Високий Мисливець

Розділ двадцятий БІЙ ЗА ФАЗЕНДУ

Маєток Барранко Бранко лежить на березі річки Парагвай, трохи нижче нагір'я Трес Германос, на одній горі якого зведено парагвайську фортецю Форте Олімпо. На початку 1872 року, коли сюди пристав бразільський пароплав «Вілла Марія», там було розташоване головне село кадувеїв, одного з племен великого народу індіанців — гуайкуру [72]. Більшість племен гуайкуру жили раніше в Чако, на парагвайському березі Великої Ріки. їхні землі простилались далеко на південь, аж до Аргентіни. У багатьох легендах розповідається, що кадувеї прийшли саме звідти; і навіть поселившись у Бразілії, вони все одно часто навідувались туди. У Чако кадувеї їздили розробляти поклади солі, якої не знайшли на нових землях. Але головним чином вони робили туди наскоки, щоб битися з індіанцями чамакоко і тумрага, що належали до народу зумуко. Звідти вони привозили собі жінок і дітей, яких обертали на рабів.

Перебравшись на бразільський берег, кадувеї заснували там село Еаланокоді. Наприкінці того ж 1872 року знову прийшли білі люди, а з ними — і Мальгейрос. Він поселився серед індіанців і почав продавати їм горілку. Спритний португалець домігся від уряду посади дірейтор дос індіос і привласнив понад 200 квадратних легуа (12 800 квадратних кілометрів) їхньої землі. Тоді індіанці переселились у Наліке. За допомогою горілки Мальгейрос і там видурював у них коней і худобу. Кадувеї зубожіли, поміщик розбагатів.

Біля самого берега він поставив велику муровану фазенду. Два крила оселі заступали широке подвір'я, обнесене позаду товстим муром. З фасаду в будинок вели масивні двері. А в мурі були пророблені невеликі хвіртки. Вздовж усієї будівлі височіла веранда на цегляних стовпах, затінюючи подвір'я.

Фазенда Барранко Бранко була так міцно збудована, що справляла враження неприступної. І от цю фортецю готувався здобути Наувільйо зі своїми вісімнадцятьма дідами-індіанцями. Вождь знав, що у маєтку засіло більш ніж сотня добре озброєних людей, найнятих не так для оборони фазенди, як для винищення його племені. І все-таки він зважився на це.

За фазендою був ліс. Через нього лежала дорога в глиб Бразілії. Раніше, за старих часів, то була вузенька стежка, яка вела до індіанського кладовища. Мальгейрос звелів розширити її, щоб могли проїхати двоколки, запряжені волами, на яких возили до берега стовбури цінних порід дерев, а також дрова на продаж капітанам пароплавів. Дорога до кладовища була раніше прямою. Возова дорога за якихось триста метрів від маєтку робила різкий поворот, щоб оминути болото, в якому грузли важкі двоколки. Ліс і поворот дороги були основними стратегічними пунктами у плані Наувільйо.

Опівдні, коли під час нестерпної спеки у маєтку всі спали, у лісі розляглося валування псів. Спершу в одному місці, біля повороту дороги, потім у другому, третьому, а далі весь ліс сповнився гавкотом. Мисливці не шкодували зусиль, нацьковуючи собак на те чи інше дерево, так ніби там причаївся ягуар. Гавкіт ставав усе шаленішим і зрештою розбуркав усіх у фазенді. Списоносці довго вдивлялися в ліс, намагаючись з'ясувати причину дивовижного шуму в час, коли, як то заведено, у жарких країнах усі звикли спати. Однак нічого не помітили. Та от їм здалося, що ген-ген через дорогу майнула якась тінь, за нею — друга, третя, їх ставало все більше й більше. Придивившись, вони зрозуміли, що то по-бойовому розмальовані індіанці. Та хоч їхні тіла були вкриті, як колись давно, червоними смугами, в руках індіанці тримали сучасну зброю — новенькі вінчестери, а через плече в кожного висіла важка сумка з патронами. Скільки ж їх? Десять, двадцять, сто, — здавалося, їм нема кінця-краю.

Коли списоносці нарахували понад дві сотні воїнів, у маєтку почалася паніка. Люди з Ріу Гранді, звичайно, й гадки не мали про те, що індіанці непомітно вертаються лісом на те саме місце і що дорогу знову й знову перебігають одні й ті ж воїни.

Отже, й друга частина плану Наувільйо — зчинити паніку у фазенді — була здійснена. Проте ніхто із списоносців не насмілювався вийти за частокіл, і вони тільки позирали через огорожу в напрямі лісу.

Тимчасом як люди Байджокігі перебігали дорогу, вісімнадцятеро старих воїнів Наувільйо наблизилися під прикриттям високого берега до фазенди і стали навколо палісаду. Наймані вбивці поспішно зводили його, докладаючи всіх сил, бо сподівалися, що він надійно захистить їх. Але тепер загорожа боронила індіанців.

Частина обложених кинулась до будинку і забарикадувалася в ньому, а ті, які не вмістилися, попритискались до стін у дворі. Між тими, хто лишився надворі, і тими, хто вскочив усередину, зчинилася сварка. Кожен намагався потрапити під захист мурованих стін будинку, ніхто не хотів лишатися на відкритому подвір'ї. Розв'язуючи суперечку, посіпаки кинулись один на одного, і в цю мить пролунав перший залп. У кого стріляли індіанці? Ще не встигла змовкнути луна від пострілів, як люди з Ріу Гранді дістали на це відповідь.

На веранді стояли рядком великі череп'яні глеки, в яких у затінку держали воду. Саме їм і призначалися перші кулі. Паніка серед обложених сягнула ще вище. Адже у глеках зберігався весь запас води!

Річку від, будинку відокремлювали якихось п'ятдесят метрів, але в самій фазенді не було ані краплини води. Тільки тепер усі відчули страшенну спрагу.

І ті, хто забарикадувався в задушливих кімнатах, і ті, кого пекло сонце на непокритому дворі, почали розуміти, що їхні магазинні гвинтівки їм не допоможуть. Палісаду, за яким крилися індіанці, вони не проб'ють, бо він поставлений із товстих колод кебрачо. Та навіть якби й вдалося підстрелити якогось необачного індіанця, це не змінило б становища: адже списоносці вважали, що фазенду обложили сотні червоношкірих.

Проти спраги зброї нема. Люди з Ріу Гранді почали обвинувачувати один одного, почали шукати, в кого виникла ідея поставити загорожу. Виходило, що найбільша провина в тому Мальгейроса. Це він набрехав їм, що індіанців тільки жменька, що впоратися з ними буде за іграшку. Ті, котрі побували біля Орлиних Гір, знали, на що здатні всього троє юних індіанських воїнів. А тепер навколо кількасот індіанців!

Новий, ще більший вибух люті проти мертвого поміщика вихопився з грудей обложених, коли у двері вдарила перша куля. Двері були з товстих дощок — такі не висадиш, але індіанці стріляли вже не залпами, а посилали тепер окремі постріли. Кулі лягали щільно одна біля одної, утворюючи коло. Ще мить — і атакуючі проб'ють у дверях круглий отвір.

Велика вітальня була набита людьми, кожен з яких прагнув опинитися якнайдалі від дверей, підштовхнувши до них іншого. Кулі з однаковими інтервалами били одна за одною у двері, і ті щоразу здригалися від удару. Нарешті з дверей полетіли тріски; стало видно, що фазенду обстрілюють з різних боків. Тепер лише ті ріуграндці, які притулились до стін по обидва боки дверей, могли почувати себе у безпеці.

Отже, в усьому винен цей Мальгейрос? Він мертвий, але труна з його тілом ще стоїть на столі посеред кімнати. Тож нехай сам і боронить їх! Посіпаки підсунули стіл до дверей якраз у ту мить, коли з них випав великий круглий шмат деревини. Вони ледве встигли затулити труною отвір. Кулі влучали тепер у труну, і вона гуркотіла дужче, ніж досі двері. Та ось кулі почали бити і у віконниці? Страх серед ріуграндців — зброя, на яку найбільше розраховував Наувільйо, — переріс у шал, хоч досі жоден з обложених не був навіть поранений.

Раптом знадвору пролунав крик розпачу. Індіанці видерлися на дах фазенди і, ховаючись за його гребенем, прострілювали все подвір'я. Нажахані списоносці, що збилися вкупу, почули наказ:

— Хто хоче залишити фазенду, може вийти без зброї через задню хвіртку! Хто приховає зброю — дістане кулю!

Невдовзі біля хвіртки зчинилась штовханина; ще мить — хвіртку висадили, і двір спорожнів. На даху зачаїлися троє добре захищених вартових, а перегодя знову почався обстріл будинку. Тепер кулі били по завісах на дверях і на віконницях. Довго витримати цей свинцевий дощ вони не могли — кожен постріл був, наче удар молота.

Однак за будинком панувало затишшя. Хтось із списоносців визирнув у шпарину в задніх дверях. Здається, там спокійно: хвіртка в мурі висаджена, це шлях до втечі.

За мить подвір'я сповнилося людьми, але троє воїнів на даху негайно взяли під приціл хвіртку. Пройти було неможливо.

Ще раз пролунав наказ скласти зброю, і тільки після того, як він був виконаний, двір спорожнів знову. Таким чином «викачали» з будинку й решту списоносців, і всі вони опинилися за муром фазенди. Жоден з них не був поранений, але не мав зброї. З усіх боків їх оточували вершники Байджокігі, спрямувавши на них рушниці й гвинтівки. Трохи пізніше до них приєдналися старі воїни Наувільйо. Останній постріл висадив двері, що, захитавшись, випали на подвір'я. В будинку не лишилося нікого. Можна було не витрачати більше набоїв.

Юрба полонених почала потроху вирівнюватись у колону. Індіанці застосували до них той самий спосіб, за допомогою якого переганяли спійману дику череду. Квадрат, стиснутий з обох боків вершниками, видовжився у прямокутник. Спершу він рухався повільно, потім швидше і швидше, аж доки полонені не змушені були бігти. Цілі дві доби вдень і вночі індіанці гнали напасників на південь, поки не добулися до парагвайського кордону, де й покинули їх, суворо наказавши не потикатися більше на їхні землі, якщо не хочуть наскочити на сторожові пости.

З півночі до Барранко Бранко підходила канонерка. Щоб швидше пристати, капітан наказав відчепити буксировану баржу з солдатами. Караї Пуку зустрів канонерку біля берега.

— Ви прибули на свято, коли частування вже скінчилося, — мовив він, — але все ж таки вчасно, щоб скласти протокол, що в бою Мальгейроса з індіанцями не пролилася нічия кров.

Офіцери зійшли з військового катера і, не приховуючи цікавості, оглянули сліди бою. Переступивши через висаджені двері у вітальню-передпокій, вони побачили, що вхід заставлений столом з розстріляною труною.

— Це все, що лишилося від Мальгейроса, який сам себе отруїв.

Офіцери скинули кашкети, і комендант поважно промовив:

— Він, одначе, не заслужив такого кінця.

Караї Пуку не скинув свого капелюха, оздобленого перами чаплі. Вияв шани до поганої людини, хай і мертвої, був йому не до душі.

— Мальгейрос заслужив тяжчої смерті, — різко мовив він. — Хай би спочатку побачив розгром цих найманих убивць і пережив разом з ними передсмертний жах!

— Ви надто жорстокий, Караї.

— Тільки боягуз не прагне відплатити за зло, — сказав скоріше собі самому Караї Пуку, не усвідомлюючи, мабуть, що повторює зміст слів великого вождя Наувільйо. — Під час нашої останньої зустрічі, — звернувся він уже до офіцерів, — я обіцяв вам при нагоді продовжити свою розповідь. Тоді я не скористався вашими запросинами на палубу канонерки, але сьогодні охоче прийму вашу гостинність. Я заслужив її. Адже завдяки тій контрабанді, яку ви тоді дозволили провезти, мені пощастило зробити так, що все відбулося без кровопролиття.

— А от тепер, Караї, ви занадто м'який. Хоч ваш вчинок і можна назвати гуманним, проте не знаю, чи було це розумно. Але швидше на палубу! Стрілянина вщухла, і з Олімпо сюди їде цілий гурт цікавих. Не люблю, коли біля мене юрмляться цивільні з того берега.

— «Не знаю, чи було це розумно…» — довго^лунало у вухах Караї — і то були пророчі слова.