Спитай у пилу

Розділ 19

За тиждень вийшла друком моя книга. Спочатку це було весело. Я заходив у книгарні, помічав її серед тисяч інших: моя книга, мої слова, моє ім’я — те, заради чого я жив на білому світі. Та це було вже не так, як уперше, коли я побачив «Песика» в Хекмутовому журналі.

І це відчуття теж минуло. Від Камілли не було жодної звістки, жодної телеграми. Про всяк випадок я відклав для неї п’ятдесят доларів. Навряд чи вона протягне більше десяти днів. Я знав, що Камілла зв’яжеться зі мною, щойно в неї закінчаться гроші. Камілла, Віллі — що ж із ними сталося?

Я отримав листівку від Семмі, знайшов її в поштовій скриньці.

«Дорогий містере Бандіні,

ця мексиканка тут, а Ви ж знаєте, як я переношу жіночу компанію. Якщо вона Вам треба, то краще приїдьте заберіть, бо тут я її терпіти не збираюсь.

Семмі».

Листівку було надіслано два дні тому. Я залив повний бак бензину, кинув примірник свого роману на переднє сидіння й погнав до обителі Семмі в пустелю Мохаве.

Я дістався туди вже після опівночі. У єдиному вікні його халупи горіло світло. Я постукав, він відчинив. Перш ніж щось сказати, я огледів кімнату. Семмі сів назад у крісло біля керосинової лампи, узяв свій журнал із вестернами й мовчки продовжив читати. У кімнаті не було помітно жодних ознак присутності Камілли.

— Де вона? — запитав я.

— Звідки я знаю. Пішла.

— Ти що — вигнав її?

— Я не можу тут із нею панькатись. Я хвора людина.

— Куди вона пішла?

Він показав великим пальцем на південний схід.

— Десь туди.

— У пустелю?

Семмі кивнув.

— Із собачкою. Гарненький цуцик, зараза.

— Коли це було?

— У неділю ввечері, — сказав він.

— У неділю! Господи! Це ж три дні тому! У неї з собою щось було поїсти? Чи пити?

— Молоко, — відповів Семмі. — Взяла пляшку молока для собаки.

Я відійшов подалі від його халупи й став удивлятися в бік південного сходу. Було дуже холодно, місяць стояв високо, синій купол неба був густо всипаний зірками. На захід, на південь і на схід простягалася лише похмура щетина юк і приземкуваті пагорби. Я побіг назад у халупу.

— Вийди покажи, куди вона пішла, — крикнув я. Семмі відклав журнал і показав на південний схід:

— Отуди.

Я видер журнал у нього з рук, схопив за барки й випхав надвір у темряву. Семмі був худющий, аж вітром здувало; він тричі спіткнувся, перш ніж рівно став на ноги.

— Показуй, — гаркнув я.

Ми відійшли до краю галявини; Семмі бурчав, що він хворий і я не маю права так з ним поводитись. Він зупинився й став поправляти сорочку, пересмикуючи пояс.

— Покажи, де ти останній раз її бачив, — сказав я. Він простягнув руку:

— Вона перелазила через пагорб.

Я кинув його самого й побрів за четверть милі на верхівку того пагорба. Було холодно, я підняв комір і закутав шию. Під ногами тріщав грубий темний пісок упереміш із дрібним камінням — дно якогось доісторичного моря. За цим пагорбом були інші, такі самі — сотні пагорбів, що простягалися далеко за горизонт. На піску не було видно жодних слідів, ніби на нього ніхто ніколи й не ступав. Я йшов далі, ноги вгрузали в землю, та сліди одразу ж затягувалися сірим піском.

Десь через дві милі я сів перепочити на круглий білий валун. Весь спітнів, незважаючи на страшенний холод. Місяць хилився на північ. Була вже, напевно, година третя. Я ледве переставляв ноги, а пагорбам не було кінця-краю — лише кактуси, шавлія і якісь дивні потворні рослини відділяли їх від темного горизонту.

Я згадав дорожню карту цього району. Тут не було ні доріг, ні містечок, ні людей — майже на сотню миль звідси одна пустеля. Я встав і пішов далі. Зуби дзвеніли від холоду, а я був весь мокрий. Сіре небо на сході почало світлішати, порожевіло, а потім стало червоне, і з-за чорних пагорбів викотилася здоровенна вогняна куля.

Над пустелею розкинулась цілковита байдужість — після ночі тут завжди наставав день, а день змінювала ніч, і на фоні глибокої таємничості цих пагорбів, їхнього німого блаженного подиву навіть смерть видавалась дрібничкою. Ти помреш, і пустеля збереже таємницю твоєї смерті, пустеля житиме далі, укривши пам’ять про тебе вічними вітрами, спекою та холодом.

Усе було марно. Де її шукати? Навіщо? Що я міг дати їй, окрім повернення до жорстокого безумства, що вже й так розтерзало її душу? Я побрів назад, печальний і розбитий, а сонце сходило в мене за спиною. Тепер вона належить пустелі. Хай там і лишається! Хай потоне в самотності цих таємничих пагорбів. Хай живе серед каміння під голим небом, хай вітер розвіває її волосся, доки не настане кінець. Нехай буде так.

Коли я повернувся до хижі, сонце вже стояло високо.

Знову стало спекотно. У дверях чекав Семмі.

— Ну що, знайшов?

Я нічого не відповів. Я ледве йшов. Він подивився на мене й заховався у своїй халупі. На дверях грюкнув засув. Далеко на горизонті пустелі Мохаве повітря мерехтіло від жару. Я добрів до «Форда». На сидінні лежала моя книжка, моя перша книжка. Я дістав олівець і написав на форзаці: «Каміллі з любов’ю, Артуро».

Я відніс її метрів на сто вглиб пустелі, у бік південного сходу, і жбурнув щосили туди, куди пішла Камілла. Повернувшись до машини, я завів мотор і поїхав назад у Лос-Анджелес.