Високий Мисливець

Розділ сьомий ВЕСІЛЛЯ ПАПУГ

— Так, це було чудове видовище! Я. заїжджаю туди щороку, навіть якщо добираюсь дуже здалеку. Як тільки починає цвісти кебрачо бланко [24], я завжди поспішаю на весілля папуг, хоч інколи мені й доводиться сидіти, чекаючи його тиждень чи два біля підніжжя Пан де Азукар [25]. Я вже не раз очікував там весілля, потерпаючи з голоду, харчуючись самою рибою, бо все живе, що ходить по землі або літає в повітрі, тікає на цей час з тих місць. А того разу нам пощастило приїхати вчасно, якраз на найцікавіше. Хоча, по правді кажучи, я думав, що запізнився. Квіти кебрачо вже пожовкли і почали опадати, коли я був ще далеко від Цукрової Голови.

— Про що, власне, ви розповідаєте? — запитав Нене.

— Хіба ви не чули? Про весілля папуг.

— А що тут дивного? Папуги паруються так само, як інші птахи. Літають собі щоранку й щовечора парочками через пампаси до лісу або з лісу в пампаси, мостять гнізда в дуплястих деревах. Але хто ж цього не бачив і що в тому особливого?

— Помиляєтеся, Нене. Ви вже стільки років у джунглях, а нічого про це. не знаєте. Але то не ганьба. Я теж живу тут чимало років, спостерігати тварин, причому не тільки тих, на яких ми полюємо, — моя улюблена справа, може, навіть покликання, а про весілля папуг я нічого не знав і, мабуть, не дізнався б і досі, якби мене не взяв з собою дон Пабло.

Решта мисливців теж не знали, що папуги своїми звичками відрізняються від інших птахів, тому і вони здивувалися.

— Скільки папуг вам траплялося бачити в зграї? Звісно, на волі, в джунглях, а не на полях, куди вони злітаються з усіх усюд, коли достигає кукурудза, і тоді їх не можна відігнати.

— Дивлячись, про яких папуг ви говорите. Маленькі перікітос літають зграями, великі арара збираються разом не більше як по десять штук, а зелені амазонки живуть тільки парами. Це знає кожен.

— Я маю на увазі саме зелених папуг-амазонок і кажу про їхні весільні ігрища.

— Що ж там може бути цікавого і чого заради цього забиратись аж до Цукрової Голови? Адже зелені амазонки водяться скрізь на обох берегах річки. Вони й справді можуть бути символом вірності та любові. Ці папужки завжди живуть по двоє, упадають одне коло одного і все длубаються дзьобиком у пір'ячку на голівці своєї пари.

— А ви бачили коли-небудь, як вони паруються? Нене здивовано обвів поглядом обличчя мисливців і почухав потилицю. Інші теж замислились, пригадували. Нікому не хотілось визнати, що він мало знає життя тварин.

Мисливці поріднилися з природою — хіба можна, щоб від їхньої уваги приховалась якась цікава особливість?!

— Кому воно треба!? Все одно його ні до чого не прикладеш!

— Мабуть, вони паруються у своїх гніздах, на дуплястих деревах, — висловив припущення Алонсо.

— «Мабуть», — це для мисливця не відповідь. Мисливець скаже, що він або знає таке явище, або ні.

— Ну що ж, певно, ми цього не знаємо. Однак це не означає, що я взагалі не знаю життя птахів у Чако!

— Зелених папужок у неволі ви, безперечно, бачили скрізь. Немає, мабуть, жодного житла в басейнах Парагваю і Парани, де б не було папуги, а багато хто їх тримає по декілька, ба навіть дюжинами! Але чули ви коли-небудь, щоб папуги виводили в неволі пташенят?

— Гм, це правда! В неволі вони не розмножуються, їхніх пташенят доводиться шукати в гніздах у лісі. Якщо папужат узяти зовсім малими, поки ще не навчилися мови старих птахів, то вони переймають усе, що почують від людей і звірів, наслідують кожен звук, навіть шум машини. А проте ви маєте рацію! Чому вони не розмножуються в неволі, як інші птахи, чому не милуються, як у лісі? Авжеж, я не раз бачив, як вони в клітці тільки скубуться, хоч і ростуть змалечку разом.

— Тепер ви зрозумієте, що значить весілля папуг. Усі ті вигодувані в неволі папужки ростуть надто дратівливі і знервовані, бо ніколи не бувають на східному схилі Цукрової Голови чи в якомусь іншому місці на американському континенті, де їхні родичі збираються на свої весільні ігрища.

— Одного разу я був там, — промовив Джуліус, виведений з задуми. — Дуже дивна місцевість. Лісу порядного нема, ростуть якісь покручені дерева, схожі на карликові сосни в наших північних горах. Та й ті стоять без листя, самі голі гілляки, ніби ліс вигорів на всій горі, хоч обгорілих стовбурів нема, і ніяких слідів вогню я не бачив. Не можу пояснити це явище. Звіриних слідів там теж не було — порожнє і мертве місце.

— Мабуть, ви потрапили туди невдовзі після весілля папуг. Ви можете собі уявити зграю із сотні папуг?

— Так, але можу уявити й галас, який вони там зчиняють.

— А тепер уявіть, що тих папуг не сто, а тисяча, десятки тисяч, і всі на одній горі, в одному лісі.

— Оце вже я навряд чи зможу уявити, і якби побачив таке зблизька, то мене, певно, одразу довелося б припровадити до міста в божевільню. Це, видно, страшна картина.

— Страшна, а водночас прекрасна й урочиста. Вона урочиста, як шторм на морі, як циклон у преріях, як усе, де природа виказує свою могутність, де життя проявляється повною мірою. Але таку картину може спостерігати тільки людина з міцними нервами, бо навіть якщо заткнути вуха і заплющити очі, то й тоді здаватиметься, що труситься вся гора, що тремтить повітря, що земля коливається під ногами! Тільки уявіть собі: в час, коли розквітає біле кебрачо, точно в один і той же день з усієї округи за сотні миль злітаються папуги в те місце. Вони сідають на дерева, висять там, наче бджолині рої, кричать, заграють одне з одним, шаленіють і трощать усе, що попадає їм у дзьоб — укриті густим листям дерева за кілька хвилин стають голі, стирчать лише гілки та стовбури; уламки всього, що можна розклювати, дощем надають униз, але сотні інших птахів на льоту хапають їх, потім злітають у височину і там розскубують на дрібненькі шматочки. Кожен рух птахів — то вияв буйної радості, найвищої життєвої напруги. Такого прояву життя боїться всяка тварина! Навіть ягуар нажахано тікає або здалеку обходить те місце, навіть мавпи, які завжди приятелюють з папугами, і ті не насмілюються підійти ближче. Оце і є весілля папуг.

Тільки після цього птахи діляться на пари і летять у далекі ліси, щоб там помостити гнізда в дуплах дерев. Відтоді пара папуг уже не розлучається, вони безперервно гладять одне одному пір'ячко, милуються — просто взірець подружньої вірності.

— Майже так, як дехто з людей, — зауважив Алонсо.

— І оце ви гаєте час, щоб дивитися на такі дурниці? — відбив Джуліус натяк парагвайця, бажаючи перевести розмову на інше. — Мені тільки цікаво, як ці птахи всі до одного знають, що їм робити. Те, що в них настає час парування, зрозуміло. Але як вони знають, що одним треба летіти на північ, а іншим — на південь, схід чи захід, щоб зібратися саме на тій горі, — це до мене не доходить.

— Я можу вам пояснити, — промовив Нене Фіорі. — Це зветься інстінкто гередітаріо — успадкований інстинкт.

— Де ви набралися такої мудрості, Нене, і звідкіля у вас ці наукові терміни? — поцікавився Караї.

— І про це, й багато про що інше я дізнався за той час, відколи ми не бачилися з вами, Караї. Від усього того у Мене паморочиться голова і я ще не все добре усвідомлюю, але принаймні розумію вас, Караї, коли ви мандруєте за багато миль, щоб побачити таке видовище. Наступної весни я теж побуваю на весіллі папуг, хоч би й довелося гибіти під Цукровою Головою цілий місяць. Буду вдячний вам, якщо візьмете мене з собою і на ігрища видр. Раніше я не звертав уваги на такі речі, а тепер бачу, що це дуже важливо, особливо для нас, мисливців. Ми бродимо по лісах, полюємо на звірів, примічаємо, як поводяться тварини, щоб потім перехитрувати їх, проте я ніколи не замислювався, чому тварина має саме такі чи інші повадки. Я глузував з Караї, що він може цілими годинами сидіти, дивлячись крізь збільшувальне скло на комарів, які смокчуть з нього кров, але тепер бачу, що й у цьому є сенс.

— Чого ж це ви так змінилися, Нене?

— Почалося з того, що в мене розмок цигарковий папір. Це довга історія. Проте, якщо хочете, я розповім її. Одного разу я надибав у Чако на гарненьке озеречко і підстрелив там дві чаплі. Місце мені сподобалося, тому я набив із тих чапель опудала, примостив їх серед очерету, а сам зробив халабуду і почав ждати, поки мої чапельки принадять своїх товаришок. Ще й не приготувався як слід, а вони вже почали кружляти над нами. Можна було стріляти їх одну по одній. Пробув я там місяць і зібрав понад півтора кілограма егрету. Якось випав страшенно спекотний день, і, хоч іще й не звечоріло, з'явилися комарі, та такі лютющі… Залазити під сітку не хотілося, і я вирішив закурити, щоб розігнати їх димом. Шукаю куртку і не можу знайти. Дивлюсь, плаває в болоті! А в кишені там — увесь мій запас цигаркового паперу. Куртка пролежала в воді від самого ранку, і папір став мов кваша. Але в другій кишені лежало трохи кукурудзяного листя, яке не розмокло. Я висушив його, розгладив і скрутив добрячу цигарку. Знаєте, я не завзятий курець, та ще ніколи мені так не кортіло курити, як тоді, коли я скрутив останній листок. Тільки-но скінчилось листя, нестерпно схотілося курити. Тоді я згадав, що в крамниці мені загорнули бляшанки з порохом у якусь газету з Асунсьйона. Я ретельно розрівняв аркуш і обережно почав складати, щоб порізати на маленькі прямокутнички. Читати в газеті всякі політичні мудрування або цікавитися тим, що кілька місяців тому сталось у світі, мені, звісно, ніколи б і на думку не спало. Та коли я складав папір, погляд спинився на одному рядку, де було надруковано: «Нене Фіорі, мисливець!» Розгортаю обережно папір і справді бачу своє ім'я. Я трохи злякався, не хотів навіть читати далі. Що ж я таке накоїв, що мене розшукують аж через газету?! Але нічого поганого за собою я не знав, тому все-таки зазирнув у газету і побачив слова: «Реал консуладо італіано», тобто консульство італійського королівства. Розшукується у справі спадщини мисливець Фіорі, який перебуває найвірогідніше в районі Чако. Я порізав папір на чвертки, але клапоть з оголошенням сховав і все думав, хто б це міг залишити мені спадщину.

Мої родичі — сама рибальська біднота. Після них мені могли б дістатися хіба що який старий пузатий рибальський човен, сітка та кілька котиків. Я так зареготав, що аж чаплі злякались і закружляли вгорі — не дострелиш. Адже я навіть не зумів би полагодити таку сітку, якби вона порвалася, та й взагалі — уявляю собі мисливця Нене Фіорі з двома кошиками смердючої риби, який торгується за мідяк на вулицях Палермо. Цілу ніч мені снилось, як я сперечаюся з покупцями, присягаюся мадонною, що моя риба найсвіжіша в усьому Палермо, майже жива, і жадібно хапаю виторгувану ліру. Мені стало кепсько від того сну. Потім я почав знову пригадувати всіх своїх родичів. Колись у нас розповідали про якогось дуже багатого двоюрідного діда. Але ви, мабуть, знаєте, які багатії живуть на Сіцілії! Коли наш брат повертається з полювання на чапель, у нього більше грошей, аніж такий дід може зібрати за все своє життя. Там його вважають за багатія, а нашому братові-мисливцю такого багатства вистачає хіба що на тиждень життя в місті, він радіє, коли витратить усе те собі на здоров'я і знову спокійно повертається в джунглі. Отож хай пан консул шукає якогось іншого спадкоємця, мене він на цей гачок не спіймає… З часом я б і зовсім забув про ту справу, якби за кілька днів не скурив усю газету. А курити кортіло страшенно. Зрештою скурив і останню чвертку — із тим оголошенням. А тут і чаплі перестали прилітати — все наче змовилось проти мене. Пір'я у мене було вже чимало, отож я вирушив до річки. На пароплаві заплатив жменею егретів, і мене навіть не дуже обдурили. Та хоч я і знав спосіб, яким у Африці ловлять мавп, проте й сам повівся, мов та мавпа…

— А ви бували в Африці, Нене?

— Не бував, але якось здибався з одним довготелесим інженером, який мені про це розповів. То дуже гарний спосіб, повчальний не тільки для мавп. Беруть велику тикву з вузькою шийкою. У неї кидають банан і ставлять під деревом, де сидять мавпи. Мавпа злазить, стромляє руку в тикву і хапає банан. Але шийка вузька, кулак з бананом не пролазить, і мавпа не може витягти руки. Замість того, щоб випустити банан, вона краще дасть себе спіймати або забити. З людьми буває майже так само. Навіщо мені була та спадщина? Однак я вперто тримався за неї.

Я пішов просто в консульство. Ви собі не уявляєте, як переполошилися ті панки, коли я з'явився туди. їм, бач, не сподобалося, що я обідраний, неголений та ще й припхався з рушницею й мачете.

— Ви ж кликали мисливця — мисливець і прийшов, — кажу їм.

Питають, чи маю я, мовляв, документи.

— Маю, — кажу, — але вони лежать у бляшанці в дуплі одного дерева кебрачо.

Кажуть: принеси. А як я можу їх принести? Якби навіть дуже поспішав, то й тоді раніше, як за три місяці, не обернувся б. Не повірили. Знову питають, чи є в мене паспорт. Мовляв, кожна порядна людина повинна мати паспорт! Виходить, я непорядний. Тут уже я не міг змовчати, хоч людина й покладиста. Це могло б погано скінчитися. Досить було мені трошки підняти свою пухкалку, як усі ті панки опинилися під столами, зчинивши такий несамовитий гвалт, що аж вийшов сам консул. Він почав мене заспокоювати, пообіцяв виписати паспорт, як тільки я принесу документи, і одразу ж сказав, скільки це коштуватиме. Еге, землячки, кажу я їм, видно, ви хочете заробити на моїй спадщині, хоч я її ще й не одержав?

— Ага! Так ви щодо спадщини з Палермо? — зрадів пан консул і зробився привітніший. — Вам треба було прийти раніше, бо ми вже з півроку як відіслали папери назад у посольство. Яка саме спадщина, я не знаю, але негайно повідомлю в посольство, що ми вас нарешті розшукали, і якщо вони не забаряться з відповіддю, то ми про все довідаємося тижнів за два. Такий час вам, мабуть, неважко буде зачекати.

Втім, консул припускав, що чекати, можливо, доведеться і місяць, а то іі довше. На це я відповів, що коли мені трапляться гарні чаплі, то за рік чи два я повернусь, отож хай він мені все приготує. На тому ми з ним чемно розпрощалися. Та не дійшов я ще й до дверей, як консул гукнув мене знову і сказав, що може запропонувати мені добру посаду. Мені посаду? Я трохи не зареготав. Однак він спитав, чи не згодився б я бути за слугу чи за провідника одному нашому вченому землякові — професору, який приїхав збирати жучків та різних звірят і хотів би дістатись аж за соляну пустелю, де водяться комахи, яких нема на побережжі. Консул не знав, про яку пустелю йдеться, але я його добре зрозумів. Тільки не міг збагнути, як про це дізнався той учений земляк. Ставати слугою у мене, звісно, не було охоти, але з цікавості погодився. Геть усі мої земляки, яких я знав, були вбогими людьми. Того з них, хто вмів читати, уже вважали вченою людиною. А тепер я міг познайомитися із справді вченим італійцем!

Не розповідатиму, як тяжко довелося мені з ним. Та я цього сподівався, тільки-но побачив синьйора Джованні після його повернення з подорожі, в яку він вирушав разом з Караї. І все ж таки я прожив з ним більше місяця. Через соляну пустелю ми не пішли, тільки наблизилися до неї і глянули скраєчку, на більше в мого земляка не вистачало хоробрості. Ми збирали всяких жуків і комашок, знімали шкури з упольованих звірів, а вечорами він розповідав мені про такі речі, які я міг би знати краще за нього, коли б тільки звертав на них увагу. І це зачепило мене за живе. Відтоді я дивлюся на диких тварин зовсім інакше і можу сам, як Караї, лежати кілька днів біля мурашника, стежачи за мурахами, або спостерігати звірів, які для мисливця не мають ніякісінької цінності. Я не тільки не застрелю даремне жодної тварини, а навіть не сполохаю, не налякаю, як бувало раніше, — просто так, для розваги. В лісі я більше не співаю і не галасую. Хай кажуть, що я вже не такий веселий, зате навколо я бачу стільки цікавого.

— Ну, а як же з вашою спадщиною? — перебив його Джуліус.

— Блискуче! Краще й не могло бути. Коли ми повернулися, консул привітав мене: справу про спадщину вже розглянуто і мене оголошено єдиним спадкоємцем.

— І скільки ж ви дістали?

— Я вже й не пам'ятаю добре. Це потягло чималі видатки: на оголошення про мій розшук, на гербові марки, на різні податки, на оплату послуг консульських та посольських чиновників, на проведення справи через міністерство і ще бозна на що. Консул усе ретельно підрахував, і вийшло, що спадщини на це не вистачає, отож я мусив ще й доплатити кількасот позо. Але мені подарували цей борг за те, що я супроводив свого земляка по Чако. Зате я позбувся небезпеки зробитися рибалкою, дістав зовсім безплатно звання єдиного спадкоємця і навчився багато чого корисного.

А щодо полювання на мавп, то слід зважати ще й на те, щоб банан у тикві був не переспілий. Інакше мавпа розчавила б його в руці і вирятувалася б. Я залишив свій банан — хай достигає — і знову став вільним. Але щось добре з того у мене все-таки лишилося, якщо не в жмені, то принаймні в черепку.

Ну, а тепер скажу, що я почув від того вченого чоловіка. Професор розповідав, що одні звірі розвинулися з інших, вони ставали все кмітливіші й досконаліші, аж поки не досягли найвищої досконалості в людині. Тільки людина має розум, бо в неї є мозок і розвинута нервова система, а тварини не думають — у них є лише чуття, рефлекси й успадковані інстинкти, хоч деякі з них досконало організовані, наприклад бджоли або мурахи.

Мисливці зачудовано слухали розповідь італійця, тільки в Караї на губах грала легка посмішка.

– А що, хіба неправда, Караї? — запитав Нене, трохи ображений недовірою Високого Мисливця.

— Правда, Нене, але те, що нарозповідав вам учений земляк, — дурниця, хоч цього і навчають у школах та й усі вважають за істину.

— Звідки ж тварини знають, що їм робити? Адже у них немає мови, немає ні шкіл, ані письма. Як вони можуть порозумітися між собою?

— Цього ми поки що не знаємо, — відповів Караї, — але було б неправильно твердити, що вони не вміють говорити, тільки на тій підставі, що ми їх не розуміємо. Ви сказали, що всі тварини розвинулися з нижчих, примітивніших істот. Отже, предки сучасних бджіл були менш розумні, примітивніші і не мали такого організованого способу життя. Так же? Але чому ви не запитали свого професора, від кого ж тоді успадкували бджоли свій інстинкт свідомого способу життя?

— Сто чортів! Теж правильно! Чого мені не спало на думку запитати про це? Адже це так просто! Ми дивуємося розуму тварин, я повірив, що розумні тварини могли розвинутися з дурних, і водночас погоджуюсь, що цей розум перейшов до них від дурних предків! Професор говорив це так поважно, а сам, мабуть, насміхався з мене. Ну, ледацюго, попадеш ти ще раз до мене в Чако!

— Не беріть цього до серця, Нене, багато ще поважніших і вченіших людей вірять у це і навчають інших ще більших дурниць.

— То де ж правда, Караї? Він же показував мені картинки, з яких видно, що тварини не мають розвинутого мозку!

— На це я не можу відповісти, бо не знаю і не прикриваю свого незнання різними безглуздими теоріями. Колись люди вірили, що тварини були створені саме такими, якими вони є нині. Оскільки у це вірили всі, чимало праці довелося докласти, щоб переконати людство в іншому, в тому, що кожен і сам бачить довкола: у природі все змінюється і вдосконалюється. Як і ваш учений земляк, я міг би прочитати вам лекцію про комах, цих надзвичайно древніх істот, що вже двісті мільйонів років тому були такими ж, як і сьогодні; але якими вони були задовго перед тим — ми не знаємо. Наш брат-мисливець повинен покладатися на власні спостереження природи і вірити тільки в те, що бачив на власні очі. Хтозна, чи не мають тварини своєї мови, якої ми не чуємо, чи не спілкуються поміж собою за допомогою нюху або безпосередньої передачі думок, чого ми не розуміємо. Це таємниця, якої ми поки що не можемо розгадати, і люди, мабуть, ще довго сушитимуть голови над нею.

— Ваша правда, Караї. Але розкажіть же нам, що сталося того разу з Велькером, — нетерпляче попросив Джуліус.