Велика історія України

Підземна Україна

Аристократична верхівка Лівоберіжжя, що по остаточному скасуванню української автономії, опинилася в доволі неозначеному суспільно-клясовому відношенні до загалу московського дворянства, дуке різко маркувала своє невдоволення новими порядками. Підсичувало його почуття культурної висшости над Москвою й тяжкої кривди, заподіяної Гетьманщині історичною долею. «Порушення прав України», про яких заприсяження Москвою в Переяславі ніколи не забувала ні стара козацька старшина ні її переодягнені у французькі фраки нащадки, наповняла їх серця ненавистю до Росії, глухою й безсилою» але упертою й послідовною. Сепаратистичні ідеї, що так наглядно виявилися в берлінській місії Капніста (1791) не покидали українського дворянства й не переставали тривожити московської влади й далі.

Війни, що їх провадила Росія з Наполєоном, накидали Україні нові тягарі, але й розбуджували в ній надії на визволення. Коли в 1812 р. Наполєон почав свій трагічний марш на Москву, цар Олександер І доручив українському генерал-губернаторові Лабанову-Ростовському зорганізувати кілька козацьких полків. Надія на відновлення козаччини розпалила серед українського дворянства нечуваний ентузіязм. Пятнацять кінних полків, по 1.200 людей в кожному, виросло тоді мов зпід землі. Злякалися того ентузіязму москалі й не допустили козацьких добровольців на поле бою. Продержали їх у етапі до 1816 р. а відтак здемобілізували. Розвіяні надії на відновлення козаччини долили ще нової оливи до вогню ненависти козаків до Росії. Щоб сяк-так заспокоїти безупинне кипіння, московський уряд набрав у 20-их рр. 25.000 козаків і переселив їх на Кубань, щоб у той спосіб ослабити загрозливу для нього примару козакофільства. Ще раз у 1831 р. підчас польського, листопадового повстання, вдарився московський цар до козаків за допомогою. На зазив царя повстало знову 8 кінних полків, для яких коні й виряд закупило само українське дворянство, але й тепер не довелося їм станути на полі бою так само як недодержано царської обіцянки про залишення козаків на постійній, військовій службі. Не помогли протести козаків ні обурення дворянства. Найсміливіших закатовано на смерть, сотні козаків висічено різками, а решту запроторено на Кавказ. Ще раз переконалася Україна, що «козакофільські маневри» москалів були тільки їх нікчемною провокацією для масового приглушення зусиль дворянства до відновлення козаччини.

Щож дивного, що в таких умовах, вістки про перемоги Наполєона над москалями приймалися з захопленням, а чутки про його відворот зпід Москви наповнили смутком серця всіх українців, що від наполєонських вірлів ждали визволення з кіхтів північного медведя?

Колиж по наполєонських війнах, з далеких походів по Німеччині. Австрії й Франції вернулися до дому московські й українські салдати та старшини, то те, що вони бачили й що пережили поза межами російської імперії, не залишилося без впливу й без наслідків. Серед старшин і шляхти починаються тепер поширювати масонські «льожі» та політично-конспіративні товариства, що ставлять собі завданням боротьбу з досьогочасними порядками в Росії, хочби навіть шляхом збройної революції.

І масонські льожі і тайні політичні товариства обняли тоді своєю мережею й Україну. Крім суспільно-політичного характеру набірали вони тут ще й національно політичної закраски. До масонської льожі в Полтаві належав і батько відродженої української літератури - Котляревський, до льожі «Зєдинених Словян» у Києві належали українці, москалі й поляки, що мріяли про вільний союз трьох словянських народів. Пізніше політичне товариство, в яке перемінилася масонська льожа «Зєдинених Словян», мало, по словам одного з членів, на меті «увільнення всіх словян від абсолютистичної влади, знищення національного антагонізму поміж деякими словянськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити границі кожної окремої словянської держави, запровадити в усіх народів демократично-парляментарну форму влади, скласти конгрес для управи справами цілого союзу й для заміни, в разі потреби загальних основних законів. Кожній окремій державі могла бути дана повна свобода й незалежність її внутрішніх справ…» Рівночасно й всуміж з масонськими льожами існували на Україні тайні політичні товариства. Одно з них, під головуванням повітового маршала дворянства - Василя Лукашевича, просто таки вставило в свою програму - політичну незалежність України. Воно теж підтримувало звязки з конспіраторами гвардійського старшинства при царі Олександрі І, якого смерть мала бути гаслом до загального військового повстання в Росії.