Спитай у пилу

Розділ 11

Це влетіло мені в копійку. Легше, Артуро. Забув смак апельсинів?

Я порахував, скільки в мене лишилось. Трохи більше двадцяти доларів. Мені стало не по собі. Я ламав голову над числами, підсумовував усе, що протринькав. Усього двадцятка — це ж нереально! Мене пограбували, я десь не туди поклав гроші, щось не так. Я шукав у кімнаті, рився по кишенях і шухлядах, але більше нічого не знайшов. Я злякався, подумав уже йти шукати роботу чи скоренько написати ще одне оповідання — якщо писати одним махом, обов’язково має вийти щось гарне. Я всівся за друкарську машинку, але замість натхнення на мене зійшла лише колосальна порожнеча. Я бив себе кулаками по голові й, підклавши подушку під свої занімілі сідниці, тихенько стогнав від розпачу. Нічого не допомагало. Хай там що, мені треба було з нею побачитись.

Я чекав у машині на парковці. Об одинадцятій вона вийшла з-за рогу, з нею під руку бармен Семмі. Вони помітили мене здалеку, і Камілла стала говорити тихіше. Підійшовши до машини, Семмі привітався, Камілла ж зразу відрубала:

— Чого тобі?

— Хотів з тобою погуляти, — відповів я.

— Я сьогодні не можу.

— Зможеш трохи пізніше.

— Не зможу. Я зайнята.

— Чим це ти зайнята? Для мене знайдеш час.

Камілла відчинила дверцята машини, щоб я виліз, але я не поворухнувся.

— Будь ласка, вилізь.

— Нічим не можу допомогти, — знизав плечима я. Семмі посміхнувся. Її обличчя спалахнуло від гніву.

— Вилазь, чорт забирай!

— Я нікуди не піду.

— Та перестань, Камілло, — сказав Семмі.

Вона спробувала витягти мене з машини, вхопила за светр, шарпаючи й смикаючи щосили.

— Чого ти так себе поводиш? — гарчала вона. — Ти не розумієш, що я не хочу з тобою зв’язуватись?

— Я нікуди не піду.

— Ну ти й придурок! — жбурнула вона наостанок.

Семмі попрямував у бік вулиці, Камілла його наздогнала, і вони пішли разом. Я лишився сам, переляканий, із кволою усмішкою на обличчі від того, що сам накоїв.

Щойно вони зникли з поля зору, я виліз із машини й піднявся сходами по Флайт до себе. Мені було неясно, навіщо я все це зробив. Я сів на ліжко й спробував просто стерти цей епізод з пам’яті.

Раптом хтось постукав у двері. Я не встиг навіть сказати: «Заходьте», — як двері відчинились; я озирнувся — на мене, загадково усміхаючись, дивилася незнайома жінка. Невисока, не дуже гарна, але вона здавалась привабливою та зрілою. У неї були дуже виразні чорні очі. Прекрасні очі, у жінок такі бувають від бурбону — блискучі й скляні, але надзвичайно нахабні. Вона стояла мовчки й нерухомо. Вдягнена красиво: чорне пальто з хутром, чорні туфельки, чорна спідниця, біла блузка й сумочка.

— Доброго вечора, — сказав я.

— Що робиш? — запитала вона.

— Нічого. Сиджу.

Я перелякався. Від присутності й близькості цієї жінки мене паралізувало; може, це був шок від її несподіваної появи, може, мені тоді просто було погано, але її близькість і божевільний блиск скляних очей викликали в мене бажання кинутися на неї й відлупцювати. Довелося стримуватись, та це відчуття й саме скоро минуло. Вона пройшла по кімнаті, не зводячи з мене своїх нахабних очей, а я відвернувся до вікна — не через її нахабність, а через те саме відчуття, яке знову кулею пройняло мене. У кімнаті запахло її парфумами — такий шлейф тягнеться за жінками у вестибюлях шикарних готелів. Від усього цього мені стало геть не по собі.

Коли вона підійшла ближче, я не вставав — так і сидів не поворухнувшись. Зрештою, я глибоко вдихнув і наважився глянути на неї ще раз. Кінчик носа у неї був приплюснутий, але це не страшно; пухкі губи вона не фарбувала, лишала рожевими; та підкорили мене її очі — їхній блиск, їхня тваринна пристрасть і безсоромна зухвалість.

Вона підійшла до мого столу й витягла аркуш із друкарської машинки. Я гадки не мав, що відбувається, і досі не вимовив ані слова.

У неї з рота віяло спиртним, а ще дуже дивним, але характерним запахом розкладання, солодкуватим і нудотним, запахом старості — ніби можна було носом відчути, як ця жінка старіє.

Вона одним оком глянула на текст; читати їй набридло вмить, й аркуш полетів через плече, зиґзаґами опускаючись на підлогу.

— Таке собі, — оцінила вона мою творчість. — Погано пишеш. Жахливо.

— Дуже дякую, — відповів я.

Я почав розпитувати, чого їй треба, але вона, схоже, була не з тих жінок, яким варто ставити питання. Я підскочив з ліжка й запропонував їй єдиний стілець у кімнаті. Вона не захотіла сідати, тільки глянула на стілець, на мене й, задумливо посміхаючись, дала зрозуміти, що вона сюди прийшла не для того, щоб сидіти. Вона обійшла кімнату, розглядаючи деякі речі, розвішені на стінах. Там були передруковані фрагменти з Менкена, Емерсона та Вітмена. На кожен з них вона зневажливо пхикала. «Пф, пф, пф!» — при цьому кривилась і відмахувалась пальцями. Вона сіла на ліжко, стягла пальто по лікті, поклала руки на стегна й подивилась на мене з нестерпною зневагою.

Повільно й театрально вона почала декламувати:

Це була Міллей, я одразу впізнав, але вона продовжувала далі й далі; вона знала Міллей краще за саму Міллей. Дочитавши до кінця, гостя нарешті підвела на мене очі й протягнула:

— Оце література! А ти нічого в ній не петраєш. Телепень!

Я вже з головою занурився в поетичну атмосферу, і коли вона так раптово перервалась, щоб мене образити, я знову розгубився.

Спробував було щось відповісти, але вона одразу ж перебила й проникливо, трагічно, у стилі Беррімора завела своєї про те, яке все на світі жалюгідне й безглузде, наскільки абсурдне й безнадійне життя нікудишнього письменника — як я, наприклад, — похованого в дешевому готелі, ще й не десь, а в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, де цей письменник пише свою банальщину, яку ніхто у світі не стане читати, яку йому ніхто ніколи не пробачить.

Вона відкинулася назад, поклала руки під голову й сонно пролепетала в стелю:

— Сьогодні ти мене кохатимеш — ти, не письменник, а посміховисько, — сьогодні ти мене кохатимеш.

— Що взагалі відбувається? — спробував уточнити я. Вона посміхнулась.

— А яка різниця? Ти ніхто, а я, може, кимсь раніше й була, та віднайти себе ми зможемо лиш у коханні.

Тепер від неї пахло сильніше, цим запахом вже просякла вся кімната, і здавалось, що тут живе вона, а не я — я тут взагалі чужий. Непогано було б вийти на вулицю, хай би вона подихала свіжим повітрям. Я запропонував прогулятися навколо кварталу.

Вона аж підскочила:

— Дивись! У мене є гроші, гроші! Пішли нап’ємось!

— Давай! — я був не проти. — Чого б і ні.

Я натягнув светр. Коли обернувся, гостя вже стояла впритул до мене. Вона поклала кінчики пальців мені на губи. Її руки так сильно пахли чимсь нудким, що я одразу відійшов до дверей і не зачиняв їх, поки вона не вийшла. Піднявшись сходами, ми пройшли через вестибюль. «Добре, що власниця вже пішла спати», — подумав я, минаючи її столик біля входу. На це не було конкретних причин, але мені не хотілося, щоб місіс Харгрейвз бачила мене із цією жінкою. Я попросив даму пройти через вестибюль навшпиньки, вона послухалась; їй це страшенно сподобалось — наче й дрібничка, а насправді ціла пригода; від захвату вона стискала мою руку ще сильніше.

На Банкер-Хілл стояв туман, а в центрі — ні. На вулицях не було ні живої душі, цокіт її підборів по тротуару розлітався луною від старих будинків. Вона смикнула мене за руку — я нахилився й почув шепіт:

— Ти будеш такий прекрасний! Такий чудовий!

— Давай не будемо про це зараз. Давай просто прогуляємось.

Дама хотіла випити і дуже наполягала на цьому. Відкривши гаманець, вона помахала десятидоларовою купюрою.

— Дивись. Гроші! У мене купа грошей!

Ми саме дійшли до бару «У Соломона» на розі, де я зазвичай грав у пінбол. Усередині на нас чекав сам Соломон — він стояв, спершись підборіддям на руки, розмірковуючи про щось своє. Ми сіли за столик біля вікна: я хотів пропустити її вперед, але супутниця наполягла, щоб я заліз перший. Соломон підійшов до нас прийняти замовлення.

— Віскі! — вигукнула вона. — Побільше віскі!

Соломон насупився.

— Мені маленьке пиво, — додав я.

Соломон розглядав її дуже суворо, так насупився, аж лисина зморщилась. Вони явно були одної крові — значить, вона теж єврейка. Соломон пішов за випивкою, а дама блискала очима і, склавши руки, перебирала пальцями. А я міркував, як би це від неї втекти.

— Зараз вип’ємо — і все буде добре, — сказав я й не встиг навіть помітити, як вона схопила мене за горло — правда, не грубо. Ніжно стискаючи мою плоть гострими нігтиками, вона вихваляла мої губи — мої чудові губи; о Боже, які ж у мене губи!

— Поцілуй мене! — сказала вона.

— Звісно, тільки давайте спершу вип’ємо.

Вона заскреготіла зубами.

— Значить, і тобі вже все зі мною ясно! Ти такий, як і всі інші. Ти побачив мої рани і не хочеш мене цілувати. Тобі гидко!

«Вона дійсно божевільна, — подумав я. — Треба тікати». Раптом вона мене поцілувала — на смак цей поцілунок був як бутерброд з ліверною ковбасою. Відхилившись назад, вона полегшено зітхнула, а я дістав хустинку й витер піт з лоба. Соломон приніс випивку; поки я шукав гроші, вона швиденько розрахувалася сама. Соломон пішов по решту, але я гукнув його й протягнув свою купюру. Жіночка почала протестувати, гупаючи ногами й руками по столу. Безпорадно піднявши руки догори, Соломон узяв гроші тільки в неї. Щойно він відвернувся в інший бік, я сказав:

— Леді, це ваше свято. А мені час іти.

Та вона мене не пустила, вчепилась обома руками, і ми боролися, доки я не зрозумів, що це просто абсурдно.

Всівшись назад, я став розробляти новий план втечі. Соломон приніс решту. Я взяв звідти п’ятака й відпросився пограти в пінбол. Вона мовчки мене відпустила, я попрямував до автомата. Жіночка дивилась на мене, наче на виставкового песика, а Соломон на неї — як на злочинця. Я виграв і покликав Соломона, щоб він перевірив рахунок.

Коли він підійшов, я прошепотів йому на вухо:

— Що це за жінка, Соломоне?

Він її не знав. Але цього вечора вона вже приходила сюди й добряче напилась. Я попросив вивести мене через чорний хід.

— Двері праворуч, — кивнув він.

Жіночка допила свій віскі й гахнула порожньою склянкою об стіл. Я підійшов, сьорбнув пива й сказав, що відійду на хвилинку — показав великим пальцем на туалет. Вона погладила мене по руці. Соломон провів мене поглядом до дверей навпроти чоловічої вбиральні. Вони вели у комору, і вихід на алею був уже за кілька кроків. Щойно моє обличчя поринуло в туман, мені полегшало. Я хотів забратися звідси подалі. Я був не голодний, але проплентався цілу милю до будки з хотдогами на Ейтс-стріт і випив там кави, щоб убити трохи часу.

Я знав, що вона прийде шукати мене у готель. Щось підказувало, що вона несповна розуму; може, вона просто перепила, але, хай там що, я не хотів більше її бачити.

До себе я повернувся о другій ночі. У кімнаті ще досі відчувалась її присутність і запах старості — це житло стало вже зовсім не моє. Його чарівну самітність вперше було спаплюжено, усі його таємниці було розкрито. Відчинивши настіж обидва вікна, я дивився, як крізь них усередину тьмяними вайлуватими клубками заповзає туман. Стало холодно, і я зачинив вікна; уся кімната промокла від туману, мої папери й книжки були геть сирі, а її парфуми все одно не вивітрились. Під подушкою в мене лежав Каміллин берет. Він теж просочився цим смородом, і коли я притис його до рота, здалось, що я зарився в чорне волосся тієї жінки.

Усівшись за друкарську машинку, я ліниво стукав по клавішах. Майже одразу з коридору почулися кроки — вона поверталася. Я різко вимкнув лампу, але було запізно: вона, мабуть, встигла побачити світло з-під дверей. Постукала — я не відповів. Знову постукала — я не поворухнувся, тихенько потягуючи цигарку. Вона почала гатити у двері кулаками й попередила, що вибиватиме їх до ранку, якщо я не відчиню. Потім ноги таки пішли в хід: гриміло на весь готель. Я підскочив до дверей і відчинив.

— Коханий! — вона кинулась до мене з обіймами.

— Боже мій, тобі не здається, що це вже занадто? Ти не бачиш, що з мене вже досить?

— Нащо ти мене покинув? — запитала вона. — Нащо ти так зі мною?

— У мене була інша зустріч.

— Коханий, чому ти мені брешеш?

— О Боже…

Вона підійшла до друкарської машинки й знову висмикнула з неї аркуш. Він був списаний усілякими дурницями: кілька дивних фраз, моє ім’я купу разів підряд, уривки якихось віршів. Але цього разу на її обличчі з’явилась усмішка.

— Як чудово! Ти геній! У мене такий талановитий коханий.

— Я дуже зайнятий. Ти не могла б піти, будь ласка?

Здавалось, вона мене не почула. Вона сіла на ліжко, розстебнула піджак і, погойдуючи ногою, промовила:

— Я кохаю тебе. Ти мій коханий, і зараз ти будеш мене кохати.

— Якось іншим разом. Не сьогодні. Нема сил.

До мене долинув знайомий нудкий сморід.

— Я серйозно. Думаю, тобі краще піти. Я не хочу виганяти тебе силою.

— Мені так самотньо, — раптом сказала вона.

Це прозвучало дуже щиро. З нею ніби щось сталося, ніби щось зламалося всередині й полилось назовні разом із цими словами; мені стало соромно за свою грубість.

— Гаразд, — сказав я. — Давай просто посидимо й поговоримо.

Я підсунув стілець задом наперед, осідлав його, спершись підборіддям на спинку, і повернувся до неї; моя гостя вмостилася на ліжку. Вона була далеко не така п’яна, як мені здавалось. Щось із нею було не так, і я не про алкоголь; мені було цікаво, у чому ж річ.

Несла вона якусь нісенітницю. Звали її Віра. Вона працювала економкою в багатій єврейській родині з Лонг-Біч. Але така робота їй набридла. Вона переїхала з Пенсильванії, втекла від чоловіка, який їй зраджував, на інший кінець країни. Того дня вона саме приїхала в Лос-Анджелес із Лонг-Біч. Мене Віра знайшла в ресторані на перехресті Олів та Секонд-стріт. Йшла за мною аж до самого готелю — мої очі «пройняли її душу». Я її не пригадував і точно раніше не бачив. З’ясувавши, де я живу, вона зайшла до Соломона й напилась. Пила весь день — інакше не відважилася б навідатися до мене в гості.

— Я знаю, що я тобі вже набридла, — сказала вона. — І що ти знаєш про мої рани, про гидоту, яку я ховаю під одягом. Але спробуй забути про тіло, у мене дуже добре серце, я дуже хороша, я заслуговую на більше, ніж просто огиду.

У мене відібрало мову.

— Прости моє тіло! — вона простягла до мене руки, по щоках текли сльози. — Подумай про душу! Моя душа така прекрасна, вона стільки всього може тобі дати! Вона ж не така гидка, як моя плоть!

Вона ревіла в істериці, обличчям у подушку, зариваючись пальцями у своє чорне волосся. А я сидів на стільці, безпорадний, як дитина. Я не розумів, що вона має на увазі. Ой, моя дорога леді, не плачте, нащо так плакати; узявши її гарячу долоню, я спробував донести їй, що вона знов і знов повторює одне й те саме, що вона сама себе мучить і це все просто дурниці, — я лепетав це все, активно жестикулюючи, мало не благальним тоном.

— Ти ж така гарна, у тебе таке красиве тіло! А всю цю маячню ти сама собі вигадала, це просто дитячі фобії, депресія. Не хвилюйся і не плач — все в тебе буде добре, повір мені.

Та вийшло в мене якось незграбно, і їй стало тільки гірше: вона провалилась у пекло, яке сама ж для себе й створила, так глибоко, що від подальшої мовчанки стало важче, ніж від мого голосу.

Я вирішив змінити тему — може, вона посміється хоч над моїми проблемами. Дивіться, леді, — Артуро Бандіні, у нього й своїх маній вистачає! Я витяг з-під подушки Каміллин берет з помпоном.

Гляньте! У мене теж є. Знаєте, що я іноді роблю, леді? Я лягаю з цим маленьким чорним картузиком у ліжко, притискаю до себе й шепочу: «Я кохаю тебе, кохаю, моя прекрасна принцесо!»

На цьому я не закінчив — о, я далеко не ангел, у моїй душі повно темних закутків. Тож ви не одна така — у вас є компанія, з вами Артуро Бандіні, і йому є про що розповісти. От послухайте. Знаєте, що я колись начудував? Артуро нічого від вас не приховує: хочете знати, які жахіття я собі дозволяв? Одного прекрасного вечора повз мене пройшла жінка неземної краси — пролетіла перед очима на крилах парфумів; я ледве-ледве стримав себе в руках і так і не дізнався, як її звали — ту жінку в рудій лисячій шубці й елегантному капелюшку. Бандіні поплентався за нею слідом, бо вона була краща за всі його потаємні мрії; Артуро слідкував, як вона зайшла до ресторану «Морська печера Бернштейна», спостерігав за нею в трансі крізь вікно з жабами й фореллю, поки вона вечеряла наодинці з собою; а коли вона доїла, знаєте, що я зробив? Не плачте, бо я ще не розказав головне — а я огидна людина, леді, і серце в мене чорніше чорноти. Я — Артуро Бандіні — я зайшов у «Морську печеру Бернштейна», сів на той самий стілець і затрусився від радості; я помацав її брудну серветку, а поряд лежав недопалок зі слідами помади — і знаєте, що я зробив, леді? Так-от, леді, з вашими мізерними проблемками, я з’їв той недопалок, пережував його й проковтнув — і тютюн, і папір, і все інше. Ще й посмакував — така вона була красива; а поруч із тарілкою лежала ложка, я сховав її у кишеню, і тепер час від часу дістаю й облизую — отака вона була гарна. Любов для бідних, безплатний героїн для чорного серця Артуро Бандіні; він запам’ятав її у вікні з фореллю й жаб’ячими лапками. Не плачте, леді, побережіть свої сльози для Артуро Бандіні, бо в нього й своїх проблем удосталь, і я, взагалі-то, ще навіть не розпочав — можу розповісти про ніч на пляжі з мексиканською принцесою, про її тіло, що раптом виявилось нікому не потрібним, про мертві квіти її поцілунків, які в саду моєї пристрасті чомусь нічим не пахли.

Та Віра мене не слухала — вона сповзла з ліжка й на колінах стала благати, щоб я сказав, що вона не гидка.

— Ну скажи мені! — ридала вона. — Скажи, що я гарна, гарна, як інші жінки.

— Звісно, ти гарна! Ти дуже красива!

Я спробував її підняти, та вона щосили вчепилась в ноги, і мені лишалось тільки заспокоювати її. Але я робив це геть незграбно й слова підбирав не ті, до того ж вона так глибоко поринула у своє горе, що просто не помічала мене; та я все одно намагався. Вона знову завела про свої рани, жахливі рани, що зіпсували її життя, вбили надію на любов і штовхнули чоловіка в обійми іншої; мені це все здавалось дивним і безглуздим — вона була хоч і по-своєму, але доволі-таки вродлива, тим паче не каліка й не потвора — купа чоловіків могли б у неї закохатись.

Віра нахилилась вперед, волосся впало на обличчя, прилипло до мокрих від сліз щік, очі почервоніли — вона виглядала як п’яна від горя божевільна.

— Я тобі покажу! — крикнула вона. — Зараз сам побачиш, ти брехло! Брехло!

Віра рвонула обома руками свою темну спідницю — та впала гніздечком до самих щиколоток. Вона переступила через спідницю і стала переді мною, в одній білій сорочці, дуже красива, — я одразу ж про це й сказав:

— Ти така прекрасна! Я ж казав, що ти прекрасна!

Вона продовжувала схлипувати, розстібаючи блузку; я сказав, що далі роздягатися не обов’язково, що вона й так мене переконала, що сумнівів уже не лишилось, більше не потрібно себе мучити.

— Ні, — відповіла вона. — Зараз сам побачиш.

У неї не виходило розстебнути блузку на спині — вона повернулась і попросила допомогти.

— Заради Бога, перестань, — відмахнувся я, — ти й так мене вже переконала. Обійдемося без стриптизу.

Вона відчайдушно застогнала й, ухопивши блузку обома руками, з першої ж спроби зірвала її з себе. Коли вона почала знімати комбінацію, я повернувся й відійшов до вікна — було ясно, що зараз мені покажуть щось не дуже приємне. Вона стала сміятися з мене, верещати й тикати пальцем у моє налякане обличчя:

— Ага, ага! Бачиш! Тепер ти знаєш! Ти знаєш про них усе!

Я повинен був через це пройти: повернувшись до неї, я побачив, що вона зовсім гола, в одних панчохах і туфельках. Я побачив рани. Це було на стегні: родима пляма чи щось таке, схоже на опік, випалене місце, суха пустота без м’язів, де стегна раптом ставали вузенькими й зморщеними і плоть ніби відмерла. Я підняв щелепу й промовив:

— Що… це? Оце й усе? Більше нічого? Це ж дрібниці, що тут такого.

У мене відбирало мову, потрібно було говорити швидко, поки я ще міг.

— Це смішно, — продовжував я. — Майже не видно. Ти прекрасна, ти чудова!

Вона зацікавлено оглянула себе, не ймучи віри моїм словам, потім знову подивилась мені у вічі. Я не зводив погляду з її обличчя, хоча мене вже починало нудити. Від неї повіяло насиченим солодкуватим смородом, і я повторив, що вона гарна, що весь світ не вартий її краси, дитячої, цнотливої краси, таку ще треба пошукати; не промовивши жодного слова, без краплі сорому, Віра підняла сорочку й стягла її через голову, щось задоволено й загадково мугикаючи. Раптом вона стала така сором’язлива, така захоплено щаслива, що я аж засміявся, і слова тепер вилітали з мене самі; я знову й знову повторював, яка вона чарівна, які дурниці вона на себе наговорювала. Та говори швидше, Артуро, не затягуй, бо воно вже підступає, тобі треба вийти, — я сказав, що прогуляюсь хвилинку по коридору, а вона щоби вдяглася, поки мене не буде. Віра прикрилась; її очі сяяли від радості, коли вона проводжала мене поглядом за двері. Я пройшов весь коридор до пожежної драбини — і там зірвався, почав ревіти й уже не міг спинитися, тому що Бог — безжалісний шахрай і нікчемний козел, інакше він би не вчинив так із цією жінкою. Ану зійди зі своїх небес, ти, нікчемо, спустись униз — і я розквецяю тобі мордяку об цей Лос-Анджелес! Тобі смішно? Якби не ти, ця жінка не була б така нещасна, і весь світ не став би таким, як вона; якби не ти, я б узяв Каміллу Лопес тоді на пляжі — але ж ні! Тобі треба гратися з нами у свої ігри: дивись, що ти зробив з цією жінкою і з любов’ю Артуро Бандіні до Камілли Лопес. На цьому місці моя особиста трагедія заступила трагедію гості, і я про неї забув.

Коли я повернувся в кімнату, вона вже одяглась і розчісувала волосся перед невеличким дзеркалом. Порвана блузка виглядала з кишені пальта. Вона була стомлена, але блаженно щаслива; я запропонував провести її до станції в центрі, де вона б сіла на потяг до Лонг-Біч. Віра відмовилась, сказала, що це не обов’язково.

Вона записала адресу на папірці.

— Колись ти приїдеш у Лонг-Біч. Я довго чекатиму на тебе, але ти приїдеш.

Ми розпрощались біля дверей. Вона простягла мені руку — теплу й живу.

— Прощавай, — сказала вона. — Бережи себе.

— Прощавай, Віро.

Вона пішла, але я все одно не почувався на самоті із собою: той дивний запах не давав спокою. Навіть Камілла, яка сьогодні була подушкою з беретом замість голови, здавалось, думала про щось своє, і я не міг до неї достукатися. Я відчував, як до мене потихеньку підкочується бажання разом зі смутком; ти ж міг її взяти, дурень, міг отримати все, що хотів, як тоді з Каміллою, але ти не зробив нічого. З тими думками в мене так і не вийшло нормально виспатись. Я постійно прокидався, вдихав тяжкий солодкуватий запах, що лишився після неї, торкався меблів, яких торкалася вона, згадував вірші, які вона декламувала. Не пам’ятаю, як заснув, але коли прокинувся, була вже десята ранку, і я був геть розбитий. Знову принюхавшись, я став тривожно обмірковувати те, що сталося вчора. Я стільки всього міг би їй сказати, вона була б така лагідна… Наприклад: «Слухай, Віро, так і так, що сталося, те сталося, але, якби ти змогла зробити те і те, можливо, цього більше б не повторилось, тому що така-то людина так-то про мене думає, і так далі не може продовжуватись; хай там що, але так більше не можна».

Отак я й просидів весь день, розмірковуючи про вчорашнє. Проводив аналогії з двома іншими італійцями, Казановою й Челліні, та коли на їхньому тлі знов подумав про Артуро Бандіні, захотілося дати собі по голові.

Я серйозно задумався про Лонг-Біч: напевно, варто якось туди навідатись, може, навіть побачитися з Вірою, ще трохи побалакати про її горе. Це омертвіле місце, рана на її тілі — я намагався знайти слова, щоб її описати і вмістити на сторінку рукопису. Віра, попри всі її вади, могла б здійснити диво, а після того дива Артуро Бандіні міг би сміливо подивитись у вічі світові й Каміллі Лопес; Бандіні, вибухонебезпечний і різкий, постане перед Каміллою Лопес і скаже: «Слухай, дівчинко, я довго терпів, але з мене вже досить твого нахабства, тому, будь така люб’язна, просто роздягайся без зайвих слів». Мені приємно було уявляти подібні пустощі, я валявся на ліжку й дивився, як усе це дійство розгортається переді мною на стелі.

Одного прекрасного дня я сказав місіс Харгрейвз, що маю від’їхати на день у Лонг-Біч, у справах, і вирушив у дорогу. У кишені лежала адреса Віри — Бандіні, ти справжній завойовник, готуйся до цікавої пригоди. На розі я перестрів Геллфріка, він, як завжди, був голодний, хотів м’яса. Я дав йому грошей, він, не гаючи часу, погнався у м’ясний магазин. А я поїхав на вокзал і сів на електричку до Лонг-Біч.