Високий Мисливець

Розділ чотирнадцятий ПОЕТИЧНИЙ ТУРНІР

Мисливець виїхав із села не тільки для того, щоб побути на самоті. Він мав залагодити кілька справ, щоб не вскочити в халепу. Річ у тім, що він з одним із своїх друзів домовився зустрітись у Наліке. Мисливець покладався на те, що Наліке — занедбане, майже безлюдне село, отож якщо його друг прибуде туди і раніше за нього, то не наразиться там на небезпеку.

Однак тепер обставини змінилися. В Наліке повно людей. Щоправда, всі вони у доброму настрої і готуються до свята. Але хтозна, як його відзначатимуть. Цілком імовірно, що за таких обставин, які нині склалися, свято стане релігійним, і чужоземці на ньому будуть небажані гості. І хоч самого мисливця індіанці запросили відзначити разом з ними обжинки, він не був певен, що так само привітають і його друга, навіть якщо той приїде до Наувільйо у важливій справі. Крім того, між індіанцями і Барранко Бранко спалахнула війна, а друг, якого чекав Караї, був одним із тих людей, що прибули з Ріу Гранді. Індіанці могли подумати, що він шпигун. І хоч цей чоловік не мав нічого спільного із своїми негідниками-земляками, а навпаки, — в цьому Караї не сумнівався, — бажав індіанцям добра, вони навряд чи повірили б йому, тим більше, що колись він уже намагався налагодити контакт з кадувеями, але так невдало, що мусив тікати, покинувши значну частину своїх товарів, які віз для обміну. Та чого тільки не трапляється в джунглях. Завдяки його невдалій спробі зав'язати стосунки з кадувеями заприязнилися між собою Високий Мисливець і Байджокігі. Тепер мисливець поспішав йому назустріч, щоб умовити повернутись назад і відкласти відвідини до сприятливішого часу.

Чоловіка, якого волів зараз побачити Караї, звали Тімотео Фейхоо. Він був полковником, одним з керівників визвольного руху в Ріу Гранді. Але Фейхоо швидко пересвідчився, що далеко не всі керівники мають такі високі переконання, як він, і зрозумів, до чого може призвести боротьба, на чолі якої стоять нечесні, загребущі люди. Фейхоо не хотів битися проти своїх товаришів по зброї, навіть коли побачив, що ті люди не гідні поваги. Проте він не хотів переходити і на бік ворогів, які були нічим не кращі за його спільників, і тому, втративши інтерес до боротьби, виїхав з країни задовго до поразки революції.

Полковник сподівався, що йому пощастить оселитися в іншій країні, де він житиме з праці своїх рук. У нього були різні наміри, проте здійснення їх залежало здебільшого від стосунків з індіанцями. Спершу Фейхоо хотів торгувати з ними, та його спіткала невдача (це ще добре, що Наувільйо так і не дізнався, хто був тим останнім торговцем, який поміж іншими товарами завіз кадувеям і барильце горілки). Потім він надумав прокласти дорогу, яка зв'язала б місто Міранду з річкою. Вона мала пролягти через індіанські землі. Отож він вирішив розвідати переходи через Бодокенські гори, але зробити це міг тільки з допомогою індіанців. Побувавши вперше у тих місцях, Фейхоо дослідив грунт понад річечкою Набілеке і дійшов висновку, що він дуже родючий, на ньому можна сіяти значно більше культур, ніж то вирощували в цій країні. Однак полковник не хотів валити й випалювати ліс, щоб розчистити поле, він волів краще зорати пампаси, які досі вважалися безплідними. Це було нечувано. Для цього він замовив кілька плугів та інше хліборобське знаряддя. Проте, щоб здійснити такий задум, йому і потрібні були ділянки на індіанській землі. Адже в інших місцях землі вже були населені людьми, які розводили худобу. А поблизу Набілеке великі простори пустували. Отож розорані поля не треба було обгороджувати, щоб захистити від худоби. Про все це полковник і хотів поговорити з вождем, а мисливець сприяв своєму другові.

Караї зустрівся з ним кілька років тому саме тут, на землях кадувеїв. Вони обидва були тоді ще незнайомі між собою, майже необізнані з місцевими умовами і робили перші спроби налагодити зв'язок з індіанцями. Весь статок Караї, тоді убогого біженця, складався з того, що він мав на собі, і єдиною цінністю і гордістю мисливця була рушниця з дамаськими стволами і чудовими вигравіруваними візерунками на металевих частинах. Він купив її колись як антикварну річ за десять золотих у відомого празького зброяра Новотного, і тут, у джунглях, вона викликала захват. Та, на лихо, з неї не було чим стріляти, бо Караї мав лише півбляшанки пороху і трохи свинцю. Він пишався також своїм мачете, викутим з найкращої американської сталі. Оце, власне, й усе, що мало якусь вартість. Що ж до його одежини, то про неї годі й говорити. Вона була вся пропалена і подрана. Від протимоскітної сітки зосталася лише половина — друга згоріла.

У своєму сповненому пригод житті Караї не раз лишався без копійки в кишені. В таких випадках він користувався гостинністю «дикунів», за яку не треба було платити грошима. Проте підтримувати стосунки з індіанцями на західному березі Парагваю, особливо ж з боку Чако, де спинився Караї, було просто неможливо. Того року на всьому березі з'явилось так багато москітів, що індіанці змушені були забратися у внутрішні райони країни. Здавалося, що пробити цю живу стіну неможливо, а надто з таким нікчемним спорядженням. Та Караї не журився. Він давно вже поклав собі познайомитися з індіанцями кадувеями, які жили на схід від річки. їхня лиха слава не лякала його. Коли знайомі, дізнавшись про цей намір, застерігали мисливця, він відповідав їм бразільським прислів'ям:. «O diabo nao е tan preto, como а pintam»[49]. І порадники тільки знизували плечима.

Коли мисливець приставав на човні до фортеці Олімпо, він ще не знав, як саме здійснить свій план. Підтягнув човна, прив'язав його до палі й озирнувся. Хоч у фортеці Караї і мав знайомих, проте навряд чи їх можна було назвати друзями. Більше того, гендлярі просто не любили його, бо він не так давно примусив їх заплатити мисливцям повну ціну за впольовані шкури, а цього вони не звикли робити. Отож ніхто на пристані не привітався з Караї, здавалося, навіть не помітив його приїзду. Хіба що тільки натоптуваний негр, що сидів на кебрачових колодах і всміхався. У нього були добрі очі, приязний погляд, і він з першого ж погляду сподобався Караї. Але що з того, якщо мисливець мав у поясі всього кілька парагвайських пезо, та й ті такі подрані й підмоклі, що жоден болічеро не прийняв би їх. Лише один папірець був цілий. Мисливської здобичі Караї також не мав — принаймні на продаж. І хоч його човен був такий навантажений, що занурювався в воду аж по самі борти, крім колекції індіанських побутових речей, в ньому нічого не було. У фортеці вони не мали ніякої ціни, і мисливця підняли б на глум, якби він запропонував їх кому-небудь купити. Але негр всміхався так привітно, так щиро п'яв великі очі й копилив товсті губи, що мисливець гукнув його і запитав, чи не хоче він випити з ним скляночку.

— Com muito gosto[50], — відповів негр португальською мовою.

Отже, він був бразільцем, і це сподобалося мисливцеві ще більше, бо він сподівався дещо вивідати у нового знайомого про протилежний, бразільський берег. Та негр став ще симпатичнішим Караї, коли сказав, що його звуть Маноелем Венцеслау. Таке ім'я у центрі Південної Америки та ще й у товстого негра — звідкіля воно тут узялося?[51]

Вони випили по скляночці, мисливець заплатив своїм останнім цілим пезо, і негр запросив його пообідати. Мисливцеві було цікаво глянути на житло Маноеля. Як же він був здивований і вражений, коли побачив просторий дім із пальмових колод, укритий пальмовим тесом. Навіть комендант фортеці і той не мав такого гарного помешкання. І, мабуть, у жодній оселі Олімпо не було так чисто, як тут. Мисливець зголоднів і з подякою прийняв запрошення пообідати. Особливо приємними були гаряча, аж кипляча солодка кава, зварена по-бразільському, і відпочинок у гамаках на веранді під час полуденної спеки. Після цього нові знайомі пили мате і розмовляли, потім господар запросив гостя до вечері, а коли вже майже посутеніло, його діти допомогли мисливцеві перенести вантаж з човна до будинку. Караї залишився тут на цілий тиждень. Сеньйор Маноель запропонував Караї залишити свою колекцію у нього, доки повернеться. А коли Караї в знак подяки хотів віддати йому свій човен, — це, власне, була єдина річ, з якою він міг зараз розстатися, — негр не схотів навіть слухати про будь-яку винагороду за гостинність. Минуло кілька років, поки Караї випала нагода віддячити Маноелеві за його ласкавість. Але вже з першого дня вони стали добрими друзями, як то розуміють у джунглях.

Дружба двох таких несхожих між собою людей викликала справжнє обурення серед мешканців фортеці, але мисливець на те не зважав. Негр, з свого боку, допомагав Караї здійснити його плани. Сеньйор Маноель любив індіанців, захоплено розповідав про них, хоч водночас боявся їх і ніколи не осмілювався ступити на їхню землю.

Коли одного разу мисливець запитав, чи не знає він поміщика Мальгейроса, фазенда якого розташована на протилежному березі річки, негр засміявся.

— Та, мабуть, що знаю, — відповів він. І додав загадково: — Це майже мій сват.

Мисливець уже чув, що колишній «діретор дос індіос» живе з негритянкою, і тому поспішив перевести мову на інше. Господар розповів Караї все дуже докладно і порадив йому, якщо він хоче заприязнитися з кадувеями, обійти маєток Барранко Бранко стороною.

— Індіанці знають геть усе, що там робиться, ба навіть про те, що там думають. Як? То для всіх загадка. Взагалі можна відвідати Мальгейроса, але в такому разі треба неодмінно добряче з ним полаятись!

Ця порада здалася мисливцеві слушною; він не заперечував проти неї, бо знав, що Мальгейрос — погана людина. Отож одного дня він справді заїхав туди на своєму човні, і йому не завдало багато клопоту розійтися із старим у поглядах. Уже тоді він поклав собі вивідати минуле Мальгейроса.

До індіанців Караї збирався вирушити пішки або на човні, хоч подорож по звивистій річці Набілеке, де не можна натягти вітрила і довелося б тяжко працювати веслом, була б значно важчою і тривалішою. Маноель відговорив його від неї і запропонував свого коня на тому березі річки, якого мав привести на домовлене місце біля кордону індіанської території його малий син. Правда, на тому березі в нього був поганенький кінь, але краще поганий кінь, аніж зовсім ніякого. Так усе й зробили. Мисливець переїхав річку човном, узяв коня, а хлопець на човні повернувся додому.

Караї добре розпитав дороги, але сталося так, що на третій день, коли вийшли всі припаси, які дав Маноель, він заблукав у густих чагарниках. Низьким підліском звивалася річечка. Вода у ній здулась і стояла непорушно, отож неможливо було визначити, в який бік тече потік. На лихо, ніде поблизу не було навіть дерева, щоб видертися на нього і оглянути місцевість. Річечка, в'юнячись, подекуди зникала в болотах.

В який бік не продирався мисливець, скрізь натикався на закрут річки. В такому випадку найрозумніше буває злізти з сідла і дати відпочинок собі й коневі. Мисливець так і зробив. Він набив люлечку і запалив, тимчасом як кінь заходився оббирати на кущах соковите листя.

Там Караї і зустрівся з полковником Фейхоо та його людьми. Він ще здалеку почув тупіт їхніх коней, але коли невеличкий загін доїхав до місця, де він сидів, сонце вже почало хилитися на захід. Від прибульців мисливець довідався, що поблизу є брід через річку, по якому проходить кордон індіанських земель, і що недалечко від броду стоїть хатина, в якій вони сподіваються переночувати. Караї вирішив приєднатися до них. Та перед самим бродом верхівці сполохали кількох жакутингів [52], і мисливець подався за ними, гукнувши полковникові, що приїде трохи пізніше. Він сподівався знайти брід, йдучи по їхніх слідах.

Караї вирушив за фазанами, бо не мав ніякого припасу, а об'їдати нових знайомих не хотів. Та. лихо йде і біду за собою веде, а надто в чужому краю. Він ніяк не міг підійти до птахів на постріл і не помічав, як заглиблювався все далі в підлісок. А коли йому зрештою вдалося підстрелити одного птаха, навколо стемніло. Шукати слідів не було рації. Мисливець спробував був піти понад річкою, та якщо він не міг знайти дороги завидна, як би він це зробив поночі. Довелося розсідлати коня, прив'язати його до дерева і, розклавши багаття, заходжуватися біля вечері.

Це була невесела вечеря. Він не мав чайника, не мав навіть солі, зате йому не бракувало музики, якою вітали його цілі хмари москітів. Спершу він підтримував великий вогонь, щоб відігнати їх, але це не дуже допомагало. Протимоскітна сітка була пропалена, і він ліг у попіл ближче до вогню, накрився з головою важким плащем і одразу ж заснув, такий був зморений, а ще більше розгніваний на самого себе.

Спав він недовго. Кінь почав рватися в кущах, брикатись і злякано іржати. Мисливець підхопився й кинув хмизу в багаття. Та не встигли гілки спалахнути, як він побачив двоє очей, що світилися в темряві. «Ну, славна буде ніч», — подумав мисливець і схопив рушницю, один ствол якої був заряджений кулею, а другий — тільки грубим дробом. Уночі нічого покладатися на один постріл.

Довелося розкласти ще два вогнища. Полум'я відігнало хижака. Та незабаром ягуар знову почав кружляти навколо. Мисливець весь час підкидав хмизу у вогонь, а коли починав дрімати, стривожений кінь будив його. Отак і минала ніч. Утома все більше змагала Караї, хоч він боявся заснути. На всякий випадок він вирішив вийняти патрон з дробом і зарядити й другий ствол кулею або рубаним свинцем. Та коли він уже готувався це зробити, палаючі очі хижака засвітилися так близько, що він мимоволі вистрілив у них з обох стволів. У відповідь пролунав страшний рик.

Отже, він не схибив. Ревіння повторилося, потім ще раз, але вже далі. Мисливець перезарядив обидва стволи і, коли в лісі все затихло, знову скрутився калачиком у попелі й заснув. Він знав, що наляканий кінь розбудить його, тільки-по з'явиться найменша небезпека. Ось-ось мало зазоріти, і треба було виспатися.

Мисливця розбудив кінь, але не його. Син полковника — Альваро трохи не наїхав на нього своїм конем і, штурхаючи у плащ стволом рушниці, закричав щосили:

— Ви ще живі?

Проте це питання було зайве, бо мисливець підвівсь і почав потягуватися.

— Вже ранок? — також хтозна для чого запитав мисливець. — У мене була така тривожна ніч.

— У нас теж була не краща. Ми прокинулись, почувши ваш постріл, і подумали, що вам каюк. А тоді навколо хатини почав кружляти ягуар. Двері в хатині не зачиняються, і нам довелося лізти на дах. Перед тим тут ночували торговці скотом. Вони зарізали корову і півтуші покинули на гаку в хатині. Ви побачили б, як ягуар пошматував м'ясо! Він бенкетував у хатині цілісіньку ніч. Ніхто а нас не наважувався злізти, навіть коли над ранок звір потягнув геть. Тільки я насмілився спуститись, щоб глянути, що з вами. Всі ще сидять на даху.

До хатини Альваро повернувся разом з мисливцем. Удень легко було йти по сліду, так само як і відшукати брід. Супутники Альваро й досі сиділи на крутій покрівлі, готові в першу-ліпшу мить відкрити вогонь із усієї зброї, яку мали.

— Докторе! Ви живі!

Це нагадало мисливцеві, що він у Бразілії. Спершу він заперечував, щоб йому надавали вчений ступінь, до якого він не мав ніякого відношення. Але марно. Адже він возив із собою аптечку, і цього було досить, щоб його величали «дотор медіко», тобто доктором медицини! Та коли йому все-таки пощастило переконати їх, що це не так, його почали звати «дотор іпженейро», бо він мав вимірювальне приладдя. Коли ж він і це заперечив, то став для бразільців «дотор ретратіста», тобто» фотографом, бо серед його спорядження були штатив і камера. Що ж, у кожної країни свої звичаї — бразільці звикли наділяти кожного іноземця титулом доктора. Принаймні так було у той час, і Караї тільки махнув рукою й перестав боронитися від цих учених ступенів.

— І ви з такою купою заліза втекли на дах? — запитав мисливець. — Чому ж ви не стрельнули в ту кицьку або хоч би відповіли на мій постріл, щоб я міг вас знайти?

— Це, звісно, можна було зробити, але ніхто з нас не мав такого бажання. Адже у нас в Ріу Гранді ягуарів нема, і ми не знаємо, як з ними поводитись. Якби ви побачили ту пошматовану коров'ячу тушу, то й у вас відпала б охота стріляти.

— Що ж, я теж уперше в цих краях. Але ви могли б зрозуміти, що ягуар, який унадився по м'ясо, був неголодний. Його можна було відігнати, навіть вистріливши в повітря. Адже ви могли позбутися коней!

— А що б ви зробили на нашому місці?

— Я викинув би якнайдалі з халупи коров'ячу тушу. По-перше, щоб тут не смерділо, а по-друге, щоб ягуар бавився нею деінде і дав мені спокій. А коли б мав стільки зброї, як ви, то поклав би тушу на таке місце, звідки можна було спокійно підстрелити ягуара. А дертися на стрімку покрівлю, де ледве можна всидіти, мені б на думку не спало. Ви хоч повечеряли?

Усі хотіли їсти. У темряві ні в кого не було бажання йти по дрова, і всі страшенно зголодніли. Розклали велике багаття. Караї був радий цьому, бо відчував надзвичайну спрагу. Пити. з Болотяної Річки сиру воду йому не хотілось, і він мало не скрикнув від захвату, коли полковник витяг із сумки калабасу та золотом обкуту бомбільйю [53] і насипав у посудину мате.

Попиваючи мате, Караї і полковник жваво розмовляли. Незабаром з'ясувалося, що у них однакова мета: зав'язати стосунки з індіанцями. Проте Фейхоо не поспішав з цим.

— Треба відсвяткувати наше знайомство! Ми їдемо у маєток Порто Брагу. Старий португалець Брага влаштовує родинне свято, і ми запрошені на нього. їдьмо разом!

Мисливець глянув на своє вбрання. Хоч у Мануелевім домі він і опорядив його, наскільки це було можливо, проте воно добряче потерпіло під час нічної дороги в чагарях, та й ночівля у попелі не додала йому краси.

— Що ви, полковнику! Мій туалет не для домашнього свята. Ви всі вичепурені і, певен, маєте ще й празниковий одяг у сідельних мішках. Під вами гарні коні. А я вирізнятимусь на позиченій шкапі. До індіанців я б ще міг з'явитись отак, але у тутешньому вищому світі, серед поміщиків з берегів Парагваю… мене візьмуть на глум. Зрештою я не тільки не запрошений, а навіть не знайомий з Брагою. І не чув про нього жодного доброго слова.

— Не бійтеся неприємностей! їдьмо! Я запрошений, а ви — мій гість. Я поясню це. В усій Бразілії нема людини, яка б образила у своєму домі гостя.

— Ви забули, що Брага не бразілець, а португалець. Ну, то й що, він з дитинства живе у Бразілії! Там буде велике свято. Вони запросили славетного пайдора [54], якому немає рівних. Він забрів сюди з Аргентіни і скрізь бажаний гість. Ви повинні його послухати.

Мисливця зрештою пощастило умовити, і далі вони поїхали разом. Перетнувши вузьку смугу прибережних індіанських земель, вершники під вечір прибули до маєтку на березі Набілеке, що належав зятеві Браги — Карліто.

У фазенді лишилися тільки дві старі служниці. Усі подалися на свято. Карліто нещодавно одружився з наймолодшою дочкою Браги — Луїзою. Альваро переплив на коні через річку, щоб похизуватися своїм мистецтвом верхівця, і пригнав з протилежного берега човен. Спершу перевезли сідла, потім переправили коней.

У маєток Порто Брагу приїхали досить пізно.

Мандрівникам страшенно дошкуляв голод. Проте обід уже скінчився і, за тамтешніми звичаями, треба було чекати вечері, хоч би й усі вмирали з голоду. В Бразілії гість, приїхавши під час обіду, може сісти до столу без запрошення, та якщо зі столу вже прибрано, він і за золото не дістане навіть недоїдків.

Зате напоїв не бракувало, і все товариство було вже добряче напідпитку.

— Не треба було мені сюди їхати, полковнику. Ось побачите, це добром не скінчиться, — зауважив мисливець.

— Не турбуйтеся, я про все подбаю! Зрештою, якби вони щось задумали, нас досить, щоб навчити їх чемності.

Проте Караї знав, що на полковникових людей не можна покластися, навіть якби їх було більше: дуже зголоднілі, вони вже після першої чарки так захмеліли, що нічим не відрізнялися від інших гостей, котрі пили другий день. Мисливець відмовився пити і вмостився у темному кутку веранди.

Нема нічого нуднішого, коли твереза людина має слухати п'яне патякання. Розмова точилася про пісні славетного барда, про те, як блискуче він учора виступав, які дотепні вірші декламував, але ніхто з гостей не міг переказати бодай одного, бо, по-перше, поет читав вірші іспанською мовою, а по-друге, все те переплуталось у їхніх захмелілих головах. До того ж серед гостей не було жодного, хто міг би відповісти пайдорові такою ж дотепною імпровізацією. Зрештою він не схотів співати підпилому товариству і пішов складати вірші для сьогоднішнього вечора, коли гості трохи протверезяться і зможуть краще його оцінити.

Мисливець позіхав від голоду й нудьги. Але недовго. Його запримітив сам Брага. Сухорлявий, сивий дід добряче хильнув, а хміль завжди робив його войовничим. Як і сподівався мисливець, старий обрав саме його за мішень для своїх жартів. Він підійшов, хитаючись, до мисливця з чаркою в руці і запропонував:

— Випий з нами за наше здоров'я!

Відмовитись не можна було, тому що всі вважали б це за смертельну образу. Тому мисливець узяв чарку і трохи відпив.

— Пий усе! Ти ж не сеньйорина.

Всі зареготали.

— Я вип'ю, Браго, вип'ю більше, ніж ви, але після вечері.

— Пий тепер! Чи, може, ти не вмієш пити? Хай тоді мої донечки позичать тобі сукню. Або заграй нам щось на гітарі.

— Я не вмію грати ца гітарі.

— Не вмієш? Що ж ти вмієш? Хіба що їздити на своїй шкапі?! Полковник Фейхоо розповідав про тебе. Може, він і має рацію, може, ти й справді вчений чоловік, але ж ти страшенно брудний!

Присутні замовкли, ніби враз протверезіли, і спрямували погляди на пояс Караї, щоб упевнитись, що там немає зброї. Мабуть, і сам Брага не радий був, що сказав таке.

У тиші, що запала, мисливець відповів, на перший погляд, зовсім мирно:

— Ви маєте рацію, сеньйоре Браго. Мені не треба було сюди їхати і не треба було покладатись на гостинність португальця, навіть якщо він прожив майже все життя у Бразілії. Та коли вже я тут, то повинен терпіти. Ви кажете правду, що в мене брудне і подране вбрання, зате у мене чиста совість. Я ніколи не вбивав зв'язаної людини.

Ці спокійні слова так вплинули на поміщика, що його дочкам довелося майже силоміць вести його в дім. По дорозі до них приєднався Карліто і непомітно витяг з-за пояса тестя револьвер. Потім забіг у дім і за хвилину повернувся з цілим оберемком вогнепальної зброї, яку знайшов там, щоб заховати її у стодолі. Вийшовши звідти, Карліто сів поряд з мисливцем.

— Це ви здорово сказали моєму тестеві. Можна було б і трохи легше'. Власне, це я міг би вважати себе ображеним, бо ваші слова торкаються більше мене, ніж його, але…

— Чому вас? Я про це не знаю.

— Якщо не знаєте, то краще не кажіть. Гадаю, що Брага не подарує вам тих слів, хоч би через те, що вони правдиві.

— Нічого, якось обійдеться. Нехай ще раз спробує показати свою хоробрість на беззбройному.

Карліто мав рацію, коли говорив, що Брага захоче помститись, але ніхто й гадки не мав, як саме. Мисливець помітив тільки, що старий звелів покликати в дім співця і що потім обидва вийшли в різні двері. Сиве волосся поміщика було мокре, певно, він мочив голову водою, щоб протверезіти. Брага походжав між гістьми, розмовляв з ними, але вже нікому не нав'язував горілки.

Поет приніс собі стілець, поставив посеред двору і почав щось награвати на гітарі. За хвилину до нього підійшли двоє гостей із своїми гітарами і почали йому акомпанувати. Вони кілька разів повторили одноманітну мелодію, щоб привернути увагу товариства.

Та от пайдор підвівся, підійшов до мисливця, програв вступ і, дивлячись на нього, почав співати по-іспанському:

Усі зрозуміли, що це тільки початок пісні, яка має висміяти мисливця або спровокувати його на якийсь необачний крок. Наступні рядки тільки загострили б ситуацію. Все це Караї зрозумів, як тільки почув перший куплет. Єдина можливість уникнути сутички — належно відповісти на виклик. Отож коли пролунали останні слова куплета, мисливець дав знак гітаристам не уривати музики і заспівав сам:

Хвилину панувала тиша, а потім вибухнули оплески. Співець знічено глянув на мисливця, потягнувся до пояса, але одразу ж забрав руку і подав її Караї:

— Сеньйоре, ви перемогли мене. Я справді «двічі осел», цілком заслужив цього. Будьте моїм другом.

— Охоче. Я шаную людей, здатних визнати успіх суперника, якщо той справді сказав щось дотепне.

Вони потиснули один одному руки.

— Чи можете ви довести свою дружбу, виконавши одне моє прохання? — запитав співець.

— Якщо це в моїх силах…

— Ми з вами одного зросту, сеньйоре. Будь ласка, поміняйтеся зі мною одягом. Коли я вернуся додому й співатиму в пампасах куплети про цю пригоду, ваше вбрання нагадуватиме про мою поразку, але водночас і надихатиме мене. Ви дали слово, і це у вашій силі.

— Гаразд. Поміняємось, але вранці. Я хочу, щоб усі зрозуміли, що справа не у винагороді. Ваш одяг в обмін на моє дрантя буде моїм першим і, либонь, останнім гонораром за вірші.

Тільки після цього веселощі знову пойняли товариство. Настав час вечері, і сам Брага сів біля мисливця, намагаючись виправдатись перед ним. Спершу він говорив пошепки, щоб ніхто не почув, та побачивши, що мисливець не виявляє бажання нишком прощати його, підвівся і вголос попросив пробачення перед усіма.

— Скажіть мені, сеньйоре Браго, — сміючись відповів мисливець, — коли у вас буде наступне свято. Хоч я і не приїду, але напишу в Асунсьйон, щоб сюди надіслали мій фрак, і ви тоді посадите його на почесне місце.

— Краще приїздіть самі, хай навіть у ще дранішому вбранні. А тепер доведіть, що можете випити більше за мене!

— У вас є цитрини? Хай принесуть кілька, і я «навчу вас пити мексіканський грог. Коли навчитеся, влаштуємо змагання.

В ту ж мить було принесено цитрини. Караї і Брага сіли один проти одного, перед кожним поставили металеву каструльку, чайник з гарячою водою і пляшку міцної кашаси [57].

Першу порцію грогу приготував мисливець. Він опустив у гарячу воду скибочку цитрини, обережно налив на неї горілки, щоб та не змішалася з водою, підпалив її і з ложечки почав капати розтоплений на вогні цукор. Невинний на перший погляд напій, як виявилося, був зрадливий. Та він усім сподобався. Кожен роздобув якусь посудину, і незабаром по всьому подвір'ю засвітилися зеленаві вогники, схожі на світлячків. Жінки теж скуштували таємничого напою, та одразу ж і зрозуміли, який він підступний. Незабаром троє молодиків залишили товариство, решта гостей, захмелівши, зосталася лежати на землі до світанку, доки їх не привів до тями ранковий холод. Ті троє, що залишили товариство, були мисливець, пайдор і Альваро. Перші двоє вміли пити, третій не пив зовсім. Вони пішли у кімнату співця, щоб помінятися вбранням.