Високий Мисливець

Розділ третій ЩО ДУМАЮТЬ ПРО ЛЮДИНУ

Караї лишився з Отонте біля вогнища, неквапливо попиваючи мате з гарбузяного кухля.

— Ти підеш вранці на полювання, Альберто? — Наодинці індіанець звертався до свого друга просто на ім'я. — Краще ти лягай спати, Альберто, а я залишусь вартувати. Мені не сподобався Джуліусів погляд.

— Мабуть, я вже не лягатиму. Виїжджати треба вдосвіта, вже пізно лягати. Треба зробити запас м'яса, бо незабаром я поїду на кілька днів, а ти залишишся тут. Коли що станеться, дай мені сигнал дзеркалом або вогнем. Правда, я поїду аж до Бодокенів, але звідти добре видно ці місця. Приготуй мені все, що треба в дорогу.

— Ти хоч би сів трохи далі від вогню. А то з тебе така гарна мішень.

— Не бійся. Джуліус ще прийде сюди. Він сохне з цікавості, чому я полюю тут, і йому страшенно кортить з'ясувати цю таємницю. А якщо він в мене стрельне нишком, то нічого не дізнається.

Тільки-но Караї це сказав, як у темряві почулося плескання в долоні: хтось просив дозволу підійти до вогнища. Це був Джуліус; він поводився так, ніби нічого не сталося.

— Мені чогось не хочеться спати, і якщо ви теж не лягаєте, то, може, дозволите посидіти у вашому товаристві, хоч ви й не вважаєте мене за джентльмена.

— Сідайте! — промовив Караї і, наливши свіжого мате, подав йому гарбузовий кухоль. Обидва мовчали. Ніщо не порушувало навколишньої тиші. Чути було тільки, як Джуліус сьорбає маленькими ковтками мате та ще Отонте шарудить у наметі, наповнюючи сідельні сумки всілякими припасами. Нарешті Джуліус не витримав:

— Вирушаєте рано?

— Так.

Знову запала тиша.

— Натрапили на якийсь слід?

— Їх тут повно в лісах.

— Послухайте, Караї, скажіть мені правду, чого ви, власне, шукаєте? Певен, що ви приїхали сюди не на полювання.

— Так само, як і ви, Джуліусе. У кожного з нас с свої міркування. Про ваші я не питаю, бо добре знаю їх. Звичайно, не від вас. Бо хоч ви й хочете від мене щирості, а самі нещирі.

— Що ви можете знати про мої міркування і особливо про те, чого я тут?

— Думаю, що знаю про все це не гірше за вас. Ви гадаєте, що те, біля чого ви зможете погріти руки, вже почалося. Певні, що йдете по слідах великого звіра. А тим часом той думає, що це ви йому добре прислужитесь, а самі залишитеся з носом. Ото втіха — стежити за вами. Я не збираюся попереджати ані вас, Джуліусе, ані вашого супротивника, тим більше, що й ви, і він граєте кепську гру. Але, може, ви ще втримаєтесь від негідного вчинку, якщо добре поміркуєте над усім. Саме тому я і застеріг вас, згадавши про Мальгейросову дружину. Мабуть, цього досить.

— Караї! Ви кажете так, ніби читаєте мої думки. Але я вас не розумію. Ви говорите загадками.

— Для іншого це, може, й загадки, а ви добре все розумієте. Що б ви сказали про собаку, який полишив слід ягуара і пустився по сліду кваті [16] або якогось іншого хижака?

— Я б сказав, що це погано навчений пес — він далеко не забіжить. Хіба що сягне якогось дерева, куди видереться звір; хай тоді собі гавкає, — звір вибере слушну мить, щоб перекусити йому горлянку або ногу, і пес стече кров'ю.

— Гм. Мені здається, Джуліусе, що ви саме й ідете по сліду такого звіра. Навряд чи ви матимете з того користь, а от головою можете накласти. Принаймні вплутаєтесь у неприємності і років десять вам сюди не можна буде й потикатися.

— Якби це сказав мені хтось інший, я посміявся б з нього або примусив говорити зрозуміліше. Але, мабуть, у ваших приятелів-індіанців є ясновидці, від яких ви дізнаєтесь про мої найпотаємніші думки. Тепер не лишається нічого іншого, як добре попрохати вас усе це пояснити мені. Можливо, ви маєте рацію і я справді стою на хибному шляху й ладен утнути якусь дурницю.

— То вже інша річ. Але для того, щоб довідатися, що я знаю, не треба бути ясновидцем. Мої друзі-індіанці мають добрих розвідників, а у мене — не гірші зв'язки з ними. Ви дбаєте лише про сьогоднішній день, при цьому покладаєтесь на непевні чутки, а я цікавлюсь і тим, що було раніше, що діялось у сиву давнину, навіть у прадавні часи. Тому ми й дивимося на речі кожен по-своєму. Ви бачите в старому Мальгейросові багатія-скнару, який має розкішну фазенду і кілька десятків тисяч голів худоби на пасовиськах. А Мальгейросові незабаром стукне вісімдесят. Він може несподівано померти, і тоді одного чудового дня ви станете володарем фазенди, правда ж? Ну, а якщо він не помре, то хіба не можна якось підштовхнути долю? Для цього й придадуться оті стріли, про які розповідав Алонсо. Не гарячкуйте! Я бачив, як ви шепотілися з ним, і знаю, що парагваєць носить ті стріли з собою, шукаючи, кому б їх збути.

Слухайте далі. Я спробував вивідати Мальгейросове минуле. Вам теж буде корисно дещо дізнатися. Річ у тому, що Мальгейрос не завжди був таким, яким ви його знаєте тепер, — немічним дідом. Він приїхав з Португалії давно — років п'ятдесят тому, а то й більше. І хоч був іноземцем, добився посади державного урядовця — діреторе дос індіос [17]. Цілком зрозуміло, що це місце дісталося йому не задарма. В своєму управлінні він порядкував дуже моторно: реєстрував на своє ім'я хоч і невеликі, але найкращі ділянки індіанських земель, а незабаром загарбав і половину, навіть більше, їхньої худоби. Ви знаєте тутешні умови і розумієте, що бразільські верховоди не випустили б із своїх рук такий ласий шматок. Діло залагодили чималі хабарі і неабияка Мальгейросова спритність. Проти засобів, які було тоді пущено в хід, Алонсові стріли — дитячі іграшки. А коли індіанці вирішили захищати свої землі, Мальгейрос — завважте, чужоземець — добився, щоб» уряд послав йому на допомогу військо! І досягнув Мальгейрос усього тільки тому, що його боялись. Отак, Джуліусе. А чого людина навчилася в молодості, те інколи може їй стати в пригоді і на схилі віку. Переглядати старі поліцейські архіви — дуже корисна річ, але цього я не переповідатиму вам, бо все те однаково втратило силу за давністю років, хоч Мальгейрос того напевно не забув.

То чи не здається вам, що це полювання — хитра пастка саме на вас? Тут нема нічого неймовірного, бо все це цілком відповідає старим звичкам Мальгейроса… Вам недобре, еге ж?

Одначе слухайте далі. Зрозуміло, у Мальгейроса було багато недоброзичливців і дехто з тих хижаків мав силу і міг розчавити злочинця, викривши його підступні дії. І все-таки вони цього не зробили! Напевно ж, це не задарма — в Барранко Бранко завжди випасалися великі стада худоби. За ці п'ятдесят років худоба розплодилася, багато було награбовано на індіанських землях, частина, як твердить Мальгейрос, «сама перебігла» звідти у його фазенду. Так старий португалець став великим багатієм. Ходять чутки, що в нього — купи золота, яке він десь ховає.

Ви, либонь, теж вірите, що це так, і саме на те й розраховуєте. А я вирішив перевірити ті чутки і дістав відомості, що Мальгейрос щороку брав у позику чималі суми, під лихварські проценти. До того ж він живе досить скромно, бо на пишне життя йому бракує коштів. Зовсім недавно банк зажадав, щоб Мальгейрос заплатив борги. Щоб лишити хоч якийсь спадок дітям негритянки, яких він вважає своїми, старий поміщик готується загарбати у індіанців решту їхніх земель. Але тепер Мальгейрос уже не має ніякого політичного впливу і його, немічного діда, вже ніхто не боїться, отож він збирається винищити все плем'я кадувеїв, щоб захопити їхню землю. Якщо ж при цьому загине ще і якийсь там Джуліус — не біда. Вам так не здається?

І, нарешті, ще одне. Півроку тому був придушений заколот у штаті Ріу Гранді на півдні Бразілії. Це була грізна, кривава і братовбивча різанина, і багато людей змушені були звідти виїхати. Чимало з них прибули і до нашого краю. Не заперечую, серед них є порядні люди, які прагнуть спокійно й чесно жити, але здебільшого це здичавілі головорізи, набрід, який зве себе рапазіада пура ланца [18]. Вони мають намір вирушити верхи зі списами в руках проти індіанських селищ, у яких ніхто про це навіть не підозрює. І ви, Джуліусе, тут саме для того, щоб грати подвійну роль: вивідувати, що діється на фазенді і сповіщати про це індіанців, а водночас подавати відомості у фазенду, що роблять індіанці. Правда ж?

— Ради бога, звідки ви все знаєте? Адже про це говорилося в суворій таємниці!

— Виходить, ви зізнаєтесь. Проте ви затрималися тут надто довго. Тим часом у Барранко Бранко сталося чимало подій, про які ви не знаєте. Наприклад, що в Барранко повно озброєних вершників і що ці авантурники уже дізналися про те, про що, власне, знають усі, крім старого Мальгейроса. Отож хлопці зі списами не чекатимуть на ваші відомості, а виступлять найближчими днями!

— І через це ви тут? Але від кого ж ви все це знаєте? Ви що — всевидящий: бачите за п'ятдесят миль?!

— Я знаю це від індіанців, а у них є свої розвідники і в Барранко.

— Отже, індіанці теж знають про це?!

— Безперечно.

— Тоді люди в Барранко приречені, не допоможуть і шістдесят найкращих списників з Ріу Гранді!

— Мені здається, що вони втечуть першими, коли до чогось дійде. Я спостерігав у бінокль з Орлиних Гір, як вони тренуються.

— І ви не попередите людей у фазенді? Адже індіанці не знатимуть милосердя і н^е залишать живими ні жінок, ні дітей.

— Але Мальгейрос теж замислив щось подібне і теж не збирався жаліти ні індіанських жінок, ані дітей.

— Хай так, тільки ж у фазенді є й інші діти, е маленькі мулати! Ні, ні, це неможливо. Я зараз же, хоч уже й ніч, поїду туди і будь-що перевезу їх у фортецю Олімпо. Там вони будуть у безпеці!

— Не гарячкуйте, сядьте. Я думаю, ви не зварите каші з шістьма десятками горлорізів. До того ж Мальгейрос призначив за вас досить високу винагороду, і вони певні, що старий заплатить її. Поки що фазенді не загрожує небезпека… А ви, значить, усе-таки любите їх, своїх чорношкірих діток? Ви справді здатні ризикнути заради них своєю шкурою?

— Я зроблю все, щоб їх урятувати. Поїду, навіть якщо доведеться кулями пробивати дорогу!

— Нікуди ви не поїдете! І взагалі ви менш, ніж будь-хто, можете їх урятувати. Повторюю, поки що фазенді не загрожує ніяка небезпека. Індіанці вдовольняться тим, що трохи пошарпають той набрід, виманивши його на свою територію. Ну, а коли цього не пощастить зробити, вони нападуть на фазенду, і вже тоді звідти не вибереться живою навіть миша. З парагвайської фортеці Олімпо мешканцям фазенди не допоможуть, хоч маєток і видно через річку; парагвайські солдати не посміють переступити кордону, а з цивільних Мальгейросові ніхто не схоче допомагати. Бразільська фортеця Куїмбра, як ви знаєте, далеко, і допомога звідти все одне не встигне прибути.

— Але я чув, що у кадувеїв є два вожді, які все роблять наперекір один одному. Якщо один заборонить напад на фазенду, то другий зі своїми людьми обов'язково здійснить такий напад. Старий вождь Наувільйо страшенно жорстокий. Кажуть, що він із жменькою воїнів узяв фортецю Куїмбру, де було чотири сотні солдатів. З ким із вождів ви зв'язані?

— З обома. Вождь Байджокігі хоче знищити лише найманих убивць, а Наувільйо пообіцяв, що нічого не робитиме, поки не виманить їх на свої землі.

— Але чи можна йому вірити? Кажуть, він дуже підступний. Я не можу покинути своїх дітей у непевності.

— Я починаю краще думати про вас, Джуліусе. Не турбуйтеся, У Форте Олімпо, на горі, вдень і вночі вартує брат вашої негритянки — Маноель Венцеслау чи хтось із його синів, чекаючи моїх димових або світлових сигналів. З ним я про все домовився. Тільки йому я вірю, він нікому нічого не скаже, і тільки він може все владнати. Якщо виникне небезпека, Маноель одразу ж перевезе сестру разом з дітьми у фортецю через річку.

— Тоді я йду з вами, і моя рушниця допоможе захищати індіанців, хоч мої діти і стануть жебраками, якщо Мальгейрос програє цю гру.

— Гадаю, у. вас немає вибору, і саме тому я так відверто розмовляю з вами. Вашим дітям справді не дістанеться фазенда — її заберуть за борги, але Мальгейрос для кожної дитини велів щороку таврувати телят. Для обох дітей зареєстровані тавра, і на цю худобу не має права навіть банк. Вашому хлопчикові дістанеться добряче стадо, а у старшенької дочки вже є гарний посаг.

— Тоді на допомогу повинні йти усі мисливці, які тут є, — хіба що тільки Велькер відмовиться.

— Ні, так не буде. Індіанці не приймуть нашої допомоги і навіть образяться. Вони подумають, ніби ми не віримо, що вони самі спроможні захистити рідну землю. Вони скоріше всі загинуть, аніж приймуть допомогу. У мене багато побратимів серед них, але навіть я не смію взяти участі в бою. Правда, подивитися на нього я дуже хочу, бо, власне, живу тут для того, щоб вивчати звичаї індіанців. На їхню думку, я міг би вступити в бій лише в тому разі, якщо поранять когось із моїх побратимів. Але це стосується тільки мене. Ні вам, ані іншим мисливцям вони ніколи не пробачать, якщо ви встрянете в сутичку. Крім того, я не хочу, щоб про все це знав ще хто з мисливців. Хай думають, що ми тут просто полюємо. Особливо ж я не довіряю Велькерові. Він одразу побіжить з доносом, сподіваючись, що йому за це заплатять.

— А мені ви звірились, хоч і знали, що я тут шпигую, і не вважаєте мене за джентльмена?

— Я міг вам довіритися, бо йшлося про ваше життя. Але тепер я справді маю до вас довіру і, як мені здається, змушений буду змінити про вас свою думку. Якщо хочете, залишіть своїх собак — їх догляне Отонте — і приготуйте собі коня. Я виїду сьогодні, щоб роздобути якогось м'ясива, а завтра ми вирушимо днів на три і, можливо, побачимо щось цікаве.

— А чому б мені не взяти своїх собак? Вони вполювали б якусь кицьку.

— Досить буде і двох моїх псів, якщо натрапимо на слід ягуара. Не виключено, що ми зустрінемось із кадувеями. Ваші собаки не звикли до індіанців і можуть нам завадити.

— Вам не здається, — озирнувся Джуліус, — що нас міг хтось підслухати?

— Нехай це вас не турбує. Там у темряві лежить Отонте з тієї самої хвилини, коли ми почали розмову. А від нього не втаїться жоден шпигун, навіть якби він повз так тихо, як гадюка.

— Отже, ваш чамакок усе знав, тоді як жоден з мисливців навіть не здогадувався про це? — Джуліус покрутив головою і рушив від багаття, щоб теж зібратися на полювання і приготувати запас їжі для своїх собак, які мали на кілька днів залишитися в мисливському таборі.