Розділ сімнадцятий КОНТРАБАНДИСТ


Для важко навантаженого човна не знайдеш гіршого водного шляху за Ріо Набілеке. Річка дуже звивиста, і це перешкоджає поставити вітрило, щоб скористатися з попутного вітру. Не встигне вітрило напнутись, як річка знову робить різкий закрут, і треба спускати його та братися до весел. Вітер, який хвилину тому допомагав, тепер тільки заважає. Караї спочатку таки напнув вітрило, та йому надокучило щоразу вставати з місця і то опускати, то піднімати його, тому він щосили налягав на весла, долаючи і вітер, і течію.

Зате нема зручнішої річки за Ріо Набілеке для контрабандиста. Місцями вона мчить як шалена, місцями розливається вшир і стає такою мілкою, що човен шкрябає по дну. Жоден катер не насмілиться переслідувати тут човен. Не наважився цього зробити і Мальгейросів паровий катер, який кілька хвилин тому гнався за Караї.

Гірше було, коли мисливець плив по широкому плесу Парагваю. Незважаючи на ходовий вітер, який надимав вітрило так, що той перехиляв човен і черкався об воду, відстань між човном і катером, який його переслідував, весь час зменшувалась. Караї уже готовий був застосувати зброю. Він не міг дозволити затримати себе, оскільки віз чужий товар. Його човен був навантажений смертоносною зброєю, яка цього разу мала попередити кровопролиття.

Вітер — могутній помічник, та пара — ще кращий. Катер був невеликий, але зчиняв страшенний шум. Як тільки пара в машині піднялася, він загудів, наказуючи вітрильному човну зупинитись. Катер не мав на це ніякого права, а, не підійшовши на відстань пострілу, не міг застосувати й сили, яку дехто схильний вважати за право.

Мисливець поки що не звертав уваги на гудки. Він знав, що його «право», якщо катер наздожене човна, певніше, бо двоствольна гвинтівка системи маузер, яку він мав, б'є значно далі, ніж рушниці переслідувачів. Він сподівався, що вистачить кількох пострілів, щоб катер облишив гнатись за човном.

Караї спокійно курив, лежачи біля стерна. Відстань до катера він, не озираючись, визначав за звуком мотора. Раптом до нього почав долинати інший звук — слабший, але різкіший. Цей новий звук примусив його озирнутись. На фарватері замість одного катера він побачив два. Другий був набагато швидкохідніший.

Караї з одного погляду визначив, що то військове патрульне судно. Якщо його капітан домовиться з командою Мальгейросового катера, справа може скінчитися кепсько — адже канонерка мала на борту ще більші «права», ніж у нього. Тому Високий Мисливець на всякий випадок сховав свою гвинтівку під парусину, якою був накритий вантаж, і почав помалу повертати стерно, скеровуючи човна до парагвайського берега нібито для того, щоб поставити його під сприятливіший вітер.

Та швидкість його човна і канонерки була надто нерівна: патрульне судно наздогнало Караї, ледве він дістався до середини річки, по якій проходив державний кордон Правда, цього теж було досить, щоб представники властей, які були на борту військового катера, запопадливо не втручалися в приватні конфлікти. Але, допитуючи, мисливця могли затримати, а тим часом надійшов би Мальгейросів катер.

Канонерка швидко наближалася, але з правого боку. Це вже було доброю ознакою для Караї, бо свідчило, що його не збираються відрізати від парагвайського берега. Коли ніс канонерки порівнявся з носом човна, військове судно сповільнило хід і попливло так близько, що стало добре видно команду, яка висипала на палубу. Навіть механік визирнув від своїх котлів. Проте мисливець не встиг роздивитися, чи с серед людей в уніформі хтось із його знайомих, і тому лише вітально помахав рукою. У відповідь пролунав знайомий голос:

— Como esta dotor? Як справи, докторе?

— Чудово! Хто мене кличе?

— Я лейтенант Хоао Сальгадо Гвімараес, і зі мною ще один ваш друг — Хосе де Са Еарп, комендант фортеці Куїмбра. Куди ви пливете, Караї Пуку?

— До гирла Набілеке.

— І тільки?

— Нам по дорозі лише до гирла. Далі я навряд чи зможу тішитися вашим приємним товариством, — промовив Високий Мисливець з підкресленою чемністю, властивою бразільцям, хоч, звичайно, конвой не міг викликати у нього почуття приємності.

— А що це у вас так дбайливо прикрито парусиною?

Мисливець, усміхнувшись, відповів, розуміючи, що на карту поставлено все:

— Звісно, контрабанда! Що ж іще я міг везти з Парагваю в Бразілію? Хочете глянути, що у мене в човні?

— Сподіваюсь, ви не везете індіанцям горілки? — запитав комендант. Цього суворого офіцера давно вже цікавила доля кадувеїв. Хоч сам він ніколи не зустрічався з ними, проте як справжній воїн не міг не шанувати їхнього воєнного мистецтва. А він як ніхто мав можливість оцінити його, бо сам командував фортецею, яку колись зуміли взяти індіанці.

— Чи досить вам мого слова честі, коменданте?

— Цілком. До іншої контрабанди мені нема діла, хай її перевіряє митний катер. Може, вам допомогти? Ми візьмемо ваш човен на буксир, а ви могли б піднятись до нас на палубу, поки допливемо до гирла Набілеке.

Це була дуже спокуслива пропозиція. Навіть якби не вщух вітер, то й тоді для того, щоб за допомогою вітрила й весел дійти до гирла Набілеке, потрібно щонайменше дві години. Та з усього було видно, що вітер стихне, тільки-но сонце підніметься вище, а це означало, що доведеться добряче веслувати аж до вечора.

І все ж таки Караї не був певен, що йому варто приймати цю пропозицію, яка могла мати небажані наслідки. Та не встиг він дійти до остаточного висновку, як на човен упав канат з гаком на кінці. Його кинули з носа канонерки так влучно, що гак зачепився за основу щогли. Не лишалося нічого іншого, як опустити вітрило і закріпити стерно так, щоб між обома суднами весь час була однакова відстань.

У відповідь на запрошення піднятись на палубу канонерки мисливець ґречно подякував:

— Краще я залишуся біля стерна. Мені не хотілося б, щоб вантаж намок, а розмовлятимемо ми й так.

— А що у вас може намокнути?

— Я везу і борошно, і кілька мішечків солі, а їм вода може наробити шкоди, — сказав він, не погрішивши проти правди. Проте військові добре відчули прихований зміст його слів, бо розуміюче посміхнулися.

— Чого до вас присікався той тюлень на пенсії Лазаро Аранда, який водить Мальгейросів катер «Лейтенант Герреро»? Він завзято подавав вам сигнал «стоп» і лаявся, мов терутеру [63], коли пацюк краде яйця у нього з гнізда. Ви напевно чули його гудки.

— Авжеж чув, але вони мене не обходили, хоч і діяли на нерви. Якби ви не нагодились, мені довелося б стрельнути в сирену, щоб не надокучала.

— А ви б могли влучити?

— Може, не з першого пострілу. Ви ж знаєте, я сухопутне створіння, на річці почуваюсь непевно і, можливо, не вгадав би одразу точну відстань. Не те, що ваші матроси. Канат з гаком кинули незгірше, ніж пастух ласо або болеадору. Першим пострілом я збирався попередити їх, щоб вони сховали голови. Ви знаєте, що я шаную людей, і мені зовсім не хотілося б продірявити старого Аранду. Він не казав вам, чому його так кортить побалакати зі мною?

— Щось казав, але його «Герреро» так гуркоче, що нічого не можна було розібрати Мовляв, у вас забагато боєприпасів, одній людині не треба стільки.

— Але ж я їду у джунглі надовго, і зайвий патрон мені, звісно, не завадить.

— Добре буде, якщо ви поквапитеся, — втрутився до розмови лейтенант. — У фазенді в Мальгейроса повно озброєних людей, а він просить ще й допомоги військом. Коли ми там вантажили дрова на катер, старий казав, що боїться нападу. Якісь негідники начебто нацькували на нього диких індіанців, загрожують йому і крадуть худобу. Я бачу, що ви їдете до кордону індіанської землі. Якщо побачите когось із тих дикунів, порадьте їм облагодити все до того, як нас пошлють проти них. Банк має велику силу і тремтить за кожну вкрадену голову худоби. Невже ті індіанці й справді такі злодії?

— А то як для кого. Банк справді вважає їх злодіями, бо судить за своїм звичаєм. Не маю сумніву, що там сидять дуже побожні люди. Але ви пам'ятаєте старе прислів'я: Quen roba un ladron?..

— Tem cen anos de perdon, — пролунала відповідь під дружній сміх усієї команди. — Скажіть, сеньйоре Караї, чи не зустрічали ви десь у джунглях професора Москітінго? Він був увесь напакований рекомендаційними листами, які йому дав також банк. Що він там робить?

— Хотів поглянути крізь збільшувальне скельце на ягуара. А довелося врятувати його від самосуду.

— Розкажіть нам про цю пригоду.

— Хай іншим разом. Спасибі, що підвезли. Ate otro dia! До побачення!

Запитавши для годиться «Da licenca?» — «Ви дозволите?», Караї, не чекаючи відповіді, підтягнув канат, відчепив гак од щогли і розвернув човен прямо проти гирла Набілеке. Вітер ураз напнув підняте вітрило, мисливець привітно помахав рукою на прощальне вітання з палуби канонерки.

Поки що все йшло так добре, що кращого не можна було й сподіватися. Військові дивилися на конфлікт між індіанцями й поміщиком так само, як і він. Вони не мали особливого бажання допомагати в нечесній грі, але мусили це робити, діставши наказ. Вони подбають, щоб наказ не надійшов занадто швидко, а коли його одержать, то виконуватимуть без зайвого поспіху. Недаремно в ті часи у Бразілії було поширене слівце «amanha», тобто «завтра»; це «завтра» могло означати і «за місяць», а, якщо потрібно, — то й «за півроку». Отож мисливець мав досить часу, щоб здійснити свої плани, перш ніж прибуде військо.

Єдине, що страшенно дошкуляло йому тепер, — це полуденна спека. Вітер ущух, тому Караї згорнув вітрило, зняв щоглу і поклав її у човен, щоб не заважала веслувати.

Незабаром мала бути фазенда Карліто. Ще вранці Караї поклав собі переночувати десь недалечко від фазенди, а вдосвіта, ще затемна, просковзнути повз неї далі, але тепер, коли він дістався сюди завдяки канонерці набагато швидше, йому випадало це зробити значно раніше; що ж, у полуденну пору, коли у фазенді всі сплять, непомітно проминути маєток було навіть зручніше, ніж уночі. Караї не поспішав. Зустріч з кадувеями мала відбутися за кілька миль звідси, і до неї лишалося ще два дні. Недалеко до річки спускався густий, тінявий гайок, який видно було і з фазенди. Там Караї і вирішив спокійно порибалити, щоб зробити собі запас в'яленої риби.

Берег біля маєтку також поріс лісом, особливо густим обабіч струмка, який вливався у річку. Коли мисливець проїздив повз цей лісок, у нього промайнула спокуслива думка стати на відпочинок тут, коло самої фазенди, щоб вивідати, чи готові її мешканці до збройної сутички з індіанцями. Та він відігнав цю думку і поплив далі. Берег був високий, і мисливець міг проскочити повз фазенду так, щоб його ніхто не побачив. А як захоче, він завжди зможе прийти сюди і пішки. Та хоч як тихо веслував Караї, прослизнути непоміченим йому не вдалося. Він страшенно здивувався, коли з високого берега зненацька пролунало:

— O dotor! Porque passa de largo? Nao sea brabo. Atraque! — Чому ви проїжджаєте повз нас, докторе? Не гнівайтеся й пристаньте!

Хтось у фазенді не спав навіть у час сієсти.

Над берегом визирнула Карлітова голова — кругла й усміхнена, як місяць уповні. Дуло рушниці, що стриміло поряд, різко контрастувало з усмішкою на ній.

— Добре мені запрошення — з рушницею в руках! Чи, може, ви заперечуєте проти того, щоб я проїхав біля вашого берега? Скажіть — тоді я пропливу понад тим берегом.

— Dios me livre![64] Ця рушниця не для вас. Я молився, щоб сюди заїхав хтось, на кого можна покластися. Сам бог послав нас.

— Не пригадую, щоб хтось отаке говорив про мене. Скоріше навпаки. Але в мене чимало свого клопоту. Зупинюсь за милю вище на вашому березі, ген у тому гайку, а ви, як хочете, приходьте туди. Якщо ж це вам незручно, я отаборюсь на тому боці — на індіанських землях.

— А чому б вам не скористатися з нашої гостинності і не побути в нас якихось два-три дні?

— У мене є досвід такої гостинності ще з часу відвідин Порто Браги.

— Кажуть, що ви кожному допомагаєте, навіть коли вас про це не просять.

— То інша річ. Отже, ви не так пропонуєте свою гостинність, як потребуєте моєї допомоги? Я, бачте, краще розумію відверту пропозицію, аніж розмову манівцями. Кажете, на два-три дні? Що ж, двома днями можу поступитися. Я спущуся трохи за течією і стану там, де струмок вливається у річку.

Караї спрямував човен у глибоке гирло струмка, береги якого поросли деревами та кущами. Таким чином, він був зовсім близько від маєтку, ліс ховав його табір від надто цікавих очей, а сам він бачив і берег, і річку. Міцно прив'язавши човен і вийшовши з лісочка, Караї побачив, що Карліто лаштується в дорогу. Він приніс до берега весла й щоглу. Пораючись біля човна, Карліто ні на мить не випускав з рук вінчестера.

— То що ж у вас на серці і кого ви боїтеся? Я ще не бачив, щоб люди ходили вдома обвішані зброєю.

— Зараз немає часу розповідати, бо, якщо ви зостанетесь усього на два дні, мені треба поспішати. Дружина розповість вам усе докладніше. Я найняв кількох парагвайців валити ліс, і тепер вони вимагають, щоб я негайно заплатив за роботу, інакше вони спалять маєток. Але в мене дома немає грошей — отож мусив їхати по них до фортеці. А як їхати, коли тут лишаються самі жінки? Адже ті негідники загрожували нам!

— Скільки ж їх, тих парагвайців? І як вони озброєні?

— Їх шестеро і у них дві мисливські рушниці.

— Гаразд, я побуду замість вас, але майте на увазі, щонайпізніше післязавтра увечері поїду далі. Втім, стривайте! Чи не збираєтеся ви часом влаштувати якусь чортівню, щоб обдурити своїх робітників? З таким ділом я не хочу мати нічого спільного.

— Як ви можете отак думати про мене? Я просто знаю, що на вас можна покластись. Але пробачте, мені пора їхати!

Карліто вже сідав у човен.

— Хвилинку! Я теж висуваю умови. Повернувшись, ви заплатите за роботу лісорубам, як домовилися з ними, але грошима, а не товарами, на які тутешні купці нагнали ціни! Я сам буду при виплаті і простежу, з чим вони поїдуть. З цими хлопцями я побалакаю і подбаю, щоб вони поводилися пристойно, але не дозволю, щоб ви ошукали їх.

Помітивши, що його умови не викликали у Карліто особливого ентузіазму, мисливець додав:

— Якщо вам не підходять мої умови, не виключено, що я стану на бік робітників.

— Боже борони! Я згоден. Але з ними нема про що розмовляти. Це жорстокі люди, які можуть підстрелити вас із засідки. Вони й мені погрожували. Якщо побачите їх поблизу фазенди із зброєю в руках, не вагаючись стріляйте першим! Інакше жінки, чого доброго, залишаться без охоронця. А коли я повернуся, підемо до них разом, прикриваючи один одного вогнем. Так буде безпечніше. Будьте тільки обережний і в разі чого стріляйте. Якщо вони помітять, що я їду, то неодмінно спробують напасти.

Карліто не був боягузом. І Караї зацікавили приховані пружини всієї цієї пригоди. Добре знаючи людину — а мисливець умів прозирати в душі людей, — можна передбачити, як вона діятиме за тих чи інших умов. Якщо ж людина діє інакше, — значить її спонукають до цього або обставини, які вона приховала, або нещирість.

Мисливець кивнув на прощання Карліто головою і попрямував до свого човна. Розчистивши серед кущів галявинку, поставив намет, розклав багаття і почав готувати їжу. Обідній час уже минув, і Караї знав, що у фазенді йому не дадуть їсти.

Саме в ту мить, коли він сипав напівзварену квасолю й рис у окріп, за спиною в нього хтось плеснув у долоні. На галявині стояла стара негритянка.

— Da licenca? Сеньйора Луїза кличе пана обідати.

— Мулатко, — звернувся до неї мисливець, хоч вона була чорна як ніч, і завважив на обличчі старої радість, так їй припала до вподоби «мулатка». Він не осмілився гукнути їй «O, rubia!» — «Білявко!», щоб вона не розсердилася. — Передайте сеньйорі мою щиру подяку, я вже зварив собі обід.

— Хазяйка звеліла зарізати курку і сама насмажила млинців, як на велике свято. Вода на каву теж кипить, щоб напій був свіжий, коли ви прийдете, сеньйоре.

— З'їжте все за моє здоров'я. Вірадо [65] в мене вже готове на два дні, ще й на дорогу лишиться. Більше двох днів я тут не зостанусь. І вода для кави в мене теж уже співає — ось-ось закипить. Передай сеньйорі, щоб вона про мене не турбувалася. Хай почувається так, наче мене тут зовсім нема.

Негритянка перевальцем, мов качка, почвалала назад, і навколо запанувала тиша. Час полуденного відпочинку, який так шанують мешканці тропічних країн, ще не скінчився.

— Якраз зручно оглянути вирубану ділянку під плантацію і позирнути на тих «негідників», — промовив мисливець сам до себе. — Краще, мабуть, переговорити з ними, перш ніж чинити щось проти них. Мого приїзду вони, напевне, не завважили, бо я плив під самим берегом. Але чому Карліто спрямував човен до протилежного берега? Жадав бути далі від рушниць парагвайців чи, може, хотів, щоб лісоруби побачили його і спробували напасти на фазенду, сподіваючись, що там немає нікого, хто дав би їм відсіч?

Підозра не полишала його, і Караї міркував далі.

Частувати когось не в обідню пору — такого звичаю в Бразілії нема. Тим більше спеціально готувати святковий стіл в полуденну спеку! І зовсім не заведено кликати в покої чужого чоловіка, коли господаря нема і в домі самі жінки. Мисливець добре знав звичаї бразильської провінції, не раз гостював у фазендах; іноді минало кілька тижнів, поки випадало побачити якусь жінку — та й то здебільшого стару служницю. Хоч жінки й позирають на гостя крізь шпарини в стінах, прислухаються до розмов, але самі не показуються, їх оберігають суворіше, ніж у турецьких гаремах. Та Високого Мисливця саме за те й шанували, що він завжди поважав звичаї народу, серед якого жив.

Отже, тут щось не так. Навряд чи змусив би господиню порушити ці священні традиції навіть страх перед нападом. Тут криється якась інша, важливіша причина. Можливо, жадібність, властива всім багатим землевласникам, незалежно від того, в якій країні вони живуть.

Якби мисливець заскочив бунтівних робітників під час їх підготовки до нападу на фазенду, він неодмінно вступив би з ними в сутичку і напевне застрелив кількох з своєї скорострільної зброї. Тоді поміщикові довелося б платити за роботу менше — мертвим не платять і злочинцям теж платити не обов'язково. А коли б при цьому забили самого мисливця, тоді взагалі не треба було дбати ні про справедливий розрахунок з лісорубами, ні про плату готівкою. В такому разі розчистка ділянки обійшлася б задурно. А за це можна було приготувати і святковий обід.

Саме це і могло стати причиною такого демонстративного від'їзду Карліто. Якби він зник потайки, нічого не трапилося б аж до його повернення. За дітей і дружину він, мабуть, не боявся. Адже його Луїза була дочка португальця Браги! Вона напевне добре стріляла і могла захистити себе, бо недаремне виросла на самому кордоні з дикими землями.

Караї спробував глянути на цей план очима поміщика, і йому здалося, що ця версія цілком вірогідна. Проте мисливець зовсім не мав бажання грати наперед визначену йому іншими роль. Він застромив за пояс свій маузер, натягнув на праву руку мбореві [66] і пішов, обережно скрадаючись, через зарості. Дерева збігали до річки вузькою смужкою, але вище по схилу лісок розширювався. Там, ближче до фазенди, виднілася свіжовирубана ділянка — мисливець помітив її одразу ж, ще коли приїхав, — мабуть, там він побачить і робітників.

Коли Караї обережно наблизився до галявини, його здивувало, яка вона велика. Видно, ці хлопці добряче попрацювали, і Карліто повинен заплатити їм чималі гроші. Робочі руки у цих краях коштують недешево, проте робітникам рідко коли щастить одержати за свою працю сповна. Тут ніде відстоювати свої права. Карліто справляв враження жвавого, веселого й розважливого молодика, проте серед людей ходили недобрі чутки про його торговельні оборудки. І хоч здавалося, що йому, який має кілька тисяч голів худоби й чудові пасовиська, ні до чого наживатись за рахунок інших, хтозна, що крилося в його душі, адже він був багатим землевласником.

Робітники вже прокинулися. Вони сиділи в затінку кокейрової пальми [67] і про щось розмовляли. Мисливець налічив їх не шестеро, а восьмеро, і їхня зброя була зовсім не така убога, як намалював Карліто. Мисливець шкодував, що не звернувся до сеньйори Луїзи з проханням докладно розповісти про суперечку з ними. Це допомогло б викрити поставлену тут пастку. У робітників були здебільшого шомпольні рушниці, але він помітив і дві гвинтівки системи ремінгтон, прихилені до пальми. Парагвайці зовсім не скидалися на злочинців. Щоправда, на людину, яка не знає цих диких місць, вони справили б враження найзапекліших бандитів, бо були в подертому одязі і давно не голені, геть зарослі бородами. Та для мисливця головне було не це — він більшу увагу звертав на вираз їхніх облич, аніж на дикий зовнішній вигляд. Це були веселі люди, вони жартували, хоч і мали більше підстав для того, щоб гніватись. Деякі дотепи, які долетіли до вух мисливця, десь в іншому цивілізованому світі, може, й викликали б осуд, але тут видавалися щирими й природними. Нема неприємнішого звуку, аніж вереск папуги або каркання ворони в кімнаті, біля письмового столу. І водночас як прекрасно, коли ввечері папуги криком прощаються з пампасами, відлітаючи до гнізд у лісі, або коли ворона каркає взимку над засніженою рівниною. Мисливець ледве стримувався, щоб не зареготати, почувши жарти, що лунали в колі веселого товариства під пальмами.

Якраз над головами робітників звисали три величезних грона горіхів. Мисливець помітив, що вони стиглі, бо були вже жовті, а на деяких навіть потріскалася шкаралуща. Він усміхнувся думці, яка промайнула в нього, — може, й собі пожартувати в дусі джунглів? Ставши за деревом, він насадив свій маузер на дерев'яну кобуру-приклад, перетворивши таким чином автоматичний пістолет на карабін, уважно прицілився і тричі раз за разом швидко вистрілив у стебла, на яких висіли грона горіхів. Постріли нагнали страху на парагвайців, але коли на голови їм посипалося кількасот важких і твердих горішків, це зовсім приголомшило їх. Та перш ніж вони отямились, пролунав наказ:

— П'ять кроків уперед і щоб ніхто не хапав зброї!

Робітники, мов автомати, виконали команду. Мисливець підійшов ближче, пильно обшукав їх, дивлячись, чи не приховав хто зброї на собі, і заспокоївся, побачивши, що на землі, де вони раніше сиділи, залишилися лежати навіть мачете.

— Так, а тепер сідайте рівненько кружка, але далі, щоб усі були у мене перед очима. Я мав) ще одне маленьке дільце. От зроблю його, тоді побалакаємо.

Він зсунув докупи рушниці, присів коло них і, ножем відкрутивши у кожної курок, засунув їх собі у пояс.

— Так, із цим ділом покінчено. Хлопці, не хмуртеся. Це тільки для того, щоб ви не наробили дурниць. Я віддам ваші залізячки. А поки що візьму з собою ще й два ремінгтони і на всякий випадок позичу ваші мачете. Через два дні одержите все назад разом із платнею.

— Виходить, ми не дістанем ані грошей, ані своїх речей. Карліто найняв цього горлоріза, щоб пограбувати нас!

— Не ображайте мене, хлопці. Погляньте на мою пухкалку. Не встигнете й оком змигнути, як вона дасть тридцять п'ять пострілів. Якби я був горлорізом, то вже перестріляв би вас усіх, — не збагнули б навіть, звідки лихо впало. А я тільки обсипав вас горішками, які ви полінувалися визбирати, щоб зробити собі переміну в харчах.

— Ми не мавпи і не індіанці, щоб жерти кокейрові горіхи! Ми не їли їх навіть тоді, коли Карліто покинув нас напризволяще без харчів, сподіваючись, що ми втечемо, не дочекавшись платні. А тепер, забравши у нас зброю, ви думаєте, що ми подохнемо з голоду. Тільки ж ні, ми цього не подаруємо Карліто! Рано чи пізно ми з нього злупимо шкуру!

— Не злупите, хлопці, бо Карліто заплатить вам точно так, як ви домовились. Про це вже я подбаю!

— Але ж ми бачили, як він накивав п'ятами звідси! Певно, мерщій повіз у фортецю гроші, які мав у маєтку.

— Мені він сказав, що їде по гроші і по харчі, бо у фазенді нема чого їсти. Раніше, мовляв, не міг вибратися — адже ви загрожували напасти на його маєток. Що ви на це скажете?

— А ви часом не той самий Караї, який дбає про робітників і примушує господарів чесно розплачуватися з ними? Коли так, то цього разу вас обвели круг пальця. Карліто не хоче нам платити, і навіть якщо його присилують це зробити, він усе одно спробує втелющити нам попсовані товари. Для цього він і подався до Олімпо. Або ж поїхав до Мальгейроса за підмогою — попросити в того його зарізяк.

. — Карліто пообіцяв, що заплатить вам грішми, і я буду свідком при виплаті. А Мальгейросовим людям досить клопотів і з індіанцями. Та якщо Карліто справді вдасться до таких викрутасів, я вам зразу поверну зброю. Хоч, гадаю, вона вам не знадобиться, бо за два дні індіанці будуть тут і самі дадуть їм перцю.

— Ага, а ми потрапимо з вогню та в полум'я!

— Не бійтеся індіанців. Я сам один їду до них і то певен, що вони мене не з'їдять. Але годі правити теревені. Якщо ви голодні, давайте домовимося так: віднесіть до мого намету. свої рушниці, мачете й торбу з горіхами, а я дам вам за це півмішка квасолі, рису й аробу солонини. І ви на два дні забудете про напад на фазенду. А як одержите зароблені гроші, позичу вам свій човен, а потім ви повернете його негрові Мануелю в Олімпо.

— Якщо буде справді так, як ви кажете, то це нам уперше чесно заплатять за чесну працю. Недаремно співається:


Y son de cobre

como campanas de palo

suenan las razones del pobre.[68]


— Погляньте. Хіба це не добра робота? А ви не боїтеся, що ми заберемо ваш човен і втечемо з ним?

— Не боюсь. Навіщо це вам здалося? Віддячити за мою допомогу? Зрештою ви з ним далеко не заїдете, бо той човен тут добре знають. А тепер ходімо тихенько лісом, щоб нас ніхто не побачив. У фазенді не повинні знати, що ви роззброєні.

Сказавши це, Високий Мисливець остаточно розвіяв сумніви лісорубів. Троє робітників взяли вантаж, сам він підхопив на плече дві військові гвинтівки, і незабаром вони були коло намету мисливця. Караї дав робітникам обіцяні харчі, і вони пішли назад.

Сонце вже почало хилитися до обрію, але лягати спати було ще рано. Тому Караї вирішив усе-таки порибалити, хоч місце, де він спинився, було не дуже зручне для цього. Спустившись до води, Караї закинув міцний шнур з великим гачком, а сам тим часом почав ловити на вудочку, та на неї чіплявся тільки всякий дріб'язок. Добре клювали маленькі багре — вкриті панциром вусаті сомики південноамериканських річок — риба смачна, але малопоживна, бо в ній більше відходів, ніж м'яса, а велика риба не хотіла ловитись. Та ось шнур, прив'язаний одним кінцем до гнучкого деревця, нап'явся. Мисливець узяв його в руку, щоб визначити, чи велика риба піймалась, а тоді заходився помалу підтягувати її до берега, час від часу попускаючи шпур. Коли він збирався вже витягати рибу з води, почулися плескіт долонь і звичне «Да ліценса?». Це знову приплентала стара негритянка.

— Сеньйора Луїза сказали, що вже час вечеряти!

Саме в цю мить мисливець викинув на берег велику піра-канжубу [69] і похвалився здобиччю:

— Скажи сеньйорі, що я щойно спіймав собі вечерю, — отож щиро дякую за запрошення. Візьми онде кокейрових горішків дітям.

Він почистив рибину, посолив, порізав і почав підсмажувати над гарячим жаром насаджені на шпичаки шматки. Під саморобний рожен він підставив розщеплені надвоє стебла бамбука, щоб туди стікав жир з риби, і час від часу поливав ним підсмажені шматки. Відійшовши до крайніх дерев, щоб нарвати широкого листя дикої кани, яке мало правити йому за тарілки, мисливець раптом побачив нову гостю, що поволі підходила до його табору. Цього разу до нього завітала сама господиня. її супроводив хлопчик років чотирьох. Уже почала спадати вечірня сутінь, і жінка здалеку не помітила його. Отож не встигла хазяйка фазенди плеснути в долоні і вимовити звичну фразу, як мисливець озвався сам:

— Це велика честь для мого вогнища, сеньйоро, і я сподіваюсь, що ви не відмовитеся від шматка риби.

— Так, як ви не відмовились від гостинного нашого запрошення! Але я приймаю ваше запрошення, — мовила вона і сіла біля вогню.

— Тут я все-таки не гість, а охоронець, — заперечив мисливець.

— Чому ви відмовляєтесь від нашого частування? Гніваєтесь на нас за ту неприємну пригоду в Порто Бразі? Тоді батько забагато випив і говорив не те, що думав. А ви були тверезі і своїми словами тяжко образили і його, і нас з Карліто. Зрештою своїми віршами ви здобули перемогу, і це мало б задовольнити вас.

— Карліто сказав тоді, що я найбільше образив саме його. Але не пояснив, чим і як. Я мало знав про ту історію і сказав тільки те, що чув. А побачивши, як це болюче зачепило інших, я вже не став допитуватися, що й до чого, і взагалі не хочу нічого знати про те.

— І все-таки я хочу розповісти, як це було насправді. Можливо, у вас складеться про нас інша думка… Я була легковажним дівчам і так закохалась у нього…

Мисливець не перебив сеньйору Луїзу і не запитав, в кого вона закохалась.

— … Але він, такий вродливий, здібний до співу, був усього-на-всього бідним пастухом, табунником, і батько ніколи не погодився б віддати мене за нього. Я підмовила його разом утекти звідси…

— Не розповідайте мені цього, сеньйоро. Не втаємничуйте мене у чуже горе. Його кожен мусить пережити сам.

— Ні, ні, ви повинні це знати! Ми поїхали вдвох на його коні. Він не хотів брати ще одного коня, щоб його не ославили злодієм. І це було помилкою. Кінь пристав. Ген там, біля того гайка, ми ледве переправилися на протилежний берег. Карліто перший наздогнав нас, переміг його і прив'язав до дерева. Я сховалася в кущах, мені забракло мужності кинутись на його захист. І я мусила дивитися на все… Карліто довго сидів перед ним з рушницею в руках, доки над'їхали інші. Батько аж тремтів від люті і забив його — прив'язаного до дерева…

— Авжеж, я чув, що це так скінчилось, проте не можу виправдати цього вчинку навіть тим, що ваш батько був розгніваний. І хоч він, мабуть, вважає, що вчинив справедливо, я інакше дивлюся на такі речі.

Однак Луїза вела далі, ніби не чуючи його слів:

— А я, я на все мусила дивитися з кущів, я все чула. Те дерево стоїть там і досі, тільки всохло і з нього обсипалася кора. Кожен, хто їде повз нього, вирізає на стовбурі свій знак, а я… я ходжу туди молитись і залишаю там дарунки, щоб люди, минаючи це місце, теж молилися за нещасного.

Жінка поклала руку на голівку хлопчика.

— Це єдиний спомин, який лишився у мене про нього… Після того як усе те скоїлося, Карліто сказав, що я сиджу в кущах, і вони витягли мене звідти. Батько в нападі гніву напевне забив би і мене, якби Карліто не заступився. Тому я й змушена була вийти за нього заміж. Та Карліто я не люблю, це він не дав нам утекти тоді. Але бог з ним, усе це вже почало забуватись, а ви знову нагадали про той день.

— Шкодую, що завдав вам болю. Але ж тепер у вас уже все добре. Я бачив, що там, у фазенді, дибає гарненьке білолице дівчатко. Воно, звичайно, теж ваше. Що ж до Карліто, то він, видно, добре дбає про вас, хоч, безперечно, мав обрати інший спосіб позбутися суперника. Втім, кожен робить, як вважає за потрібне, і в те, чому не можна зарадити, я не втручаюсь.

— Так, у мене є донечка і є ще один синок — зовсім маленький мазунчик. Він ще не вміє розмовляти і цілими днями лежить у гамаці. Я боюся, що він чимось хворий. Може, ви оглянете його?

— Завтра, сеньйоро. Але ж я не розуміюсь на дитячих хворобах.

— А чому аж завтра? Ви ж ночуватимете у фазенді? Я боюсь лишатись сама.

Мисливець пильно подивився на неї і заперечливо похитав головою:

— Я зостануся тут, сеньйоро, бо мушу пильнувати не тільки вашу фазенду, а й свій човен та вантаж у ньому, і звідси мені видно всю околицю. Я дав слово Карліто, що з вами нічого не станеться, і, лише перебуваючи тут, можу бути певен, що ви в безпеці. Коли повернетеся в дім, приваліть чимось двері.

— На добраніч, сеньйоре!

— На добраніч!

— Тепер маю ще одного ворога, — пробурмотів мисливець собі під ніс. — Добре, що я познайомився з тими хлопцями. Принаймні хоч висплюсь спокійно.

Вранці фазенда, здавалося, вимерла, двері й віконниці в будинку були щільно зачинені, і тільки дим з димаря свідчив, що там є люди. Не чути було жодного звуку. День мав бути спокійний і нудний. Мисливець подумав: може, йому оглянути місце, де призначена зустріч із Байджокігі? Можливо, вождь уже чекає на нього. А якщо ні, то непогано дати димом знак індіанцям, що він уже прибув. Караї повільно простував понад берегом, читаючи з маленької книжечки, яка завжди супроводила його у мандрах: «Коли глумляться наді мною…»

… Зненацька він відчув, як щось лупонуло його в ліву ногу. Удар був такий сильний, ніби хтось гепнув його молотком. Мисливець відскочив убік і відчув, що на нозі начебто зависла гиря. В його широку штанину вп'ялася змія мбоіпева — найнебезпечніший південноамериканський гад, що нападав стрибком здалеку. Караї умить обхопив шию змії біля самої голови і відітнув тіло гадюки своїм мисливським ножем. У цій ситуації тільки так і треба було діяти.

Хоча мисливець і не відчував болю від укусу, проте він не був певен, що отруйні зуби змії не проштрикнули йому шкіри. Озирнувшись довкола, він побачив на кілку огорожі згорнуте ласо. Розмотувати його не було часу. Він розрубав ласо ножем, і, не випускаючи голови змії, яка уп'ялася зубами в матерію широких штанів — бомбачас, другою рукою обв'язав ласо навколо ноги і міцно затягнув його. Тільки тепер Караї відпустив голову гада. Просунувши ручку ножа під ласо, він закрутив його так, що зовсім припинив потік крові у ногу. Аж тепер він дістав хвилинку перепочинку і можливість роздивитися, що ж із ним сталось.

Побачивши, що налякавсь даремно, Караї засміявся. Хоч зуби змії і пройшли крізь цупку тканину манчестер, але на нозі не видно було навіть пошкрябини. Мисливець сів на землю, розрівняв ножем кукурудзяний лист, нарізав тоненькими смужками тютюну і, розім'явши його в руках, скрутив сигарету. Тільки закуривши і вдихнувши кілька разів диму, щоб заспокоїтись, він обережно відірвав голову змії від штанів, а місця, де пройшли її зуби, випалив так, що в матерії утворилися чотири дірки, і таким чином знищив найменші сліди отрути. Потім з кількох сухих гілок розклав невелике багаття і пошпурив у нього голову гада. Перекинувши короткий і товстий тулуб змії через плече, мисливець попрямував до фазенди. Минувши загорожу, він спинився перед дверима, заставленими ящиками, і плеснув у долоні. Ніхто не відчинив йому. Він поклав тіло змії перед дверима, постукав у них ручкою ножа і, знову поминувши загорожу, пішов на ділянку, вирубану під плантацію. Ще здалеку Караї погукав лісорубів. Йому одразу ж відповіли, а невдовзі він почув, як тріщать гілки під ногами робітників, які бігли до нього, а ще за хвилину хлопці обступили його з усіх боків.

— У мене є для вас робота, друзі. За неї, може, заплатять, а може, й ні. Але робота потребує сміливості, а надто обережності. Чи не хочете спробувати?

— Пропозиція непевна і не дуже заманлива. Та спершу хочемо подякувати вам за харчі. Досі нас годували гнилою квасолею, протухлим рисом і запліснявілою солониною. Ми вже давно не їли такої смачної страви. Що ж у вас за робота?

— Отам, за рогом загорожі, я вбив мбоіпеву.

— Ех, хазяїне, навіщо ви це зробили? Мбоіпеви завжди лазять у парі, і, якщо вбити одну, друга буде ганятися за вами, доки не настигне. Кажуть, що для цієї зміюки і річка не перешкода. Тепер їдьте човном кудись далі, може, тоді вона вас не знайде. Ні, не треба було цього робити! Краще б ви її якось обійшли.

— Якби я її не вбив, вона б убила мене. Тепер нічого не вдієш. Про все це я чув і від досвідчених мисливців. Не знаю, чи то правда, але цілком імовірно, що так воно і є. Поїхати я не можу, ви це знаєте, та й нема такої потреби, бо за себе я не боюсь. Інша річ, що десь отут лазить змія, яка може вкусити не одну людину. Це погана смерть. Її треба будь-що знайти. Вся фазенда заросла кущами й високою травою. Допоможіть мені розчистити навколо будинку місцину, щоб гадина не залізла у дім.

— Якщо ви не боїтеся за себе, то чого турбуєтесь за інших? Невже ви так залежите від цих людей?

— Там діти.

— І то правда. Але ми все одно не будемо виривати траву й чагарники голими руками.

— Я віддам ваші мачете. Хто піде зі мною? Повторюю: цілком можливо, що за цю роботу вам ніхто не заплатить.

— Та всі підемо. Хоч би заради того гарненького хлоп'яти, який прибігав був до нас на вирубку, принаймні спершу, поки господарі не заборгували нам так багато. Потім йому, мабуть, заборонили ходити до нас.

Усі взялися до роботи. Рухалися в ряд від рогу загорожі до будинку, зрізану траву й чагарник скидали на купи і одразу ж запалювали. Чорний дим од сухої трави і ще зелених кущів хмарами здіймався вгору, отож мисливцеві не треба було давати індіанцям спеціальні димові сигнали. Незвичний дим обов'язково приверне увагу його друзів, і вони зрозуміють, що Високий Мисливець отаборився трохи нижче від того місця, де призначено зустріч з ним.

Робота посувалася швидко. Мачете посвистували в повітрі, на вогні тріщало гілля. Зненацька крізь цей шум почувсь одчайдушний крик, що пролунав з будинку.

Двері рвучко розчинились, і надвір, заламуючи руки, вибігла негритянка. Очі її були сповнені жахом. Спочатку мисливець подумав, що стару вкусила змія, та в цей час негритянка закричала знову:

— Венья, сеньйор, венья лігеріо, сальва а кріанчінья! — Швидше сюди, сеньйоре, врятуйте дитину!

Караї пошпурив на землю мачете і прожогом кинувся до будинку.

У великій кімнаті було темно, і звиклі до сонця очі мисливця спершу нічого не бачили. Він підскочив до вікна і відхилив дерев'яні віконниці. Донна Луїза стояла, притулившись спиною до стіни і прикипівши очима до кутка кімнати. Він простежив за її поглядом. В кутку навскоси висів дитячий гамак, в якому спала дитина. Перед гамаком стояли стіл, стілець і ящики, за якими далі нічого не було видно. Отже, Караї все-таки прийшов у дім, щоб оглянути дитину, як обіцяв учора. Мисливець, правда, не розумівся на лікуванні дитячих хвороб, але відчував: те, що тут відбувається, в його компетенції. Цілком імовірно, що десь там отруйна змія. І, можливо, недалеко від дитини.

Тихо, майже нечутно він промовив до донни Луїзи:

— Не ворушіться! І жодного звуку!

Сам він теж не ворушився, боячись наробити шуму, тільки нахилився і обвів очима всю кімнату. Донна Луїза показала пальцем у куток.

І справді. Під гамаком лежала товстелезна змія. Бона скрутилася у клубок, і низько підвішений гамак майже торкався її. Дитячі гамаки завжди вішають низько, щоб дитина не покалічила себе, коли б ненароком випала з нього. Отож одного поруху дитини уві сні було б досить, щоб вона зачепила змію.

Мисливець притиснувся до підлоги, шукаючи очима поміж ніжками стільця місце, звідки було б краще видно. Обережно і повільно витягнув з дерев'яної кобури пістолет, ще обережніше почав зводити курок і скоріше зрозумів, ніж почув, вимовлені пошепки слова:

— Не стріляти!

Караї збагнув: дитина жахнулася б пострілу. Він помалу поклав пістолет на підлогу і поповз поміж розставленими меблями, безшумно простягаючи вперед то одну, то другу руку і посуваючись п'ядь за п'яддю. Робив це дуже обачно, щоб нічого не зачепити. Змія або спала, або вдавала, що спить. Поміж кільцями звинутого тіла було видно її матові очі.

Мисливцеві здавалося, що він повзе цілу вічність, долаючи ті кілька метрів. Він втратив відчуття часу. Аби тільки ніхто не вбіг до кімнати.

До змії залишалося не більше метра, коли поміж кільцями майнув роздвоєний язичок. Змія відчула його наближення. Мисливець завмер, простягнувши вперед руку.

Змія так само повільно, як і мисливець, почала міняти положення. Клубок її тіла потроху розвинувся і утворив правильну спіраль. Із центра спіралі під прямим кутом до шиї звелася голова, немов молоток, готовий до удару. Так отруйна змія лаштується до нападу.

Тепер мисливець посовав руку вперед лише міліметр за міліметром. Усе ближче й ближче, і от його пальці були вже майже біля шиї гадини. Чи відчувала це змія? Фахівці запевняють, що у гадів чудовий нюх. Чи бачила вона його? Кажуть, що у змій поганий зір — вона могла сприйняти непорушну руку за мертвий предмет. Та хіба фахівці по-справжньому знають навіть тих диких тварин, вивченню яких вони присвятили усе своє життя? Обидві істоти — змія і людина — вперто дивилися одна одній у вічі. Мисливець відчув, що починає тремтіти, і йому здалося, що змія починає тремтіти також. Обоє зробили рух в одну й ту ж мить. Змія хотіла кинутися в атаку, але мисливець у той самий відтинок секунди міцно стиснув руку у неї під головою.

Так само повільно, як і досі, мисливець посувався назад, але тепер уже з гадом, що обвився навколо руки. Раптом він скочив на ноги, вибіг надвір і закричав так, що аж сам злякався. Це був крик не людини, а звіра, який переможно завершив смертний бій. Такий звір дрімає у кожному з нас, а коли прокидається, хоч і дуже рідко, мститься своєму тілу, яке так довго приборкувало його.

Робітники обступили Караї. В руках вони стискали свої мачете, але ніхто не насмілювався перерубати змію, щоб не поранити мисливця. Хрипким голосом Караї попросив подати йому гострий ніж, але сам теж не зміг одразу сіконути. Він відчував, що зробити те лівою рукою дуже незручно, тому притиснув голову гада до стовпа огорожі і довго різав, доки «відітнув її від тулуба.

Потім він повернувся у дім і взяв свій маузер, але опустити курок не мав сили. Пальці його правої руки продовжували у корчах стискатись, а тіло змії все ще обвивало йому руку. Караї попрохав одного робітника обережно понести пістолет, другого — кинути голову гадюки в огонь, і, лише про все подбавши, похитуючись почвалав до свого намету. Робітники дбайливо підтримували його під руки.

Минуло чимало часу, поки мисливець оговтався від нервового напруження. Пеони [70] мовчки сиділи навколо його багаття. Караї пошукав очима маузер і побачив його поряд. Обидві військові гвинтівки були теж на тому самому місці, куди він учора повісив їх, курки від рушниць робітників стирчали в поясі, перекинутому через намет. Ніхто нічого не зачепив.

— От бачите, хлопці, я недаремно вважав, що можу довірити вам свій човен, — порушив нарешті тишу Караї. — Дайте-но мені отой пояс і ваші рушниці — я приладнаю на місце курки. Охороняти від вас маєток нема потреби. І поставте хтось воду на вогонь: пора нам зрештою промочити горлянки. Сьогодні заваримо мате у моєму найбільшому гарбузі. Ми цього заслужили!

Коли Карліто повернувся, озброєні пеони отаборилися довкола намету Високого Мисливця. Поміщик мав з собою досить грошей, привіз також і чимало товарів, якими, певно, хотів розрахуватися з робітниками, але навіть не запропонував їх. Не торгуючись, заплатив усім, як було домовлено, готівкою. Був то, напевно, чи не єдиний випадок за багато років, коли на берегах Парагваю робітники повністю одержали загорьовану платню. Щоправда, деякі сусіди-поміщики, дізнавшись про це, мабуть, глузували з Карліто, обзиваючи його дурнем, а може, він і сам так думав про себе, коли бачив, як робітники, забравши зароблені гроші, лаштують човен мисливця в дорогу.

Караї попросив робітників піднятися на якусь милю вгору по течії і на якийсь час стати там табором разом із ним.

Двоє пеонів сіли до нього в човен, щоб допомогти веслувати, а інші подалися пішки. Високий Мисливець уже поставив був ногу у човна, як раптом Карліто сказав, підійшовши до нього:

— Докторе, а хто заплатить мені за попсоване ласо? Воно було зовсім нове, Навіщо ви його розрубали? Адже можна було спокійнісінько розмотати його!

Мабуть, Карліто, ви ніколи не дочекаєтеся від мене плати за те ласо. Хай краще про мене йде поголос, що я завдав вам збитків.

Нічого не вдієш! Поміщик завжди був і лишиться зажерливим!

Тепер замість одного гачка і однієї вудочки рибу ловили на дев'ять. За один день Караї мав більше риби, ніж міг узяти з собою. Сушити її ніде було, тому мисливець солив її. А незабаром приїхали його друзі-індіанці на волах. Тепер парагвайські робітники вже не боялися їх. Вони переправилися через річку й там допомогли розвантажити човен та прив'язати тюки й мішки до сідел коней. Потім усі попрощалися, пеони посідали в човен, щоб згодом вирушити кожен своїм шляхом.

Одначе прощання ще трохи затягнулося. Коли Караї уже поставив ногу в стремено, один пеон погукав його:

— Хазяїне! Ми ледве не забули, що винні за квасолю і рис, які ти нам позичив.

— Але ж ви за це доправите мій човен до фортеці.

Проте робітники не погодилися. Караї мусив узяти від них і за харчі, і за позичений для переїзду у фортецю човен сповна — точно стільки, скільки взяв з них Карліто, коли привіз на роботу у фазенду.


Загрузка...