Високий Мисливець

Розділ вісімнадцятий ІНДІАНСЬКИЙ РОЗВІДНИК

Караї Пуку на повному скаку влетів у мисливський табір.

— Кінчайте полювання, друзі, збирайте речі — і гайда! Вирушаємо не пізніш як за годину. Годі полювати!

— Чому? Що сталося? — лунало з усіх боків.

— Не буду нічого пояснювати. Це наказ, і цього вам досить. Ворушіться! Мерщій!

— Наказ? — здивовано перепитав Нене Фіорі. — Я не звик слухатися нічиїх наказів, а тим більше ваших!

Мисливець примружив одне око так, що цього не міг побачити ніхто, крім Нене, і суворо вигукнув:

— А тепер звикнете! Щоб за годину тут залишилися тільки блохи від ваших собак!

Нене зрозумів. Удаючи, що незадоволено бурчить, він пішов пакувати речі. Джуліус наслідував його приклад, так само зробив і дон Пабло, який сліпо виконував розпорядження Караї. Місцеві мисливці мовчки похитали головами, але теж послухалися. Тільки швейцарець Велькер стояв, узявши руки в боки, і дививсь, як Отонте моторно складає намет і набиває сідельні сумки.

— Бачу, всі ви просто раби, як отой зизоокий індіанець. Хіба мисливці дозволили б попихати собою! Хотів би я побачити, хто примусить мене покинути вигідне полювання, та ще тоді, коли мені щастить?!

— Той, хто вас примусить, — перед вами! Запам'ятайте, Велькере, що ваших речей ніхто не візьме на коня. Таскатимете їх на плечах, як і тоді, коли прийшли сюди. У кожного досить власного спорядження. І поспішайте, бо вам, чого доброго, доведеться двічі мандрувати по свої клунки. За одним разом ви, мабуть, усього не заберете, якщо у вас було таке щасливе полювання.

— Я нічого не збираюсь таскати на плечах! Ви, Джуліусе, купите у мене шкури, як ми домовлялись?

— Про це побалакаємо, коли дістанемось у Барранко Бранко або Олімпо. Мій кінь перевантажений, але, якщо Караї накаже, я послухаюсь.

— Вам видніше, кому підкорятись, але знайте, я не хочу коритись нікому! Я залишаюсь тут і полюватиму далі. А по ті шкури ви таки приїдете! — Велькер сердито плюнув і потяг до свого лігва.

Не минуло й години, як валка вже виходила із табору. Дехто з мисливців ішов пішки, жаліючи коней, на яких було нав'ючено багато всякого вантажу. Зграї собак перемішалися між собою, і їхнє валування розлягалося далеко навколо. Коли мисливці відійшли за якусь милю від табору, Караї Пуку спинив коня і почекав, доки всі наблизяться.

— Поки що такий гавкіт нам не потрібен. Розберіть своїх собак і візьміть їх на повідки.

Мисливці кинулися розбирати собак, тим часом Нене і Джуліус запитали в Караї:

— Навіщо ви примушували Велькера підкорятися своєму наказу?

— Бо я знав, що він не послухається! Це був найкращий засіб позбутися його. Але гавкіт може виказати, куди ми прямуємо, а це нам не підходить.

— А Джуліус не купить у нас шкури? — поцікавились місцеві мисливці.

— Не купить він, то купить хтось інший, не турбуйтесь. А тепер за мною! Дорога в нас недалека.

Караї знову виїхав наперед і повернув валку на захід, до річки. Заростями дісталися до того місця, де ліс підступав аж до самої води. Дехто з мисливців уже починав розуміти, куди вони прямують, але ніхто не ставив запитань. У закруті край берега були прив'язані чотири крутобокі човни, в кожному з яких сиділо по двоє парагвайців.

— А тепер швиденько складайте свої речі у човни. Візьміть з собою лише найнеобхідніше.

— А що буде з собаками? Навіть якщо човни заберуть весь вантаж, ми не можемо покинути своїх собак! І як буде з кіньми?

— Коні й собаки залишаться на березі — ми їх візьмемо з собою.

Мисливці якусь хвилину шепотілися, потім один з них відвів Караї вбік.

— А чи не втечуть ці пеони з нашим майном? Чи можна довіритися їм?

— Ви довіряєте свої речі мені, і я обіцяю вам, що все буде цілісіньке, надійно сховане у Мануеля дома. Може, речі будуть перемішані, але певен, кожен знайде свої. Зброю і патрони візьміть із собою. А тепер, — сказав Караї, коли все було зроблено, — їдьмо назад, на те місце, де ми звернули вбік. Там пустимо собак, і чим більший гам вони зчинять, тим краще. Потім кожен поскаче учвал. Запам'ятайте: ми тікаємо від індіанців і поспішаємо попередити мешканців фазенди про небезпеку. Чим більш загнаними видаватимуться наші коні — тим краще. Хай думають, що кожен з нас, рятуючись, у поспіху вхопив лише те, що конче потрібно. Першим хай їде Отонте. У нього немає зброї, і буде зрозуміло, що він тікав найшвидше. Казатимемо, що за нами женеться кількасот індіанців. Але не забувайте, що треба вдавати добряче перестрашених. Сподіваюсь, ви зумієте зіграти таку комедію?

Отонте не треба було двічі нагадувати: він вихопився вперед, як на перегонах. Слідом один за одним поскакали інші мисливці. Лише троє коней з чотирма вершниками їхали ступою: Джуліус посадив дона Пабло позад себе на круп коня.

— Яку це штуковину ви замислили, Караї? — запитав Джуліус.

— Хіба ви забули? Я ж обіцяв, що, коли виникне небезпека, ми вирушимо у Барранко. Якби ви поїхали самі, це могло б скінчитися для вас кепсько. Не поспішайте. Індіанці нападуть тільки завтра близько полудня. А ми вже сьогодні полякаємо трохи хлопців з Ріу Гранді. Вони готуватимуться до оборони і навіть не звернуть на вас уваги, ще й будуть раді, коли заберете звідти жінок і дітей. У мене вже два дні немає відомостей, і я не знаю, що там діється. Тому обережність нам не завадить. їдьмо помалу, а вже перед самим маєтком поженемо учвал, щоб коні спітніли. Інакше ніхто не повірить, що нам пощастило втекти. Наш приїзд укине їх у ще більшу паніку. А ми звідти подамося на переправу, де на нас уже чекатимуть човни. А коли ні — реквізуємо катер.

— А ви певні, що Наувільйо не накаже атакувати раніше, ніж пообіцяв?

— Наувільйо сам керуватиме нападом. Він виїде вночі на двоколці, запряженій волами, і тільки під самою фазендою звелить посадити себе на коня. Хлопці Байджокігі уже засіли в лісі навколо фазенди, щоб перешкодити вилазці. Та Наувільйо цього не знає. У бій ті хлопці не встрянуть. Мені здається, що такої й потреби не буде.

— Але ж у фазенді більше шести десятків добре озброєних людей! Один мисливець, який ходив туди, щоб роздобути пороху й патронів, розповідав, що їх там понад сотня і що вони начебто кілька тижнів тому завдали індіанцям великої поразки. Щоправда, у них теж були втрати, багатьох привезли страшенно побитими, ледве душа в тілі. Видно, там була жахлива різанина. Хіба наважиться Наувільйо виступити проти такої сили? — запитав Нене.

— Отже, ви, Джуліусе, не розповідали Нене про ту «славну» битву? Честь і хвала вам, що вмієте тримати язик за зубами! Розкажіть про це по дорозі до фазенди. Який у Наувільйо план, я не знаю, мені самому дуже цікаво, які воєнні хитрощі придумав старий вождь. Принаймні він не сумнівається в перемозі.

— А ви не можете перешкодити оцій різанині, що затівається?

— Гадаю, що багато крові не проллється. Це скоріше буде ефектна вистава. Але обернутися може по-всякому… І тоді б я у це діло не встрявав. Хай Мальгейрос дістане те, на що наривався протягом довгих років. Що ж до тих найманих убивць, то їх так чи інакше треба добряче провчити, щоб вони знову стали людьми.

— Мертві вже не мають часу ставати на праведну дорогу.

— Я б не шкодував, коли б найзапекліші з них пішли на той світ. Поговоріть про ту «славну» битву, а я проїду вперед — подивлюсь, що там робиться, і огляну місцевість.

Караї стиснув боки коня острогами. Та він не встиг далеко від'їхати — назустріч йому вилетів на повному скаку Отонте з блискучим списом у руці.

— Альберто! Я до тебе! Позичив списа, щоб думали, ніби їду битися з кадувеями. Тотітга [71] з Ріу Гранді зібралися всі у маєтку і, коли побачили, як ми приїздимо один за одним, подуріли ще дужче. Наувільйо даремно починає війну. Мальгейрос мертвий.

— Хто його вбив?

— Кажуть, йому підклала отруту його негритянка. Маноель Бенцеслау вчасно нагодився — інакше її там прибили б. Маноеля теж хотіли повісити, але тут я наполохав їх, прискакавши учвал, а потім приїхали мисливці — вони не дадуть скоїтися лиху.

— А чому жінки й діти не поїхали човнами або катером?

— Негритянка не хоче рушати, поки за нею і дітьми не приїде Джуліус. Коли я поскакав до тебе, катер уже димів під берегом і човни якраз приставали.

— Гаразд. Повертайся і як-небудь нишком передай доньї Маріквінсі, що Джуліус от-от буде. Хай приготує все до від'їзду. Або стривай, краще поїдеш за нами. Ми з Джуліусом поскачемо першими.

Він повернув коня, і обидва поспішили до тих, що їхали позаду. Дон Пабло пересів до Отонте, обхопивши індіанця руками навколо стану. Караї і Джуліус відпустили повіддя своїх коней.

У фазенді мисливці з рушницями в руках, заступивши собою негритянку з дітьми, що сиділи в кутку палісаду, захищали їх від натовпу, що вирував і вигукував погрози. Джуліус, не чекаючи, поки відчинять браму, пришпорив коня і, спритно перестрибнувши через палісад, опинився прямо серед галасуючого натовпу. Караї скочив з коня перед загорожею і на всякий випадок приготував маузер. Доки натовп не зрозуміє, що мертві не виплачують винагороди, за вбивство Джуліус буде в досить незручній для себе ситуації.

Та, як виявилося, заходи перестороги з боку Високого Мисливця були зайві. Розлютований натовп або не усвідомлював, що серед нього лише один супротивник, або вже відчув небезпеку. Зрештою кінь Джуліуса теж не давав їм довго розмірковувати. Він крутився, ставав дибки і люто хвицяв копитами. Караї розчинив навстіж браму і зробив знак мисливцям починати відступ до річки. Невдовзі всі щасливо повантажилися на катер. Та перш ніж судно відчалило, Караї звернувся стиха до Мануеля:

— Ян загинув Мальгейрос?

— Збожеволів на старості літ. Страшенно посварився з моєю сестрою, а потім прийняв надто велику порцію настоянки шпанської мушки на спирті.

— Погана смерть. Ну що ж, катюзі по заслузі.

Вони потисли один одному руки, і катер рушив навскоси через річку. Караї пішов прогуляти свого і Джуліусового коня. Обидва були дуже зморені. Коні інших мисливців вільно бігали в загорожі. Ніхто не звертав на них уваги, навіть не розсідлав їх.

Ведучи коней за поводи, Караї повільно відходив до лісу, звідки незабаром мали появитися його друзі. Списоносці з Ріу Гранді пізно зрозуміли, що люди, на яких вони могли б зігнати свою лють, вислизнули з їхніх рук, Мальгейрос був мертвий, хто тепер виплатить їм обіцяну винагороду? Фазенда, яку вони вже вважали своєю власністю, тепер перейде в спадок хтозна-кому. Старого вони тримали в своїх руках і погрозами могли присилувати до чого завгодно. Проте вони не підозрювали, що Мальгейрос ужив застережних заходів також і проти них, що військову допомогу він просив не тільки проти індіанців, але й проти них. Не знали вони й того, що представник банку вже був у дорозі. Так, старий ще їм став би в пригоді, але живий, а не небіжчик, що задубілий лежав у передпокої. І в усьому винна була ота його чорномаза. Два дні тому він посварився з нею, спробував її відлупцювати, а наступного дня його знайшли мертвого, мабуть що отруєного. І та негритянка втекла за допомогою розпроклятущих мисливців! Списоносцям потрібна була інша жертва, і її не треба було довго шукати: перед палісадом спокійно прогулював спінених коней Караї Пуку. Хто, як не цей чоловік, командував мисливцями! Це він мусить відповісти за все!

Один із ріуграндських вершників упізнав його:

— Це той самий, що стріляв у нас зі скелі! Я запам'ятав його чаплині пера на капелюсі. Це індіанський шпик!

Високий Мисливець міг би стати впритул до палісаду і звідти своїм автоматичним пістолетом довго стримувати запал списоносців. Але він не хотів привертати їхню увагу ^до пастки, яку вони самі собі поставили, збудувавши цей палісад. Та й коней не треба було наражати на небезпеку. Отож Караї скочив у сідло, низько перевісився набік і, тримаючи Джуліусового коня за повід, погнав до лісу.

Ляснуло кілька пострілів. Та не встигла стихнути луна від них, як з лісу у відповідь почувся індіанський бойовий клич. Постріли враз змовкли, і герої-списоносці кинулись шукати захисту за стінами будинку.

Гучний бойовий клич пролунав ще раз, і Караї подався на нього. Виявилось, усе це втнув Отонте. Це він загорлав щодуху. Дон Пабло і Нене підтримали його, хоч даремне силкувалися змагатися з ним у потужності голосових зв'язок.

— Молодці, гарно утрьох розігнали ту банду! Повертатися туди нам не можна. Я привів для вас коня, доне Пабло, щоб вам мандрувалося зручніше. Хтозна, скільки ще нам доведеться блукати по індіанських землях.