Спитай у пилу

Розділ 15

Ми з Каміллою не бачилися цілий тиждень. Тим часом я отримав відповідь від Семмі — він був дуже вдячний за мої правки. Семмі, її справжнє кохання. Він дав мені пораду, як краще ладнати з нашою мексиканською подругою. «Вона непогана баба, дуже непогана, особливо коли світло вимкнене, але Ваша проблема, містере Бандіні, у тому, що Ви не знаєте, як з нею поводитись. Ви занадто добрі з нею. Ви не розумієте мексиканських жінок. Вони не хочуть, щоб до них ставилися як до людей. Якщо з ними по-хорошому, вони вилазять на голову».

Я працював над романом, час від часу перериваючись, щоби перечитати його лист. Я перечитував його й тоді, коли Камілла знову прийшла. Було близько опівночі, й вона ввійшла без стуку.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт, безтолоч.

— Працюєш?

— А що я, по-твоєму, роблю?

— Сердишся?

— Ні, — відповів я. — Просто гидко.

— Від мене?

— А від кого? Подивись на себе.

З-під піджака в неї виглядав білий халат, брудний, весь у плямах. Одна панчоха зсунулась на литку. Обличчя замучене, помада витерта. Пальто обліплене пухом і пилюкою, а на ногах — дешеві туфлі з високими підборами.

— Ти так стараєшся бути американкою, — сказав я. — Нащо? Глянь на себе в дзеркало.

Вона підійшла до дзеркала й стала уважно себе розглядати.

— Так втомилась. Сьогодні був важкий день.

— А ці туфлі, — продовжував я. — Взувай те, у чому маєш ходити, — гуарачі. А нафарбувалась як… Це жах — якась дешева пародія на американку. Ще й непричесана. Якби я був мексиканцем, я б тобі голову відірвав. Ти ганьбиш свій народ.

— Хто тобі взагалі дав право так зі мною говорити? Я така сама американка, як і ти. Хоча ні, ти ж не американець. Глянь на свою шкіру. Ти ж чорне італьяно, а очі які — очі теж чорні!

— Карі, — заперечив я.

— Ага, карі… Чорні! І коси як смола.

— У мене каштанове волосся.

Вона зняла пальто й плюхнулась на ліжко, встромивши цигарку в зуби. Почала нишпорити руками у пошуках сірників. Одна пачка лежала біля мене на столі; Камілла чекала, поки я її подам.

— Ти не паралізована, — сказав я. — Сама візьми.

Вона підпалила цигарку й мовчки курила, втупившись у стелю й розгублено випускаючи дим через ніс.

Надворі стояв туман. Десь здалеку долинала поліцейська сирена.

— Думаєш про Семмі? — запитав я.

— Можливо.

— Не обов’язково робити це тут. Тебе тут ніхто не тримає, пам’ятаєш?

Вона загасила цигарку, зіжмакала й розпотрошила — те саме зробили зі мною її слова.

— Господи, такий противний. Ти, мабуть, зовсім нещасна людина.

— Ідіотка.

Вона лежала, закинувши ногу на ногу. Під білим халатом було видно підв’язки панчіх і пару дюймів загорілої плоті. Волосся розтеклось по подушці, наче хтось перекинув чорнильницю. Камілла лежала на боці, спостерігаючи за мною, втопивши голову в подушку. Вона посміхнулась. Підняла руку й поманила до себе пальчиком.

— Іди сюди, Артуро, — ніжним голосом сказала вона.

Я махнув рукою.

— Дякую. Мені й так добре.

Цілих п’ять хвилин вона спостерігала, як я витріщаюсь у вікно. Я міг доторкнутися до неї, обійняти; так, Артуро, варто лише злізти зі стільця й лягти біля неї. Але мені не йшла з голови та ніч на пляжі, сонет на підлозі й любовна телеграма — ці кошмари заповнили всю кімнату.

— Боїшся? — запитала вона.

— Тебе? — пхикнув я.

— Боїшся.

— Ні, не боюсь.

Камілла розкрила обійми, і, здавалось, вся відкрилася для мене — тільки бери; але від цього я лише глибше замкнувся у собі, про всяк випадок зберігши в пам’яті її звабливий ніжний образ.

— Слухай, я зайнятий. Дивись, — я поплескав стос аркушів біля друкарської машинки.

— І боїшся.

— Чого?

— Мене.

— Пф.

Тиша.

— Ти якийсь дивний, — сказала вона.

— Що?

— Ти голубий.

Я підвівся і став над нею.

— Брехня.

Ми лежали поруч, і вона ґвалтувала мене своїм презирством, своїми поцілунками, скривленими губами й насмішкуватим поглядом, доки я не перетворився на колоду і в мені не лишилось жодних почуттів — тільки страх і трепет перед нею, бо вона аж занадто гарна, незрівнянно красивіша й чесніша за мене. На її тлі я сам собі став чужий, бо вона — це тихі ночі й високі евкаліпти, зірки над пустелею, земля й небо, і вранішній туман; а я забрів сюди випадково, з однією лише ціллю — стати письменником, заробити грошей, прославитись і тому подібна дурня. Вона була настільки краща за мене, настільки правдивіша, що мені від себе стало бридко, і я не міг дивитися в її ніжні очі. Я придушив тремтіння, коли її смугляві руки обійняли мою шию, а довгі пальці вп’ялись у волосся. Не я поцілував її — це вона поцілувала мене, автора оповідання «Песик засміявся», а потім взяла мою долоню обома руками, поцілувала й притисла до улоговинки між грудьми. Підставивши губи, Камілла чекала.

А Артуро Бандіні, великий письменник, глибоко занурений у свої барвисті фантазії, романтичний Артуро Бандіні, ущерть набитий влучними фразами, зміг лише грайливо промимрити:

— Привіт.

— Привіт? — здивувалась вона. — Привіт? — вона розсміялась. — Ну привіт. Як справи?

Ох цей Артуро! Ходяча фантазія.

— Шикарно.

І що тепер? Куди поділися бажання й пристрасть? От як тільки вона піде, усе обов’язково повернеться. Хай Бог милує, Артуро, ти просто не можеш цього зробити!

Але ж згадай своїх видатних попередників! Не опускай планку!

Камілла мене мацала, а я від страху намагався стримувати її руки і її саму. Вона поцілувала мене ще раз. Із таким самим успіхом могла б поцьомати шматок вареного м’яса. Я був жалюгідний.

Вона відштовхнула мене.

— Іди звідси, — скривилась вона. — Відпусти мене.

Відраза, страх і приниження — усе разом завирувало у мене всередині, і я її не відпустив. Я вчепився в неї, силою притис свій холодний рот до її теплих губ; вона виривалась, а я лежав і тримав її, притиснувши голову їй до плеча, стидаючись глянути у вічі. Раптом від боротьби зі мною її презирство переросло у ненависть, і саме тоді я її захотів. Із кожним сплеском її чорної люті моє бажання наростало; я був щасливий — ура, Артуро! Радість і сила, сила і радість, захват від усвідомлення того, що я можу оволодіти нею, варто тільки захотіти. Але я не хтів — мені вже вистачило любові. Я був уражений силою й радістю Артуро Бандіні. Відпустивши її, я прибрав руку з рота й зіскочив з ліжка.

Вона сиділа, стиснувши зуби, з білою піною в кутиках рота, і розплутувала своє довге волосся, ледве стримуючись, щоб не заверещати. Дарма — хай би собі кричала, бо Артуро Бандіні не голубий, з Артуро Бандіні все гаразд. Ще б пак, один Артуро за шістьох мужиків — парубок! Рано чи пізно все мало стати на свої місця: чудовий хлопець, потужний письменник, шалений коханець — живе як належить, а пише ще краще.

Я спостерігав, як вона поправляє сукню, встає, задихана й перелякана, і йде до дзеркала, ніби хоче переконатись, що все це справді відбувалося з нею.

— Ти жахливий, — казала вона.

Я сів і почав гризти ніготь.

— Я думала, ти не такий, — продовжувала вона. — Ненавиджу, коли поводяться грубо.

Грубо — пф. Кому яка різниця, що вона думає? Головне було доведено: я міг її взяти, і що б вона собі не думала, це вже не має жодного значення. Тепер я не просто чудовий письменник — тепер я її не боюсь. Я можу дивитися їй у вічі так, як чоловік повинен дивитися у вічі жінці. Вона пішла, не промовивши більше ні слова. А я поринув у солодкі фантазії, насолоджуючись упевненістю в собі: світ такий великий, у ньому стільки всього, у чому я міг би досягти вершин! О, Лос-Анджелесе! Пил і туман лягають на твої самотні вулиці, та Артуро Бандіні тепер не самотній. Заждіть, ви, привиди цієї кімнати, почекайте ще трохи, і це таки станеться: хай Камілла поки що рятує свого пустельника Семмі з його нікудишніми оповіданнями, бо скоро вона скуштує мене — я в цьому певен, як певен у тому, що Бог є на небесах.

Може, тиждень минув, може, два — не пам’ятаю. Я знав, що вона повернеться, але не чекав на неї — просто жив своїм життям. Написав кілька сторінок. Прочитав пару книжок. Та я був певен: вона повернеться. Це обов’язково станеться вночі. Я навіть не знав, яка вона у світлу пору. Коли б ми з нею не бачилися — жодного разу це не траплялося засвітла. Я очікував на її появу, як очікують на появу місяця.

І вона прийшла. Цього разу я почув стук камінчиків у вікно. Я відчинив його настіж — внизу стояла Камілла, у светрі поверх білого фартуха. Вона дивилась на мене, задерши голову й роззявивши рота.

— Що робиш? — запитала вона.

— Нічого.

— Сердишся на мене?

— Ні. А ти на мене?

Вона засміялась:

— Трохи.

— Чого?

— Бо ти вредний.

Ми поїхали кататись. Камілла спитала, чи я знаюся на зброї — я відповів, що ні. Вона повезла мене в тир на Мейн-стріт. Камілла стріляла, як снайпер. Вона знала власника — хлопчину в шкіряному піджаку. А я не міг нікуди влучити, навіть у найбільшу середню мішень. Платила Камілла, і мої промахи її нервували. Вона могла влучити в яблучко центральної мішені, тримаючи револьвер під пахвою, а я зробив пострілів п’ятдесят і не влучив жодного разу. Камілла хотіла навчити мене правильно тримати зброю, але я видер рушницю в неї з рук і почав розмахувати стволом куди-інде. Хлопчина у шкіряному піджаку пірнув під прилавок:

— Обережно! — заверещав він. — Дивись, куди цілишся!

Тепер Каміллі було не просто гидко, а ще й соромно за мене. Вона дістала з повної кишені чайових іще п’ятдесят центів.

— Спробуй ще раз. Тільки цього разу не промаж, а то я не буду за тебе платити.

Грошей у мене із собою не було. Я поклав рушницю на прилавок і сказав, що більше не стрілятиму.

— Та ну його.

— Він мамин синок, Тіме, — сказала Камілла своєму знайомому. — Тільки віршики писати вміє.

Тім, звісно ж, поважав тільки тих людей, які вміють стріляти. Він глянув на мене з відразою й промовчав. Я ж схопив вінчестер, прицілився й став поливати мішень свинцем. Здоровенна мішень за шістдесят футів, на трифутовій палиці не подала жодних ознак того, що в неї влучили. Коли куля била в яблучко, мав лунати дзвінок. Ані звуку. Я вийняв магазин, вдихнув терпкий сморід пороху й скривився. Тім і Камілла реготали з маминого синочка. Біля нас на тротуарі вже зібрався натовп. Усі поділяли Каміллину відразу — це надто заразна річ, навіть я її відчував. Камілла розвернулась і, побачивши людей, почервоніла. Їй стало соромно й прикро за мене, вона була готова крізь землю провалитися. Вона процідила крізь зуби, що нам краще піти. Продершись крізь натовп, Камілла рушила швидким кроком, на кілька метрів попереду мене. А я нікуди не поспішав. Ой-ой, ну то й що, що я не вмію стріляти з тої дурнуватої рушниці? Що з того, що те бидло з мене сміялось, і вона разом з ними? Бо хто з них, тих тупорилих свиней, паршивих зверхніх доходяг з Мейнстріт, хто з них може написати оповідання на зразок «Давно втрачених схилів»? Та ніхто! Так що пішли вони всі зі своїми насмішками.

Машина стояла біля входу в кафе. Коли я заліз усередину, Камілла вже завела мотор. Я-то заліз, але вона не стала чекати, доки я всядусь. Кинувши на мене єхидний погляд, Камілла відпустила зчеплення. Мене відкинуло спершу на сидіння, а потім на лобове скло. Ми застрягли між двома автомобілями. Вона таранила спочатку один, потім інший, у такий спосіб даючи зрозуміти, яким дурнем я себе виставив. Коли ми нарешті вирвалися з узбіччя й полетіли на дорогу, я полегшено зітхнув і відкинувся на спинку.

— Слава тобі, Господи, — сказав я.

— Стули пельку!

— Слухай. Якщо для тебе це така велика біда, то, може, краще висадиш мене? Я можу й пішки прогулятися.

Вона одразу ж натисла на газ. Ми мчали центром міста. Я щосили намагався втриматися, хоча здавалося, що краще вже самому вискочити з машини. Зрештою ми доїхали туди, де машин на дорогах майже не було — за дві милі від Банкер-Хілл, у східну частину міста, де розташовувалися одні заводи й пивоварні. Пригальмувавши, Камілла звернула на узбіччя. Над дорогою стояв низенький чорний паркан. За ним — складені купами сталеві труби.

— А чому тут? — запитав я.

— Ти хотів прогулятися. Вилазь і гуляй.

— Я вже знову хочу покататись.

— Вилазь, — повторила вона. — Я серйозно. Піди пошукай хоч когось, хто стріляє гірше за тебе. Давай, вали, я сказала!

Я дістав з кишені цигарки, запропонував їй.

— Можемо це обговорити.

Камілла вибила пачку з рук, жбурнула під ноги й недвозначно на мене подивилась.

— Я тебе ненавиджу, — прошипіла вона. — Господи, як я тебе ненавиджу!

Поки я збирав цигарки, від ненависті Камілли здригався весь закинутий завод і вся ніч навколо нас. Я розумів її. Насправді вона не ненавиділа Артуро Бандіні, принаймні не зовсім.

Їй не подобалося те, що Артуро не відповідає її стандартам. Вона хотіла його покохати, але не могла. Вона хотіла, щоб він був як Семмі — спокійний, мовчазний і похмурий, щоб добре вправлявся з рушницею, був гарним барменом і бачив у ній лише офіціантку — нічого більше. Я виліз із машини з посмішкою, бо знав, що її це зачепить.

— На добраніч, — сказав я. — Гарний вечір — я не проти й прогулятись.

— Сподіваюсь, додому не дійдеш, — відповіла вона. — Сподіваюсь, твій труп під ранок знайдуть у канаві.

— Зроблю все, що зможу.

Від’їжджаючи, вона розревілась, закричала від болю. Ясно було одне: Артуро Бандіні — не пара для Камілли Лопес.