Високий Мисливець

Розділ п'ятнадцятий ЗБРОЯ

Всі ті пригоди згадав Караї, коли виїхав з Наліке. У нього було досить причин, щоб переконати полковника повернутись. Адже візит до індіанців у несприятливий час міг зруйнувати всі плани Караї, а цt, в свою чергу, чого доброго, призвело б до біди. Не хотів він також, щоб його друг долав такий далекий і втомливий шлях даремне.

Із задуми мисливця вивів тупіт кінських копит. Мисливець озирнувся у ту мить, коли Байджокігі вже наздоганяв його. Якусь хвилину їхали мовчки. Високий Мисливець міркував, як краще відкрити вождеві свої плани, коли той сам раптом запитав його:

— Ти їдеш назустріч коронелю[58] Фейхоо? З ним і його син Альваро. З Набілеке приїхали люди Довгого Кореня, вони бачили їх дорогою.

— Я хочу завернути їх. По-моєму, зараз не зовсім зручний час для переговорів з Наувільйо.

— Я теж думав про це. Але все-таки, мабуть, не треба їх завертати, хай їдуть. Аби тільки твоєму другові знову не спала на думку якась дурниця і він не привіз нишком пляшки горілки. Тому я рушаю разом з тобою. Якщо полковник щось отаке везе, він далі не ступить ні кроку. Мені й самому кортить хильнути трохи, але ні від кого з нас не повинно тхнути сивухою. Хай покаже, що він везе, і коли має горілку, — виллє її. Саме виллє, а не закопає, бо, якщо хтось знайде, зіпсує всю справу!

Дорогою Караї і Байджокігі обговорили, як вони поведуть розмову з Наувільйо, і розподілили між собою обов'язки. А зустрівшись з полковником та його саном, вони ще раз усе обміркували до найменших дрібниць.

Вождь мав підстави, коли висловлював занепокоєння щодо того, чи не везе полковник горілку. Фейхоо справді мав дві пляшки і ще одну плескату пляшечку тримав у потаємній місцині для власного вжитку. Але Байджокігі винюшкував і її, і полковник, згнітивши серце, мусив розбити також і цю пляшку.

— Горілки не можна брати з собою навіть як ліки. Наувільйо сьогодні має поступитися багатьма своїми принципами, але тут він стоятиме несхитно. Сам він пити не тільки не може через свою хворобу, але й не хоче. Розумієте? Отож ви більше прихилите його до себе, якщо візьметеся до лагодження загорож.

Альваро був захоплений планом полювання на дику череду. Він уявляв, як покаже свою хоробрість і вміння управляти конем перед такими спритними наїзниками, як індіанці. Юнак був у такому захваті від індіанців кадувеїв, що додав навіть до свого імені індіанське прізвисько і почав себе звати Альваро Гуайкуру [59] Фейхоо. Мисливця трохи дивувало, що полковника анітрохи не лякала небезпека, на яку наражатиметься його син під час полювання на дике стадо.

— Якби я так не обважнів, то й сам вирушив би з ним, — промовив Фейхоо, ніби вибачаючись.

Наувільйо та й усі індіанці з величезним захопленням прийняли пропозицію допомогти в полюванні. На світанку майже всі вони, наче мурахи, висипали до огорож і заповзятливо взялися до роботи — носили каміння і колоди, лагодили старі загорожі і будували нові. Лише кількох юнаків було послано до болота, щоб вони зайняли худобу з індіанським тавром. Та незабаром Караї зрозумів, що зробили те хлопці не дуже сумлінно. Він оглянув худобу, яку вони пригнали до села, і побачив випалені на шкурі корів і биків індіанські візерунки, майже зовсім зарослі шерстю. Однак хлопці гнали з лісу два стада. З одним вони звернули на схід там, де, як вони гадали, їх не можна було побачити з села. Проте Караї помітив їх і не мав сумніву в тому, що в кожного бика з того, першого, стада на лівому боці було тавро, яке свідчило, що худоба належить поміщикові Мальгейросу. Та, завваживши те, він заплющив не тільки одне, але й друге око. «Quen roba un ladron…»

Свято було дуже пишне. Індіанці бенкетували щоночі. Гори м'яса, яке належало з'їсти все до останку, стільки ж овочів і плодів, що їх привезли мешканці Шуваради, щоб похвалитися своєю працею. Частували всіх. Люди поринали на кілька годин у сон, a потім знову завдавали працю зубам.

На третій день Альваро і Караї поїхали у мисливський табір, а за тиждень Алонсо повідомив, що все готово для ловів.

Того дня Караї вирушив до Орлиних Гір, узявши з собою своїх собак. Як він і гадав, собаки добре запам'ятали потайну дорогу, якою їх нещодавно провів уночі Байджокігі. Вона починалася на кам'янистому осипі, саме в тому місці, де мисливець завжди дбайливо зарівнював свої сліди. Це була зручна, добре наїжджена дорога без будь-яких перешкод, яка широкою дугою огинала долину ванільних ліан. У деяких місцях, як здавалося мисливцеві, дорога була розчищена людськими руками, хоч він і не розумів, яким знаряддям індіанці могли розбити і відтягти вбік кілька великих кам'яних брил, що, очевидно, колись заступали шлях. Та він знав і те, що найнадійніше знаряддя індіанців — терплячість і наполегливість. Інші інструменти тільки полегшують роботу, але без них можна обійтися.

Дорога привела Високого Мисливця до кладовища не з того боку, з якого він звичайно приїздив сюди. Залишивши коня під охороною собак, він зняв з сідла ягуарячі шкури і пішов до свого спостережного пункту. Сонце ще не піднялося високо, і Караї не міг скористатися дзеркалом, проте з протилежного боку вже можна було посилати світлові сигнали. Мисливець розпалив вогонь і, поки багаття розгорялося, назбирав навколо цілу купу трави й напівзотлілого листя. За хвилину все це було у вогнищі, і вгору знявся густий чорний дим, смугу якого Караї вміло перебивав попоною.

Майже одразу надійшла відповідь, послана дзеркалом. Особливих новин не було. Про все, що сповіщав негр, мисливець уже знав, крім відомостей про кількість поранених та забитих списоносців. Правда, його занепокоїло повідомлення про підготовку до нового нападу на індіанців, але точних даних про це ще не було; Венцеслау передав, що Мальгейрос не поспішає з цим. Пославши сигнал, що він незабаром приїде до фортеці, Караї загасив вогонь. Ось-ось мало початися велике і небезпечне полювання на дику череду, і він хотів спокійно подивитися на все з гори. Йому було цікаво, як Алонсо пощастить упоратись з полюванням.

Довго чекати не довелось.

Вистава почалася.

З півдня насувалась велика хмара куряви, крізь яку нічого не можна було побачити. Тільки тоді, коли хмара, промчавши сухим степом, наблизилась до вологіших місць і осіла, можна було роздивитися, що попереду мчить вершник. Мисливець упізнав його. Це був Байджокігі. Він випростався у сідлі і вимахував над головою червоним плащем — пончо. З висоти здавалося, що він навіть не дуже підганяє свого коня, хоч насправді вершник летів, як вітер.

Слідом за ним виринуло стадо. На вологому грунті порох уже не здіймався, і все було ясно видно. Тільки тепер мисливець усвідомив, яка небезпека загрожувала йому самому, коли він тікав від стада кілька днів тому.

Хвилювання охоплювало його все більше й більше. Він боявся за Байджокігі: досить коневі спіткнутись, і ні від коня, ні від вершника нічого не лишиться. Та вождь, видно, був упевнений і в собі, і в своєму коні: недаремне його постать була весь час гордо випростана. Рантом Байджокігі різко зігнувся, і Караї здалося, що він падає з коня; але вождь лише перевернув пончо червоною підкладкою всередину і, майже лежачи на шиї коня, почав звертати убік.

Стадо трохи сповільнило біг. Передні бики попідводили голови від землі, ніби шукаючи, куди пропав утікач. Після того як зникла червона пляма, що лютила і вабила стадо кілька днів, сам вершник уже не цікавив їх.

Та в цей час з протилежного боку виїздив повий вершник — Альваро.

Якусь мить він забарився, розгортаючи червоне пончо, та за хвилину гонитва почалася знову. Стадо вже давно перетнуло межу індіанських земель і мчало далі в напрямі Наліке. Ось воно вбігло у високу траву, там, де нещодавно відбулася сутичка трьох індіанців із списоносцями. Вершник зник у траві — видно було тільки червоне пончо, що маяло на вітрі, і трава, як море, хвилювалася над спинами розлючених биків та корів.

Альваро вискочив на луг, порослий низькою травою; тут він, як раніше Байджокігі, припав до гриви коня, квапливо ховаючи під себе червону матерію. Замість нього до стада ступою виїхав Алонсо. Ось він підвівся в стременах і озирнувсь. І вершник, і кінь були такі спокійні, ніби виїхали на прогулянку і не знали, що назустріч їм мчить сотня тонн м'яса, виставивши уперед і пригнувши до самої землі гострі роги.

Алонсо зупинився. Знову звівшись у стременах, він підніс до плеча рушницю і вистрілив. Над стволом здійнявся димок. Мисливець стояв непорушно, хоч дике стадо вже було всього за якихось метрів сто від нього. Та він був певен, що не схибив.

Згори Караї добре бачив, як один із трьох биків, що мчали попереду, утворюючи гостряк живого клина, звалився на землю. В ту ж мить картина змінилась. Алонсо перекинув карабін за спину, розкрутив болеадору і метнув її. Вона влучила у ноги переднього бика, обкрутилася довкола них, і цей бик теж важко упав на землю. Потім полетіла ще одна болеадора, яка звалила третього бика. Алонсо повернув коня і спокійно від'їхав.

Із стадом сталася дивовижна зміна. Передні бики різко спинились, аж їхні копита вгрузли у землю. Здавалося, вони присіли на задні ноги, мов коні, які спускаються з крутого схилу. На них напирали всією вагою бики й корови, які мчали позаду. Але передні витримали натиск, лише деякі повалились на землю, і на них одразу посунули інші. Потім усе стадо сплуталось, завирувало, закружляло, і минуло кілька хвилин, поки із цієї круговерті знов утворилась певна система. Старі бики стали навколо трьох, що лежали на землі. їх оточили рядами молодші, останній з яких утворили корови й телята. І раптом все це величезне стадо, майже тисяча голів, протяжно заревло. Це було оглушливе, схоже на плач ревіння диких тварин. Кілька хвилин тому, коли розлючені тварини сліпо мчали вперед, їх рев нагадував гул бурі, удари грому, тепер Караї здавалось, ніби він чує дивовижні, незбагненні звуки, які видає велетенський орган. Дикі тварини тепер були безсилі й приборкані. Вони втратили своїх ватажків і оплакували їх тужним ревінням.

З ліска біля підніжжя гори з'явилися індіанці на конях та їздових волах, женучи поперед себе свійську худобу. Спершу вони боязко об'їхали навколо стада. Мисливець розумів їх. А що як стадо знову оскаженіє? Індіанці, звісно, не хотіли втрачати свою худобу, приручену з такими труднощами. Та коли Альваро й Алонсо повернулись і рішуче в'їхали у дику череду поміж биків і корів, що сумно ревли, індіанці посміливішали й собі приєдналися до них. Стадо знову завирувало, але, спрямоване людьми, потроху почало рухатись у бік Наліке. Юнаки на конях помалу переміщались на краї, оточуючи все стадо. Решта індіанців на їздових волах і биках, змішавшись з дикою чередою, рушили в напрямку, про який було заздалегідь домовлене. Один із воїнів на великому бику перебрав на себе роль вожака, і все стадо посунуло за ним. Спершу дуже повільно, потім швидша і швидше, аж поки не понеслося вскач. Але вже не атакуючим клином. Вершники по боках стиснули стадо спершу в квадрат, потім у витягнутий прямокутник. Невдовзі над стадом знову здійнялася хмара куряви: це худоба бігла по сухих прогалинах, що межували з Наліке. На місці лишилися тільки троє биків — мертвий ватаг і його ад'ютанти, які намагалися вивільнити ноги з мотузів, що обплутали їх. Можливо, їм це вдалося б, якби не повернувся Алонсо і не застрелив обох із вінчестера. Тепер він уже не був такий певний у собі й зблизька випустив півдюжини куль у лежачих тварин. З того, як Алонсо сидів у сідлі, видно було, який він утомлений і виснажений. Ось він повільно зсунувся з коня і ліг у траву.

Караї спустився із свого спостережного пункту, підтягнув попругу і неквапом поїхав у долину. Дорогою він намагався уявити собі спершу страх, а потім радість старого вождя, коли той зі свого ліжка побачив хмару куряви, а потім почав розрізняти в ній передніх вершників, котрі вели за собою величезну череду, коли зрозумів, що в його село прийшло багатство, яке дасть можливість здійснити його плани. Вождь наважився на великий ризик. Він поставив парагвайцеві все, що обіцяв, хоч ніколи не бачив і не знав його. Вождь вбачав у цьому єдиний шлях до здійснення своїх замірів. Але як легко можна було втратити все — свійську худобу і коней, а скільки людей при тому загубити! Адже їхня худоба могла пристати до дикого стада і разом з ним змести все на своєму шляху!

Коли Караї спустився в долину, Алонсо все ще лежав у траві. Здавалося, що парагваєць спить, але все його тіло дрібно тремтіло.

— Виходить, така пригода може вразити не тільки мене, — мовив Високий Мисливець. — Навіть тобі, бувалому «індіанцеві», вона зіпсувала нерви.

Караї приніс води і змочив Алонсо чоло і груди. Потім перевернув його на спину і почав робити штучне дихання. За кілька хвилин Алонсо оговтався. Знявши з мертвих биків свої болеадори, він сів у сідло і разом із Караї рушив по дорозі, протоптаній стадом.

— Увечері треба послати кількох хлопців, щоб розібрали тих биків. Шкода, якщо пропаде стільки м'яса. Отих двох можна було б і не стріляти, а пустиш слідом 8а стадом.

— Якби я їх вчасно не застрелив, кадувеям був би каюк. Бики збунтували б стадо, і воно змело б усе. М'ясо хай лишається орлам. Можна буде використати хіба що шкури.

— А чому не забрати м'ясо? Треба підказати індіанцям, що запаси роблять і тоді, коли є зайві харчі.

Цього м'яса не можна їсти. Бики загнані, і в них спінилась кров. Поки хлопці сюди прийдуть, м'ясо вже буде отруйне. Тільки грифам воно не зашкодить.

Та шкури з мертвих биків так і не зняли — не було часу. Повернувшись у Наліке, Караї й Алонсо дізнались, що невелика частина стада втекла й повела за собою кілька голів свійської худоби. Це сталося через те, що перед загорожею деякі бики прийшли до тями, і їх уже ніяк не можна було загнати всередину.

Цілу ніч індіанці розводили биків, корів і телят по різних загорожах. Роботи було досить для всіх. Тільки Алонсо, Альваро й Байджокігі не працювали, але ніхто не докоряв їм. Адже вони виконали роботу, яка потребувала дуже великої відваги, і виконали добре.

Наступні дні також піхто не спочивав. Треба було холостити биків і обрізати кінці рогів коровам, яким не подобались ані загорожі, ані люди, обміркувати, куди гнати стадо далі, давши худобі як слід зголодніти.

На радість Алонсо, індіанці вже першого дня почали відбирати його четвертину стада. Це були найкращі бики й корови, і парагваєць аж світився від щастя.

Тільки тоді, коли найважливішу роботу було закінчено, Наувільйо запросив обох молодих вождів та Караї на нараду. Згодом покликали й полковника. Та перед тим Байджокігі запропонував Високому Мисливцеві трохи проїхатись.

— Нам, мабуть, не пощастить відрадити Наувільйо від нападу на Барранко, — промовив він, коли обидва від'їхали на таку відстань, що їх уже не видно було з села. — До того ж він хоче сам вести воїнів. Ти дозволиш?

— Не уявляю, як би я міг заборонити йому. Наувільйо знає, що жити йому недовго, я не приховую цього від нього. Він хоче вмерти у бою, а не на ліжку. Я його розумію. Рано чи пізно ви змушені будете вчинити напад на фазенду. Ця наймана банда не примириться з поразкою. Ті нікчеми вже, мабуть, розповіли, як билися з переважаючими силами індіанців і як понищили силу ворогів. Тепер Мальгейрос наполягатиме, щоб вони вибили решту індіанців, захопивши для нього весь цей край. Він пообіцяв списоносцям чималу плату, але сказав, що розрахується тільки після того, як звоює індіанську землю. Я маю відомості, що там щось готується, тому поїду в Барранко і спробую перешкодити біді. А те, що замислив Наувільйо, входить і до моїх планів. І хоч сам Наувільйо, можливо, загине, що ж, так чи інакше його смерть неминуча. Я думаю, що після нього ти об'єднаєш плем'я і наведеш лад.

Байджокігі заперечливо похитав головою.

— Смерть Наувільйо буде загибеллю кадувеїв, — рішуче сказав він. — Наувільйо довгі роки не скликав ані ради старійшин, ані ради воїнів, владарюючи сам. Тепер саме він тримає вкупі плем'я. Наувільйо не повинен загинути, а ми не повинні допустити, щоб він вчинив напад так, як збирається то зробити. Це не дасть нічого. Винищать тільки мешканців Барранко, та й годі. Він хоче рушити в похід з вісімнадцятьма чоловіками, як колись Ітакадуана. Для цього Наувільйо відібрав лише старих воїнів, весь час радиться з ними, причому не допускає нікого з нас, молодих. Битися вони будуть як у старину — самими ножами. Якщо ти не перешкодиш цьому, більшість воїнів загине. Тим часом вони переб'ють жінок і дітей, пограбують фазенду і підпалять її, як робили колись давно.

— А це тобі не до смаку? — запитав Караї, якого найбільше цікавило те, як «цивілізація» вплинула на «дикунів». — А як на це дивляться твої люди?

— Декому це, мабуть, сподобається, особливо старшим, які колись воювали з білими. Але молодші розуміють, що Мальгейрос викличе військо, і проти нас піднімуться всі, навіть ті, з якими ми в добрих стосунках. Тоді нам кінець.

— Ти гадаєш, що Наувільйо, ідучи з ножами проти рушниць, ні на що не сподівається?

— Про це я не турбуюсь — Наувільйо, напевне, обміркував якусь воєнну хитрість. Він докладно розпитував полковника про всі зміни, що сталися в Барранко відтоді, як він там був востаннє. Особливо цікавився, в якому стані дорога до лісу позаду фазенди і чи добре видно, де вона завертає. Він розпитував про кожну дрібницю. Полковник відповів на всі його запитання і сказав, що навколо фазенди майже до самої річки тепер збудували квадратну загорожу із гострих кілків.

— Я цього не знав. Мабуть, Венцеслау сповіщав мене про це, але я його не зрозумів. Цим вони поставили пастку самі на себе: два вінчестери за палісадом відріжуть їм підхід до води. За кілька днів усе залагодиться без крові. Як ти думаєш, чим можна переконати Наувільйо, щоб він не починав нападу так, як замислив, — дідівським способом?

— Оцими вінчестерами. Старі воїни Наувільйо мають лише шомпольні рушниці і ледве п'ятдесят набоїв до них. У мене й кількох моїх хлопців — добра зброя, але мало патронів. Він не дозволяє нам виступити в похід. Забрав собі в голову, нібито я послав у бій дітей, а тому він мусить повести дідів. Правда, ми будемо там без його дозволу і так, щоб він не знав, але тільки для того, щоб з Наувільйо нічого не сталося.

На зворотній дорозі у Караї було про що поміркувати. Таємне перевезення індіанцям зброї й горілки суворо забороняв закон. І хоч на деяких людей, які порушували цей закон, власті дивились крізь пальці (особливо коли мали пайку від їхніх прибутків), Караї до них не належав. А довіритись комусь у цій справі було небезпечно.

Коли вони повернулись до села, їх уже чекали. Біля ліжка Наувільйо зібралися старі воїни. Вождь не розповідав, яку воєнну хитрість він готує. Нарада точилася навколо єдиної теми — зброя.

— Тепер ми багаті, — гордо промовив вождь. — Ми могли б платати худобою, але торговці бояться до нас приїздити. Отже, єдина наша зброя — ножі. А з ножами можна воювати тільки по-старому.

Індіанці глянули на полковника Фейхоо. Може, він щось порадить?

Виявилось, що він справді може дати добру раду. В Олімпо якраз є двадцять новеньких вінчестерів і чималий запас патронів. Зброю замовив Мальгейрос, але не викупив. Власник охоче продав би її і взяв би в рахунок грошей письмове зобов'язання полковника, але той може дати його тільки під певну заставу.

Друге питання було — як привезти зброю?

Мисливець сказав:

— Наувільйо оплатить. ваше письмове зобов'язання худобою, сеньйоре Фейхоо. Ви поженете її разом із часткою, що належить Алонсо, у Порто Брагу, а я поїду по зброю.

— Гаразд! Альваро вирушить з вами.

Мисливець усміхнувся. Він не хотів показати, що помітив недовіру і зайву обережність. Адже це міг бути останній шанс полковника. Полковник Фейхоо мав сім'ю і починав діло в чужій країні.