Велика історія України

Друкарство

Заклик Тяпинського не пройшов без відгомону. В 1569 р. появляється в друкарні вельмож Ходкевичів у Заблудові, на білорусько-українському пограниччу «Учительне Євангеліє», зладжене й видруковане Іваном Федоровим та Петром Мстиславцем, первопечатниками, що прогнані з Московщини, шукали захисту на українській землі. За євангелієм вийшли ще з заблудівської друкарні - Псалтир та Часослов, а хоч сам Ходкевич обіцяв у передмові до тих видань й надалі «не жалувати праці й кошту», щоби дати «церквам і людям божим» ще інші книжки, але на цьому й стануло. Ходкевич постарів і охота до культурного меценатства в нього відпала. Книгопечатник Мстиславець перейшов до Вильна, Федоров звернув свої кроки до Львова. А коли він даремне благав підтримки в «сильних міра цього», владик і вельмож, найшлися «малі й неславні» львівські міщани, що підтримали його й започаткували друкарство на Україні. В 1574 р. вийшов у Львові славний «Апостол» Івана Федорова, перша книжка, друкована на українській землі. Видання було коштовне, упередження до нового явища, що ним було друкарство, за сильне, тимто й підтримка львівського міщанства не оберегла Федорова перед довгами й матеріяльною руїною. Залишивши друкарський станок і частину накладу в заставі у жидів, Федорович подався до Острога на Волині й тут вступив на службу славного українського магната князя Константина Острожського. Дня 12 липня 1580 р. покінчено в Острозі велику друкарську імпрезу - друк повної Біблії. Праця над її переписанням і складом тривала повних три роки й не осталася без впливу на українську культуру. Їй, м. і. завдячує своє існування славний «острожський гурток» українських письменників і богословів (Герасим Смотрицький, Христофор Бронський, Демян Наливайко, Клирик Острожський й і.) та неменче славна від нього острожська школа, називана деколи академією. Там то в Острозі, як писав сучасник «православє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друковані почали множитися»…

Князі Острожські, що виводили свій рід. з династії Рюриковичів, володіючи велитенськими маєтностями й користуючись повагою в уряді, від давен давніх використовували своє майно й суспільне становище на оборону рідньої культури й національности. Патріярхом православних вважався литовський гетьман князь Константин Острожський (помер 1530 р.) покровителем українського культурного життя був і його син, київський воєвода Василь-Константин. Він то в 70-их рр. XVI ст. організує в Острозі друкарню, школу й той «острожський гурток», що йому припала честь започаткувати організацію висшого шкільництва на Україні.

В Острожській школі, званій теж «триязичним ліцеєм», бо в ній вчили мов - словянської, грецької й латинської, а відтак граматики, реторики, діялєктики, стислих наук - аритметики, геометрії, астрономії, а навіть музики, працювали не тільки місцеві вчені, але й греки (пізніший патріярх Лукаріс, протосінкел Нікифор) люди з високою, західньо-европейською освітою. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, буцімто на підложжі церковно-словянщини й східньої традиції, немислима ніяка наука й взагалі освіта. З черги видання повної Біблії й багата полемічна література, створена членами острожського гуртка, були дальшими доказами живучости й розвоєвих можливостей старої, української культури.

Але острожському культурному осередкові не судився довгий вік. Сини князя Василя-Константина усі покатоличилися, а там і пополячили. Одинокий з поміж них Олександер, що не зрадив рідної церкви й нації, не пережив батька. Смерть князя Василя-Константина була заразом смертю початого ним діла.

Великий вплив на культурно-релігійний підйом українства половини XVI в. мав двір московського вельможі-емігранта князя Андрія Курбського в Миляновичах на Ковельщині. Тікаючи від неласки царя Івана Грозного (1564 р.), Курбський, хоч і людина воєнна та авантурнича, як великий прихильник книжности й фанатичний оборонець православної церкви, громадив довкола себе письменників і богословів, що перекладали писання отців церкви й усякими способами боронили прадідівський обряд від насильств і пониження. Курбський листувався не тільки з українською шляхтою й магнатами, але й виднішими міщанами, заєдно піддержуючи їх на дусі й підсилюючи їх привязання до прадідівської церкви й культури. Правда, як москвитин з походження і старообрядець з переконання, для якого тогочасна західньо-европейська культура була тільки «барбарією», Курбський, як і гурток учених і богословів, що його окружав, не створив нових культурних цінностей, як і не намітив шляхів і засобів боротьби з надвигаючим католицизмом. Все його значіння для нашого життя обмежилося до зберігання старовини, зясовуючись в строгому, культурно-релігійному консерватизмі. Подібний культурний осередок створився на дворі князя Юрія Слуцького, нащадка київських князів Олельковичів. В другій половині XVI ст., була в Слуцьку друкарня й школа, але про слуцькі видання й діяльність слуцької школи ми мало що знаємо.

Меценатські спроби аристократії, отих Ходкевичів, Острожських, Слуцьких і Курбських, якнебудь підтримали упадаючу українську культуру, обмежені до доброї волі одиниць, не були тривкі самі по собі. Зі смертю меценатів приходив кінець і їхньому ділу. Гідних переємників не стало й українське громадянство, хоч і як раділо Заблудовом, Слуцьком, Миляновичами й Острогом, дуже скоро зрозуміло, що нема йому чого «надіятися на князів», а самому братися за діло. Скромнішими засобами, меншими, але збірними силами, своїми міщанськими, «кожемяцькими» руками розбудовувати те, що започаткували останні могікани родової аристократії. І справді, розпочате діло вже не гине. Підіймає його й веде аж до остаточної перемоги міщанство, зорганізоване в церковних брацтвах. Започатковує рух і довгий час несе його на власних плечах українське міщанство Львова - славна «львівська Русь».