хоче моє власне тіло, і з усіх сил, як дурень, намагався завестися, а вона чекала, викручуючись і хапаючи мене за волосся, благала мене, але нічого не виходило, нічогісінько. Натомість я знову подумав про Хекмутів лист, про те, що з того всього варто буде записати, але жодної пристрасті — тільки страх, сором і приниження. Я подумки проклинав і звинувачував себе, мені захотілося встати й піти назад у воду. Камілла відчула, що я здаюсь. Глузливо всміхнувшись, вона сіла витирати волосся ковдрою.

— Думала, я тобі подобаюсь.

А я не міг нічого відповісти. Тільки знизав плечима і встав. Одягнувшись, ми поїхали назад у Лос-Анджелес. Мовчки. В машині вона закурила і якось дивно на мене подивилась, стиснувши губи, а потім видихнула дим мені в обличчя. Я висмикнув цигарку в неї з рота й кинув на дорогу. Підкуривши нову, Камілла повільно, задоволено й зневажливо затягнулась. Я був готовий її вбити.

Над горами сходило сонце; золоті промені прожекторами прорізали небо. Я дістав лист від Хекмута й перечитав ще раз. Десь на сході, у Нью-Йорку, Хекмут зараз саме заходить у свій офіс. Десь у тому офісі лежить мій рукопис, «Давно забуті схили». У світі є й інші речі, крім любові. Жінки — це ще не все. Письменникам треба берегти енергію.

Коли ми доїхали до міста, я сказав Каміллі свою адресу.

— Банкер-Хілл? — засміялась вона. — Райончик якраз для тебе.

— Чудове місце. Тільки в мій готель не пускають мексиканців.

Від цих слів нам обом стало неприємно. Зупинившись біля готелю, Камілла заглушила двигун. Я подумав, чи нічого не забув сказати. Наче нічого. Виліз, кивнув і побрів у бік готелю. Я відчував, як її погляд ножем врізається мені між лопаток. Вже біля дверей я почув, як вона мене гукнула. Я озирнувся до машини.

— Може, поцілуєш мене на ніч?

Я поцілував.

— Не так.

Камілла обвила мене за шию руками і вп’ялась зубами в нижню губу. Біль був нестерпний, і я пручався щосили, доки вона не відпустила. Вона сиділа, закинувши руку на спинку сидіння, і з посмішкою дивилась мені услід. Я дістав хустинку й витер губи. На хустинці лишилася пляма крові. Похмурим коридором я проплентався до своєї кімнати. Зачинивши за собою двері, я одразу ж відчув усе те бажання, яке не приходило на пляжі. У мене загупало в черепі, закололо в пальцях. Гепнувшись на ліжко, я розірвав подушку голими руками.