Високий Мисливець

Розділ дванадцятий ОСЕЛЯ ГОЛОДУ

Головне поселення індіанців кадувеїв лежало на високому пагорбі, по схилу якого стікав струмок. Ще не так давно це місце мало неабияке значення. Тут уславлені вожді войовничого племені приймали посланця генералів тріпле-аліянсе[41], які просили «дикунів» допомогти їм, бо їхні війська зазнавали однієї поразки за другою. Це були багатотисячні армії, але і їхнє керівництво, і систему постачання вразила корупція, тому солдати не хотіли проливати кров за спекулянтів, яким поразки давали більше зиску, ніж перемоги. Три великі й багаті країни воювали з непримітним Парагваєм, де диктатор Лопес зумів так вимуштрувати солдатів і надихнути народ, що жартома перемагав у багато разів переважаючі сили ворога. У його війську були й метиси з племені гуарані, які без страхуйшли на смерть, бо Лопес пообіцяв їм, що, загинувши в бою, вони воскреснуть в Асунсьйоні і щасливо житимуть там після війни. Вони вірили кожному його слову, а він не скупився на обіцянки, запевняючи, що неодмінно виконає їх, але, зрозуміло, коли скінчиться війна.

Довгих чотири роки точилася війна і, можливо, тривала б ще й довше, якби плем'я кадувеїв не вирішило порушити свій нейтралітет і виступити проти парагвайського війська. Індіанцям не потрібні були ніякі обіцянки, бо вони не залежали від постачальників продовольства і товарів: для них війна була розвагою, а гвинтівки та патрони вони вміли добувати у ворогів. Воєнізованість парагвайців не справила на них особливого враження, їхня дисциплінованість також не викликала захвату; кадувеї воювали по-своєму, кожен власними силами, здебільшого — невеличкими загонами. Парагвайські війська почали відступати, залишаючи дин за-одним укріплені пункти, в яких було багато всіляких припасів та зброї. Зрештою їхній відступ перетворився на панічну втечу. Під час переходу через болота річки Апа корентинець Чіко-Диявол простромив Лопеса списом, приколовши його до воза, в якому диктатор тікав разом із своєю родиною. А самого його застрелив Лопесів син, котрому ледве минуло тоді чотири роки; хлопчик тримав пістоля обома руками. Так розвіялися плани Лопеса оволодіти всією Південною Америкою. Та парагвайці були певні, що тільки через загибель диктатора не були воскрешені в столиці країни Асунсьйоні всі ті, хто віддав за нього життя; з чоловічого населення залишилися живими тільки хлопці, молодші десяти років, та діди, старші за вісімдесят.

Про індіанців, які своїми наїздами вирішили долю війни, всі забули. Втім, їм то було байдуже. Вони втратили небагато людей, зате привезли до своїх сіл чимало здобичі. Тим часом славу кадувеїв привласнили кілька генералів, і, щоб закріпити її за собою та засвідчити індіанцям свою вдячність, вони звеліли вписати до книги державних актів усі населені кадувеями землі з дикою худобою й кіньми на них. Та кадувеї і до цього поставилися байдуже, їм ніколи й на думку не спадало, що хтось коли-небудь наважиться заперечити їхнє право на землі, які зроду-звіку належали їм. Та саме вдячність генералів стала загибеллю кадувеїв. Досі індіанці жили спокійно, їх ніхто не турбував, бо на їхніх землях не було ні покладів алмазів, ні золотоносних жил. Не знали вони й голоду. Та от скінчилася війна. Кількість «індіанської худоби», яку лишили там військові поставники, почали визначати у сто тисяч голій. У горах і раніше було багато здичавілих коней. По війні їх стало там ще більше, бо коні тікали з війська так само, як і люди, але не поверталися, як люди, до своїх рідних домівок. Коні залишалися там, де були кращі пасовиська і де була свобода. Поразка Парагваю послабила торгівлю на річці, і на м'ясо та шкури був великий попит.

Отоді й прийшли на індіанську землю купці, які принесли з собою горілку, що давала їм великий зиск. Та проти них ще можна було якось, боротись, хоч купці й перебували під захистом коменданта фортеці, з котрим ділилися прибутками. Кадувеї зуміли здобути фортецю і перебили весь гарнізон. Значно гірше стало, коли з'явилися підприємці, які, прикриваючись машкарою прогресу, навчили кадувеїв вирощувати цукрову тростину, продали їм преси, щоб чавити солодкий сік, і пристрої для його перегонки, і хоч старі вожді наказали знищити машини, індіанців уже пойняла горілчана пристрасть. Кадувеї недарма з діда-прадіда були гончарями. Вони виготовили перегонні апарати з випаленої глини та стволів рушниць, заклали в лісах таємні плантації тростини і збудували ґуральні. Потім прийшли віспа та інші недуги.

Село Наліке втратило свою колишню славу. Внизу під пагорбом ще стояли великі загорожі для худоби, однак вони були порожні, місцями погнили і повалились. Тільки подекуди у полагоджених закутах можна було бачити по кілька корів. Посеред села лишився вмурований мідний казан для варіння цукру, але він уже багато років не був у вжитку. Табунець коней, кілька дюжин волів для запрягу та биків бродили навколо.

Від усього села зосталася тільки одна будівля. Решта лежала в руїнах. Це був великий дім, близько тридцяти метрів завдовжки, у якому в ч чотири ряди стояли ліжка, але й ті були зайняті не всі. Разом зі старим, недужим вождем лишилися кілька дідів, його сім'я і ті, хто породичався з нею, а також жменька юнаків, колишніх рабів, захоплених у війнах, які добровільно зосталися з ним. Решта покинули вождя, не бажаючи коритись його суворій владі. Декому не подобалася його заборона на спиртне, і вождь сам вигнав їх із села, інші не розуміли, чому він зневажає хліборобство і забороняє обробляти поля. Тим часом він чинив так із страху перед горілкою. Вождь і досі не вірив, що Байджокігі вирощує плантації цукрової тростини для варіння цукру і на корм худобі. Він підозрював, що той таємно гонить горілку, а якщо цього зараз і не робить, то однаково робитиме.

Коли індіанського вождя покидають люди, він убожіє. Тим більше, якщо він хворий. Та хоч злидні й поселилися в Наліке, а голод став тут частим гостем, Наувільйо як був, так і лишився гордим вождем. Старий вже стояв однією ногою в могилі, проте ніхто не наважувався почати щось без його дозволу. Від обох бунтівних селищ раз у раз приходили посланці, чекаючи його наказів і порад, відбувалися поважні переговори, і старому вождеві виявляли пошану, як цього вимагав звичай. Однак посланців тепер уже не частували цілим волом, спеченим на палях. Вони частіше самі приносили харчі і нишком тицяли їх людям у селі.

Звідси було далеко до лісів, у яких бродила дика худоба. Втім, мешканці села не мали добрих коней, щоб зайняти хоча б своїх корів, які відбилися від стада, пригнати їх у Наліке, не мали пороху й свинцю, щоб підстрелити якусь худобину, що іноді вибрідала на світанку з лісу попастися. Село обсіли злидні, голод зазирав в очі кожному..

Наувільйо лежав перед будинком на ліжку, завішеному з трьох боків розмальованими бичачими шкурами. Незважаючи на спеку, він був загорнутий у ткані ковдри — рештки колишнього статку, під голову йому підклали сідло, щоб старий вождь міг бачити широку долину під горбом. Так непорушно він лежав цілими днями, вдивляючись у далечінь. Ждав, терпляче ждав новин. Він пообіцяв Високому Мисливцеві, що не дасть наказу починати війну. А якщо пообіцяв, має дотримати слова. Та й у нього іншого виходу не було, бо, коли б він навіть схотів зламати слово, кому б він те наказав? Отим жінкам і дідам? Через кого послав би наказ бунтівним селам? І чи скорилися б там його наказові? Він розумів своє становище. Знав, що настав кінець його славі, і це, напевне, знали й усі інші. Він уже давно перестав вірити тій шані, яку йому виявляли. Мабуть, прикидаються, щоб поглузувати з нього. А може, то лише звичка? А той Байджокігі? Син його рабині з племені терено і якогось зайди негритянської крові. Так, він довго жив серед бразільців, багато чого навчився, добре говорить їхньою мовою, але ж він був рабом, однак про це ніхто вже не згадує, всі люблять його і слухають. Якби Байджокігі схотів, він давно міг би скинути старого вождя. Адже люди з Наліке потайки їздять у Шувараду… Тепер ось він лежить тут, усіма покинутий. Сказали, що їдуть дістати якогось м'яса, а самі тим часом гуляють на святі врожаю, наїдяться там досхочу кукурудзяних зерен, динь, кавунів. Жують солодку тростину, їдять папайю…

Від таких думок старому набігла слина в рот. І це йому, який все життя твердив, що єдина страва, гідна чоловіка, — м'ясо! Байджокігі частує гостей з Наліке, і кожен нишком з'їдає гостинець, а він тут не може попросити собі навіть кусня маніоки, яку так любить, не бачить, як інші їдять її!

Байджокігі нікому не наказує, з кожним, навіть малим хлопцем, поводиться як із рівним, кожному тільки радить, а проте його поради — закон для людей. І водночас йому — Наувільйо — він виявляє пошану, гідну найславетнішого вождя. Чому це? І чому Високий Мисливець так наполягав, щоб він дав обіцянку, чому скликав людей, щоб вони її почули? Адже він повинен знати, що Наувільйо не може порушити своєї обіцянки, навіть якби схотів це зробити. Вони всі виявляють йому шану, цінують його поради, а потім роблять як їм заманеться. Там, удалині, за тими лісами, під тими горами, щось діється, там, напевне, відбувається щось важливе, а він про те нічого не знає! Не приїжджають гінці на спінених конях… Мабуть, там б'ються усі його люди, і нікому їм подати розумної поради, нікому придумати хитромудрих пасток на ворога — вони обходяться без нього!.. Вони таки призведуть плем'я до погибелі. І все ж таки вони виявляють йому шану. І оцей мисливець. Наувільйо спохмурнів. Може, це з жалості до його недуги? Така думка прийшла йому вперше. Його жаліють. Його! Великого вождя! Очі в нього зволожилися. Так, він і з цим мусить примиритись. Він старий. Високий Мисливець каже, що йому сто років. Сто. Це стільки, скільки пальців на руках у стількох людей, скільки він сам має пальців на обох руках. Важко зрозуміти. Це о — вуіді — багато-багато. Та для індіанця це не старість — його предки у такому віці ще воювали. Отже, він ще молодий і у нього гострі очі. Кілька років тому, менше, ніж пальців на руках, у нього народилася остання дочка. Аби тільки очі не туманилися. Хоч він і добре бачить, але сьогодні чомусь не розбере, що це рухається на обрії, ген біля самого лісу. Ніхто з його людей ще нічого не помітив.

Біля його ніг сиділи дві старші дочки, Епадаунамрет і Жапотек, гаптуючи прикраси дрібненькими намистинками. Часом дівчата підводили голови від шиття і озиралися довкола. Здається, вони ще нічого не завважили. Наувільйо не хотів їх питати. Якби він помилився, йому було б соромно за свої очі, а якщо там і справді щось є, то цим він завдав би сорому їм. Біля ліжка грається його найменша донька Очопана — Світанок. Вона викладає рядком гладенькі кісточки — це їздові воли. На деякі з них прилаштовує вантаж — малесенькі сітчасті торбинки, на інші ставить кісточки, загорнуті в клаптики червоної матерії, — це воїни. Ще інші кісточки, гарно розмальовані, — жінки. Очопана грається у переїзд села. Як така думка могла зродитися у цій маленькій голівці? Адже його сім'я не залишала Наліке з того часу, як він захворів, а то сталося одразу ж після її народження. Це віщує сама доля. Невже прадавнє село Наліке буде занедбане зовсім і плем'я покине його й. помандрує шукати собі нового осідку?

Але дівчинка змахнула рукою, змішуючи кісточки і глянувши в долину, вигукнула:

— Щось їде від Орлиних Гір. Помалу, і в нього багато ніг!

І старий подумав: чого йому журитися про війну та хворобу, якщо в нього таке кмітливе дитя?! В нього не було жодного сина, тільки дочки, і ця остання все-таки найрозумніша. Кілька років тому він був усиновив хлопця. Думав, що Очопана ростиме для нього. Але той не вдався. Одягається, як білий, ба й ім'я своє зневажив і тепер прозивається Хосе Фернандес! Зараз він, мабуть на святі врожаю, про старого вождя він не дбає. Треба знайти когось іншого для Очопани. Гідного її. Таку розумну дитину не можна віддати абикому.

Усі задивилися вдалечінь, але ніхто не міг запримітити ще щось, крім того, що вже побачила дівчинка:

— Ондечки їде ще хтось. О, змінив напрям, поїхав до того багатоногого, спинився, повернув назад і скаче сюди учвал!

— Це Хосе Фернандес, — мовила Жапотек, — це його кінь.

Цікавість пойняла всіх. Тільки Наувільйо лежав нерухомо, не витираючи навіть сльозавих очей, — він збайдужів до всього, і лише найменша донька ще здатна була розворушити його. Думки про її долю не покидали старого вождя.

Минуло чимало часу, поки Хосе, женучи коня учвал, спинився коло дому. Навіть не скочивши з коня, він крикнув, щоб йому дали гарбузову посудину охолодженої води, і, показавши на обрій, повідомив, що то люди Байджокігі повертаються з бою і що один з них поранений. Сам він більше нічого не знав, бо тільки здалеку завважив їх і зрозумів, що після довгого переходу через пампаси воїни вмирають від спраги. Хосе поскакав назустріч їм. Тепер уже всі бачили: те, що їм спершу видалося багатоногам звіром, — насправді троє воїнів на конях, щільно прив'язаних один до одного, і що двоє крайніх вершників притримують того, хто сидить на коні посередині. Усі троє їхали ступою.

Потім знову прискакав Хосе і розпорядився приготувати ліжко для пораненого, а також переварену воду й усе інше, щоб промити і перев'язати воїнові рани.

Коли вершники під'їхали ще ближче, стало видно, що всі троє голі, лише ягуарячі шкури перекинуто через плечі. Хосе погукав їх до приготовленого ліжка, але молоді воїни спинилися перед вождем. Один з них, зіскочивши з коня, відв'язав його і притримав пораненого. Другий теж спішився, і обидва, підставивши товаришеві плечі, понесли його так, що він ледве торкався землі ногами. Здавалося, юнак непритомний, та коли його поставили перед Наувільйо, він розплющив очі і кволим голосом промовив:

— Коли молодий воїн говорить з вождем, він повинен стояти. Якщо вождь говорить з воїном, він за звичаєм сидить, схрестивши ноги. Ти, Наувільйо, недужий, тому лежи, але дозволь і мені сісти, бо я поранений.

Його слова спершу видалися вождеві зарозумілими й хвалькуватими, та потім він відчув у них пошану. Знову пошана, бажання додержати давній, давно всіма забутий ритуал розмови між вождем і воїном. І про це нагадав молодий, бунтівний, а може, й зухвалий хлопець. Невже в Байджокігі нема чоловіків, що він послав у бій отаких дітей? Та, пильніше глянувши на пораненого, старий вождь зрозумів: ще вже не дитина, сталося щось особливе, велике, що перетворило цього хлопця в справжнього чоловіка — інакше він не насмілився б так розмовляти з вождем. Певно, він добре обміркував по дорозі слова, які збирався сказати йому.

Наувільйо не тільки посунувся на ліжку, щоб поранений міг сісти, але й кивнув дочкам, щоб ті підтримали його. Сам він через силу підвівся і, спираючись на сідло, сів, схрестивши ноги. Юнак заплющив очі і безвладно схилив голову на груди. Він уже не бачив, що вождь виявив йому честь, як справжньому воїнові. Волосся впало юнакові на обличчя, залишивши відкритим тільки його половину. Вождь пронизав пораненого уважним поглядом і спохмурнів. Потім глянув на двох інших юнаків і спохмурнів ще більше.

— Дивні звичаї у вас заведено в Шувараді. Чому це ви не висмикуєте собі вій і брів? Це нечувано, щоб індіанець отаким ішов на війну або ставав перед очі вождеві!

Двоє юнаків розгубилися, не знаючи, що відповісти. Та пораненому цей докір ніби додав сили. Він сміливо глянув вождеві в очі.

— З того часу, як Альберто, мій ілідгра [42], повернув мені життя, я перестав висмикувати брови і ніколи більше не робитиму цього. Коли мій старший брат, знайшовши мене пораненого в горах, зашив мені рани і не один день доглядав мене, перш ніж перенести у селище, ми багато говорили з ним, і я багато думав… Він питав мене, чому ми висмикуємо вії…

— Але ж Альберто Караї теж поголив брови і обстриг вії, коли був нашим гостем, — перебив його Наувільйо.

— Поголив і обстриг, щоб не висмикувати, але в мене він спитав, чому ми це робимо. Я відповів так, як кажуть паші старі люди, що ми не хочемо бути схожими на страусів, які мають брови. Тоді він спитав мене: хіба краще бути схожими на жабу — набіові?

Вождь зблід. Такого блюзнірства йому ще не доводилося чути.

— Я багато думав про це, — вів далі юнак. — Страус — це слуга Оноенроді[43], нашого великого вождя Сонця. Ми — діти Сонця. А жаба сидить на місяці. Воїнові краще бути схожим на страуса, ніж на жабу.

— Альберто учать вас, що й ми всі, і наші предки були жабами-крякавками?!

— Ні, я сам додумався, що ми повинні бути кращими за наших предків і найславніших вождів.

— Як тебе звуть і яке ім'я ти візьмеш собі тепер, після того, як був поранений у бою?

— Ім'я, яке мені дала мати, забрав ягуар у горах разом із моєю душею. Старший брат бився з ним, відняв душу і повернув її мені. Тоді я прийняв нове ім'я. І тепер душа тільки на час залишає мене й повертається сама. Альберто напевне приїде за мною і зміцнить її в моєму тілі. Я більше не буду міняти імені!

— А як ти звешся тепер?

— Апакам, страус — мій тотем [44], і я не їм страусячого м'яса, — видушив із себе юнак, і сили йому вичерпалися. Душа залишила його тіло, і він зсунувся на землю.

Вождь звелів Жапотек пошукати цілющого зілля, а старшій дочці Епадаунамрет подбати, щоб гостеві промили рану і зручно влаштували. Слово «гість» він вимовив з притиском. Потім покликав Очопану і попросив допомогти йому лягти знову. Та це дитині було понад силу. «Вождь міг би гукнути на поміч свого сина-приймака, але звернувся до молодих воїнів, пояснивши їм, що недужий, потім запропонував їм сісти й розповісти про бій. Очопану вождь послав зібрати щось попоїсти. Проте юнаки, хоч і були дуже голодні, не схотіли, щоб було викрито жахливу убогість села. Вони відмовились од частування, посилаючись на втому і на те, що Байджокігі обов'язково приїде за ними і привезе харчі. З такою ж скромністю відхилили вони і пропозицію розповісти, як відбувався бій…

— Нам не личить розводитись про те, що ми зробили. Ми виконували накази Байджокігі.

Наувільйо помітив, що юнаки жодного разу не назвали Байджокігі вождем і говорили про нього як про рівного, однак хотіли, щоб тільки він розповів про бій.

— Добре, я зачекаю. Але скажіть, скільки забитих.

— Поранений один Апакам.

— Я питаю про тих, з Ріу Гранді.

— Троє мертвих, тому що Байджокігі вистрілив тричі. Стільки, — обидва юнаки піднесли руки над головами і розчепірили пальці, — лишилося лежати, але ми не знаємо, мертві вони чи поранені. Нам було наказано тікати, і ми не сміли затримуватись, щоб рахувати або збирати здобич. Апакама підстрелили ззаду, коли ми на конях скакали звідти.

— Скількох людей послав Байджокігі на бій?

— Це навіть не було боєм. Ми лише кілька разів штрикнули ножами тих, хто не досить швидко злетів з коней. А далі вони билися самі між собою і з своїми кіньми.

Розповідаючи, воїни погладжували м'якенькі ягуарячі шкури. Вождь уже почила її розуміти, як усе було. Та коли юнаки додали: «Нас було тільки троє, а Байджокігі з трьома чужинцями стояв на Орлиній скелі», — він не зміг приховати подиву.

— Скажіть іще, хто були ті чужинці і звідки у вас шкури?

— Один був Альберто. Інших ми не знаємо. Шкури Апакам без дозволу узяв у Альбертовій печері, і Високий Мисливець про те не знав. Однак тепер він уже помітив, що шкур нема, бо ми по встигли їх повісити на місце. Втім, якби й устигли, він усе одно дізнався б, що їх хтось брав, бо вони закривавлені і в одній дірка від кулі.

— Ідіть відпочивайте. Ви добре попрацювали.

Юнаки пішли, хоч їм і лестила увага старого вождя й бесіда з ним. Провідавши пораненого друга і пересвідчившись, що він добре доглянутий, вони почали міркувати, до б роздобути шматок в'яленого м'яса. Вони знали, до його треба шукати. Досвідчені старі індіанці завжди мали невеличкий запас про чорний день, але вельми неохоче з ним розлучались. Однак хлопці пообіцяли їм незабаром усе віддарувати, певні, що вождь не покине їх напризволяще і неодмінно приїде у Наліке.

Наближався полудень. На землю спала спека, і село затихло. Втома здолала й молоді тіла. Адже юнаки їхали ступою цілу ніч і весь ранок, підтримуючи свого друга. Насилу проковтнувши кілька шматків м'яса і запивши їх подою, вони міцно заснули.

Тим часом Хосе Фернандес вирушив на полювання, хоч особливих надій на нього і не покладав. Адже в нього зморений кінь, нема собак і один-єдиний патрон, що його хлопець виблагав у когось із дідів. Хосе хотів, щоб селу не було соромно за свою негостинність. А село поринуло в сон під час сієсти [45]. Тільки старий вождь непорушно лежав, розплющивши очі. Він дивився перед собою і думав. Отже, Байджокігі пощастило заманити ворогів на свою землю і здолати їх, пославши проти них, наче на посміх, усього трьох хлопців. Він переміг їх не зброєю, а хитрощами. Оце молодь! Не вірить старим переказам, не боїться чарівників, священні імена вимовляє легко і звично. Оноенроді для них — не бог, а великий вождь. Ці хлопці твердять, що будуть кращими за славних предків, за найславетніших воїнів. Так, це справді зухвалі слова, але вони потішили Наувільйо. Хлопці ділом довели, що це — не дитячі хвастощі. Вони прагнуть стати кращими, і вони стануть кращими. А він, Наувільйо, досвідчений вождь, хотів був скликати до бою всіх своїх воїнів, хотів першим напасти на ворогів і водночас вагався, знаючи, яка нерівна зброя у них і у ворогів. Правда, він хоч загинув би у бою, на коні. Але скільки загинуло б і його людей? Може, це була б смерть для його народу? Тоді Мальгейрос здійснив би свою погрозу — захопив би їхні землі. Все-таки ці юнаки не гірші за нас, хоч вони й не такі, як ми, хоч у них інші звичаї і вони інакше думають. Як гордо розмовляв з ним той Апакам. Чудовий хлопець! Він не соромиться свого тіла навіть перед жінками. Повертаючись з бою, він не вбирається на чужий взірець, як от його син-приймак, він не висміює старих звичаїв, а розмірковує над ними і відхиляє, коли не погоджується.

До ліжка нечутно підійшла Очопана. Вона довго стояла мовчки, боячись порушити плин його думок. Зрештою майже пошепки промовила:

— Я — тада![46] — І коли він усміхнувся дівчинці, притулилася до нього і запитала: — А чому ми вириваємо собі вії і брови?

Це дитяче «чому?». Діти всіх народів питають так і майже завжди про речі, на які дорослі не можуть відповісти.

— Тому, що так споконвіку робили старі люди, — відповів вождь.

— А чому робили так старі люди?

— Я не знаю.

— Чому ж ти гнівався на Апакама? Ти більше не гніваєшся на нього? Правда, не гніваєшся? Адже це так гарно! Страус красивіший за жабу.

— Я не гніваюсь. Старі люди не сміють гніватися, навіть коли весь світ змінюється довкола них. Отже, ти теж хочеш бути страусом? І не будеш їсти страусячого м'яса?

— Ні, я більш ніколи не їстиму страусячого м'яса! — палко вигукнула дівчинка і задивилася кудись перед собою, її вродливе личко зашарілось. У цю мить, вона перестала бути дитиною — в ній прокинулася жінка. Очопана зрозуміла, що батько хотів сказати. І вперше у житті зазнала нового, незнайомого їй почуття сорому. Не знала чому. І зробила те, що роблять у таку мить дівчата всіх народів: вона втекла. Залізла поміж кущами до джерела й там розповіла все квіткам і комашкам, і раптом їй здалося, що вони розуміють її. З того часу вона перестала бавитися кісточками, гратися в переселення, її більше не тішили ляльки, вони вже не розуміли її. Зате вона розуміла природу і все живе розуміло її. Очопана прийняла тотем страуса.

Очі старого вождя вже не були вологі, коли він втупив погляд у далечінь. Він пильно стежив, як його син-приймак повертається з полювання. Через сідло в мисливця була перекинута здобич. Отже, тепер можна буде пригостити воїнів. Та вождь ураз перестав тішитися цією радістю, як тільки роздививсь, яку здобич везе син на сідлі. Краще б уже він приїхав з порожніми руками, хоч би всім і довелося потерпати від голоду. І треба ж було йому саме сьогодні вполювати страусиху, на шиї в коня тріпотіли крильми ще й кілька прив'язаних пташенят! Кому потрібна така вечеря на честь перемоги, якщо поранений навіть не доторкнеться до неї! І тим більше не годиться це для свята заручин наймолодшої дочки вождя, бо й наречена, і жених не їстимуть цього м'яса і будуть голодні. Але Хосе зробив, що міг. Єдиний патрон, який був у нього, він втратив марно, бо схибив, і радів, що під його болеадору[47] попала хоч ця страусиха. Що іще він міг уполювати з такою нікчемною зброєю і на змореному коні?

Одначе то була остання неприємна новина для Наувільйо того дня. Незабаром він помітив на обрії вершників, які піали поперед себе биків. По жмуту чаплиного пір'я на капелюсі вожді, упізнав Високого Мисливця, поряд з яким їхав Байджокігі. А з іншого боку, від гір, повільно наближалася валка навантажених возів. Це, мабуть, люди з Шуваради їхали запрошувати їх на свято урожаю, везучи дари своїх нив. У серці старого руйнувавсь один забобон за другим. Він починав розуміти, що мусить примиритися із звичаями нового часу. Сьогодні вперше після стількох років він разом з усіма їстиме печені кукурудзяні качани й дині, маніоку і соковиті папайї, їстиме на очах у всіх, щоб показати, що його нарешті переконали і він скорився.

Одне тільки затьмарювало йому радість. Він шкодував, що тепер уже не такий багатий, як колись, і не може відкупити тих двох ситих биків, щоб спекти їх цілими, разом із шкурою, і влаштувати гідне частування на заручинах своєї молодшої дочки! І ще одне бажання було в нього = придбати рушниці й патрони для своїх людей, добре озброїти їх і самому повести їх на Барранко Бранко, щоб дати, може, останній славний бій у своєму житті! Але про це він не насмілювався навіть мріяти.

— І все-таки, чому із Шуваради їде стільки люду?

Неначе все село знялося й посунуло на батьківщину. Невже гра Очопани була пророча і віщувала нову славу Наліке?

Валці не видно було кінця-краю. В голову старого вождя закрався сумнів: чи справді він бачить усе це, чи це тільки сон?