Високий Мисливець

Розділ дев'ятий ВАНІЛЬ

Мисливці ще затемна виїхали на свіжих конях. Кінь Отонте, який давно вже не ходив під сідлом, а тільки бродив у буйних травах довкола табору, особливо виявляв радість і завзяття, весь час стаючи дибки. Тому Караї обігнав решту мисливців і поїхав попереду:

— Подрімайте трохи в сідлах, а коли мій кінь перестане казитись, першим поїде хтось із вас. Дорога недалека — тільки до витоків Ріачо Барросо [29], а там зачекаємо, доки дійде сонце.

— А чому не проїхати до схід сонця далі? Адже ж удень пектиме.

— На те є причини. Біля витоків річки височить вершина, з неї добре видно пампаси. Звідти ми побачимо, чи не йде хто слідом за нами. Дорога до вершини вкрита камінням, і потемки коні поб'ють там ноги. Подекуди треба буде йти пішки, а в двох місцях навіть помагати коням видертись на камінні приступки. До того ж не завадить усе-таки годинку поспати в сідлі. Невідомо, що нас чекає попереду. Може, мої собаки натраплять на слід якої дичини, тоді нам перепаде смачніший сніданок, ніж ваша вчорашня солонина.

— Того м'яса не можна було не засолити. Я все ніяк не міг підійти до корови на постріл — вона тікала, і від того у неї спінилась кров. М'ясо зіпсувалося б, поки я доїхав би з ним до табору.

— Хіба я дорікаю? Як не підстрелимо свіжини, добра буде й солонина. Але краще приберегти її на наступні дні, коли для полювання, можливо, не буде часу.

— А навіщо, власне, робити такий гак — їхати аж до витоків річки?

— Мало того, діставшись до витоків біля підніжжя Орлиних Гір, ми піднімемося на вершину. Але не будьте таким цікавим, Джуліусе. Якщо хочете знати, мені кортить показати вам три гарні ягуарячі шкури. Вони напнуті там в одному затишному місці. Крім того, ви побачите чудовий краєвид.

— Я ніколи не захоплювався краєвидами. Особливо коли заради того, щоб їх побачити, треба дертися на гору. Така справа варта заходу тільки тоді, коли ви йдете по сліду ягуара і сподіваєтесь добути гарну шкуру. В усіх інших випадках мені приємніше дивитися на гори знизу.

— Уперше мене вивів туди саме ягуар. Але нагорі так гарно, що я залишив там його шкуру, а пізніше додав до неї шкури ще двох ягуарів, яких уполював на рівнині; Останнім часом я часто буваю там і, щоб згаяти час, виминаю і вичиняю ті шкури. Дві з них. уже такі м'якенькі, ніби їх щойно стягли із звіра.

— Ви буваєте там часто, — бурчав собі під ніс Джуліус, — і схід сонця завжди зустрічаєте вже біля витоків річки. Гм… Потім ви деретеся на гору по бездоріжжю і там мусите щось робити, щоб згаяти час… Здається, я починаю розуміти, чому ми не могли вистежити, де ви полюєте. Але навіщо ви мене тягнете туди? Мабуть…

— Я ж кажу: лише тому, що там красиво. Як у Серра Паресі [30], де, як запевняє Алонсо, людина, коли б мала досконаліші очі й гучніший голос, могла б побалакати із самим святим Петром.

— А ви йому щось скажете? — запитав Алонсо.

— У мене не такий добрий зір, однак з допомогою бінокля все-таки можна зазирнути на парагвайський берег, ба навіть у гори Трес Ерманос [31]. На одній із тих гір стоїть фортеця Олімпо, а на другій сидить наш вірний чорношкірий друг, і хоч у мене й не такий гучний голос, але все-таки я інколи розмовляю з ним.

— Я так і думав! З цієї гори ви подаєте димові сигнали і так само вас повідомляють про новини.

— Димові сигнали — річ хороша, але їх побачить кожен. А от сигнали дзеркалом можна помітити лише з одного боку, та й то з певного місця. Отож їх завважить Венцеслао, проте не побачать навіть у Барранко Бранко.

— А той чорний знає телеграфні сигнали?

— Гадаю, що ні, але він розуміє ті сигнали, про які ми з ними домовились. Однак годі правити теревені, краще поспіть.

— Із спанням уже нічого не вийде. Хіба заснеш, коли сподіваєшся от-от узнати щось цікаве!

— Потерпіть. Я проведу вас у місця, де не бував ніхто, крім індіанців. А тепер їдьмо якнайтихше. Зніміть остроги, застебніть пряжки на сідлах, щоб нічого не брязнуло. Думаю, індіанці не дуже зрадіють, якщо дізнаються, що я привів вас на землю, яку вони вважають священною, і навряд чи поставляться схвально до того, що я там отаборився. Самі вони рідко бувають у цих місцях і, певно, й досі не знають про те. Якщо їхатимете зовсім тихо, побачите таке, про що навіть онукам розповідатимете. Я не наполягаю, щоб ви заприсягайся, що більше ніколи сюди не повернетесь, бо однаково не додержите слова. Але вимагаю, щоб ви пообіцяли, що жоден з вас пальцем не торкне того, що там побачить, хоч би якою великою була спокуса. Я це роблю у ваших же інтересах.

— Що може бути спокусливого на тій горі? Золото, срібло чи самоцвіти?

— Знайдете і золото, і срібло, хоч і не дуже багато. Зрештою, побачите самі. А тепер ані пари з уст, їдьмо зовсім тихо.

Розмова урвалася. Непідковані коні ступали майже нечутно по густій траві, вкритій росою. Вони вже заспокоїлись і йшли рівно. Караї, підвівшись у стременах, уважно прислухався, але ніде нікого не було. Отже, за маленьким загоном ніхто не стежить. Тоді він зручніше вмостився боком у сідлі і, низько схилившись до шиї коня, задрімав. Кінь знав дорогу, бо Отонте вже кілька разів проводив мисливця до витоків річки, де звичайно чекав на його повернення, стежачи, чи не скрадається хто за ними. Кінь, який виріс у диких місцях, — а саме такого коня Караї дістав у подарунок від кадувеїв, — завжди пізнає дорогу, якою пройшов хоч один раз. Коли ним ніхто не править, він сам розуміє, куди йти, і не спиниться, доки не дістанеться до мети. Може, це й смішно, але мисливець був певен, що кінь, якого він сам приручив, може читати навіть його думки.

Цього разу кінь так раптово зупинився біля чагарників, що коні позаду мало не наїхали на нього. Високий Мисливець умить прокинувся і, навіть не озирнувшись, зіскочив з коня, тимчасом як його супутники поволі пробуркувались. У ранішній сутіні здавалося, що чагарник непрохідний, і все-таки Високий Мисливець ураз зник у ньому. Кінь рушив за ним.

— Куди ви поділися, Караї?

— Ідіть за моїм конем на слух. А якщо зовсім не видно дороги, заждіть хвилинку. Я зараз присвічу.

Однак мисливці не могли знайти дороги в гущавині, хоч жоден не хотів у цьому признатися і навіть не запалив сірника, щоб глянути на сліди. У тому, власне, й не було потреби, бо за мить серед кущів спалахнуло світло і сухе гілля весело затріщало, охоплене полум'ям. Перед мисливцями простяглася вузька стежка, що в'юнилась у заростях.

— У вас тут було все наготовлено для багаття?!

— А я завжди готую все, що треба, перш ніж залишаю це місце, особливо коли знаю, що незабаром сюди повернусь. Адже збирати колючі гілки навпомацки не дуже приємно, а що вже казати про те, якби довелося це робити під дощем, коли все мокре?!

Мисливці вийшли на прогалину, освітлену вогнем. Те, що в темряві здалося їм чорною стіною, було лісом з густим підліском. На вогнищі уже стояв чайник з водою, вгорі, утворюючи ніби дах, висіли на дротах дві бичачі шкури. Як тільки всі ступили на галявину, Караї опустив одну шкуру так, що навколо знову стало темно, і навіть якби хто їхав зовсім близько понад лісом, то не помітив би мисливського табору. Дим від багаття зникав у верховіттях високих дерев.

— Поки закипить вода, відведемо коней трохи далі. Там є ще одна галявина з кращою травою. її можна загородити і спокійно пустити коней — хай пасуться, доки повернемось. Треба тільки розсідлати їх, а сідла повісити на дріт, щоб не попсували терміти.

— Де ви так швидко набрали води, Караї? Там ще буде чим попоїти коней?

— А ви на березі річки. Обережніше, не впадіть у неї, бо вона недарма зветься Болотяна — Барросо. Звідси наші коні вже не повтікають. Тут потік робить крутий закрут, і вода майже з усіх боків оточує галявину. Той вузький прохід по твердій землі, яким ми дісталися сюди, легко перегородити кількома колодами, і коні нікуди не підуть. Тепер розсідлуйте їх — онде гаки для сідел, і ходімо до вогню.

— Навіщо така обережність? — промовив Алонсо. — Скільки разів я кидав сідло просто на землі в пампасах та й у лісі під деревом, і такого ще не бувало, щоб терміти поласились на нього.

— Раніше я теж так думав. Коли мені вперше довелося тут ночувати, я поклав сідло під голову, простелив під себе чепрак, накрився попоною і спокійно заснув. Попона була гарна, індіанської роботи, виткана з різноколірних бавовняних ниток. Під ранок прокинувся від холоду і бачу, що лежу голий. Попона, одяг — усе зникло! А від сідла залишилися тільки металеві частини. На тому місці, де я лежав, побачив у землі кілька дірок. Тут особливі терміти. Вони підкопалися під мене і все протягли крізь оті нори. А найгірше було те, що я прокинувся зовсім кволий і не міг збагнути чому. Та незабаром усе стало ясно. Земні кліщі так насмокталися з мене крові, що не могли пролізти назад у свої нірки і позастрявали в них.

— А по дротах терміти не лазять? Я думав, що вони можуть куди завгодно добратися.

— По моїх дротах не полізе навіть деревний терміт, бо я протягнув їх крізь шматки шкури мурахоїда і натер його салом. Тепер жодна комаха, яку жере мурахоїд, не поткнеться.

— Все одно наш табір не дуже зручний. Стоїть посеред болота та що й повен усякої гидоти!

— Але в нього свої переваги. Іноді погана слава міцніша за фортецю. Найбільша його зручність у тому, що в цьому місці не стають табором навіть індіанці, бо знають про його невигоди. А хто не знає, той скуштує всіх його принад під час першої ночівлі і вже ніколи сюди більше не повернеться. Але оскільки ми поблизу священних для індіанців місць, то нам краще обрати притулок, якого вони уникають.

Розмовляючи, мисливці повернулися до багаття. На вогнищі смажилися настромлені на шпичаки шматки м'яса, а тим часом по колу пішла калабаса з мате.

— А чому треба залишати коней внизу, Караї? Якщо ми затримаємось тут довше, як ви кажете, то навіщо плентатись пішки і таскати речі на плечах? Здається, ви твердили, що там є якась дорога для коней, хоч, може, й нелегка.

— Дорога справді є, але, гадаю, вам краще йти пішки. Я придивився до ваших коней і бачу, що вони не привчені до гірських переходів, отож завдадуть вам багато клопоту. Я, звісно, поїду на коні, бо він звик до таких подорожей.

— Мій кінь добре навчений. Я теж поїду на коні, — мовив Алонсо.

— А мого коня муштрував найкращий приборкувач коней східної Болівії! Інакше я не віз би його аж сюди, — додав Джуліус. — Одне перевезення його пароплавом коштувало більше, ніж тутешній кінь. Стільки ж потягне і дорога назад. Тому я свого коня не покину. Як він, бідолаха, тремтів від страху на пароплаві, як його дратували постійний гуркіт коліс і гудки! Мабуть, мені краще добиратися додому суходолом. Якби ж тільки знати дорогу через гори, щоб обминути річкові болота…

— Я, напевне, зробив би так само, хоч і згаяв би на це три тижні замість трьох днів. Але ж треба зважати і на те, що їхати доведеться через індіанську землю, до того ж хтозна, як ваш кінь подолає гори Бодокени. Та дорога значно важча, ніж та, куди ми вирушимо завтра. Якщо хочете, їдьте теж верхи. Принаймні випробуєте своїх коней. Якщо завтра ваші наміри не зміняться щодо подорожі суходолом, я побалакаю з Байджокігі, він зможе провести вас до Міранди. Звідти поїдете сухим гребенем аж до Корумби. З часом там проляже залізниця, але поки що… Ну, годі базікати, треб^а трохи Поспати. Незабаром світає.

Мисливці попоїли, випили мате, полягали довкола багаття і заснули серед диких хащів так спокійно й безпечно, ніби в готелі. Що ж до Алонсо, який народився у джунглях, то він у міській кімнаті взагалі навряд чи заснув би.

Сонце підбилося вже досить високо, коли собаки Караї розбудили свого господаря. Отонте пустив їх через кілька годин по тому, як загін вирушив у дорогу, і вони пішли по сліду вершників. Це було зроблено для того, щоб собаки прибігли тихцем, не затримувалися дорогою, винюхуючи звірячі сліди, і не зчиняли при цьому гавкоту, який міг би викрити мисливців. Та й треба було б весь час прикрикувати на них, бо знаків, які подавав би їм хазяїн рукою, вони в темряві все одно не побачили б.

Супутники Караї вже повставали. Алонсо пішов глянути на коней, а Джуліус розпалював вогонь.

— Ми не будили вас, Караї, щоб ви добре відіспалися після пригоди з дикою чередою. Але звідкіля взялися тут ваші собаки? Я ще по дорозі хотів запитати, чому ви їх не прихопили з собою. Вони з'явилися, мов привиди, навіть не гавкнули. Моя зграя вже давно сполошила б усю околицю, бо тут повно ягуарячих слідів.

— У кожного свій спосіб їздити на полювання. Через це я й не хотів, щоб ви брали своїх псів. Тепер ми принаймні певні, що Велькер не подався за нами і що навколо немає індіанців. Навіть якби ми їх не помітили, собаки почули б.

— Рушаємо зараз?

— У нас ще є час. Щоб зійти на гору, досить двох годин, а з вашими кіньми — трьох. Та й сонце ще не скоро підніметься так, щоб його можна було спіймати дзеркалом з обох боків. А тепер сідаймо поснідаємо. Тільки не пийте тут сирої води. Нап'ємося вгорі джерельної.

— Там, на горі, є вода?

— Побачите самі.

Сонце почало вже пригрівати, коли мисливці осідлали коней і скочили в сідла. Караї повів їх звивистими стежечками по лісу, що ставав дедалі густішим і, здавалося, непрохідним. Але дорога, прорубана мачете, ще не встигла зарости.

Почався підйом, і стежка зав'юнилася ще більше, бо треба було весь час. огинати порослі мохом скелі. Несподівано ліс скінчився, і перед мисливцями відкрилася рівнина, всіяна дрібними камінцями від оповзнів. Караї спинився і зачекав, поки під'їдуть його супутники.

— Їдьте до тієї високої пальми і, глядіть, не збочуйте, — мовив він.

— А чому б вам не поїхати вперед?

— Я їхатиму останнім, щоб замести сліди. Від пальми починається кам'янистий грунт, і там уже слідів непідкованих коней не буде видно. А якби й було, то це не страшно, бо там проходить дорога, на якій багато слідів. Головне, щоб ніхто не знав, як ми вийшли на неї.

Обидва мисливці поїхали прямо, а Караї пустив свого коня боком трохи вище їх. Під копитами коня вниз посунули дрібні камінці. Вони засипали сліди, проте нікому й на думку не спало б, що зроблено те нарочито. Тепер вершники їхали ніби парком. Ліс порідшав, але дерева були значно товщі, ніж унизу. На кам'янистому грунті зник підлісок, і ліс проглядався на всі боки.

Однак дорога ставала дедалі важча. Караї скочив з сідла і, ведучи коня за повід, перестрибував з каменя на камінь. Іноді здавалося, що дорога кінчається, але Караї спокійно пробирався по скелях краєм глибокого урвища, а за поворотом знову видно було дорогу. Джуліус незабаром зрозумів, що зручніше йти пішки, а от Алонсо хотів будь-що довести, який він спритний наїзник. І довів, бо утриматися в сідлі під час карколомних стрибків по каменях міг тільки справді спритний вершник. Та зрештою Алонсо стало шкода коня, і він теж повів його на поводі. Однак і це було нелегко. Коні впиралися, не наважуючись стрибати з каменя на камінь. Тільки Караї не мав турбот з конем і клопотався більше своїми супутниками. В такій дорозі характер людини видно з того, як вона поводиться з конем. Алонсо весь час говорив із своїм конем, умовляв його й підбадьорював, коли треба було подолати якусь перепону. Джуліус дедалі більше втрачав терпець, кричав і сварився. Зрештою він спинивсь і вирізав прут, щоб підганяти коня, але за хвилину передумав і пошпурив його геть. Караї задоволено кивнув головою.

— Я дедалі кращої думки про вас, Джуліусе. Не гнівайтесь на коня, якщо він не знає того, чого ви його не навчили. Криком ви тільки зіб'єте тварину з пантелику. Адже ви й самі ще багато чого навчитеся, бо всі ми день у день вчимося. За хвилину ви пересвідчитеся, чи можна буде взяти вашого коня в дальшу дорогу.

— Невже вона буде ще важчою?

— Нічого страшного. Треба тільки подолати два уступи. Он гляньте туди.

Дорогу попереду заступала велика скеля.

— Тут кінь, звісно, не пройде.

— Ба пройде! Трохи далі буде ще вища перешкода. Алонсо, вилізьте нагору і візьміть повід мого коня. Він покаже іншим, як туди підніматися.

Караї підвів коня під самий камінь і кинув Алонсо повід. Кінь, який уже знав, що йому робити, звівся на задні ноги, а передніми сперся на верхню грань скелі. Мисливець перевірив попругу і підтягнув сідло, потім, зігнувшись, підліз коневі під живіт і трохи підняв тварину в ту мить, коли вона відштовхнулася від землі. Під час стрибка Караї встиг підтримати коневі ногу, яка шукала опори, і кінь вибрався нагору.

— Тепер витягнемо вашого коня, а потім ви з Алонсо поміняєтесь місцями. Це буде важче, але гадаю, що діло піде. Трохи підняти коня повинен хазяїн, до якого тварина звикла. Не знаю, чи сподобається вашим коникам, але я підтримаю їм ноги.

Після кількох спроб усі троє коней опинилися нагорі.

— Повертатися буде гірше. Доведеться спускати їх на ласо.

— Треба було вас послухати і йти пішки. Бідні коники, — зітхнув Алонсо.

— А я не шкодую, — сказав Джуліус. — Ми тут навчилися долати перепону, перед якою самі, без Караї, мабуть, відступили б. І наші коні теж дечого навчились.

Але як ви управляєтеся тут самі, Караї, коли нікому тягти вашого коня за повід?

— Це я вам покажу біля наступної перешкоди. Тепер нам доведеться подолати найважчий шмат дороги. Перш ніж ми в'їдемо до ущелини, намочіть водою хусточки і збризніть горілкою, якщо маєте з собою, а потім зав'яжіть ними роти.

— Горілка у мене є, але де тут візьмеш воду? — з сумнівом промовив Джуліус.

Та коли дорога круто повернула, їх привітало дзюрчанням непримітне джерельце, що спадало з височини. Вода розбивалась об каміння, перетворюючись в дощову імлу, та нижче знову зливалась у струмочок, щоб трохи далі знову розбитися на дрібнісінькі крапельки. Сонячні промені, граючи в бризках, утворювали барвисті райдуги. Мисливці були зачаровані цим видовищем, хоч вони й звикли до красот природи, серед якої жили. Всі троє сіли біля джерела, щоб перепочити.

— Не пийте багато, — попередив Караї.

— Чому? Хіба це недобра вода?

— Вода чудова, але попереду тяжкий перехід, — зійдете потом.

Відпочивши і вмившись, мисливці рушили далі. Дорога йшла вгору, проте була, здавалося, зручніша, ніж досі. Навколо знову простягався ліс, — неначе парк. Та ось дорога привела до вузької ущелини, вхід до якої заступала величезна скеля.

— Отут уже й людина не видереться, не те що кінь! — вигукнув Джуліус.

Караї підкликав свого коня і відв'язав ласо від сідла.

— Зараз я вам покажу, як можна без будь-якої допомоги витягти нагору коня!

Тільки тепер Джуліус і Алонсо помітили, що над скелею завис товстелезний стовбур зламаного дерева. Караї накинув на нього петлю і за допомогою ласо легко піднявся по майже прямовисній стіні. Потім зняв петлю з дерева, перекинув через нього ласо і, тримаючись за обидва кінці, спустився вниз. Там він прив'язав один кінець до вуздечки коня і почав тягти за другий, поки ласо не нап'ялося. Тоді Караї дав знак своєму коню, підставив йому плече під черево і трохи підняв. Кінь відштовхнувсь ногами від землі, але невдало зачепився передніми копитами за камінь і посунувся вниз. Караї спритно відскочив убік, щоб не попасти під коня, та одразу ж знову натягнув ласо. Вдруге спроба вдалася, і кінь весело заіржав, стоячи на скелі, ніби похвалявся своєю перемогою.

— Наші коні не видеруться, — висловив сумнів Джуліус. — Кидати їх тут не можна, а повертатися назад теж нема охоти.

— Нас же троє і в кожного є ласо — якось дамо раду. Витягнемо їх нагору, як вантаж на пароплав.

Велетенські дерева, що росли поряд, були ніби стріли підйомного крана, і мисливці після кількох спроб витягли Джуліусового коня на скелю. Що ж до Алонсо, то той вирішив навчити свого коня такого сходження, і, оскільки двоє мисливців допомагали згори, а сам Алонсо за прикладом Караї підпирав коня знизу, це зрештою пощастило зробити.

— Як же ми повернемось назад? Це буде ще важче!

— Ваших коней спустимо на ласо, а мій зійде сам, тільки притримуватимемо його. Якби ви, Джуліусе, самі муштрували свого коня, він вірив би вам і знав, що господар не вимагатиме від нього нічого такого, чого він не зможе зробити. Тоді його не довелося б тягти на мотузці. Він просто боїться… Тепер нам треба подолати ще один чималий підйом. Зав'яжіть обличчя і дихайте тільки носом. — І Високий Мисливець обв'язав собі обличчя намоченою хусточкою.

— Який дивний запах! — мовив Джуліус. — Щось дуже знайоме, але що, не можу пригадати. А взагалі тут важко дихати.

Караї, трохи відгорнувши хусточку, кивнув:

— Я все поясню, коли дістанемось нагору. Швидше за мною! І не розмовляйте!

Мисливці знову вступили до лісу, густішого, ніж було досі. Дорога круто йшла вгору, але перешкод уже не було, хоч подекуди доводилося посуватися по самісінькому краю глибокого урвища. На дні його росли високі, кілька десятків метрів, пальми ваугасу; їхні гладенькі стовбури і блискуче листя, що сягало метрів шість у довжину, було густо заплетене виткою рослиною, вкритою зеленкуватими квітами. Тисячі пташок колібрі вилися біля них. Це була картина невимовної краси. Однак повітря сповнювала якісь запаморочливі пахощі, і дихати ставало все важче. У мисливців боліла і наморочилася голова. Чманіли й коні і, самі не чекаючи, доки їх підженуть, швидше рушили вперед. Караї йшов мовчки, похиливши голову, розмірено переступаючи з каменя на камінь. А от Алонсо часом підбігав, випереджаючи інших, а потім сідав на камінь відсапатися. Та як тільки Караї, що йшов розміреною ходою, наздоганяв його, Алонсо знову зривався на ноги і біг уперед. Він уже зовсім знесилів, коли раптом почув попереду іржання коней. Це так підбадьорило Алонсо, що він духом вихопивсь аж на гребінь. Там він зірвав з обличчя хустку і з насолодою вдихнув свіжого повітря. Караї, що не відставав від нього, теж дихав на повні груди, немов хотів набрати повітря про запас, але за мить він уже знову обмотав обличчя хусткою, намоченою в струмку, і почав відв'язувати ласо від сідла.

— Треба повернутись за Джуліусом! Я ще хвилину тому чув, як цей навіжений кричав щось. Негайно рушаймо, бо, якщо він знепритомніє, клопоту не збудемося! Візьміть і ви своє ласо, Алонсо!

Високий Мисливець заквапився вниз. Далеко йти не довелося. Джуліус напівсидів, схилившись на камінь, і Караї легко обв'язав його ласо під пахвами. Потім бігом піднявся трохи вище, перекинув другий кінець ласо через гілку дерева і почав тягти за нього, водночас, підтримуючи Джуліуса, як раніше підтримував коня, витягаючи його на скелю.

Алонсо не наважився спуститись до англійця. Але скинув униз кінець свого ласо, і, коли Караї зв'язав обидва мотузи докупи, діло пішло швидше. Вода, якою хлюпнули Джуліусові в обличчя, і свіже повітря привели його до тями. Тільки сильний головний біль ще довго мучив усіх трьох.

— Хай йому чорт, що це було? Крізь що ми пробилися?!

— Хіба ви нічого не помітили на пальмах? Адже колібрі теж були захмелілі і раз у раз шугали до землі, щоб ухопити свіжого повітря. А потім поверталися назад. Проте у них більше розуму, ніж у вас, Джуліусе. Бо ті колібрі, хоч і роззявляють весь час дзьобики, але не видають жодного звуку, тоді як, сидячи на інших квітах, вони щебечуть без угаву. Вдруге тим шляхом ітимете, закривши рота. Невже ви й справді не впізнали того запаху? Адже це ваніль, яку погоничі мулів возять від вас, із Болівії, в Пуерто Суарес [32].

— І справді! Тепер я впізнав! Але такого міцного запаху, Караї, я ніколи не відчував.

— Це тому, що болівійські баунільєрос [33] збирають її постиглу і тільки з гілок кущів, що ростуть унизу.

— Це ж ціле багатство! І воно поряд, усього за якихось двадцять миль від річки! У Болівію ваніль везуть кілька місяців на мулах аж від притоків Амазонки, та й то мають зиск.

— Може, відкриєте контору по експорту ванілі, Джуліусе? — всміхнувся Караї. — Авжеж, тут до неї рукою подати. Цікаво тільки глянути, як ви видеретеся на ті пальми і як збиратимете ваніль серед тих пахощів.

— Ну, щось придумав би. Але поясніть мені одну річ, Караї. Свого часу я мріяв про розкішне життя і хотів відкрити торгівлю болівійськими продуктами. Надіслав листи кільком знайомим. Почувши, що найбільше ванілі купують у Парижі, я туди теж написав і спитав, скільки б мені могли за неї платити. З Парижа надіслали взірці маленьких трубочок, у яких там продається ваніль на вулицях. І от коли я все підрахував, то вийшло, що там ваніль у невеличкій і гарній упаковці коштує дешевше, ніж у нас в Суарес, де її купують оптом — по п'ятнадцять кілограмів одразу. І з іншими продуктами було приблизно так само. Нічого не можу збагнути.

— Все це — загадки комерції, яких ми, мисливці, ніколи не зрозуміємо. Головна причина полягає, мабуть, у тому, що перекупник в Пуерто Суарес, платячи за ваніль не грошима, а товарами, вже на цьому має всі сто процентів зиску. До того ж ваніль надходить не в крамниці безпосередньо до покупців, а на заводи. Там із неї добувають екстракт, тобто справжній ванілін (для чого його вживають, я ніколи не цікавився), і тільки потім порожні, без запаху стручки, які треба викинути на смітник, наповнюють штучним ваніліном, виробленим із дьогтю. Публіка радіє, гадаючи, що придбала справжню ваніль, і псує нею їжу. Але нашому братові, який знає, що таке справжня ваніль, їхній екстракт смердить. На нього не можна було б привабити жодного метелика, комахи розумніші за витончених європейців, їх не так легко обдурити різними сурогатами. Я, коли буваю в Європі, їжі з ванільною приправою не їм… А тепер можна досхочу напитися цієї прозорої, як сльоза, води. Я вже наповнив свою фляжку одразу ж, як ми приїхали, щоб вода трохи отеплилась, бо, коли п'єш просто з джерела, терпнуть зуби.

Джуліус нахилився до струмка, щоб напитися, але після першого ж ковтка облишив свій намір.

— Її справді не можна пити! Чому вона така холодна?

— Вона зовсім не холодна. В Європі ви купалися б у такій воді, ще й нарікали б, що надто тепла. Я щойно виміряв її температуру — двадцять два градуси, але повітря в тіні понад сорок, і тому вода заходить у зуби, коли п'єш. Зараз ми виїдемо з лісистого видолинка на відкрите місце, і там буде легше. Тільки наберіть собі води на цілий день.