Високий Мисливець

Розділ шостий ЛОРД X

— Мені не дуже хочеться згадувати про ту подорож. Від неї у мене лишилося мало приємних вражень. Хіба що зустріч з доном Пабло і «весілля папуг», на якому ми з ним побували. З того, що я собі намітив, нічого не пощастило зробити. Чого я там шукав? Ну, цього ви, мабуть, не зрозумієте. У мене були серйозні підстави туди їхати, і колись я знову подамся в ті краї, але вже сам і якщо буду певен, що ні з ким із вас там не зустрінуся.

— Від нас можете не критись із своїми таємницями. Ми не збираємося полювати на Лопесові скарби.

— Дурні ви, хлопці! Ви все-таки нюшкуєте за мною щоразу, коли я вирушаю в Чако, і я завжди стрічаю там когось із вас якщо не в самих джунглях, то десь на узліссі, далі якого вам не дає ступити страх перед індіанцями тумрагами [19]. Ну й герої ж ви! Заглибитися в їхні землі боїтесь, проте вже самою своєю присутністю на кордоні розтривожуєте їх як рій хижих ос лхічигуанів, і я тоді не можу ні про що з ними домовитися. Я мав би пробути там кілька місяців, щоб індіанці пересвідчились, що їх ніхто не збирається тривожити, що ви вже давно втекли звідси, забачивши оздобу з пір'я або зачувши свист стріли, пущеної для остороги високо над вашою головою. Ех ви, герої!

— Але ж тих індіанців недарма звуть лютими чамакоками, — заперечив Джуліус. — Я поїхав туди одразу ж, як почув, що ви повернулися, спіймавши облизня, і мушу сказати, що то не дуже гостинний народ. Я доплив на каное аж до перших, порогів на річці — ви знаєте де це. Праліс підступає там до самих берегів, здіймаючись обабіч двома прямовисними стінами, і вода нуртує поміж туфовими скелями, ніби то й справді бозна-яка річка. По берегу перенести каное не можна, бо скрізь непрохідний ліс, перевитий колючими ліанами, і зарості диких ананасів карагуата. Довелося міцніше стиснути весло і пробиратися в каное звивистим річищем. І саме тоді, коли я був на середині порогів, над моєю головою засвистіли стріли. Я нікого не бачив, щоб хоч пальнути, а стріли все летіли і ліворуч, і праворуч. Розвернути каное я не міг і тому мусив відступати заднім ходом, ризикуючи наскочити кормою на скелі.

І досі дивуюсь, як каное лишилося ціле. Тільки спустившись від порогів на спокійне плесо річки, я розвернув човен по течії і щосили наліг на весла. Зупинився аж там, де Солона Річка впадає у Парагвай, і дуже зрадів, побачивши бразільську торпедеру [20]. Попросив офіцера послати клятим чамакокам привітання із своєї гармати, щоб трохи полякати їх, як вони налякали мене, та офіцер, хоч і був моїм добрим приятелем, не схотів мене потішити, бо це, мовляв, парагвайська територія і з того могли б виникнути дипломатичні ускладнення. А поблизу нікого не було, і сам чорт не довідався б про те. Індіанці теж нікому не розповідають про такі речі, хіба що вам, Караї.

— А ви думаєте, що цього замало? Хто-хто, а я напевне подбав би, щоб такий офіцер ніколи більше не командував навіть річковим катером. Якщо ж говорити про індіанців, то тумраги дозволили собі тільки мило пожартувати з вами. Вам не треба було зважати на це. Вони й мене одного разу так привітали, причому стріляли не тільки над головою. Побачивши, що не зможуть поглузувати з того, як я тікаю задом наперед поміж скелями, — у мене був тоді надто утлий човник, він цього просто не витримав би, — що я спокійно веслую далі і поволі наближаюсь до верхнього краю порогів, вони почали стріляти вгору, і стріли, падаючи, втикалися спершу в ніс човна, а потім усе ближче й ближче до мене. Ті індіанські стріли я зберігаю й досі. Взагалі я збираю колекцію зброї, яку будь-коли застосовували проти мене. Коли після переходу через пороги на мій дружній поклик ніхто не відповів, я розвісив на гілках кілька разків скляного намиста, дві барвисті хустки і трохи тютюну, а сам проплив трохи далі і там отаборився.

— І все це ви лишили їм задарма?

— Не задарма, а як знак того, що я визнаю їхнє право взяти мито за те, що я ступив на індіанську землю. Крім того, не забувайте, що у мене в каное було повно їхніх стріл, від чого воно стало схоже на плавучого дикобраза.

— За купу дров ви дали їм стільки краму? Тепер я розумію, чому вони деруть так дорого за свої речі, коли іноді приходять до фортів та селищ і пропонують мінятись. Ви їх розбещуєте, Караї.

— Йдеться не про дрова, а про людську працю, зрозумійте! Індіанцеві треба цілий місяць добряче працювати, щоб примітивними знаряддями виготовити з твердого дерева жакаранди вістря, відшліфувати стрілу ребром річкової мушлі і вирівняти її над вогнем, припасувати вістря — це дуже морочлива робота, а потім випробувати стрілу в польоті. Лише так можна зробити добру стрілу, яка не підведе ні в бою, ні на полюванні. Це зовсім не ті стріли, що їх приносять на пристань для продажу деякі пронозливі індіанці. І ті, й ті — справжні індіанські стріли, але одні зроблені тільки для продажу, а другими можна стріляти. Добра стріла переходить від батька до сина.

— Тепер я розумію, чому мені ні разу не пощастило нічого вполювати тими стрілами. Хотів навчитися стріляти з лука, багато разів пробував, але стріли завжди летіли на кілька метрів правіше або лівіше, хоч як я цілився. Я не міг збагнути, як можна прохарчувати себе такою зброєю!

— Це тому, що ви користувалися сувенірами, а на. зброєю. Зброю індіанці ніколи не продадуть. Мені довелося довго пояснювати їм, коли вже ми з ними заприятелювали, що випущені по човну стріли належать мені. Кожен хотів забрати свою, і я змушений був за кожну стрілу доплатити власникові якусь дрібничку.

— Я б доплатив їм трохи свинцю!

— Авжеж, і потім вам лишилося б тільки накивати п'ятами, і ви вже ніколи більше не посміли б показати там носа. А коли тепер я їду в їхній край, то, як належить за звичаєм, сповіщаю про свій приїзд димовим сигналом, і мене добре приймають. Правда, перед тим індіанців неодмінно наполохає якась нишпорка, що завжди ув'яжеться за мною, як тільки винюшкує, що я збираюсь у Чако. І потім мені насилу вдається вгамувати червоношкірих. Я не можу відтягти їх від порогів, бо вони певні, що за мною обов'язково поїде ще хтось, і їм шкода позбавляти себе розваги. Розумієте? Їм кортить побачити, як той чолов'яга тікатиме заднім ходом. А коли ми повертаємось, половина індіанців їде вперед, бо коло гирла річки мене майже завжди хтось підстерігає, і їх страшенно тішить, якщо вони, застукавши зненацька шпигуна, налякають його. Індіанці дуже веселі люди. Коли я знову повертався до них, то вже нікого не заставав, проте завжди знаходив біля гирла Солоної Річки сліди табору, які свідчили, що там досить довго жили. І щоразу все це стеження за мною влаштовували так нерозумно, що тільки телепень-новачок клюнув би на таку принаду. Мисливці розгублено перезирнулись.

— Мені вже доводилось чути, Караї, — перервав мовчанку Джуліус, — що ви завжди вислизали від тих, хто чатував там на вас, і ніхто ніколи не міг дізнатися, що ви привозите з Чако. Тож краще розкажіть нам, що сталося тоді з Велькером і одним моїм земляком — отим чепуристим англійським мандрівником. Вони тікали з Чако, ніби їм хто п'яти присмалив. Англієць не обмовився й словом навіть з тим веслярем, якого він у вас викрав, — розмовляв на мигах. Весляр сказав, що ви його вигнали. Я зустрів його…

— Мабуть, випадково, еге ж, Джуліусе?

— Якщо казати правду, то біля гирла Солоної Річки я був справді випадково. Та коли побачив, як дають драла звідти мій землячок і весляр, то не чекав, доки вслід за ними з'являться тумраги, дременув і собі. Ми прихистились на бразільському березі. Трохи перепочили і, побачивши, що річка як виметена, ніде жодного катера та й гудків не чути, — знову налягли на весла і пливли за течією, аж поки стемніло. У темряві ми не знайшли місця для нічлігу і тому провели ніч у своїх каное без вогню і без сіток серед мільйонів москітів. За весь той час я не видобув із земляка ані слова. Тоді я вирішив покинути їх і поволі поплив проти течії. Індіанців не видно було. Я сподівався, що за якихось два-три тижні ви повернетесь і я про все вас розпитаю. А тим часом почекаю, чи не прилетять чаплі.

— І скільки ж кілограмів пір'я ви набрали? Щось я в тих місцях не бачив не тільки сірої чаплі, але й взагалі жодного птаха, який мав би егрети.

— Я справді нічого там не підстрелив, зате чув, як у лісі на горбі кричали індики гокко. Ці птахи такі полохливі, що я ні разу не міг підійти до них на постріл.

Караї і дон Пабло багатозначно перезирнулися. Високий Мисливець зайшов у намет і повернувся з пов'язкою, яку індіанці носять на лобі; до її верхньої частини були прикріплені три чорні пташині голови з жовтими чубками із гарно закручених пер.

— Чудова! — захоплено вигукнув Джуліус. — Я ніколи не звертав уваги на індіанські прикраси з пір'я, але тепер, коли дивлюсь на цю пов'язку зблизька, бачу, скільки тут докладено праці. Це ж диво! Кожна маленька пір'їнка обвита шнурівочкою, з якої виткана вся ця штуковина. А як гарно підібрано один до одного кольори! Невже ви вмієте робити і такі речі, Караї? Чи, може, це зробив Отонте?

— Ні Отонте, ні я не змогли б зробити такого. Це вміє лише дехто із старих індіанців-чамакоків. Для мене цю пов'язку виготував вождь Ларі. Він справжній майстер.

— Чи не продали б ви її? Це ж така рідкість! Три голови гокко. Я добре заплатив би вам.

— Невже, Джуліусе, ви хвалилися б, що самі підстрелили тих обережних птахів? — здивовано спитав дон Пабло, але Нене перебив його:

— Ви, англійці, тільки й знаєте своє: «Я хочу купити!..» А чом би вам самому не підстрелити кількох таких пташок і не попрохати Ларі зробити щось на зразок цього?

— Сумніваюсь, щоб Ларі сплів би вам таку річ, якби ви сказали, що заплатите за неї, — поважно мовив Високий Мисливець. — Мені він зробив її задарма, сам запропонував, коли я препарував голови пташок і сушив їх на сонці. Ця пов'язка не продається. З нею я танцюватиму на святі обжинків у Шувараді. Але ви, Джуліусе, справді дуже терплячий чоловік, якщо могли стільки чатувати на здобич у місцевості, де нічого, крім чубатого гокко, не вполюєш. Я тоді підстрелив там трьох півників, а четвертого залишив на розплід, щоб не дуже побивалися курочки, які бродили навколо. Ви, мабуть, чули, як вони сокотіли. Саме через цього півника я й посварився з тим англійським лордом, вашим земляком. Він страшенно хотів застрелити його, коли довідався, що гокко — цінніша здобич, ніж шкура ягуара. Тоді він і наважився перехопити у мене весляра і скористатися з послуг Велькера. Він добре зробив, що втік звідти! Я навіть зрадів з того, інакше це кепсько скінчилося б. Але тумрагів можна було тоді не боятися. Вони навіть не відповіли на мої димові сигнали, бо перебували десь далеко на своїх землях. А без них я нічого зробити не зміг би, тому теж мусив повернутися.

— Довго мені довелося б чекати на вас! — вигукнув Джуліус. — Я ждав два тижні. А коли набридло, подався до Форте Олімпо і там дізнався, що ви вже давно повернулись і вирушили пароплавом у Корумбу. В Олімпо залишилися тільки каное — ваше й Отонте, і від тих каное я, їй-богу, міг би довідатися більше, аніж від вашого індіанця. Він сидів у наметі, не випускаючи з рук рушниці, і пильно стеріг ті кілька залізних бачків, які ви привезли з собою. Люди казали, що ви притарабанили їх з Асунсьйона і що в них — чистий спирт. Скажіть, будь ласка, Караї, навіщо він вам? Не продаєте ж ви його індіанцям?!

— Звісно, ні. Навпаки, стережу цю небезпечну рідину від індіанців не менш ретельно, ніж від білих. Спирт страшніший тут за бочку з динамітом; уявляю, що було б зі мною та моїми провідниками, якби індіанці довідалися, що в тих бачках. Особливо ж, якби хтось покуштував! І все ж таки я повинен був возити бачки з собою, тому що їхав шукати рибу понсе [21].

— Говоріть як християнин, Караї! Хто зрозуміє ці індіанські слова?

— Якщо хочете знати, по-науковому вона зветься лепідосирена парадокса, однак не думаю, що від цього ви станете набагато розумнішими. Ви всі живете тут багато років, але, певне, цієї риби ніхто з вас не бачив. А в Чако в озерах її водиться багато. Ця дивовижна земноводна риба дихає і зябрами, і легенями, отож може жити і в воді, і на суші, якщо озера висихають. Проте без індіанців я не знайшов би її. Ми чималенько наловили цієї риби в озері Осіуті [22]. Та, на лихо, воно розташоване в глибині краю Чако, далеко від річки. По дорозі назад нам треба було перетнути широку соляну пустелю, зовсім мертву, де не знайдеш ані питної води, ані якоїсь-поживи для себе. Тому нам довелося їсти рибу, і до мого табору в Пуерто Есперанца ми майже нічого не донесли. Ця експедиція коштувала життя одному з моїх чамакоків. А інші провідники так розідрали собі ноги об гострі соляні виступи, що мусили кілька місяців лікуватись. Можете уявити, в що це мені обійшлося. Потім я вже не раз намагався пробитися через землю тамрагів у глиб того краю, де протікає Ріачо Саладо. Проте дикі джунглі були сильніші за мене і щоразу відкидали мене назад. Та я певен, що все одно дістанусь туди, якщо мені пощастить вигнати з ваших голів дурні забобони про закопані скарби… Ну, а тепер — спати. Пора вже.

— А про Велькера ви нам нічого не розповісте? Спати ще рано.

— Ми знову пробалакаємо аж до ранку! Та хай буде по-вашому. Завтра однаково нічого не вийде з полюванням. Адже треба знайти Велькера і глянути, що з ним. А вирушати можна буде тільки тоді, як спаде роса, інакше собаки не візьмуть сліду. Підемо разом, бо сам я не знайду, де сталася ця пригода, до того ж у нас є й інші справи.

— Була б охота шукати Велькера. Такий не загубиться і дасть сам собі раду. А може, старого вже взагалі з'їла якась кицька…

— Хто не хоче, хай не йде, але тоді і йому ніхто не допоможе, якщо він попаде в біду. Отже, хто йде?

— Раз ви ставите такі умови, то, мабуть, усі підуть. А тепер розповідайте. Якщо завтра вирушимо, коли спаде роса, то ще виспимося.

— Гаразд. Почну спочатку. Я жив у добрих друзів на вапняному заводі. У мене було тли каное і чималий вантаж. З легким човном я міг упоратися сам, на другому мав іти Мітапіру, індіанець з племені ангаїтів. На жаль, він був не досить витривалий для такої довгої дороги. На третьому каное веслував Отонте, але він так само занедужав. В останню хвилину мені запропонував свої послуги молодий корентинець. Щоправда, метисам з провінції Коррієнтес не дуже довіряють, — не гнівайтеся, Алонсо, це так, — але той хлопчина мені сподобався. Він був моторний, послужливий і любив ті краї, куди я збирався їхати. Казав, що не боїться індіанців. Я послав його через річку до вождя селища Кюри по якусь дрібницю, і юнак довів, що таки може порозумітися з червоношкірими. Крім того, він умів добре управлятися з каное серед чорториїв. Мене трохи непокоїла, правда, його надто палка любов до зброї і мрія стати влучним стрільцем. На щастя, моя зброя не цікавила хлопця. Хоча б він і навчився поводитися з моєю рушницею, набоїв до неї все одно не дістав би. І він це знав. А рушниці-шомполки я залишив на вапняному заводі Калера Марсал. Отож його могли спокусити хіба що мій малий револьвер і ніж. Але із цими двома штуковинами я ніколи не розлучаюсь і певен, що ніхто не зміг би витягти їх у мене з-за пояса, навіть коли я сплю… Ну от, поставив я корентинця до обох вантажних каное на підміну веслярам, коли ті втомляться. Потім відкликав убік Отонте й Мітапіру і звелів простежити, чи не хапкий часом на руку цей хлопчина. Правда, особливої нагоди перевірити це так і не трапилось, бо у Мітапіро був тільки лук і стріли, а Отонте, хоч і дуже недовірливий, не мав нічого із зброї, окрім звичайної сокири.

Ми вже готувалися вирушати, коли раптом почувся гудок пароплава. Першою помилкою було те, що я відклав від'їзд і вирішив зачекати, чи немає мені листів. За годину пароплав підійшов, але не кинув якоря, а тільки сповільнив хід і спустив на воду дивовижне судно. Я ніколи не бачив нічого схожого. То було легеньке спортивне каное заводського виробництва. Красиве, але занадто вертке; у човні сидів чоловік, зовні — типовий англієць. Тропічний білий шолом, білий полотняний костюм. Він відштовхнувся від пароплава, і капітан Вієрчі одразу ж дав повний хід: певно, хотів пожартувати і добре гойднути іноземця на хвилях.

Проте каное це не завадило — англієць скерував човен проти хвиль, спритно втримав рівновагу і, випливши на спокійну воду, почав веслувати прямо до пристані. Він був, очевидно, точно поінформований, де чорториї, і сміливо проходив їх, не змінюючи курсу. Всі ми напружено стежили за ним, і з кожним його рухом зростала загальна симпатія до нього. Тільки мені він чомусь не сподобався — навіть не знаю чому. Я ніби відчував, що матиму неприємність через того чолов'ягу.

Англієць прив'язав каное і піднявся на берег. Там він зупинився і пильно оглянув одного за одним кожного з нас. Я бачив, як збентежилися люди під його поглядом. Тільки Отонте, коли англієць почав відверто роздивлятися його, скосив очі більше, ніж завжди, і засміявся. Це теж віщувало неприємності, але я подумав: «Чоловіче, з нами ти багато солі не з'їси. Ми зараз вирушаємо і забудемо про тебе». Мене зовсім не цікавило, чого він тут шукає, а проте я подумав, що було б неввічливо поїхати, не познайомившись із ним. Отож я знову відклав від'їзд і, вмостившись у гамаку, чекав, що буде далі. Чепуристий англієць сів на ящик навпроти мене, повільно витяг з кишені люльку й бляшану коробку з кепстейном[23]. Спокійно набивши люльку тютюном, він ще неквапливіше закурив і пустив хмарку диму. І все це без жодного слова, серед загальної мовчанки. Тишу порушували тільки порипування кілець мого гамака, та ще пирскання Отонте, який ледве стримувався, щоб не зареготати голосно. Нарешті озвався англієць.

— Вирушаєте на полювання? — запитав він.

Я мовчки кивнув головою.

— У вас добрі мисливські собаки?

Я знову кивнув.

— Хотів би їх побачити.

Я подав йому бінокль і вказав на протилежний берег, де моя зграя, прив'язана біля селища вождя Кюри, шаленіла так, що гавкіт долинав аж сюди.

— Хочу побачити їх ближче!

Я кивнув на його каное.

— Їдьмо зі мною.

— Ні.

Він устав, спустився до пристані і почав викладати із свого човна різні валізи й пакунки. Я ніколи не повірив би, що там могло стільки вміститися. Потім англієць сів у човен і вирушив на той берег. Але тепер, коли каное було розвантажене, воно вже гірше слухалось господаря. Кілька хвилин човен крутився в чорториї, потім знову поплив прямо і швидко. Англієць був натренованим спортсменом із сталевими м'язами і справді сміливою людиною, та цього замало, щоб жити в джунглях. Дикий праліс вимагає відповідної поведінки — справедливості, сердечності, приязні, а цей іноземець, тільки-но появившись тут, уже довів, що всього цього йому бракує. Певно, він думав, що стоїть вище за інших, що він — надлюдина, а такі зухвальці рано чи пізно натрапляють у житті на опір і зазнають краху.

Побачивши, куди пливе цей чоловік, я вирішив полегшити йому знайомство з нашими сусідами і попросив Мітапіру дати сигнал індіанцям, що до них їде гість. Я стежив за англійцем у бінокль. На індіанців, які допомогли йому підтягнути каное до причалу, він не звернув ніякої уваги, мовби й не помітив їх, а з вождем, котрий вийшов йому назустріч, навіть не привітався, — одразу попростував до собак.

Зграя поводилася» на диво приязно. Прибулець довго оглядав собак з усіх боків, деяких навіть погладив. Такого не дозволив би собі жоден індіанець, та й собаки цього не любили. Його чудна поведінка ошелешувала тварин так само, як і людей, і я подумав, що, мабуть, відкладу свій від'їзд ще на день.

У бінокль я бачив, як англієць раптом так рвучко потягнувся до пояса, що індіанці злякано сахнулись від нього. Потім він кинув щось до ніг вождеві Кюрі, який, хоч і був опасистий, прожогом відскочив убік і одразу ж нахилився. Навіть з цього берега видно було, як він зрадів. Вождь підняв із землі револьвер — справді чудовий подарунок. Відблиск сонця на перламутровому руків'ї помітно було навіть неозброєним оком. Та англієць не звернув уваги на вияв радості вождя, грубо відштовхнув індіанця, який не дуже проворно уступився йому з дороги, сів у каное і повеслував назад. Я певен, що за весь цей час англієць не промовив жодного слова, навіть не відповів на привітання. Його поведінка викликала повагу у присутніх, але я розумів, що вона була розрахована, головним чином, на мене. Повернувшись на пристань, він витяг з валізи складаний стілець, сів проти мого гамака і знову почав зі мною лаконічну розмову:

— Я хочу полювати на ягуарів.

— Не заперечую.

— Мені потрібні добрі собаки.

— Це вже гірше.

— Я куплю їх.

— Не знаю собак на продаж.

— Куплю ваші.

— Я не продаю.

Він закурив люльку, підсунув ящик до стільця і почав рядочком викладати на ньому свої фунти стерлінгів. Шість стовпчиків монет мали означати, мабуть, шестеро собак.

— Сер, — сказав я йому, — якщо ви збираєтесь полювати на ягуарів край джунглів, то чините дуже нерозумно, носячи з собою золото, і ще нерозумніше — показуючи його.

— Золото — ваше, собаки — мої. — Він пустив кільце запашного, солодкуватого диму і, діставши з кишені візитну картку, пояснив: «Моє ім'я…»

— Розумієте, Джуліусе, ви, англійці, повинні не тільки показати, як написано ваше прізвище, а ще й прочитати його, бо у вас пишуть «каучук», а вимовляють «гума». Одначе я не дав йому договорити і пояснив, що зовсім не прагну довідатися, як його звуть. Дон Хосе нахилився мені до вуха і стиха мовив: «Вам поталанило, Караї! За такі гроші ви могли б віддати і найкращих собак». Але я вже вирішив інакше. Підвівшись, я сказав лордові:

— Ваше золото, сер, може розкотитися, сховайте його, — і ніби ненароком зачепив ногою ящик, так що кілька золотих монет справді покотилися на землю. Але дон Хосе та його діти миттю зібрали монетки і поклали їх на ящик.

— Продайте хоч гірших псів, — прошепотів мені дон Хосе.

— Ні! Я не хочу, щоб ягуари розірвали моїх собак. Цього вони не заслужили. До човнів, хлопці! Вже пізно, але ми все-таки поїдемо.

Я говорив мовою гуарані, щоб англієць не зрозумів, але він уловив зміст, бо промовив:

— Я їду з вами.

— Не поїдете.

— Поїду!

— З нами — ні!

— Тоді поряд з вами.

— Що ж, річка широка.

Так ми й виїхали. Англієць тримався поблизу нас аж до вечора. Я навмисне обрав для ночівлі незручне місце: ми заїхали на каное у густі плавучі водорості камалотес, над якими роїлася тьма-тьмуща комарів, переспали в човнах, не розпалюючи вогню. Мої хлопці розуміли, навіщо я роблю це, тільки корентинець не міг заспокоїтись, мовляв, ще видно і ми встигнемо дістатися до берега, де можна стати табором, розкласти вогнище і напнути москітні сітки. Однак, побачивши, що ми не зважаємо на його слова, він натягнув на голову пончо і теж заснув.

Наступного дня наші човни пливли повільніше, бо вантаж був великий, а веслярі погані. І хоч корентинець допомагав веслувати, та все одно його каное було важче, бо в ньому сиділо двоє. Я міг іти швидше, але навмисне веслував попід самим берегом, приглядаючись до слідів звірів, які приходили туди на водопій. Англієць спершу тримався мене, як кліщ, а потім приєднався до інших каное, ще й випередив їх, щоб показати, як швидко може йти його тонкостінний човен. Тому, коли ми зустрілися з доном Пабло, всі три каное були далеко попереду і веслярі навіть не помітили, що я змінив курс. Моя присутність там була необов'язкова. Отонте сам знав, куди плисти, а я був певен, що легко дожену їх біля гирла Солоної Річки, навіть якщо затримаюсь на цілий день. І я таки затримався. Це було чудове видовище, доне Пабло. Правда ж?