Високий Мисливець

Розділ п'ятий АЛОНСО ТЕЖ ДЕЩО ВМІЄ

Караї змішав кілька крапель валер'яни, трохи хініну й дігіталісу, розвів усе горілкою і, скривившись, випив. Ліки мали жахливий смак і ще гірший запах, але швидко допомогли. Велика чарівниця-природа дала рослинам широке листя, щоб ловити ними сонячну енергію і за її допомогою з повітря й води створювати в мікроскопічних клітинах, наче в алхімічних лабораторіях, не тільки те, чим живе все суще на землі, але й багато чародійних речовин, що впливають так само, як знаменита мертва й жива вода з казок. Ці, на перший погляд, невинні цукри, глікозиди, білки й алколоїди своєю будовою дуже мало відрізняються від тих, які ми споживаємо щодня, і все ж досить лише кількох крапель цих речовин, щоб убити найсильнішу живу істоту, і водночас кілька тисячних однієї крапельки можуть воскресити виснажену, напівмертву людину або за кілька секунд заспокоїти нерви і врівноважити розбурханий, стривожений організм. Тоді ще не було відомо, чому деякі рослинні речовини мають таку чудодійну силу, вчені ще не знали про тваринні і рослинні гормони, про дивовижні залози, які керують не тільки нашим здоров'ям, але й нашим мисленням та поведінкою. Не знав про це і Караї, однак багато чого він передчував і йшов із своїм мікроскопом по слідах невідомого й незрозумілого так само уважно, як ішов у джунглях по слідах звірів і людей. Бувало, інші вчені його набагато випереджали, часом він досліджував і розкривав таємницю точніше і глибше, але вже тоді він знав багато рослинних сполук, які допомагають людині. Він вживав їх, хоч у містах висміювали його прагнення навчитися чогось нового і корисного від неосвічених, бідних дикунів. У відповідь на глузи він казав: «Дикуни? Але це від них ми навчилися палити тютюн, користуватися хініном і кокаїном. Ми глузували з індіанців у пампасах, що розлад шлунка вони лікують шматочками страусячого шлунка і що їдять рубці не промитими, а тільки трохи обсмаженими на вогні, але перестали сміятися, коли довідалися, що в одному страусячому шлунку міститься сімсот п'ятдесят грамів пепсину і що, обмиваючи рубці, ми виводимо з них надзвичайно важливі лікувальні речовини. Ми з презирством ставилися до індіанців і казали, що вони варвари, бо їдять сиру печінку, а тепер самі виробляємо з печінки витяжки, і наші лікарі за шалені гроші вводять їх у кров людям, чиє здоров'я остаточно підірвано цивілізованим образом життя».

Караї знав вплив цих дивовижних речовин, бо сам випробував їх і на собі, і на багатьох інших у джунглях, де не було близько лікарської допомоги і де хворі без цього приречені були б на загибель. Дієвістю свого лікування він завдячував саме цим отрутам. Остерігався лише тих, які, позбавляючи людину тимчасової недуги, водночас відбирають у неї волю і перетворюють її на раба. Алкоголь він уживав не як напій, а як ліки, і тільки тоді, коли в цьому була необхідність. Єдиною його практично безцільною пристрастю був тютюн. Але й без нього він, коли треба було, міг обійтися.

Перш ніж вартові повернулися до табору, Караї вже зовсім оговтався і спокійно сидів біля свого гостинного вогнища.

— Сьогодні з мене поганий господар, хлопці, сьогодні я повернувся без здобичі. Доведеться вам попити мате і підживитись із власних запасів. Адже й ви не виходили на полювання.

— Не було часу, — пояснив Джуліус. — Ми не встигли й вирушити, як ви вже примчали назад, і я заборонив людям відходити далеко від табору. Але голодні ми не будемо. Я скористався зі свого права і підстрелив одну Мальгейросову корову, яка ненароком забрела до нас. Отонте, принеси з мого намету поребрину і насади її на рожен, — звелів він.

Індіанець позирнув на свого друга, — той мовчав, — і не рушив з місця. Джуліус готовий був уже спалахнути гнівом, але Караї вчасна втрутився в розмову:

— Мій друг Отонте не звик, щоб йому наказували, — і, звернувшись до індіанця, мовив: — Будь ласкавий, принеси для всіх нас м'яса з Джуліусового намету.

— Гаразд, Караї, але сеньйор Джуліус міг би піти зі мною.

— Хіба ти сам не донесеш коров'ячих ребер?

— Я не звик заходити в чужий намет, якщо там немає хазяїна, та ще й коли у мене з ним не дружні взаємини. Крім того, є звичай: коли хтось хоче пригостити людей, то повинен все принести сам. Тільки хворим і слабим можна допомогти, але вони мають бути вже зовсім кволі, щоб прийняти допомогу!

— Чорт! Я б ніколи не повірив, що дикун дасть мені урок добрих манер, — пробурмотів Джуліус. — Мабуть, і «ти» не треба було йому казати, якщо вже він підкреслює, що не належить до моїх друзів… Ви маєте рацію, сеньйоре Отонте, — додав він уголос, — я принесу м'ясо сам.

Джуліус попрямував до свого намету, а мисливці зацікавлено подивилися йому вслід. Алонсо перший не витримав і порушив Тишу:

— Ви справді приймете м'ясо від Джуліуса, Караї? Мені здавалося, що ви з ним розходитесь у поглядах і не вважаєте його за добру людину.

— По-моєму, я помилився. Де в чому ми вже порозумілися. Гадаю, і Отонте заприязниться з ним, коли краще узнає його.

— Можливо, — промовив індіанець, — але на це потрібен час. Для вас, чужинців, надто багато важать слова. Мабуть, це тому, що ви краще розумієте мову, якою говорите. Я ж не дуже тямлю, що означають ваші слова, і тому волію, щоб мене переконували вчинками. Будь ласка, Караї, переклади їм це, я по-іспанському не зможу пояснити так, щоб вони зрозуміли, — додав індіанець, бо останнє речення сказав своєю рідною мовою.

Проте Джуліус уже повертався; він з подивом відчув якусь зміну в ставленні до себе: більшу приязність і увагу товариства. Мисливці одразу ж застругали кілька шпичаків і, настромивши на них шматки поребрини, закопали довкола вогню так, щоб_на м'ясо віяло жаром з багаття. Хтось притяг з лісу кілька сухих полін і кинув їх у вогонь. Незабаром від вогнища так почало пашіти жаром, що мисливці змушені були сісти далі.

— Всі тут? — запитав Караї, оглянувши присутніх.

Тільки тепер усі побачили, що нема швейцарця.

— Дона Родольфо немає, — повідомив дон Пабло. — Я не бачив його з вечора. Де це його носить?

Караї тихо засміявся.

— Я ж казав, що йому треба дати прочухана за з, лий язик. І от не минуло й дня, як зажерливість старого сама покарала його. Та ще й добряче, повірте мені.

І далі він розповів, яку сцену довелося йому спостерігати.

— Я не міг втриматися від сміху, хоч і був у незручному становищі. І якби не поспішав так, то обов'язково висміяв би старого й послухав, як він лається та нарікає. Ви не можете уявити, який він був кумедний, коли з-під туші ягуара стирчала тільки його голова з трьома парами окулярів на лобі, з вимащеним кров'ю носом і вибалушеними очима. Його рушниця так була притиснута до тіла, що він не міг навіть поворухнути нею. Та найбільшою карою для нього буде те, що я покинув його отак лежати самого. Він, мабуть, певен, що чим більше литиме бруду і лаятиметься, тим скоріше поквапляться йому на допомогу. Однак цього разу давня тактика підвела його. Тепер він має час і можливість спокійно поміркувати, чий то був постріл, і дійти висновку, що не все те, що падає з неба, дає задоволення. Тільки йому, певно, доведеться довгенько лежати, перш ніж пощастить якось зарадити собі. А не пощастить, то почекає до ранку, доки ми прийдемо і допоможемо.

— І ви справді залишили його в такому стані самого, Караї? І не сказали нам про це одразу, щоб ми допомогли йому? Що ж вас могло так нажахати?

— Навіть якби я розповів про все одразу ж, як кінь приніс мене сюди, це однаково нічого б не дало. Туди ніхто не наважився б піти. За мною гналося дике стадо. Воно, певно, довго кружлятиме в тих місцях і, може, десь аж надвечір посуне на інше пасовисько.

— Дике стадо! — вигукнув Алонсо. — Ви знайшли його слід?

— Ні, стадо само знайшло мій слід, і, повірте, мені було не до сміху.

— Але ж ви могли його спіймати! Скільки в ньому голів?

— Цього я не можу сказати. — Не мав часу не тільки рахувати биків, а навіть як слід роздивитися їх. Бачив тільки хмару куряви і гострі роги. Бики мчали клином завширшки кількасот метрів. А їх там був, напевне, не один ряд!

— Авжеж не один! У першому ряду йдуть тільки найстарші бики, за ними — молодші, і тільки потім біжать корови й телята. От якби Мальгейрос добре заплатив за ту худобу! Ви здибали стадо на його землях чи на індіанських? І яке тавро мала худоба? Правда, цього ви, мабуть, не помітили.

— Атож, цього я не бачив, але думаю, що тавра не було зовсім, бо тут уже кілька десятиріч ніхто не таврував дикої худоби. Певно, стадо належить індіанцям, бо весь цей край з усією живністю їм подарував бразільський уряд за допомогу у війні проти парагвайського тирана Лопеса. По закону вся потаврована худоба належить індіанцям, але Мальгейрос плював на закони. Пропозицію спіймати стадо він, мабуть, прийняв би і пообіцяв би винагороду. Та чи справді виплатив би її, то ще баба надвоє ворожила.

— Від індіанців я дістав би ще менше. У них взагалі нема чим платити.

— Хіба що частиною спійманої худоби.

— І на додачу кулею сорок четвертого калібру! — засміявся Алонсо. — Але не в тім річ. Я просто хочу показати, чого мене навчили корентинці. Спробував би зробити це тільки задля того.

— Ну, наскільки я знаю, тутешні індіанці зовсім не вміють ловити дикої худоби і поки що їхні спроби вполювати стадо були безуспішні. Коли я пояснював Байджокігі, які переваги матимуть вони, збільшивши поголів'я свійської худоби, вождь казав, що його люди можуть тільки вряди-годи підстрелити на м'ясо якусь заблукану корову чи бика, а шкуру потім продати. Якби індіанці пообіцяли винагороду, ти обов'язково дістав би її. Крім того, ти можеш домовитися, щоб вони допомогли відігнати твою частину худоби до Порто Браги або до фортеці Куїмбри, а там вигідно продаси її. А що, власне, потрібно тобі, щоб спіймати таке стадо?

— Якщо стадо велике, треба голів сто свійської худоби, найкраще — волів.

— Гм, стільки волів у індіанців навряд чи набереться. По-моєму, в обох селищах у них не більше п'яти десятків биків і волів для запрягу. Адже червоношкірим для роботи воли, власне, не потрібні. А дійних корів у них не більше дюжини. Молока вони не п'ють, бо це, на їхню думку, дитяча їжа, а сир у Шувараді роблять рідко.

— Якщо це їздові воли, їх вистачить і менше, тільки щоб на кожному сидів погонич. Зрештою, може, цього й не знадобиться. Чи не позичив би вам свою худобу Карліто?

— Не знаю, чи захоче він ризикувати. Але запитать можна. А що тобі іще треба?

— На кожних сто голів — одного пастуха. На цьому вже індіанці знаються. А головне — простору загорожу десь поблизу, щоб загнати в неї стадо, коли ми його спіймаємо.

— А скількох людей тобі потрібно для самих ловів?

— Я упораюсь і сам, — гордо промовив Алонсо, — хіба що здибаю стадо занадто далеко від загорожі. Тоді потрібна буде допомога кількох метких хлопців на конях, та ще й з запасними кіньми, щоб заманити стадо ближче до загорожі. Це могли б зробити оті волоцюги з Ріу Гранді, котрі, як кажуть, Прийшли, на допомогу Мальгейросові.

— Ти вже теж знаєш про це, Алонсо? — здивовано спитав Джуліус. — Я гадав, що це велика таємниця, а про неї, бач, знають усі.

— Вони для цього не підійдуть, — зауважив Караї. — Але тут є й інші хлопці з Ріу Гранді — добрі вершники і порядні люди, які мають намір поселитися в цьому краї. За ватажка у них полковник Фейхоо. Я розмовляв з ним в Олімпо і тепер маю зустрітися десь тут. Його син Альваро — один з найкращих наїзників і приборкувачів коней, а їхні люди, кажуть, нічим їм не поступаються. До селища вождя Наувільйо звідси не більше, як півдня швидкої їзди, там є велика загорожа ще з давніх часів, коли індіанці мали гарні господарства. Правда, ту загорожу треба трохи полагодити, але якщо вдасться зацікавити вождя, це зроблять за кілька днів. Наувільйо завжди був проти плантацій, що їх завів Байджокігі в Шувараді, і, власне, через це плем'я поділилось, але скот його люди розводять.

— А чому він не хоче, щоб його народ зажив осіло і заклав плантації? Адже це було б людям тільки на користь.

— Наувільйо старий воїн і прихильник старих традицій. Він вважає, що хліборобство збуджує в людей жадібність і послаблює мужність. Якщо люди, мовляв, постійно мають їжу, вони втрачають заповзятливість і привчаються до неробства. До того ж вони цілком залежать від землі. А якщо війна? Стадо можна загнати в ліс. І навіть коли частина худоби загине або здичавіє, все одно щось залишиться. А ниви ворог одразу винищить, і тоді люди, які звикли добре харчуватися, потерпають. Як тільки вичерпаються запаси, вони вже неспроможні. захищатись. Я не раз сперечався з ним про це. Але де в чому він має рацію. Він каже, що селянське життя не для його людей, бо вони не знають ні в чому міри. Коли надходять жнива і їжі вдосталь, вони дуже багато їдять і думають лише про танці й співи. Якби в ту пору наскочив ворог, то міг би перебити всіх без опору.

— Ось чому Мальгейрос так нетерпляче ждав приходу отих із Ріу Гранді, — втрутився до розмови Джуліус. — Наближається пора жнив, і він хоче напасти саме на Шувараду, хоч це селище і далеко в горах.

— Хіба Мальгейрос хоче напасти на індіанців? — здивувався Алонсо. — Це новина для мене! З якими силами? Виходить, саме для цього він і покликав отих людей?

— Знову я сказав не те, що треба! Але хто б міг подумати? Про те, що ми вважали таємницею, вже говорять папуги в лісі, а те, що, на нашу думку, знають усі, є для декого новиною, — знизав плечима Джуліус.

— Нічого. Алонсо все одно вирушить завтра з нами, і, якщо ми зустрінемося дорогою з вождем, можна буде домовитися про полювання на дике стадо. Інші підуть допомогти Велькерові і до нашого повернення полюватимуть десь поблизу. Хотілося б, щоб ніхто не виявляв особливої цікавості до нашої виправи. Дон Пабло залишиться порядкувати в таборі.

— Ми вже знаємо, що ви тільки вдаєте з себе мисливця, — докинув слово Фіорі. — Та мені до того немає діла, і я не хочу ні про що розпитувати вас. Одначе ми сподіваємося, що коли дійде до якоїсь забавки, то ви візьмете всіх нас у своє товариство. Ми б не хотіли бути осторонь.

— Та «забавка» не дасть зиску ні мені, ні вам.

— Нічого, Караї! Я думаю, що висловлю думку всіх, коли скажу, що добра забавка сама по собі чогось варта. Зрештою, у мене таке враження, що всі ми тут полюємо тільки про людське око. Лиш сьогодні ми всі порозумілися. Раніше мало знали один одного і кожен думав, що він бозна-який розумник. А проте нікому з нас і на думку не спадало запитати, чому, власне, Мальгейрос дав нам такий великий завдаток харчами, боєприпасами і грішми. Видно, нам довелося б добряче попрацювати, щоб розплатитися за все шкурами, хоч звірини тут справді бігає чимало. Наш приятель Джуліус теж не пас задніх, коли йшлося про аванси. Та за нього, мабуть, замовила слівце його чорненька Маріквінья.

— Про це тут немає мови, — перебив його Караї. — А ви, Джуліусе, сядьте, чого ви схопилися! — І, нахилившись до нього, Високий Мисливець промовив пошепки: — Ніколи не гнівайтесь за правду.

Цих кількох слів було досить, щоб перевести мову на інше, і Джуліус почав якнайспокійніше:

— Розкажіть нам, Караї, яка пригода приключилась у вас з Велькером на Ріачо Саладо?