Високий Мисливець

Розділ тринадцятий ВІЙСЬКОВА РАДА

Та це був не сон.

Хлопці Байджокігі уже, мабуть, відпочили, бо вирушили назустріч своєму вождеві і взяли на себе клопіт з биками. Високий Мисливець поїхав швидше і незабаром був уже коло ліжка Наувільйо. Хосе ступив йому назустріч, подаючи гаряче мате, але мисливець відмовився:

— Нехай пізніше. Спершу я подивлюся на свого хворого.

Він підійшов до ліжка вождя, опустив протимоскітні сітки і витяг із подорожньої сумки свою аптечку. Мисливець попросив Епадаунамрету дати йому гарячої води і куряче яйце. У дівчини все вже було налаштовано; вона принесла також чисто випрані пов'язки, випрасувані гарячими каменями.

Розтираючи у курячому білку кристалики «пекельного камінця»[48], щоб приготувати мазь, яка дезинфікує і випалює виразки, але не завдає болю, мисливець нашвидку розповів вождеві про все, що сталося.

Щоб вимивати смердючі виразки, потрібне було просто самозречення. Тіло вождя розпадалось, і в гарячому повітрі видавало нестерпний сморід, але мисливець був і самовідданий, і терплячий. Він обрізав загниле м'ясо, промив рани дезинфікуючим розчином, змазав їх маззю і приклав свіжі пов'язки. Дівчата старанно доглядали хворого, щодня перев'язуючи його, як наказував мисливець, проте це було все-таки не те. Присутність Караї цілюще діяла на хворого — старий одразу відчув полегшення.

— Ятада Альберто, — вождь завжди звертався до мисливця «батько», коли той лікував його, — як по-твоєму, чи зможу я їздити верхи на коні? Коли ти дозволиш мені напасти на Мальгейроса?

— Зараз про це й мови не може бути. Ти туди не доберешся. А якщо поїдеш, з півдороги тебе припровадять на кладовище в Орлиних Горах.

— Ти не знаєш, до якого суворого життя звик індіанець, яка в нього воля. Біль і втома для нього ніщо.

— Так було раніше, за старих часів. Ви жили самі на своїй землі і знали ліки проти недуг цієї землі. Тоді хвороби не мали сили над вашими тілами. Та ви перейняли деякі звички білих людей, звички, які шкідливі для вашого краю. Я знаю, що ти боронився проти них, але з часом деякі перейняв і сам. Хіба ти не зневажив лук і стріли? Не заховав списа? Хіба ти не стріляєш з карабіна? Не користуєшся протимоскітною сіткою з тонкого полотна? Не носиш одягу з привезеного здалеку краму? Подумай тільки, як відрізняється твоє теперішнє життя від життя замолоду. І яким зовсім іншим, не схожим на твоє, було життя твоїх предків. А життя твоїх дітей буде теж іншим. Тим часом разом із звичками білих людей прийшли і їхні хвороби. Проти них не вміють боротися ані ваші чарівники, ані старі жінки, які знають безліч цілющих рослин. Та й самі білі люди неспроможні протидіяти деяким недугам.

— А мою недугу можуть здолати білі люди?

— Я узнав тебе надто пізно, Наувільйо. Ти довго не довіряв мені. Якби ми зустрілися, коли недуга тільки починала уражати твоє тіло, я хоч і не вилікував би її, але дістав би ліки, які могли б послабити її. Тепер я вже не здолаю хвороби, і лікую тебе тільки, щоб зменшити твої страждання.

— Я зневажаю біль. Я ніколи не скаржився. Ти не чув мого стогону, навіть коли відрізав шматки м'яса. Скільки ж мені лишилося жити?

— Якщо постійно промиватимеш рани, можеш прожити ще кілька років. А якщо занедбаєш їх, хвороба отруїть твою кров і не мине й тижня, як вона здолає тебе. У воєнному поході не буде коли морочитися з виразками.

Тому я й хочу, щоб ти зачекав, доки загояться хоч найбільші. Тим часом ти краще харчуватимешся і наберешся сили.

— Моєму народові потрібна моя готова, а не сила.

— Але тобі потрібна сила, щоб утриматись у сідлі.

Вождь змінив неприємну тему розмови.

— Воли, яких ти пригнав, — твої чи Байджокігі?

— Вони твої. Хіба ти не звернув уваги на їхні тавра? На одному — твоє тавро, а на другому — твоєї онучки Обілеки.

— Де ж ви їх знайшли?!

— По дорозі сюди. Я об'їжджав високу траву, щоб не здибатися з пораненими списоносцями з Ріу Гранді. Ми домовилися з Байджокігі зустрітись біля болота. І саме там я наткнувся на стадо ситих волів. Мальгейрос наказав загнати їх у буйні трави поблизу річки, щоб вони вигулялись там. Я помітив серед них чимало худоби з тавром твого племені. Мальгейрос був такий упевнений у своїй перемозі, що по вважав за потрібне навіть перетаврувати худобу, коли пускав її пастися на твоїх землях. Навіть не стеріг її! Після прочуханки, яку він дістав від твоїх людей, — на непорушному обличчі індіанця можна було прочитати радість і подив, що мисливець усе ще вважає мешканців Шуваради за «його людей», — у цей край ніхто довго не наважиться ступити, і ти можеш коли завгодно пригнати ту худобу. Це сита свійська худоба. Побачивши це стадо, ми з Байджокігі вирішили зайняти двох волів на той випадок, якщо ти захочеш почастувати гостей, коли в Наліке буде свято Плеяд.

— У Наліке поля необроблені, позаростали бур'яном — яке тут може бути свято?

— Але твій народ має великі плантації у Шувараді. Худоба не столочила їх. І весь урожай люди везуть сюди. Тільки м'яса у них поки що мало. Але вони згодом приженуть від болота худобу, яку покрав у них Мальгейрос. Гадаю, ти позичиш їм на якийсь час биків. Сюди зійдеться увесь твій народ. Я приїхав, щоб порадитися з тобою і зробити тобі пропозицію: уночі люди справлятимуть свято обжинків — співатимуть і танцюватимуть, а вдень хай попрацюють — полагодять загорожі.

— Загорожі? Полагодити? Але навіщо?

— Один парагваєць хоче винайняти твої загорожі, щоб загнати в них дике стадо. За це Наліке дістане кожну четверту голову того стада. Ще дві четвертини поділять між собою ті, хто допомагатиме під час ловів. Поміркуй, а я тим часом огляну пораненого Апакама, а коли повернуся, скажеш, що ти надумав.

Мисливець помітив, що Очопана, яка стояла поблизу, хоче щось сказати йому. Тому він поквапився закінчити розмову з вождем.

Наувільйо ожив. Ніхто б не повірив, що це хвора людина. Покликавши свого прийомного сина, він розпорядився:

— Приготуй оселі для гостей. Один дім розваліть і тим деревом полагодьте решту. А дерево, що лишиться, візьми для вогнища. Заріж вола з моїм тавром і спечи на рожні. Цілого, із шкурою, як то робили колись давно. Втім, ти цього, мабуть, не зможеш зробити. Хай про те подбають діди!

Хосе не вірив своїм вухам. Тим часом тихенько підійшла Очопана і всілася скраю ліжка, схрестивши ноги. Мисливець повернувся до неї і хотів погладити дівчинку по голові, але вона відсахнулася. Караї не мав часу розмірковувати над такою зміною її поведінки. Адже всі діти любили його, особливо Очопана, яка завжди голосно вітала його, і була дуже приязна. Він бачив, що у старого вождя є щось на серці, але не знав, що саме. Якщо полювання на дику череду буде щасливим, Наліке матиме досить худоби не тільки для власних потреб, але й на продаж.

— Я домовився про зустріч тут з одним другом, який купить худобу і не обдурить тебе, — промовив Караї.

— Яким товаром він може заплатити?

— Усяким, який тобі потрібен.

— Моєму народові потрібно все, але як він приставить сюди те, що потребую я сам?

Мисливець усміхнувся. Він знав, що конче потрібно вождеві і як важко буде те роздобути. У цю мить Очопана, яка весь час поривалася щось сказати, втрутилась у їхню розмову:

— Апакам прийшов до тями!

Мисливець здивовано глянув на дівчинку. Це було нечувано, щоб дитина — навіть коли вона найулюбленіша дочка вождя — перебила розмову чоловіків. Та вождь тільки лукаво всміхнувся і пояснив:

— Вона прийняла сьогодні тотем страуса. Це буде її свято. Наречена протягом трьох днів свята має такі самі права, як і воїни.

Мисливець у першу мить не зрозумів. Йому здалося, що вождь жартує, але в поведінці дівчини і справді не можна було не помітити змін.

Очопана цього разу не втекла; вона сиділа випроставшись і поважно дивилася на батька. Наувільйо так само поважно позирнув на неї і заспокоєно кивнув головою:

— Виходить, ви вже домовились, і тепер про це можна сказати всім.

Тільки тепер мисливець зрозумів:

— Ось чому ти не дозволила сьогодні погладити тебе по голові! Але ж я старший брат і твій, і Апакамів. Біжу швидше до нього.

Однак Караї не побіг. Очопана статечно повела його за руку поряд із собою. Він залишив старого вождя, в якому зараз ніхто не впізнав би хворого, такий він був щасливий, і підійшов до ліжка Апакама, в очах якого теж світилося щастя. Рана була ретельно промита і перев'язана. Це вже була хвороба не білих людей, і на лікуванні такої недуги індіанці зналися краще за Караї. Він оглянув юнака і пересвідчився, що куля вийшла з тіла і краї рани не запалені. На щастя, шкура ягуара не була просичена отруйним миш'яком, який іноді застосовують проти комах-шкіроїдів, а оброблена галуном. Юнак втратив чимало крові, але це можна було поправити за кілька днів. Адже гості з Шуваради привезли багато їжі, не бракуватиме й м'яса. Та Апакам, опустивши протимоскітну сітку, попросив мисливця підійти ближче й добре оглянути рану. Сьогодні й справді відбувалося щось дивовижне, чого мисливець зовсім не сподівався, хоч був певен, що добре знає своїх друзів і спосіб їхнього мислення.

Він одразу ж збагнув, що юнак хоче звірити йому якусь таємницю. Зазирнувши у вічі Апакамові, він прочитав у них, крім щастя, якийсь острах. Щось затуманювало його радість.

— Очапана прийняла тотем страуса і відпускав собі брови, — промовив Апакам.

— Так, я чув, що вона прийняла тотем слуги Сонця.

— А мій старший брат не гнівається на мене?

— Чому б це я мав гніватися на мого молодшого брата?

— Але… Жапотек казала, що ти сам чекаєш, поки Очопана підросте… Я тільки звичайний юнак — тепер уже, мабуть, воїн, а Очопана — дочка вождя…

«Отже, тут теж ще є касти, — подумав мисливець. — Приклад Байджокігі, коли він, син рабині, став вождем, не зламав їх. Ось, виявляється, яка бентега світиться в юнацьких очах!» Треба було заспокоїти Апакама.

— Жапотек дурна, як зелена папуга. Адже я теж звичайний воїн і зовсім не з роду вождів. Мій край далеко звідси.

Але цього було мало, щоб вигнати смуток з очей Апакама.

— Ти був у нас, залишив нас, потім знову повернувся. Хіба ти не можеш зостатись у нас назавжди? Хіба не можеш поставити собі дім і жити поміж нас?

— Я був серед вас, тепер повернувся і, можливо, колись приїду сюди знову, але я не можу жити тут завжди. Ні Очопана, ні жодна інша дівчина мені не потрібні. Хочеш знати чому? Тому, що я хоч і простий воїн, але іншого народу, з далекого й холодного краю. У мого народу багато воїнів, та, коли проб'є година, жоден з них усе одно не може лишатися на чужині.

Мисливець спробував відігнати спогади про рідний край, такий далекий і холодний. В чужині такі спогади переслідують людину невідступно. Йому захотілося побути на самоті, і, щоб урвати розмову, мисливець відбувся жартом:

— Облиш сумніви, хлопче. Очопана моя наймолодша ні—вало — сестра або, скоріше, ін-вате — онука. Мабуть, Жапотек сподівалася бачити тебе чоловіком її доні Обілеки. Скажи, щоб вона почекала, поки ти станеш вождем, тоді ти візьмеш їх обох, — якщо, звісно, дозволить Очопана.

Тільки тепер юнацькі очі засяяли вогнем нічим не затьмареного щастя.

Мисливець осідлав коня. Валка навантажених волів уже наближалася до села. Він помахав своїм індіанським друзям рукою, вітаючи їх, і вирушив на захід.