Велика історія України

Наука

В допомогу літературі наспіла в свою чергу наука, що не тільки в своїх первопочинах але й у час свого найінтензивнішого розвитку не виходила поза межі українознавства. Раз тому, що тими шляхами вела українських учених спрага самопізнання пробудженої нації, а по друге тому, що для поширення української науки поза межі національної й громадської корисности дуже довго не було конечних наукових установ. Тому то ціла низка українських учених, яких наукові інтереси виходили поза межі українознавства, була примушена користати з чужинецьких - московських, польських, німецьких та інших наукових установ і публікацій і в той спосіб обогачувати культуру чужинців. Такі українські фільософи, як П. Лодій, В. Довгович, П. Юркевич, В. Лесевич, математик М. Остроградський, фізик-рентгенольог їв. Пулюй, хемик І. Горбачевський, зоольог О. Ковалевський, антропольог Ф. Вовк, історик літератури М. Стороженко, мовознавці Д. Овсяників-Куликівський, М. Дашкевич, Ф. Мищенко, соціольоги М. Зібер та М. Ковалевський, педагог К. Ушинський та багато поменчих, здебільша пропадали для української науки, в користь чужої. Та впоряд з працею українських учених на чужому грунті спроби працювати для добра рідного краю і народу стаються чим далі частіші, свідоміші й більш послідовні та систематичні. Вже в 30-их рр. XIX ст. задумав український етнограф та історик Михайло Максимович зорганізувати дослідників українського минулого в спеціяльне товариство, але цю думку вдалося зреалізувати щойно в 1843 році, коли в Києві повстала державна й російська по формі, але українська по суті й матеріялі свого зацікавлення «Археографічна Комісія». Вона то, розвинувши свою діяльність головно в 70-80-их рр. за секретарювання в ній історика Володимира Антоновича опублікувала велику скількість джерел і документів до історії Правобічної України. Чимало матеріялів до історії України опублікував Осип Бодянський в «Чтеніях» московського «Общества исторіи и древностей». Виїмково заслужився для покладення наукових основ української історії відомий кирило-методіївець Микола Костомарів, а поруч нього Панько Куліш. Як фільольог заслужився О. Потебня, як історик права О. Кистяківський.

В 1873 р. повстало в Києві українське наукове товариство, що під офіційною покришкою «Південньо-Західнього відділу російського географічного товариства», розвинуло надзвичайно оживлену дослідчу й видавничу діяльність з ділянки української історії, мови, письменства, етнографії, суспільних наук і мистецтва. Працювали в цьому товаристві такі наукові сили, як крім названих вже В. Антоновича, М. Зібера, Ф. Вовка, ще й П. Житецький, К. Михальчук, М. Драгоманів, П. Чубинський, О. Русів, М. Лисенко та інші. Російський уряд узнав, що праця «Відділу» хоч і ведена під офіційною фірмою та російською мовою, скріплює національне самопізнання серед українців і тому закрив товариство вже в три роки по його відкриттю. Та припинити розбурханої стихії українознавства йому вже не вдалося. Українські наукові сили гуртуються довкола заснованого в 1876 р. «Історично-фільольогічного Товариства» в Харкові (О. Потебня, М. Сумців, Д. Багалій, Д. Мілєр) біля київського «Історичного Товариства Нестора Літописця» й нарешті коло журналу «Кіевская Старина», що від 1882 до 1905 р. стався неперебраною скарбницею українознавства. Не спочивали українські дослідники та вчені по провінціональних центрах та установах (Чернигів, Полтава, Катеринослав, Одеса, Катеринодар, Житомир) використовуючи офіційні установи й імпрези для поглиблення й поширення знання про Україну. Українська етнографія (Б. Грінченко) археольогія (В. Антонович, Д. Багалій, Д. Яворницький, Ф. Вовк, В. Данилович, В. Хвойко), для якої створено навіть окремий журнал («Археологическая Лђтопись Южной Россіи», 1899-1904) пробивала собі шляхи й намічувала завдання, обходючи цензурні приписи й заборони, що їх раз ураз ставив московський уряд.

Свобідніше, хоча з меншими засобами й скромнішими силами розвивалася українська наука в Галичині. Правда й тут, не з примусу як на Великій Україні, а з непорозуміння, довший час українські вчені (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, Я. Гсловацький, С. Шараневич) працюють у дусі «єдинства» української культури з московською, але де далі ця шкідлива фікція розвівається, а разом з чистою українською мовою проникає в галицьку науку здорова думка культурно-національної самостійности українського народу. Піонірами тієї думки на галицькому науковому полі були такі вчені, як автор монументальної історії української літератури Омелян Огоновський, історик «Скиту Манявського» Юліян Целевич та інші.

Особливої сили і розмаху набрало наукове життя Галичини з хвилею, коли засноване в 1873 р. заходами галичан і матеріяльними засобами придніпрянських діячів «Товариство ім. Шевченка» у Львові, перемінилося в 1893 р. на «Наукове Товариство ім. Шевченка», а його провід спочив на цілі десятиліття (1897-1914) в енергійних руках знаменитого історика й незрівняного організатора наукової праці Михайла Грушевського. Від тоді львівське товариство стається огнищем всеукраїнської науки, а вчені тої міри, що універзаліст-українознавець Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, брати Олександер та Філярет Колесса, природники Іван Верхратський та Іван Раковський, разом з учнями Грушевського з його університетської катедри (С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І. Крипякевич) підіймають його своїми працями до рівня неофіціяльної академії наук.

Досягнення першої російської революції 1905 р. принесли деяку полегчу для української науки на Великій Україні, де за почином невтомного М. Грушевського повстає київське «Наукове Товариство», а праці українських учених починають появлятися в виданнях російської Академії Наук, та вже не «контрабандою», як дотепер, але отверто, українською мовою. Українознавство підіймається тепер пропаганди ваги українського питання, як великої культурно-історичної й політичної проблеми, серед чужинців. Монументальне двотомове видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем» (1914-1916) має під тим оглядом свою історичну заслугу.

Війна перебила нормальний розвиток огнищ української науки, але вже перші дні березневої революції 1917 р. принесли їй визволення з досьогочасних пут. Вже в 1918 р. повстають в Києві та Камянці Подільському перші українські університети, в досьогочасних російських розбудовуються катедри українознавства, а як централя науково-дослідчої праці організується в Києві - Всеукраїнська Академія Наук, в якій злилися всі досьогочасні наукові установи й архивно-бібліотечні, музейні та лябораторійні збірки столиці.

Упадок відродженої Української Державности відбився в першу чергу на українській науці й на культурній праці взагалі, але не припинив її цілковито. Українська наука, придавлена чужинецькою владою на рідній землі найшла собі тимчасовий захист на чужині - в Чехословаччині (Вільний Український Університет і Педагогічний Інститут у Празі, Хліборобська Академія в Подєбрадах) в Німеччині (Науковий Інститут у Берліні) й нарешті в Польщі (Науковий Інститут у Варшаві).