Високий Мисливець

Розділ четвертий ДВА СЛІДИ

Ще не розвиднилось, коли Караї виїхав з табору. Треба було зробити запас м'яса на кілька днів. Іншого разу про це подбав би Отонте. Звичайно, вибираючись на полювання, він залишав намет без усякого догляду, застебнувши його на ґудзики. У джунглях ніхто не зачепить чужого майна — і не стільки, може, тому, що всі тут дуже чесні, як через те, що джунглі карають такі вчинки і покари майже ніколи не вдається уникнути. У джунглях немає ні суддів, ані писаних законів, але немає тут і судової тяганини та адвокатського крутійства. Зате кожен, хто виявить тут крадіжку, вважає своїм обов'язком вистежити злодія так само, як-хижака.

Та цього разу заведені в мисливському таборі порядки було порушено. В наметі Караї зберігалися речі, якими не варто було ризикувати, тим більше, що не всі мисливці справляли враження бездоганно порядних. Через це Отонте й лишився вартувати намет, ладен стати на заваді кожному надміру цікавому.

Табір розташувався в густому гаю край пампасів. Караї їхав, заглибившись у думки, не звертаючи уваги на гавкіт своїх двох псів, які намагалися привернути його увагу до слідів звірів. Він добре розумів їхню мову і по гавкоту вгадував, на чий слід вони натрапили. Зрештою він прикрикнув на них. Собаки слухняно облишили слід і кинулися до мисливця навпрошки через степ. Для полювання у Караї було досить часу. Він знав місця, де можна підстерегти оленя чи дикого кабана кешадо, що полюбляє лісочки на болотах. Але мисливець не поспішав. Він насамперед хотів глянути, що діється в таборі ріу-грандських вершників. Вони прийшли в цей край і принесли свої звичаї, що суперечили законам джунглів. Ці люди не рахувалися з тутешніми порядками, певні своєї сили, бо їх було багато, до того ж вони мали славу людей, які не терплять непокори. Високий Мисливець погано розумів їх спосіб мислення, проте знав: безчинству цих зайд треба покласти край. У рідному краю вони були колись чесними, працьовитими людьми, вправними вершниками, відважними воїнами. Але, ведучи багаторічну боротьбу, здичавіли; братовбивча війна приглушила їхні почуття, і ці люди забули, що таке чесність. Край, який вони змушені були залишити, славився красою і багатством. Чудовий клімат, родюча земля, удосталь вологи. Як добре і спокійно можна було б там жити, якби… якби всі скарби землі були справедливо поділені між тими, хто на ній працює. Однак такого в Ріу Гранді не було споконвіку. Кілька знатних родин загарбали всі багатства краю, і більшість земель лежала облогами; кілька політичних груп захопили владу й заволоділи всіма державними прибутками, без міри багатіючи з цього, тимчасом як народ гибів у злиднях. Але в країні, де жили такі волелюбні люди, це не могло тривати вічно. Вибухали революції і завжди знаходилися сміливці, які ставали на чолі пригноблених, прагнучи здобути права для всіх.

Та коли вони перемагали — а ці люди вміли воювати, — все залишалося, як і раніше, змінювались лише особи при владі. Колишніх багатіїв та політиканів виганяли, а натомість ставала нова верхівка, яка одразу ж ділила між собою всі багатства, що викликало обурення в народу. До невдоволеної бідноти Приєднувалися зубожілі багатії, які тільки й очікували нагоди, щоб знову підвести голову. Криваві перевороти в ті часи відбувалися один за одним, і переможені могли сподіватися лише помсти, жорстокої і нещадної. Що ж вони мали робити? У них було три можливості: або терпіти злидні і мовчки працювати на багатіїв-переможців, чого вони не хотіли; або добиватися силою, щоб багатства країни були справедливо поділені між людьми і щоб кожен добував собі шматок хліба працею — але цього ніколи не вдавалося здійснити; або, нарешті, виїхати в якусь іншу країну і там власною працею створити собі достаток. А потім виявилося, що багато з тих людей, які опинилися на чужині, або зовсім не вміють працювати, або просто забули, як треба працювати. Більшість вирішила обернути мешканців сусідніх земель на своїх рабів і жити за їхній рахунок. Замість того, щоб показати в чужій країні, на що вони здатні, і чесною працею добитися визнання й добробуту, ріуграндці вважали за вигідніше, ставши на службу до багатіїв, гнобити й убивати саме тих, за чиє визволення вони колись у рідному краю боролися або принаймні запевняли, що боролися. З часом вони виступили й проти тих, кому слугували, і захопили маєтки цих необачних людей, які сподівалися жити весело і безтурботно коштом наляканих терором бідарів. Тривала боротьба, що точилася протягом життя цілих поколінь, зробила цих людей нездатними до чесної праці. А втім, не тільки до праці, а й взагалі до нормального життя. Тепер ці шаленці ладні були і джунглі обернути в пекло.

Невеликому племені індіанців кадувеїв якраз і судилося розвіяти славу цих людей і зламати терор, з якого вони жили. Це плем'я не поступалося перед ними войовничістю, відвагою і спритністю. Воно було менше, зате-добре знало місцевість, де мала відбутися сутичка. Високий Мисливець теж знав ці місця, хоч і не так досконало, як вони. У фазенді Барранко Бранко були куточки, куди він ще ніколи не зазирав, бо Мальгейрос не любив гостей, які захищали права індіанців. І ось тепер йому трапилася нагода побувати в глибині величезного маєтку. Тому Караї, поспішаючи, їхав прямо на схід сонця. Рівнину вже не можна було окинути оком з краю в край, бо все частіше траплялися невисокі пальмові гаї капони з густим, майже непрохідним і щоразу більшим підліском. Місцевість весь час підвищувалася, поміж гаями тягнулися широкі, порослі травою смуги, схожі на просіки.

— Якщо сутичка відбудеться тут, вершникам із їхніми списами буде непереливки, — стиха промовив мисливець до свого коня. — Та ще як не знати, куди ведуть оці смуги поміж гаями і чи з'єднуються вони з іншими просіками. Тих вершників можуть легко загнати або заманити навмисне залишеними слідами в глухий кут.

Але поки що слідів верхових коней не було. Зате сліди непідкованих коней, що вільно жили в пампасах, часто перетинали дорогу. Частіше траплялися й сліди дикої або здичавілої худоби. Мисливець уважно розглядав їх, не звертаючи уваги на валування своїх собак. Зрештою почав прислухатися. Його собаки були вже далеко попереду, і гавкання їх свідчило, що вони йдуть по сліду «великого звіра». Та ось гавкіт став тихший, почулося, як дзявкнув спершу один пес, потім другий, і в тому дзявканні мисливець почув те, що у його собак бувало дуже рідко:. страх. Певно, вони напали на слід не звичайного ягуара, з яким їм доводилося зустрічатись уже не раз, а старого і дужого звіра. Такий слід добрий собака не покине, скільки б його не кликали, — він не послухається господаря, навіть коли почує його голос. Захопленого пристрастю полювання собаку не спинить ніщо. І тоді мисливцеві не лишається нічого іншого, як іти вслід за своїми псами й боронити їх від небезпеки. Тут вступає в дію закон вірності аж до смерті — як для собаки, так і для людини.

Хоча зміна маршруту й не входила в плани Караї, однак його враз охопив мисливський запал. Та й гавкання, зрештою, долинало з того боку, куди він думав їхати раніше. Пригнувшись аж до гриви коня, щоб не чіплятись за гілля дерев, Караї попустив поводи. Кінь помчав ускач.

Незабаром знову почувся гавкіт. Собаки бігли тепер повільніше і гавкали вже без недавнього запалу. Проте гонитви не залишали і бігли весь час в одному напрямі. Караї не розумів своїх псів. Мабуть, щось там змінилося, але що саме — він не знав. Та ось дещо почало прояснятися. Здалеку він зачув інший гавкіт. Караї зупинив коня і прислухався. Гавкотіння долинало з одного місця — отже, ягуара вже загнали на дерево.

— Хтось випередив нас, — промовив Високий Мисливець до свого коня. Його собаки перестали гавкати, і, проїхавши ще трохи вперед, він догнав їх. Собаки були навчені не встрявати в чуже полювання і не змішуватися з чужою зграєю. Проте в їхніх очах був неспокій. Вони повертали голови до свого господаря, ніби питаючи, чи не пошле він їх знову по сліду.

— Може, ви, дармоїди, хочете, накинутись на чужу здобич? Який сором! Ану, гайда за конем!

Та сьогодні собаки не хотіли слухатись і бігли попереду коня, ніби боячись втратити слід. «Хто це нам перебіг дорогу? — міркував Караї. — Адже звечора всі були в таборі, а нині ми виїхали ще затемна! Хіба що Джуліус. Ні в кого більше немає такого доброго коня, щоб випередити нас». І враз мисливець пригадав, що першим покинув товариство Велькер. Він єдиний був здатен на те, щоб прийти сюди пішки, серед ночі погнати своїх голодних собак на полювання. «Краще з ним не зустрічатися», — подумав Караї.

Однак Високому Мисливцеві не пощастило уникнути цієї зустрічі. Його дивувала незвична поведінка собак, до того ж кортіло довідатися, чого вони так злякались. Караї переконував себе, що швейцарець у небезпеці, насправді ж його пойняла цікавість, як то напівсліпий дід зі своїми охлялими собаками міг уполювати ягуара. Велькер людина брутальна й підозрілива, отож і на полювання він вирушив нишком. Краще не вплутуватися в цю історію. Адже мисливці й так уже докоряють Караї, що він втручається у справи, які його особисто не обходять…

А що коли старому справді загрожує небезпека? Караї вже вирішив був їхати туди, звідки долинав гавкіт, коли зненацька пролунав постріл. Стріляли далеко, проте мисливець упізнав звук довгої шомпольної рушниці швейцарця. Певне, він, як завжди, не схибив.

Караї натягнув повіддя й повернув у другий бік, до гір. Собаки вдалині шалено гавкали, одначе другого пострілу не було. Дивно. У Велькера ж була двостволка, і, крім того, він мав з собою вінчестер.

Караї знову повернув коня і пустив його вскач. Чим ближче він під'їздив, тим виразніше чулося дзявоління псів, видно, вони гавкали кудись угору, на дерево. Певно, там відбувалось щось незвичайне.

Нарешті Караї доїхав до гаю, звідки долинало гавкання. Зіскочивши з сідла, він попустив попругу і звелів собакам лишатися біля коня. Потім зарядив свою магазинну мисливську рушницю розривними кулями і обережно ступив у гущавину, тримаючи палець на спусковому гачку.

Караї продирався крізь зарості повільно і обережно, стараючись, щоб під ногами не тріснула жодна гілочка. Для більшої перестороги він навіть не скористався великим ножем мачете, щоб прорубувати собі дорогу в плетиві ліан з колючим листям, коли продиратися стало вже дуже важко.

Гавкіт не вщухав, і мисливець звіряв по ньому напрям, свого руху. Нарешті під деревами посвітлішало. Караї опинився край галявини, і перед його очима постало дивовижне видовище.

Коло величезного дерева, уклякнувши на одному коліні, Велькер старанно білував великого ягуара. Всі три пари своїх окулярів він зсунув на лоба і так нахилився і обличчям до звіра, що майже торкався його зашмарованим кров'ю носом. Швейцарець не звертав уваги на валування собак, а проте по обидва боки від нього лежали рушниці із зведеними курками. Якби собаки не зчинили такого шуму, він напевне знав би, що сюди під'їхав мисливець, бо мав добрий слух і давно вже почув би ходу його коня. Проте Велькер, заклопотаний білуванням ягуара, нічого не помічав і ні про що не здогадувався.

Навіть здалеку Високий Мисливець бачив, що впольований звір дуже гарний і міг би викликати захват навіть не в такої зажерливої людини, як Велькер. Караї був певен, що коли б не гавкіт, він почув би, як старий щось бурмоче собі під ніс, певне, заздалегідь торгуючись із Джуліусом за шкуру. Велькер так поринув у свої думки, що не помічав дивної поведінки собак. Тим часом навіть не такий хитрий і недовірливий мисливець, як він, звернув би увагу, що з собаками діється щось незвичне: голодні і виснажені довгого гонитвою, собаки не заспокоювались і, замість того, щоб після добре виконаної служби звалитись у траву і спокійно відпочивати або красти у хазяїна шматки м'яса, розлючено кидалися на дерево. Караї не знав повадок Велькерових псів, проте швейцарець мав розуміти їх і знати, чому вони не вмовкають. Але старий, захоплений роботою, пошепки злісно сперечаючись з уявним покупцем, не чув їх.

Картина, яку побачив Високий Мисливець, була неприродна. Коли володар джунглів після довгого полювання на нього гине, навколо, як тільки відгримлять постріли, одразу западає мертва тиша, все живе, нажахане, залазить у схованки, і минає чимало часу, доки ліс знову забринить своїми розмаїтими звуками. А тут стояв такий гам, як на початку полювання.

Караї перевів погляд із захопленого роботою швейцарця на його собак. Вони кидалися на дерево, що височіло позаду старого. Один пес дерся передніми лапами на стовбур, інші стрибали поряд, падали від утоми на землю, але за мить схоплювались знову і хрипко гавкали. Велькер застрелив хижака, мабуть, на цьому дереві, і той упав саме туди, де й лежав зараз. Старому бракувало сили відтягти важку тушу в інше місце, йому важко було без чужої допомоги навіть перевернути її на другий бік. Зрештою Велькер і не прийняв би ні від кого такої допомоги, боячись, щоб не довелося ділитися здобиччю. Вже з того, що обидві рушниці лежали у нього напохваті, видно було, як він навіть тут, у диких хащах, боїться, щоб хто не відібрав у нього впольованої здобичі, готовий боронити її.

Мисливець перебіг поглядом по стовбуру дерева аж до густої крони, але не побачив нічого підозрілого. Та ось листя заворушилося, і якраз над Велькером з'явилася величезна морда самиці ягуара, точніше — її роззявлена паща. Поміж білими іклами майнув угору закручений червоний язик. Мисливцеві навіть здалося, ніби він чує шипіння хижака, хоча насправді цього не можна було почути через лемент собак. Отже, самиця помітила вже його, знала, що має справу з двома ворогами, і хотіла другого перестрашити своїм загрозливим шипінням. Вона скаженіла від ненависті й жаги. Втрата друга кидала її в шал. Звичайно обережний хижак, який дозволяє собакам загнати себе на дерево, сидить там кілька годин, поки гавкіт не роздратує його так, що він, відчайдушно перестрибнувши через собак, які облягли його, рятується втечею (тим більше у фазенді, де довгі роки ніхто не мав права полювати і де ягуари не звикли ні до мисливців, ні до їхніх собак), а ця самиця ягуара була в такому відчаї, що, не зважаючи на собак, готувалася кинутись на ненависну людину. Так робить тільки той ягуар, який уже покуштував людського м'яса, або той, який од відчаю геть позбувся страху.

Велькер був приречений. Самиця причаїлась якраз над ним. Стрибнувши, вона вже самою вагою свого тіла могла б зламати йому хребет.

Караї не міг байдуже спостерігати цю картину. Він ступив за дерево, притиснув до нього гвинтівку, щоб не схибити і, прицілившись, чекав, коли знову з'явиться голова звіра. Цілився уважно — адже вистрілити треба так, щоб умить забити хижака, ще до того, як він упаде на землю.

Коли самиця знову висунула голову і засичала на нього, він вистрілив їй прямо між нижні ікла. Караї інстинктивно, не усвідомивши навіть, для чого він це робить, відскочив за дерево, на яке спирався; в ту ж мить пролунав, другий постріл, і куля від вінчестера просвистіла там, де щойно стояв Високий Мисливець.

Реакція недовірливого і зажерливого швейцарця була просто блискавична! Почувши постріл, Велькер одразу подумав, що це хтось стріляє в нього, щоб відібрати дорогоцінну шкуру. Його мозок спрацював з неймовірною швидкістю. Ще не стих звук пострілу, а він уже на слух відповів на нього добре націленою кулею. І якби Караї не відскочив за дерево, вона обов'язково влучила б у нього.

Та не вспів Велькер викинути вистрілену гільзу і вдруге натиснути на курок, як його гострий слух вловив над головою якийсь тріск. Мертвий ягуар падав з гілки на гілку, і Велькер уже не встиг випростатись і відскочити вбік. Важке тіло хижака звалилось на нього і притиснуло до землі.

Визирнувши з-за дерева, Караї побачив, що тепер йому не загрожує небезпекою ні хижак, ні охоплений недовірою старий дурень. Мелькома глянувши, він помітив, що голова хижака розтрощена розривною кулею, а вінчестер притиснутий до землі тілом старого. Про те, що з Велькером не сталося нічого страшного, свідчив потік лайки кількома мовами і діалектами, які лунали по лісу, тим більше, що собаки перестали гавкати і знесилено повалилися на землю.

Караї хотів уже ступити до Велькера, щоб допомогти старому, коли раптом його увагу привернули інші звуки. Це було іржання його коня, залишеного в пампасах, і скавчання собак, які не послухались наказу і тепер продиралися крізь хащі. Спочатку Караї подумав, що куля швейцарця випадково влучила в його коня, але одразу ж зрозумів, що відтоді, як пролунав постріл, минуло вже більше хвилини, та й іржання стає дедалі голосніше. Певне, кінь боїться якоїсь небезпеки, що весь час загрожує йому, і кличе на допомогу.

«Нехай Велькер сам собі зарадить, чим може, а то й полежить трохи, доки я вернуся назад», — подумав мисливець і заквапився до свого коня, якому загрожувала невідома небезпека. Напружуючи всі сили, він продирався крізь гущавину, розтинав мачете колючі чагарники і нарешті, ледве зводячи дух, вибрався із заростей.

Те, що він побачив, затопило його жахом. Наляканий кінь тремтів усім тілом, ставав дибки, намагаючись скинути послаблене сідло, попруга і стремена плутались у нього між ногами. А з того боку, куди весь час поглядала тварина, насувалася хмара пилюги і чулося страшне двигтіння землі. Караї ніколи не доводилося такого бачити, але він миттю усвідомив небезпеку, від якої його застерігали індіанці: то було стадо дикої худоби. Байджокігі розповідав, що в горах живе кілька таких стад, і радив, якщо Караї коли-небудь стрінеться з ними, відпустити коня, а самому мерщій залізти на якесь міцне дерево. Краще втратити коня і збрую, хоч потім доведеться кілька днів чвалати пішки, аніж дати розтолочити себе дикій череді. Навіть кадувеї, які були вправними вершниками і мали чудових коней, рятувалися тільки так, пояснюючи це тим, що кінь панічно боїться дикого стада і в найскрутнішу хвилину не скоряється хазяїнові.

Високий Мисливець миттю пригадав усе це. І так же вмить зрозумів, що вже не встигне загнати наляканого коня в лісову гущавину. Та й невідомо, чи захистить його від диких биків пальмовий гай. Залишалося тільки одне — втеча. Втеча верхи, бо він не міг кинути свого вірного коня на поталу диким тваринам.

Стадо було вже за кількасот метрів. Мисливець підбіг до коня, який кидався на всі боки, одним помахом мачете перетнув попругу, сідло впало, і, перш ніж кінь опам'ятався, Караї скочив на нього й погнав перед стадом. Припавши до гриви, він краєм ока бачив, як з хмари пилюги, що швидко наближалася до них, витикалися схилені аж до землі роги.

Тепер усе залежало від того, чи пощастить йому підібрати відпущені поводи. Якщо б повід попав від копита або кінь спіткнувся, вони обидва загинули б.

Мисливець вхопився міцніше за гриву і нахилився аж до передніх ніг коня. Так, пощастило! І вони вже мчали, не розбираючи дороги, по вузьких смугах поміж пальмових гаїв; не лишалося нічого іншого, як покластися на долю і вірити, що кінь не занесе його в якусь глуху просіку. Ані мисливець, ані кінь не знали цієї місцевості, інстинкт коня важив тут так само мало, як і розум людини. Скрізь можна було натрапити на сліпий кут.

У такі хвилини людина або зовсім не думає, або ж думає про речі далекі й абсолютно не потрібні для неї в цю мить. Пригадує своє дитинство, в голові зринають до найдрібніших подробиць якісь не варті уваги пригоди. Але потроху мисливець оговтався і зрозумів, що тупіт стада віддаляється десь убік. Незабаром він зовсім стих. Але кінь продовжував скакати чвалом, і Караї усвідомив, що небезпека минула, лише тоді, коли кінь різко спинився і він злетів у м'яку траву за кілька кроків від мисливського стану.

Прокинувся він у своєму наметі аж пізно ввечері. Поряд сидів Джуліус, обтирав йому лоб і груди горілкою. Мисливець опритомнів, але тремтів усім тілом. Його тіпала нервова лихоманка.

— Де Отонте? — видушив він із себе.

— Вже кілька годин вигулює вашого коня. Кінь був геть у піні і тремтів, як оце й ви. Навряд, чи він уже буде здатний на щось. Загнали ви його. Який чорт вас так налякав?

Мисливець не відповів. Він ще не міг цілком усвідомити, що діється навколо, і тим більше пригадати, що сталося кілька годин тому. Значення Джуліусових слів ледве доходило до його свідомості.

— Ніхто не знав, що сталося, і тому я на всякий випадок звелів поставити вартових, — сказав англієць. — Мисливці повилазили на дерева і тримають під прицілом підходи з усіх боків. Але ніде нічого не видно. Ні диму, ані світлових сигналів. Що, власне, сталося, Караї? Що так налякало вас і вашого коня?

— Скажіть, щоб зняли вартових. І гукніть Отонте, хай знайде мою аптечку. За кілька хвилин я приведу себе до тями, і ми вирішимо, що робити.