Спитай у пилу

Розділ 16

Хороші, плідні дні: рукопис розростається сторінка за сторінкою. Вдалі дні: трошки того, трошки цього, історія Віри Рівкен — і сторінок ставало все більше й більше. Я був щасливий. Казкові дні: за житло заплатив, а в гаманці лишилось ще п’ятдесят доларів; з ранку до вечора можна нічого не робити, тільки писати й обмірковувати те, про що пишу: так гарно бачити, як вона росте, піклуватися про неї — моя кровиночка, моя книжечка, мої слова, може, навіть комусь потрібні, може, вони навіть увійдуть в історію, але все одно вони належатимуть мені — нестримному Артуро Бандіні, який от-от допише свій перший роман. Та ось настає вечір, і що мені з ним робити? Моя душа геть вихолола, накупавшись в океані слів, і думки вже не літають у небесах — що в такі моменти робить решта людей у нашому світі? Піду посиджу, подивлюся на неї, на свою Каміллу Лопес.

Так і зробив. Усе як у старі добрі часи — ми зустрічалися поглядами й відводили очі. Тільки вона змінилась — схудла, обличчя змарніло, у кутиках губ з’явилися заїди. Ми обмінялися ввічливими усмішками. Я дав чайові, вона подякувала. Я кидав у фонограф монетки й ставив її улюблені пісні, але вона вже не танцювала на роботі й не озиралася на мене так часто, як колись. Можливо, це через Семмі. Напевно, вона за ним сумувала.

Я запитав:

— Як він?

Вона знизала плечима:

— Думаю, нормально.

— Ти з ним не бачишся?

— Бачусь, звісно.

— Ти не дуже добре виглядаєш.

— Та ні, все гаразд.

Я встав.

— Ну, я вже буду йти. Просто заскочив спитати, як ти поживаєш.

— Це дуже мило.

— Не дуже. Чого ти не заходиш?

Вона всміхнулась.

— Може, якось і зайду.

І ти таки прийшла, моя дорога Камілло. Ти знову кидала камінчики у вікно, і я затяг тебе до кімнати, від тебе пахло віскі, і я потім сидів спантеличений, поки ти, п’яненька, гигочучи, сиділа за друкарською машинкою й бавилася з клавіатурою. Раптом ти повернулась до мене, і я роздивився твоє обличчя у світлі — опухла нижня губа, чорний синець довкруж лівого ока.

— Хто тебе бив? — запитав я. І ти відповіла:

— Потрапила в аварію.

— А іншу машину, випадково, не Семмі вів?

І ти заплакала, п’яна, убита горем. У такі моменти я міг торкатися тебе, нічого не відчуваючи. Я міг лежати поруч із тобою, обіймаючи й вислуховуючи, як Семмі тебе ненавидить, як ти поїхала в пустелю після роботи, як він побив тебе за те, що збудила його о третій ранку.

— Нащо ти до нього їздиш?

— Бо я кохаю його.

Ти дістала із сумочки пляшку, і ми її допили, прикладаючись по черзі. Коли пляшка спорожніла, я вискочив у магазин і купив ще одну, більшу. Ми плакали й пили всю ніч. На п’яну голову я міг казати все, що накипіло у мене в серці, усі мої красномовні фрази, усі точні порівняння, бо ти ридала за іншим хлопцем і не чула жодного мого слова. Зате їх чув я — і тієї ночі Артуро Бандіні був в ударі, бо говорив він до своєї справжньої любові, і це була не ти й не Віра Рівкен — просто його справжня любов. Тієї ночі з моїх вуст вилетіло кілька першокласних речей. Я став перед тобою на коліна, узяв за руку й промовив:

— Ой, Камілло, бідна дівчинко! Поверни мені мою змучену душу! Поцілуй мене, бо зголоднів я вже без хліба з безкраїх мексиканських полів. Дай вдихнути роз’ятреними ніздрями аромати загублених міст, дай мені померти, торкаючись ніжних вигинів твоєї шиї, наче напівзабутих білих південних берегів. Візьми тугу цих тривожних очей і розвій по вітру, що гуляє кукурудзяними полями, бо я кохаю тебе, Камілло, й ім’я твоє священне, ім’я хороброї принцеси, яка не побоялася померти за своє нерозділене кохання.

Я напився тої ночі, Камілло, напився дешевим віскі, і ти була п’яна — від віскі й від горя. Пам’ятаю, що, вимкнувши світло, геть голий, в одному черевику, що ніяк не хотів зніматись, я обійняв тебе й заснув, і мені не заважали твої ридання, докучали тільки гарячі сльози, що крапали з твоїх очей мені на губи — я відчував їхній солоний присмак і згадував про Семмі з його огидною писаниною. Воно й не дивно, що він тебе б’є. Придурок. Навіть коми ставити не вміє. Ми прокинулися вже вранці, обоє з похмілля, і губа в тебе розпухла, наче на карикатурі. Чорні очі позеленіли. Ти встала й, похитуючись, пішла до раковини вмиватись. Я чув, як ти стогнеш. Дивився, як ти вдягаєшся. На прощання ти поцілувала мене в чоло. Від цього мене занудило ще більше. Ти вилізла з вікна, і я слухав, як човгають твої ноги схилом пагорба угору, як свистить трава й тріскають гілочки під твоїми непевними кроками.

Складно пригадати все в хронологічному порядку. Зима, весна, літо — дні весь час були однакові. Слава Богу, наставали й ночі, дякувати темноті — без неї ми б навіть не здогадувалися, що один день закінчився й почався наступний. Я написав уже двісті сорок сторінок, лишилось ще трохи. Це раз плюнути. А потім текст вирушить поштою до Хекмута, і вуаля — знов почнуться мої муки.

Десь тоді ми з Каміллою з’їздили на острів Термінал. Він був насипний і на карті виглядав як довгий палець, що вказував на Каталіну. Там було повно консервних заводів і скрізь смерділо рибою, коричневі хати були під стелю забиті японськими дітьми, уздовж білих піщаних смуг простягалася широка чорна бруківка, а на вулицях діти грали у футбол. Камілла була якась дратівлива, останнім часом вона забагато пила, і погляд у неї став закостенілий, курячий, як у старої баби. Ми припаркувалися на узбіччі широкої вулиці й прогулялися ярдів на сто до пляжу. Узбережжя було кам’янисте й кишіло крабами. Крабам було несолодко, бо на них полювали крикливі чайки, що без кінця воювали між собою. Ми сиділи на піску й спостерігали за ними; Камілла сказала, що вони — чайки — дуже гарні.

— Терпіти їх не можу, — відповів я.

— Господи! Та ти все на світі ненавидиш.

— Подивись на них. Чого вони зачіпають тих бідних крабів? Краби їм не зробили нічого поганого. То чого вони з них знущаються?

— Краби, — скривилась вона. — Фу.

— Ненавиджу чайок, — продовжував я. — Жеруть що попало, чим дохліше, тим краще.

— Господи, ти можеш хоч іноді стулити пельку? Вічно все перепаскудиш. Яка тобі різниця, що вони їдять?

У японських дітей на вулиці саме проходив якийсь серйозний матч. Найстаршому гравцю було років дванадцять. Один малий доволі непогано грав плеймейкера. Я відвернувся від моря й став спостерігати за матчем. Плеймейкер запустив черговий пас прямо в руки товаришу по команді. Мені стало цікаво, і я всівся зручніше.

— Дивись на море, — сказала Камілла. — Тут красиво. Тобі має таке подобатися, ти ж письменник.

— Він віддає красиві передачі, — відповів я.

Її губа вже стухла, та синець на оці ще не зійшов.

— Раніше я часто сюди приїжджала. Майже щовечора.

— Мабуть, із іншим письменником. З великим геніальним Семмі.

— Йому тут подобалось.

— Він справді людина мистецтва. Оповідання на твоєму лівому оці — шедевр.

— Він не ляпає язиком так, як ти. Він знає, коли краще помовчати.

— Придурок.

Між нами назрівала сварка. Я вирішив її уникнути; встав і пішов до дітей на вулиці. Вона запитала, куди я зібрався.

— Піду пограю.

Вона обурилась.

— З ними? З оцими япошками?

Я вже брів по піску.

— Згадай, що було тоді вночі! — крикнула вона.

— Що було?

— Пам’ятаєш, як ти пішки йшов додому?

— Нічого, — відповів я. — Автобусом безпечніше.

Діти не взяли мене грати, бо учасників у обох командах вже було порівну, але мені дозволили трохи посудити. Команда плеймейкера відірвалась настільки, що треба було щось змінювати, і я зайшов за їхніх суперників. Усі в нашій команді хотіли бути квотербеками, і ми довго не могли розібратися, хто де гратиме. Мене поставили в центр, а я ненавидів цю позицію: ніколи не вмів нормально приймати передачі. Врешті-решт капітан моєї команди спитав, чи вмію я хоч пасувати, і дав мені шанс на позиції тейлбека. Я віддав першу точну передачу, і гра пішла веселіше. Камілла майже одразу пішла, а ми грали дотемна. Вони перемогли, але з невеликим відривом. Назад у Лос-Анджелес я поїхав автобусом.

Обіцяти собі більше з нею не бачитися було марно. Два дні від неї нічого не було чути. А трапилося це на третю ніч після того, як вона кинула мене на острові. Я пішов на виставку в галерею. До себе повернувся вже після півночі. Я спустився старими сходами до кімнати, та двері були зачинені зсередини. Я посмикав за ручку і почув її голос:

— Хвилинку. Це я, Артуро.

Хвилинка вийшла довга, уп’ятеро довша, ніж зазвичай. Було чути, як вона метушиться за дверима. Грюкнула шафа, відчинилось настіж вікно. Я посмикав ручку ще раз. Вона відчинила, задихана, груди різко здіймались і опускались. В очах горіло чорне полум’я, щоки налиті кров’ю, а вона жвава й радісна, як ніколи. Я навіть перелякався від таких змін: вона часто кліпала очима, на губах сяяла жива, грайлива й трохи слинява посмішка.

Я запитав:

— Що відбувається?

Камілла обійняла мене й пристрасно поцілувала, та я знав, що пристрасть ця підробна. Вона перегородила мені дорогу сплеском своєї ніжності. Камілла щось від мене приховувала й намагалась не пускати всередину якомога довше. Я кинув оком по кімнаті через її плече. На подушці лишився слід від голови. На стільці висіло її пальто, а комод був усипаний маленькими гребінцями й заколками. Ніби все гаразд. Здавалось, усе на місці, окрім двох червоних килимків біля ліжка. Їх перекладали, це було очевидно, бо мені подобалось, коли вони лежали на звичному місці, щоб на них уранці можна було стати ногами прямо з ліжка.

Я відіпхнув її в сторону й повернувся в бік шафи. Камілла раптом, важко дихаючи, позадкувала до неї й широко розкинула руки, щоб я не підходив.

— Не відчиняй, Артуро, — благала вона. — Будь ласка!

— Та що це все, в чорта, значить?

Каміллу затрясло. Вона облизала губи й ковтнула слину, очі були повні сліз — вона одночасно і плакала, і сміялась.

— Я тобі колись розповім, — сказала вона. — Тільки не дивись, Артуро. Тобі не можна. Правда, тобі не можна. Будь ласка!

— Хто там усередині?

— Нікого там нема, — майже закричала вона. — Нікого. Ти не зрозумів, Артуро. Там нікого не було й нема. Але, будь ласка, не відчиняй її поки що. Будь ласка!

Камілла підійшла до мене, наче зомбі, простягаючи руки, якими все ще перекривала шлях до шафи. Вона поцілувала мене дуже різко, з холодною пристрастю й чуттєвою байдужістю. Мені не сподобалось. Одна її частина зраджувала іншу, але я не міг зрозуміти, яка частина яку. Я сів на ліжко, Камілла знову стала поміж мною й шафою. Вона щосили намагалась приховати своє перезбудження. Так алкоголіки роблять вигляд, що вони не п’яні; але вона таки була перезбуджена, і приховати це було неможливо.

— Ти п’яна, Камілла. Не пий так багато.

Те, як охоче вона зі мною погодилась, одразу викликало підозру. Вона стояла, киваючи головою, як шкодлива дитина, що з опущеними очима визнає свою провину, сором’язливо усміхаючись і надуваючи губки. Я встав і поцілував її. Вона була п’яна, але не від віскі й не від іншого алкоголю — її подих був занадто свіжий. Я поклав її до себе на ліжко. Задоволення хвилями спалахувало в її очах, її пальчики пристрасно, але мляво шукали моє горло. Вона легенько стогнала, притиснувшись губами мені до обличчя.

— Якби ж ти був ним, — прошепотіла Камілла.

Раптом вона заверещала, пронизливим криком, що аж дер по стінах кімнати.

— Ну чому ти не він! Господи, чому ти не він?

Камілла почала бити мене кулаками, накидаючи мені по голові з обох боків, з вереском дряпаючись у поривах люті від того, що доля не зробила з мене її коханого Семмі. Я схопив її за зап’ястя й наказав, щоб заспокоїлась, викрутив руки за спину й затулив долонею крикливий рот. Вона витріщалась на мене набряклими виряченими очима, їй не було чим дихати.

— Не відпущу, поки не пообіцяєш мовчати.

Вона кивнула, і я відпустив. Підійшовши до дверей, я прислухався, чи ніхто не йде. Камілла лежала обличчям у ліжко й плакала. Я навшпиньки підкрався до шафи, але вона інстинктивно це відчула й різко повернулась до мене. Уся в сльозах, очі як розчавлений виноград.

— Відкриєш шафу — буду кричати, — попередила вона. — Буду кричати до ранку.

Цього мені не хотілось. Я знизав плечима. Вона знову вткнулась обличчям у подушку й заревіла. Скоро виплачеться, і я зможу відправити її додому.

Минуло півгодини, а вона все ще ревіла. Я нахилився до неї й погладив по голові.

— Чого ти хочеш, Камілло?

— Його, — схлипувала вона. — Хочу поїхати до нього.

— Зараз? — перепитав я. — Боже, туди ж їхати сто п’ятдесят миль.

Та хоч тисячу, хоч мільйон — Каміллі було все одно, вона хотіла його побачити зараз. Я сказав, щоб їхала — це її справа; машина в неї є — за п’ять годин якраз доїде.

— Поїхали зі мною, — попросила вона крізь сльози. — Він не любить, коли я приїжджаю. А тебе поважає.

— Ні, я точно ні. Я лягаю спати.

Камілла почала благати мене, впала на коліна, вчепилась мені в ноги, жалібно заглядаючи у вічі. Вона дуже сильно його кохала. Звісно, такий великий письменник, як я, мав би розуміти, що значить любов. Звісно, я розумів, чому вона не може поїхати туди сама. Камілла торкнулась свого підбитого ока. Семмі не випровадить її, якщо разом із нею приїду я. Навпаки, він буде вдячний, що вона мене привезла, ми з ним гарненько побесідуємо, бо я ж стільки всього можу розповісти про письменницьке ремесло — він буде вдячний і мені, і їй. Я опустив на неї очі й, стиснувши зуби, спробував заперечити вищезгадані аргументи; але Камілла все подала так, що я не міг встояти, і коли погодився їхати, то розплакався разом із нею. Я допоміг їй підвестися, витер очі, прибрав волосся з лиця й раптом відчув відповідальність за неї. Тихенько піднявшись сходами нагору, ми прокрались через вестибюль на вулицю, де стояла її машина.

Ми вирушили на південь, потроху відхиляючись на схід, змінюючи одне одного за кермом. Під ранок ми заїхали в сірі спустошені землі, де росли одні кактуси, полин і юки, — у пустелю майже без піску, де широченна рівнина була всипана потрісканим камінням і невеличкими приземкуватими пагорбами. Там ми звернули з шосе й виїхали на ґрунтову дорогу, засипану камінням, якою майже ніхто не їздив. Дорога піднімалась і опускалась у такт сонним пагорбам. Коли ми добралися до каньйонів і вузьких глибоких ущелин, на двадцять миль углиб пустелі Мохаве, сонце вже зійшло. Десь під нами жив Семмі. Камілла показала пальцем на низеньку мазану халупу, що причаїлась біля підніжжя трьох крутих пагорбів. Халупа стояла на самому краю піщаного моря, яке простягалося на схід аж за небокрай.

Ми обоє стомились, її старенький «Форд» витряс із нас усю душу. У цю пору тут було дуже холодно. Нам довелося залишити машину за двісті ярдів від дому й пішки пертися до дверей по камінцях. Я йшов попереду. Біля дверей зупинився й завмер. Усередині хтось голосно хропів. Камілла шкандибала позаду, склавши руки на грудях, щоб хоч трохи зігрітися. Я постукав, у відповідь прозвучав стогін. Я постукав ще раз і почув голос Семмі.

— Якщо це ти, носата, я тобі зараз зуби повибиваю.

Він відчинив — перед нами постало обличчя, яке вже давно не відпускали чіпкі пальчики сну, із сірими скляними очима й нечесаним волоссям, прилиплим до лоба.

— Привіт, Семмі.

— О, а я думав, це вона.

— Вона теж тут.

— Скажи, хай валить звідси. Вона мені тут не треба.

Камілла сховалася під стіну халупи, зніяковіло усміхаючись. Ми обоє дуже змерзли, аж зуби цокотіли. Семмі відчинив двері ширше.

— Ти заходь. А вона — ні.

Я увійшов. Усередині було хоч око виколи, смерділо поношеною білизною й заспаним хворим тілом. Слабеньке світло ледь-ледь пробивалося крізь щілину у вікні, завішеному ганчіркою. Перш ніж я встиг щось сказати, Семмі зачинив за нами двері на засув.

Брудна холодна підлога була засипана піском. Семмі зірвав ганчірку з вікна, й усередину ввірвалося вранішнє проміння.

Було так холодно, що з рота йшла пара.

— Впусти її, Семмі, — сказав я. — Що це ти вигадуєш.

— Я цю лярву не впущу, — відповів він.

Він стояв у своєму довгому спідньому, із зачовганими ліктями й колінами. Високий, худющий, як ходячий труп, і майже чорний від засмаги. Семмі прошкандибав до печі й почав розводити полум’я. Його голос змінився, він заговорив спокійніше.

— Написав ще оповідання на минулому тижні, — сказав він. — Думаю, цього разу вийшло непогано. Хочу, щоб ти подивився.

— Можна, — відповів я. — Але, чорт забирай, Семмі, вона ж моя подруга.

— Ага. А толку від неї. Бахнута на всю голову. Самі проблеми.

— Все одно впусти її. Там холодно.

Він відчинив двері й висунув голову назовні:

— Чуєш, ти!

Камілла плакала, але намагалась не подавати виду.

— Так, Семмі.

— Що ти стоїш, як притрушена. Заходиш чи ні?

Камілла увійшла, як перелякана лань, а він знову завозився біля печі.

— Я ж тобі казав, щоб ти тут не тинялася, — буркнув Семмі.

— Я привезла його. Артуро. Він хотів поговорити з тобою про літературу. Правда, Артуро?

— Правда.

Я не впізнавав Каміллу. Її звичної войовничої впевненості наче ніколи й не було.

Камілла стояла осторонь, безвольна й слабкодуха, згорбившись й опустивши голову, ніби та була занадто важка для такої тендітної шиї.

— Ти, — гаркнув Семмі до Камілли. — Принеси дров.

— Я сам сходжу, — запропонував я.

— Хай вона сходить, — відповів він. — Вона знає, куди треба йти.

Камілла швиденько вислизнула за двері. Трохи згодом вона повернулася з цілим оберемком у руках. Висипавши дровеняки в ящик біля печі, вона мовчки стала кидати їх по одній у вогонь. Семмі сидів на ящику в іншому кінці кімнати, надягаючи шкарпетки. Він безперестанку лепетав про свої оповідання, суцільним потоком без жодних пауз. Камілла стояла розгублена біля печі.

— Ти, — сказав Семмі, — зроби кави.

Камілла виконала наказ і подала нам каву в залізних чашках. Семмі добре виспався й тепер був повен сил та ентузіазму. Ми вмостилися біля вогню; я був геть стомлений і сонний, і гаряче полум’я бавилося з моїми обважнілими повіками. Біля нас, не присідаючи, поралася Камілла. Вона підмела, застелила ліжко, перемила посуд, розвісила розкиданий по підлозі одяг. Що більше Семмі говорив, то задушевнішим і щирішим він ставав. Фінансова сторона письменницької справи його цікавила більше, ніж творча: скільки платить цей журнал, а скільки той; він був упевнений, що твори публікують лише по знайомству, і якщо в тебе немає родичів чи друзів у видавництві, твоє оповідання ніхто нікуди не візьме. Переконувати його було марно, я навіть не намагався, бо розумів, що така позиція життєво необхідна людині, яка пише погано.

Камілла приготувала нам сніданок, і ми їли з тарілок на колінах — смажена кукурудзяна каша і яєшня з беконом. Семмі їв неохайно, як зазвичай їдять хворі люди. Камілла зібрала й помила посуд, а потім сама поснідала в куточку, не видавши жодного звуку, окрім клацання виделки об олов’яну тарілку. Семмі не затикався весь ранок. Насправді йому не потрібні були ніякі творчі поради. Я ледве-ледве крізь напівсон слухав його роздуми про те, як треба і не треба писати. Та я був геть виснажений і попросився хоч трохи перепочити. Семмі провів мене до плетеної альтанки з пальмових гілок. Повітря вже прогрілось, сонце піднялося вище. Я ліг у гамак і заснув; останнє, що пам’ятаю, — це як Камілла, схилившись над баддею з брудною водою, прала кілька пар трусів і халат.

За шість годин вона збудила мене, повідомивши, що вже друга й нам час виїжджати назад. На сьому вечора Камілла мала встигнути в «Буфет Колумбія». Я запитав, чи поспала вона хоч трохи, — у відповідь вона лише похитала головою. Її обличчя являло собою квінтесенцію страждань і втоми. Я виліз із гамака й випростався; мене обдало гаряче пустельне повітря. Одяг був мокрий від поту, але я добре відпочив і набрався сил.

— А де наш геній? — запитав я.

Вона кивнула на халупу. Я попрямував до дверей, пригинаючись під розвішеним випраним одягом.

— Твоя робота?

— Мені подобається, — усміхнулась вона.

Із халупи долинало смачне хропіння. Я зазирнув усередину. На ліжку, розкинувши руки й ноги, з широко розкритим ротом лежав напівголий Семмі. Я навшпиньки пішов назад.

— Це наш шанс, — сказав я. — Поїхали.

Камілла увійшла до хатини й тихенько стала біля Семмі. Я побачив крізь прочинені двері, як вона, схилившись над ним, уважно розглядає його обличчя й тіло. Камілла нахилилась нижче, до самого обличчя, ніби хотіла поцілувати. У ту ж секунду він прокинувся, і їхні погляди зустрілись. Семмі гаркнув:

— Пішла звідси.

Камілла розвернулась і вийшла надвір. Назад до Лос-Анджелеса ми їхали мовчки.

Навіть розпрощавшись біля готелю «Альта-Лома», ми не промовили жодного слова, але вона вдячно усміхнулась, я теж усміхнувся, співчутливо, і Камілла поїхала на роботу.

Вже стемніло, у небі танули останні рожеві відблиски заходу сонця. Я спустився до себе в кімнату й, позіхаючи, гепнувся на ліжко. Раптом згадав про шафу. Підійшов до неї, відчинив дверцята. Все нібито було на місці: костюми висіли на гачках, валізи лежали зверху на полиці. Та в шафі було темно. Я запалив сірника й глянув униз. У кутку валявся спалений сірник і щіпка коричневих крупинок, чимось схожих на грубо мелену каву. Я взяв кілька крупинок на палець і спробував на смак. Я одразу ж зрозумів, що це — марихуана. Жодних сумнівів: Бенні Коен якось показував мені канабіс, щоб я тримався від нього подалі. То ось чому вона сюди приходила — марихуану треба курити в герметичному приміщенні. Тепер ясно, чому килимки лежали не на місці: вона затикала ними щілину під дверима.

Камілла була наркоманкою. Я обнюхав одяг, що висів у шафі, — пахло горілими кукурудзяними рильцями. Камілла, наркоманка.

Це була не моя справа, але ж ішлося не про когось, а про неї. Камілла обманювала, насміхалася з мене, кохала іншого хлопця, та все одно вона була така гарна, така необхідна мені… Тому я вирішив, що це й моя справа теж. Того ж вечора об одинадцятій я чекав її на стоянці.

— То ти наркоманка.

— Іноді бавлюся. Коли стомлена.

— Кидай це діло.

— У мене немає залежності.

— Все одно кидай.

Вона знизала плечима:

— Запросто.

— Пообіцяй мені, що кинеш. Вона перехрестилась:

— Щоб я здохла.

Та ці слова вона сказала Артуро, а не Семмі. Я знав, що Камілла не дотримає обіцянки. Вона завела машину й поїхала по Бродвею до Ейтс, а потім на південь до Сентрал-Авеню.

— Куди ми їдемо? — запитав я.

— Зараз побачиш.

Ми заїхали в чорні квартали Лос-Анджелеса, Сентрал-Авеню, — район нічних клубів, закинутих будинків і напівзруйнованих складів, де чорні бідують, а білі жирують. Ми пригальмували біля нічного клубу «Куба». Камілла була знайома з охоронцем — здоровенним дядьком у синій формі із золотими ґудзиками.

— Є діло, — сказала вона.

Охоронець усміхнувся, покликав когось, сказав, щоб його ненадовго підмінили, і застрибнув до нас на підніжку. Таке враження, що для них це була звична справа.

Камілла повернула на перехресті й проїхала ще дві вулиці по прямій, потім звернула на алею, вимкнула фари й обережно повела машину крізь непроглядну пітьму. Зрештою, ми доїхали до якогось проходу, де Камілла заглушила двигун.

Наш здоровенний негр зіскочив з підніжки, увімкнув ліхтарик і подав знак іти за ним.

— Можеш сказати, що взагалі відбувається? — прошепотів я.

Ми увійшли в якісь двері. Негр пішов попереду. Він тримав за руку Каміллу, Камілла тримала мене. Ми йшли довгим коридором, підлога була дерев’яна, без килима.

Десь далеко нагорі переляканими пташками відлунювали наші кроки. Ми піднялися на три поверхи й пройшли ще один такий коридор, у кінці якого були двері. Негр їх відчинив. Усередині було зовсім темно. Ми увійшли.

Жахливо тхнуло димом, аж очі виїдало. Дим здушив мені горло й залоскотав ніздрі; я затримав подих. Негр увімкнув ліхтарик.

Промінь світла стрибав по невеличкій кімнаті. Навкруги лежали тіла, чорні тіла чоловіків і жінок, десятків зо два — валялися на підлозі й поперек ліжка, яким тут слугував пружинний матрац. Я бачив їхні очі, коли на них потрапляв ліхтарик, — широко розплющені сірі очі, схожі на устриці. Поступово я звик до диму й став помічати маленькі червоні вогники — вони всі курили марихуану, мовчки, у непроглядній темряві, й різкий дим їхніх цигарок роз’їдав мені легені.

Наш здоровий негр розчистив ліжко від окупантів — скинув їх на підлогу, як мішки із зерном, і у світлі ліхтарика ми побачили, як він витягає щось із дірки в матраці. Це була банка з-під тютюну «Принц Альберт». Відчинивши двері, він провів нас назад тими ж сходами крізь темряву до машини. Банку негр вручив Каміллі — вона віддала йому два долари. Ми відвезли охоронця назад на роботу, а самі поїхали далі по Сентрал-Авеню до центру Лос-Анджелеса. Я мовчав. Ми під’їхали до її будинку на Темпл-стріт. Він був у жахливому стані: каркасна будівля розвалювалася і вмирала повільною смертю під палючим сонцем. Вона жила у квартирі. Там було відкидне ліжко, радіо, меблі, обшиті вицвілою синьою матерією. Килим на підлозі був весь у крихтах і брудний, а в кутку валявся розкритий журнал про кіно. Де-не-де стояли ляльки й сувеніри — пам’ять про яскраві ночі на пляжних курортах. В одному кутку стояв велосипед, яким вже довго не користувалися, судячи зі спущених шин. В іншому кутку — вудка із заплутаними гачками й жилкою; ще в одному — дробовик, припалий пилюкою. З-під дивана виглядала бейсбольна бита, між подушками м’якого крісла стирчала Біблія. Відкидне ліжко було опущене, постіль давно ніхто не прав. На стіні висіла репродукція «Хлопчика в блакитному», а навпроти — фотографія індіанського воїна, який посилав вітання небесам. Я пройшов на кухню — з раковини смерділо сміттям, на плиті стояли жирні сковорідки. У холодильнику — пусто, якщо не рахувати банку зі згущеним молоком і шматок масла. Дверцята морозилки не зачинялись — здавалося, у цій квартирі просто не могло бути інакше. Я зазирнув у шафу за відкидним ліжком — там валялась купа одягу й вішаків, але все манаття лежало внизу, окрім солом’яного капелюха, що самотньо висів на гачку, не вписуючись у загальну картину. Так ось де вона жила. Я нюхав це місце своїми ніздрями, мацав своїми пальцями, ходив по ньому своїми ногами. Усе так, як я й уявляв. Це був її дім. Я б запросто впізнав це місце із зав’язаними очима: тут усе пахло нею, і її гарячкове, пропаще існування видавалося частиною якогось безнадійного задуму. Квартира на Темпл-стріт, квартира в Лос-Анджелесі. Її дім був серед пагорбів, у широкій пустелі, високо в горах — вона б зруйнувала будь-яку квартиру, вона б розвела хаос у будь-якій маленькій в’язниці на зразок цієї. Так я собі завжди й уявляв її житло. Це був її дім, її руїна, її втрачені мрії.

Скинувши пальто, Камілла стрибнула на диван. Вона понуро розглядала свій гидкий килим. Я сидів у м’якому кріслі, потягуючи цигарку, а мої очі блукали контурами її вигнутої спини й стегон. Темний коридор готелю на Сентрал-Авеню, зловісний негр, чорна кімната й наркомани, і тепер дівчина, закохана в хлопця, який її ненавидить. Усе це були одного поля ягоди, порочні й наркотично п’янкі, захоплююче потворні. Дванадцята ночі, Темпл-стріт, між нами банка марихуани. Млява й стомлена Камілла лежала, смикаючи своїми довгими пальцями килимок. Вона чекала.

— Ти хоч раз пробував?

— Це не моє.

— Один раз можна.

— Це не моє.

Вона сіла, порилась у сумці й дістала банку з пачкою сигаретного паперу. Насипала трохи на папірець, скрутила, облизала, замнула кінці й простягла мені. Я взяв, та все одно сказав, що не буду.

Вона скрутила собі, встала й зачинила вікна на защіпки якомога щільніше. Стягнувши з ліжка покривало, вона заткнула ним щілину під дверима. Уважно озирнулась, подивилась на мене і посміхнулась.

— Усіх вставляє по-різному, — сказала Камілла. — Може, стане сумно, може, розплачешся.

— Навряд чи.

Вона підкурила собі й уже дістала сірника для мене.

— Краще не треба, — сказав я.

— Затягуйся. І тримай. Тримай, поки не запече. Тоді видихай.

— Дурне діло, — скривився я наостанок.

І затягнувся. Я тримав. Тримав довго, поки не запекло. Тоді видихнув. Вона знову лягла на диван і зробила те саме.

— Іноді треба скурити два, — сказала вона.

— Воно мене не візьме, — відповів я.

Ми докурили до самих пальців, і я скрутив нам ще по одному.

Десь на середині другого косяка мене почало брати. Я поплив, полетів десь далеко від землі, мене охопила радість і гордість за тріумф людини над простором, неймовірне відчуття сили. Я розсміявся й затягнувся ще раз. Камілла лежала на ліжку, після вчорашнього вечора обличчя в неї було стомлене й мляве, та при цьому безсоромно хтиве.

Але я вже був за межами цієї кімнати, за межами власного тіла — я летів у країну ясного місяця й мерехтливих зірок. Нездоланний Артуро. Я вже не я — хто цей радісний і хоробрий хлопець? Біля мене на столі стояла лампа, я взяв її, покрутив і впустив на підлогу. Вона розлетілась на шматочки. Я розсміявся. Почувши брязкіт, Камілла глянула на розбите скло й теж засміялась.

— Що смішного? — спитав я.

Вона зареготала знову. Я встав, підійшов до неї й обійняв. Мої руки стали занадто сильні — Камілла мало не задихнулася від пристрасних обіймів.

Я дивився, як вона роздягається. Десь у земному минулому я пригадував цей вираз обличчя, покірний і наляканий, коли Семмі у своїй пустельній халупі наказав їй принести дров. Я ніби знав, що рано чи пізно це станеться. Вона пірнула в мої обійми, а я сміявся з її сліз.

Коли все закінчилось і сон про польоти до сліпучих зірок минув, а кров звично потекла в жилах, коли брудна захаращена кімната із пустою стелею повернулась на своє місце, я знову опинився в нудному пропащому світі, й у мені не лишилось нічого, крім звичного почуття провини, злочину, насилля, гріха. Камілла спала, а я сидів поруч на дивані, втупившись у килим. На ньому валялись шматочки скла від розбитої лампи. Коли я встав і зробив крок до протилежного кінця кімнати, все моє тіло пройняв різкий біль — гостра агонія плоті, розрізаної під власною вагою. Я заслужив цей біль. Ноги були в крові, але я взувся й вийшов надвір у прохолодну прозору ніч.

Я покульгав до себе — йти було далеко. Я йшов і думав про те, що більше ніколи не побачуся з Каміллою Лопес.