Високий Мисливець

Розділ другий ДЖЕНТЛЬМЕН

Дон Пабло схилив голову на долоні між колін. Плечі в нього здригалися. Всі думали, що він сміється, бо й справді смішно було докоряти мисливцеві такою непотрібною у диких хащах річчю, як уміння читати і писати. Та ще й такому чудовому мисливцеві!

Іспанця Пабло знали як хороброго, витривалого мисливця, який не любив багато говорити. На полюванні йому щастило більше, ніж іншим, але він ставив до життя дуже скромні вимоги, отож як був, так і лишався простим ловцем. Увесь статок дона Пабло складався з кількох добре вгодованих і ще краще навчених псів. Кожен його пес мав на задніх лапах по шість пазурів — ознака, що вони походять від схрещення собак з південноамериканськими вовками. Про їхнє походження свідчив і особливий запах. А проте собаки дона Пабло ніколи не гризлися з іншими зграями, що дуже дивувало всіх. їхній господар виховав у них такий самий твердий норов, яким відзначався і сам. Колись у дитинстві малий Пабло почув прислів'я: «Посієш вітер — пожнеш бурю», і воно так засіло йому в голові, що згодом стало принципом його життя. Пабло тільки переробив його трохи: «Посієш добро — пожнеш дружбу».

Дон Пабло багато полював, забирався на своєму каное в далекі болота, а коли повертався, його човен був повен в'яленого оленячого м'яса. В період парування чапель він привозив у хустці, прив'язаній до шиї, майже кілограм егрету. Він був останнім із тих невтомних мисливців, які могли цілий день ганятися на човні за маленькою королівською чаплею, веслуючи то за течією, то проти течії, щоб вистежити її у потічках та болотах, і зрештою, підпливши на відстань пострілу, таки підстрелити й заволодіти кількома прекрасними скрученими у тремтливий жмуточок чудовими пір'їнами.

Одначе Пабло не багатів, був бідняком. Торговці, купуючи здобич, дурили його, особливо коли поруч не було інших мисливців, які могли б захистити бідолаху. А якщо вони траплялися, то болічеро — корчмар скоріше наливав їм по чарці на даровинку, зібравши в гурт на протилежному кінці шинкваса, щоб не бачили, як він розраховуватиметься з доном Пабло. Сам мисливець не пив горілки. Він знав, що торговці й корчмарі обдурюють його, але тільки всміхався на це. Проте він пам'ятав, як одного разу Караї знайшов його в лісі непритомного, виснаженого лихоманкою і привів до тями саме за допомогою спирту, через силу вливши йому ковток між зціплені зуби.

Пабло був злидарем ще й тому, що йому завжди траплялися люди, бідніші за нього, і він допомагав їм. Найбільше зловживав його добротою Велькер, який, щоправда, позичав у кожного, з ким тільки стрічався. Швейцарець вирушав на полювання майже зовсім без пороху та набоїв, не кажучи вже про запас харчів, завжди покладаючись на те, що в когось поживиться. Навіть рушницю Велькер розбирав і чистив тільки тоді, коли хтось із мисливців чистив свою зброю і можна було присусідитися до його мастила.

Дон Пабло мав непоказну зовнішність: його стара полотняна одежина була вся латка на латці, свій пропалений капелюх він кілька років тому виловив з річки, куди його, мабуть, заніс вітер, зірвавши з голови якогось мандрівника, але вінчестер і дві свої шомпольні двостволки він розбирав і чистив майже щовечора, повернувшись з полювання. Купуючи собі харч, дон Пабло не дивився, що йому дає крамар — прілу квасолю чи запліснявілі сухарі, зате патрони, порох і мастило він добирав найкращі і найвищої марки.

Життя його текло спокійно, без особливих пригод. Дон Пабло всюди мав друзів, усюди його радо стрічали й вітали. Здавалося, при таких скромних вимогах до життя мисливець мав би почувати себе щасливим. Проте дон Пабло не був щасливий. Його мучило, що він не вміє читати, писати і рахувати, — не тому, що письменного його не обманювали б, а через те, що тоді він міг би більше допомагати тим, хто цього потребував. Саме тому необережне зауваження Велькера так боляче вразило Пабло і викликало у нього сльози.

У дитини сльози часто викликає щось таке незначне, що той плач може схвилювати лише вкрай чутливі душі, хоч для маленької людини ті, здавалося б, незначні причини важать інколи багато. І жіночі сльози ми бачимо надто часто, щоб вони хвилювали досвідчених людей. Правда, більшість мисливців якраз не знали жіночих сліз, тому, певно, ці сльози, навіть зовсім безпричинні, зворушили б їх і могли б штовхнути їх на будь-яке донкіхотство. А от сльози немолодої, бувалої людини породили б у них обурення і лють, спрямовані проти того, хто їх викликав. Одначе базікання Велькера ніхто не сприймав серйозно, і тому всі думали, що дон Пабло сміється. Ніхто не знав, що він неписьменний: у джунглях не траплялося нагоди пересвідчитись у цьому. Та й взагалі більшість мисливців володіла тим мистецтвом дуже відносно. Мисливець читає сліди звірів легше, ніж книжку, і в різних подряпинах на корі або інших дуже простих знаках бачить набагато більше, ніж у найдовшому і найдокладнішому описі. І тому, що жоден мисливець не думав про якісь там літературні справи, докір швейцарця не зачепив їх і не завдав ні найменшої прикрості.

Караї перебирав у пам'яті події минулих років, намагався пригадати, чи бачив він коли, щоб дон Пабло плакав, і думав, яку тяжку образу, мабуть, відчуває той зараз, йому навіть здалося, що Велькер знає про цю ваду мисливця і саме тому завдав йому такого болючого удару. А це заслуговувало на покару не менш жорстоку, ніж коли б хто підступно напав на людину і поранив її ножем чи кулею. Якби інші довідались про це, Велькерові довелося б скрутно, але Караї знав, що тоді почалися б нескінченні порахунки зброєю. Лови були б зведені нанівець, а це не входило в його плани. Хоч усі вже помітили, що він полює лише про людське око. а проте саме перебування в цьому мисливському товаристві влаштовувало Караї, бо маскувало його справжні заміри. Про них поки що не дізнався навіть пронозливий Мальгейрос. За таких обставин покарати Велькера треба було не кулаком чи зброєю, а якось інакше.

Про це й міркував Караї, коли дон Пабло промовив, не підводячи голови:

— Послухайте, сеньйоре… — Він затнувся, не знаючи, як сказати далі. — Послухайте, доне Караї…

І не доказав, бо Велькер, голосно зареготавши, гукнув:

— Сеньйоре, доне Караї, сеньйоре, доне Караї — оце бовкнув іспанчик Пабло!

Обличчя Високого Мисливця скам'яніло.

— Ну, годі, Велькере! — гостро мовив він. — Запам'ятайте: коли ви ще хоч раз назвете так нашого друга, я поб'ю вас, не побоюсь навіть осоромити себе цим на все життя. Затямте назавжди, що перед вами дон Пабло, а не «іспанчик Пабло»: Я не вимагаю, щоб ви просили в нього вибачення, але зараз візьміть головешку з мого багаття і забирайтеся до свого барлогу!

— Легше, Караї, не проганяйте мене, бо я ж іще не напився мате.

— Сподіваюсь, мені не доведеться двічі повторювати, Велькере, інакше я розкидаю багаття і тоді з вами порахуються всі, кого ви сьогодні образили.

Ця загроза вплинула. У джунглях кожен знає: коли господар загребе палаючі головешки в попіл, — це знак, що він кінчає розмову і хоче йти спати; водночас це означає, що присутні вже не перебувають під захистом його вогнища, яке в джунглях вважають таким самим священним, як і вогнище родинне.

Велькер схопив головешку і подався в хащі, але, не стримавшись, усе-таки закричав здалеку:

— Ви прогнали мене, як тоді на Ріачо Саладо[6], і я вам цього не забуду! Ви невдячна людина, Караї!

— Того разу вам заплатили за послуги, і ви були просто слугою! — гукнув услід йому Отонте і докінчив протягло: — Гуі-і-і-і-і-і.

Так індіанці виявляли глузування і радість. І, приклавши долоні до рота, Отонте тягнув своє нескінченне, тремтливе «ііііііі».

Насмішка індіанця прозвучала так по-дитячому природно, що всі щиро зареготали. Образи й прикрощі враз було забуто. Зник старий швейцарець — зникло й напруження, і біля вогнища запанував веселий настрій. Навіть мовчазний дон Пабло і той підбадьорився й пристав до розмови. Але цій розважній людині не давали спокою глумливі Велькерові слова, і Пабло надумав спитати, чим ті кпини викликані.

— Караї, — попросив він, — поясніть, чого так глузував з мене отой плюсклий п'яничка-гарапато [7]? Може, я справді ляпнув якусь дурницю? Завжди мовчу, а коли говорю, то дуже мало, щоб ніхто не помітив, який я неук, і все-таки часом щось бовкну. З чого ж він сміявся?

Інші мисливці теж згадували, але так і не збагнули, чому сміявся Велькер. Тільки Нене Фіорі почав трохи розуміти, але не причину Велькерового сміху, а те, якого болю старий завдав дону Пабло.

— З чого б це Велькер міг глузувати? Хіба що з власних дурощів. Ви ж знаєте, яка це причепа! — підбадьорив він іспанця дружнім словом.

— Ба ні! Я, видно, бовкнув якусь велику дурницю і повинен знати, яку саме, бо інакше він глумитиметься весь час і мені доведеться забиратися звідси й шукати іншого місця для полювання. Він базікатиме у фортеці, клепатиме язиком по всіх фазендах. Я знаю, що його ніде не терплять і звідусіль виганяють, та поки випровадять, він устигне такого напатякати про мене… Я не зможу тут жити, бо не підніму руки на Велькера, щоб покарати його, а якщо не стримаюсь і зроблю це, мене не приймуть поміж себе порядні люди. А я вже звик до цього краю і сподівався, що десь тут подбають про мене після смерті орли в лісі або пірани в річці. Я вже знаю тут своїх могильників і не хочу шукати інших та знайомитися з ними. То скажіть, Караї, яку ж дурницю я бовкнув?

— Я ще ніколи не чув од вас такої довгої мови, доне Пабло, — відповів, усміхаючись, Високий Мисливець. — Ви не сказали жодної дурниці, тільки трохи перебрали міри у вияві пошани. Сказали «сеньйор — дон — караї», а всі ці три слова мають одне значення. Велькер сміявся з вас тому, що не так давно сам про це дізнався. То я пояснив йому, коли він запитав, що значить індіанське слово «караї». Але так може помилитися всякий. В Європі, де кожен вміє читати і багато читає, такі помилки часто роблять і освічені люди, коли вони схвильовані.

— Розкажіть нам що-небудь про ту Європу, щоб ми знали, як поводитись, коли раптом опинимося там, — попросив метис Алонсо.

— Ти не опинишся далі Асунсьйона і ще радий будеш, якщо поліція одразу ж не припровадить тебе по етапу рубати ліс у Чако.

— А це хтозна. Я бував і далі. Аж на півночі від Куяби, у витоках Ріу Арінос. Я вирушив туди шукати чапель. Люди казали, що вони гніздяться там не поодинці, як тут, а цілими зграями, але мені довелося тікати звідти, бо я встряв у революцію…

— Ти — в революцію?.. За кого ж ти боровся? За колорадос? — взяли Алонсо на приціл мисливці-парагвайці. — Чи давно ти там був?

— Рівно одинадцять років тому…

— Я так і думав. Уже рік як ти знову тут, отже, повернувся після закінчення десятирічного строку, протягом якого діє закон про притягнення до відповідальності за вбивство. Чоловіче, тепер нема чого навіть згадувати про революцію. За давністю років тобі нічого не зможуть закинути, що б ти не мав за душею. Ну, розповідай, як ти полював на чапель у витоках Аріносу.

— Чапель там було більше, ніж у нас. Тільки вони завжди кружляли надто високо і їх не можна було підманити навіть на пташине опудало, щоб потім підстрілити зблизька. Біс їх знає, де у них гнізда і які вони. Боліт там немає, тільки гірські потоки, отож уявіть собі, яке то було полювання. Маленьких чапель там називають мірасоль, до них можна підійти лише тоді, коли вони дивляться на сонце і забувають про обережність. Літом їх там більше, ніж тут. Та все одно в тому краї міг би щось уполювати хіба що такий невтомний мисливець, як дон Пабло. А я хіба можу з ним змагатися?

За здобич платять там значно більше, ніж тутешні крамарі, але по тих гірських річечках не пройдеш на порядному каное, треба тьопати пішки, шукаючи здобич, то вгору по течії, то вниз. А це не для мене, отож я рушив на північ, бо дорога на південь, до наших боліт, мені була заказана. Можете собі уявити, сеньйори, мою радість, коли одного разу я знову почув дзижчання москітів! Це означало, що я спустився з гір у долину, що вже близько річка і що десь там гніздяться чаплі.

Але не так склалося, як гадалося. Я опинився в джунглях, яким не було кінця-краю, стрічався тільки з дикими індіанцями, і мені стало так лячно, що я мало не дав завербувати себе у збирачі дикого каучуку. Я був саме біля Куяби, коли каучерос повернулися з лісу і привезли каучук. Ви не повірите, скільки золота їм відвалили за нього! А як вони пили! Аж мені почало подобатись. Проте незабаром я пересвідчився, що з їхнього заробітку, власне, нічого не лишилося, бо пити вони не вміли. Я вмію пити, особливо задурно, тому теж пив добряче, але ж не стільки, щоб забути, що діється навколо. Отоді я побачив, як до цих хлопців прийшли їхні господарі, оті, що заплатили золотом за каучук, і почали з ними пиячити, весь час підливаючи їм. Здирники змовилися з корчмарем і разом з ним зовсім обібрали тих сіромах.

У нас теж буває таке, коли ми повертаємося з полювання на чапель: крамар напоїть нас, а потім дурить на вазі, приписує зайві видатки або й просто краде щось, але він хоч пильнує, щоб нас не грабували інші. Зрештою щось таки нам лишається. А там оббирають не тільки зачухані болічерос у бараках з пальмових колод, а й високе панство, що мешкає в гарних мурованих будинках. Ви б побачили, як пишно вбираються їхні сеньйори, коли йдуть до церкви! І я зрозумів, що це ремесло не для нашого брата, бо там мимоволі в нападі гніву садонеш когось ножем у спину. Що ті збирачі каучуку мають? Півроку, а то й довше, гибіють у диких пралісах, б'ються з індіанцями, винищують цілі селища, щоб обернути молодих індіанських чоловіків на рабів, а тоді пропивають усе за добу і лишаються голі! Потім знову ледве животіють і заборговують хазяям стільки, що їх іноді припроваджують назад у джунглі зв'язаними.

А в лісі дадуть тим хлопцям по вінчестеру, тицьнуть патронів та харчів на кілька днів, і їм нічого іншого не лишається, як робить те, що велять. Адже вони і повернутися назад не сміють, і пробиватися вперед через ліс бояться, бо там можуть здибатися з індіанцями тапанюма, які роблять дуже гарні оздоби з людських черепів. От вони й ідуть убивати знову, щоб наловити рабів, бо самі не зуміють зібрати каучукового молока. Ні, це не життя для вільного мисливця! Це гірше рабство, ніж на лісорозробках, де рубають кебрачо. Свого часу я втік із таких приємних місць, залишивши там чималі борги, але з каучукових промислів не втечеш.

Отож, побачивши, як спритно краде велике панство, я теж подбав про себе. Ну, була кумедія, скажу вам, коли ті сеньйори не долічилися кількох фунтів із тих, що витягали з-за поясів у п'яних каучерос. Спочатку пересварились між собою, потім присікалися до корчмаря. Мене теж обшукали, проте нічого не знайшли. Коли наступного дня мене допитували в поліції, я сказав: «Я чужинець, і в мене, як бачите, нічого немає, ніде навіть сховати гроші. Але я чував, ніби у вас є гарне прислів'я: «Quen roba un ladron, tem cen anos de perdon»[11], — і тому шкодую, що не взяв трохи того золота, бо тоді я потрапив би просто в рай».

Офіцер, який мене допитував, спершу сердито гаркнув, мовляв, якщо ти нічого не вкрав, то підеш просто в пекло, а потім вибухнув сміхом, за ним зареготали й каучерос, що прийшли сюди як свідки, захихотів корчмар, засміялися солдати, зрештою ті панки осоромились і вже не наполягали, щоб мене затримували в поліції. Каучерос знали, що то я узяв гроші, але не злостились за те на мене, бо, як вони самі казали, однаково нічого з того не дістали б, а так я їм половину грошей потроху повернув. Як же нам добре жилося тоді! Хазяї дивом дивувалися, що каучерос не беруть у них в борг, і страшенно потерпали, що хлопці й зовсім підуть. Одначе тих грошей вистачило ненадовго, і тоді хазяї влаштували для каучерос нову пиятику, щоб іще раз перевірити їхні кишені, але нічого не знайшли. Тим часом мене викликав начальник поліції і сказав, що хазяї сердиті на мене, бо я, мовляв, псую робочий люд — отож мені краще змінити клімат.

Словом, умовив він мене, я визнав, що він має рацію, і пообіцяв за три дні покинути славне місто Куябу. Всі ці три дні начальник поліції не спускав з мене ока. Я став дуже поважною персоною, бо, як виявилося, загрожував «порядку і прогресу»[12]. Тепер я вже не міг давати каучерос з їхніх грошей ані пезо, бо поліція пильно стежила за мною, і тим нещасним нічого не лишалося, як знову швиденько наробити боргів і продати свою свободу. Що ж до мене, то я вже був стріляний горобець, мав досвід у таких справах ще з того часу, як жив на півдні, у Чако, і тому спокійно купував усе за готівку у кого хотів, а поліція ще й піклувалась, щоб крамарі не ошукали мене. «Цього клієнта шануйте, — застерігали, — він платить індульгенціями».

Словом, я рушив звідти на північ і йшов усе далі й далі. Там я й зустрівся з отим чоловіком. Навколо був густий ліс, і якби я не йшов весь час понад річкою, то вже, мабуть, заблукав би. Правда, у річку вливалось багато потоків та струмків, і щоразу, коли мені доводилось повертатися й шукати обхід, мене поймав страх, що вже не знайду дороги, хоч я пильно примічав кожне дерево. В цьому нема нічого дивного, бо там зовсім не такі ліси, як у нас. Якби шукач каучуку, що добре знає ці хащі, попав у ліси Чако, де я можу знайти дорогу навіть навпомацки, то теж заблукав би. І от раптом я чую постріл, потім ще один і ще кілька швидко один за одним, усього одинадцять. «Ну, — думаю собі, — комусь, мабуть, доводиться скрутно: або вже відспівав своє, або дуже обережний хлопець і, залишивши для себе останній патрон, швиденько дозаряджає гвинтівку».

Потім знову пролунало шість пострілів, запала тиша, а трохи перегодя — ще три: хтось вистрілював, певно, стільки набоїв, скільки встигав зарядити. А вже далі лунали тільки окремі постріли. Чорт, мабуть, комусь добряче припікало! Я вже зрозумів, що той бідолаха опинився сам один серед стада диких кабанів — пекарі і пробиває собі дорогу. Хоч дивувало те, що весь час стріляє тільки одна рушниця і жодна не відповідає! Та й взагалі у лісі не чутно було ні звуку. У кого ж, власне, стріляв той нещасний, не шкодуючи набоїв? Адже тут не зайдеш до найближчої крамнички і не купиш їх. Раптом мені сяйнула думка — аж мурахи забігали по спині: це ж він одстрілювався від індіанців і тепер вони, мабуть, схопили його! Треба брати ноги на плечі. Але ж куди тут утечеш? Я й не знав уже, як вибратися з цієї хащі — і дуже хотів зустріти когось, хто знає цей ліс.

Із кумами-індіанцями взагалі нелегко домовитися, навіть коли можеш по-їхньому говорити. Але тут, видно, вскочив у біду якийсь крістіано. І хоч він, може, людина й не вищого сорту, все-таки крістіано, і вінчестер у нього такий самий, як у мене. Словом, це вже якесь братство по зброї — отож треба йти на допомогу. Я продирався крізь хащі на ті постріли, які лунали рідше й рідше, і раптом побачив між кущами капелюх. І чий би ви думали? То був капелюх каучероса — такий собі бриль, просяклий каучуковим молоком і закіптюжений біля вогнища. Виходить, я, порядний мисливець, допомагатиму убивці каучеросові? Я вже хотів був стрельнути в той капелюх, але щось мене спинило. Адже мисливець, який поважає себе, повинен стріляти в кожного збирача каучуку, зустрівши його в джунглях, бо каучероси вбивають індіанців, а ми їх захищаємо, хоч і боїмося, такий уже порядок завів у нас Караї Пуку, і з тої пори індіанці дозволяють нам спокійно полювати, принаймні на околицях своїх земель. Але там були зовсім інші індіанці, і хтозна, чи став би захищати їх сам Караї. До того ж ще не починався збір каучуку, і каучеросові тут, власне, не було чого робити. Може, це якийсь переодягнений мисливець? Якщо це так, тоді він, либонь, стане мені в пригоді, бо я тепер уже й сам почав боятися індіанців. Словом, я вирішив допомогти йому. От тільки не видно було, куди стріляти — ніде нікого, лише зрідка щось пролітало крізь листя, але я не знав, що воно таке. Тим часом каучерос без упину стріляв, час від часу перезаряджаючи рушницю, причому стріляв щоразу в інший бік, навіть не цілячись. Тоді я теж дозволив заспівати своїй пухкалці. Швиденько вистрілив тричі в повітря і, ввійшовши в раж, так зарепетував, що навіть не помітив, що кричу по-своєму:

— Ана-мем-би-ре-е-е!

Той, хто родом з Бразілії, цього не зрозуміє, але у гуарані це найгірша лайка, щось ніби «чортів син» або, скоріше, «син блукаючого духа».

І в ту ж мить наче хто обірвав: ущухло оте шелестіння в листі. Мовби мій вигук прозвучав для дикунів як заклинання! Ми все так же сиділи кожен біля свого дерева з гвинтівками в руках, але довкола — ані шелесне. Потім каучерос підійшов до мене і подав руку. Тільки тепер, коли він підвівся з землі, я побачив, який то здоровань.

— Ви мене виручили з біди, корентинцю[14], — промовив він.

— Який я корентинець? Чистий парагваєць, — відповів я.

А він заперечує — мовляв, яка різниця, адже і ті, й ті — гуарані, тобто індіанці. Це мені й допекло.

— Хіба, кажу, я індіанець? Я добрий крістіано. Затямте це собі, а коли ще раз скажете так на мене, то дізнаєтеся, що моя рушниця не тільки співає, а й кусає.

Але він ніби й не почув моїх слів:

— Ви кричали по-індіанськи, і це чудово вплинуло на них. Навчіть і мене свого заклинання. Може, воно мені колись придасться.

— Це не заклинання, — кажу, — а лайка.

— Може, це й так, а тутешні ваші земляки-індіанці, — ради бога, не гнівайтесь і покладіть свою пухкалку, хай собі лежить, — вони це розуміють інакше, те слово для них, мабуть, священне. Недарма вони облишили нас. Ходімо, може, нам пощастить вибрати зручніше місце, перш ніж вони повернуться.

Проте індіанці не повернулись. Ми їх так і не побачили. Правда, каучерос одразу ж узявся до роботи і трохи далі спорудив собі для захисту халабуду з кори, але це, як виявилося, було зайвим. Потім ми разом ходили по лісу, збираючи гарні гладенькі стріли з тростин, з одного кінця обмотані бавовною, а з другого намащені чимось липучим. І каучерос весь час попереджав мене, щоб я був обережний і не вимазався тим клеєм, бо то отрута, і якщо вона попаде в якусь подряпину, то вже нічим не зарадити, тому що у нього якраз розбився шприц. Він казав, що це стріли для духових рушниць тих дикунів, які на нього напали, і він стріляв, щоб не дати їм підійти на відстань, з якої вони могли б його поцілити. За ті стріли він, мовляв, візьме добрі гроші, особливо за отруту, яка дуже потрібна мисливцям, бо нею можна змастити кулі зовсім малого калібру і тоді кожна подряпина буде смертельною. Ми з ним отаборилися в тому лісі і ще довго шукали стріли, а потім він вивів мене з хащів у пампаси. І чого він мені тільки не розповідав! Казав, що кожні два-три роки, заробивши на каучуку грошей, їздить до Європи і буває в Парижі й інших великих містах. Ото було чого послухати! Про якийсь червоний млин…

— Так це, певно, був, Вісенте Хозе де Маттос! — перебив його Караї. — Чи не єдиний шукач каучуку, якого не вдалося обернути на раба, він певен, що вміє пожити…

— Ви з ним знайомі? А чи справді в Парижі є якийсь червоний млин, де так багато красунь? Ви теж бували в Парижі?

— Так, бував, і в мене там чимало друзів.

— А є там такий млин? Ви були в ньому?

— «Червоний млин» справді є в Парижі, але це не млин, а ресторан. Там я не був. Мені ніколи не вистачало часу, щоб зазирнути туди бодай з цікавості. В Парижі є речі значно цікавіші, там багато, наприклад, хороших людей, але з ними я зустрічався не в ресторанах. Для цього в мене бракувало і часу, і грошей.

— Ти бач! Отже, є на світі і цікавіші речі, і кращі люди, ніж у «Червоному млині»! Але ж як захоплено розповідав про нього той капітан до матто. Мовляв, об'їздив півсвіту, однак такого міста, як Париж, не бачив. А Караї каже, що є ще кращі місця. Ви не сидите на одному місці, а мандруєте по світу і таки знаєте, що значить гарне життя. Та я теж коли-небудь побачу все те, принаймні «Червоний млин»!

«Що ж, у кожного своя мрія», — мовив подумки Караї, а вголос додав:

— То добре, але не треба забувати і про Велькера. Перед тим як ми розійдемося спати, хочу попередити вас. Я не дам його скривдити, доки перебуваю тут і доки ми спільно полюємо. То ганьба кривдити безборонну людину. Правда ж, дон Пабло?

— Доки ж терпіти його нахабство? — невдоволено загукали мисливці. — Єдина різниця між Велькером і гадюкою мбоіпево в тому, що цей шкарбун живе самітником, не маючи пари, бо з ним і гадюка не змогла б разом жити! І чого це ви, власне, захищаєте цього тхора, Караї?

— Ваше ставлення до нього мені цілком зрозуміле. Це справді міх вад: він і скупий, і злий, і підлий, а до того ще й неохайний… Зате такого стрільця, хоч він і майже сліпий, не знайдеш не тільки серед нас, айв усьому басейні Парагваю. Просто неперевершений, і вам варто в нього повчитися. Звісно, старому не завадить дати прочухана, але не можна, щоб між нами виникли чвари і полювання скінчилося передчасно. Придумайте якийсь інший спосіб, щоб відплатити Велькерові за його єхидство, тільки дотепно і не надто дошкульно. Нагода для цього ще трапиться, а серед вас є розумні люди, які зможуть придумати щось дотепне. А тепер — на добраніч!

Караї розкидав багаття і засунув палаючі кінці головешок у попіл, показуючи цим, що розмову закінчено. Червоний жар тьмяно освітлював мисливцям дорогу до своїх куренів.

— Боа нойте!

— Буенас ночес!

— Аста маньяна!

— Кера пана!

Тільки дон Пабло лишився біля вогнища і, схилившись над жаринами, роздмухував вогонь.

— З вашого дозволу, Караї Пуку, я хотів би випити з вами ще якийсь кухоль мате. Я не засну, доки ви мені не розтлумачите оті дурні слова, що прохопилися в мене. Ви їх пояснили, але Велькерові, а не мені.

— Я б теж охоче послухав, — озвався Джуліус, який повернувся до намету Караї. — Крім того, я хотів би дещо запитати вас, Караї, щоб перейняти ті дивні порядки, які ви тут завели. Я скоряюсь їм, бо наслідки їх добрі, але мені хотілося б знати, чому це так.

Отонте поставив чайник на вогонь, і троє мисливців зручно вмостилися навколо, тимчасом як індіанець тільки присів навпочіпки.

— Що ж, давайте по черзі. Слово «сеньйор» значить те саме, що й «пан», «господар» або «володар». Воно походить ще з тих часів, коли одні володарювали, а інші були їхніми рабами, коли пан міг розпоряджатися життям своїх підданих. «Дон» означає «дар», «дарунок», і цим словом почали називати людей, які давали добрі дарунки й були приємні іншим. Тільки ж нащадки тих добрих донів, як правило, не успадковували їхніх гарних рис, вони зловживали заслугами своїх предків і стали володарями, ідальго, шляхтою — або, як кажуть в Іспанії, каудільйо. А «караї» походить від слова «кара»; воно якимось дивом є майже в усіх мовах світу і скрізь має однакове значення — злий, чорний, владний. Я чув, як ви одного разу наспівували старовинну іспанську пісню про Кара Мустафу — Чорного Мустафу. Однак Кара Мустафа був не чорний мавр, як співається в пісні, а жорстокий володар, що душив і свій народ, і тих, кого він завойовував. У назві найвойовничішого племені індіанців — караїбів теж є слово «кара» і воно також означає жорстокість. Проте згодом індіанці надали цьому слову іншого значення — ним почали називати хороших вождів, яких люди шанували і любили. Тому в імені «Караї», яке дали мені парагвайці, закладено більше пошани, ніж у словах «сеньйор» або «дон», хоч вони, власне, означають те саме. Крім того, ім'я Караї не відгонить тими часами, коли одні люди обертали інших на рабів. Тепер розумієте?

— Це я можу втямити, але ж ви казали, що в освіченій Європі люди теж вживають отакі безглузді слова.

— Так, і теж не знаючи, що вони означають. І скрізь у листах пишуть, бажаючи бути особливо чемними, «сеньйор дон…» «пане добродію…», а коли в мові немає цих різних слів, пишуть просто «вельмишановний пане пан…»

— Ви сказали, що так люди говорять, коли вони схвильовані і хочуть виявити особливу пошану… а саме так було й зі мною!

— Це вже важче пояснити. Та якщо вже я згадав про це, то спробую. Коли я приїжджаю додому, в свою країну, до мене приходять багато людей. Думають, якщо я бачив стільки світу і маю досвід. життя, то можу дати їм добру раду. І про що тільки не питають у мене. А щоб якось підлеститись, величають мене, хоч я й заперечую, різними титулами, які не мають до мене ніякого відношення. Так, дехто примудрився називати мене «маестро», а це ж вільний титул, на який має право людина, що добре знається на музиці. Але й до мене почали так звертатися, однак деяким людям здається, що й це ще не досить ввічливо, і вони величають мене «пане маестро», а я ледве стримуюся, щоб не зареготати, — адже у нас «пане майстре» кажуть до ремісників, яких наші європейці здуру шанують менше, аніж усіляких панів та докторів, що не живуть з праці своїх рук. Кожна країна має свої звичаї, друзі.

— Ну, тоді все гаразд, — заспокоєно мовив дон Пабло. — Ви не глузуєте з них і не гніваєтесь за це. Я тільки боявся, що якось образив вас.

— Ну що ви, дон Пабло. Щоб образити людину, треба мати злий намір, а у вас його немає. А от Велькер вміє образити навіть тоді, коли каже щось, на перший погляд, приємне. А що у вас на серці, Джуліусе?

— Я хотів запитати, Караї, чому ви до мене звертаєтесь лише на ймення, до Велькера — на прізвище, Алонсо кажете «ти» і тільки Фіорі звете Нене Фіорі?

— Що ж, Нене Фіорі — добрий товариш, а останнім часом став і хорошою людиною. На Алонсо, мабуть, інакше й не скажеш, як «ти», і це не з якоїсь там прихильності до нього, а через те, що інакше не можна. Від Велькера я намагаюся триматись на певній відстані, тому звертаюсь до нього тільки на прізвище. А про вас я просто ніколи не думав і навіть не знаю, чому кажу на вас Джуліус. Мабуть, тому, що ніхто з нас не знає вашого прізвища і не прагне узнати. Видно, так уже заведено.

— Але ж ви завжди кажете «дон Пабло», а не якось інакше!

— Я вже пояснював, що слово «дон» означає «добра людина», людина, яка щось дає, — тобто приблизно те саме, що у вас, англійців, слово «джентльмен».

— А дон Пабло?

— Він — джентльмен у повному розумінні слова.

— Чому ж ви ніколи не звернетесь до мене «доне Джуліусе»?

— Тому що ви не джентльмен, і ви це добре знаєте.

— Це ви тому так кажете, що я живу з Мальгейросовою негритянкою? — спалахнув Джуліус. — Чи ж варто співчувати старому злодієві-португальцю, який пограбував ваших приятелів-індіанців, забрав у них половину земель, а тепер збирається привласнити ще й решту їхньої худоби?

— Не через це, Джуліусе, а через те, що ви живете з дружиною іншого, нехай і злодія…

— Quen roba un ladron… — відповів Джуліус бразильським прислів'ям, нервово зірвавшись на ноги.

— І робите це тому, що маєте з цього користь, — закінчив Високий Мисливець.

— Стережіться, Караї! Я попереджаю вас востаннє!